Постанова Одеський апеляційний суд № 496/4820/13-ц

Номер провадження: 22-ц/813/659/24 Справа № 496/4820/13-ц Головуючий у першій інстанції Галич О.П. Доповідач Лозко Ю. П. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23.01.2024 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого - Лозко Ю.П. суддів: Кострицького В.В., Назарової М.В. за участю секретаря судового засідання Пересипка Д.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду в порядку спрощеного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Біляївського районного суду Одеської області від 01 грудня 2021 року у справі за заявою ОСОБА_1 про скасування тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України накладене ухвалою суду від 12 квітня 2019 року, встановив: У жовтні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вказаною вище заявою, у якій просила скасувати тимчасове обмеження її у праві виїзду за межу України, встановлене ухвалою суду від 12 квітня 2019 року. Заява обґрунтована тим, що заочним рішенням Біляївського районного суду Одеської області в справі № 496/4820/13-ц провадження № 2/496/148/14 від 24 лютого 2014 року задоволено позов ПАТ «Дельта Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором в сумі 517 995 грн 16 коп. та витрат по сплаті судового збору в сумі 3 141 грн. Як убачається з ухвали Біляївського районного суду Одеської області в справі №496/4820/13-ц від 13 червня 2018 року за заявою ПАТ «Дельта Банк» про видачу дублікатів виконавчих листів, 21 травня 2014 року до ПАТ «Дельта Банк» було надіслано два виконавчих листи, які були втрачені. Тільки через 4 роки, після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором, банк звернувся до суду за отриманням їх дублікатів. Незважаючи на те, що ПАТ «Дельта Банк» не привів вагомих та поважних причин пропуску строку пред`явлення виконавчого документу для виконання, суд постановив ухвалу про задоволення вимог стягувача на поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчих листів до виконання та видачі їх дублікатів. АТ «Дельта Банк» звернув дублікати виконавчих листів для виконання приватному виконавцеві виконавчого округу Одеської області Щербакову Ю.С., за поданням якого, ухвалою Біляївського районного суду від 12 квітня 2019 року заявницю тимчасово обмежено у праві виїзду за межу України. Як убачається з ухвали суду від 12 квітня 2019 року мотивом застосування до ОСОБА_1 зазначеної санкції приватний виконавець вказував її ухилення від виконання рішення суду про стягнення заборгованості за кредитним договором, яке виразилось у непогашенні заборгованості, відсутності за місцем проживання 26 грудня 2018 року, та періодичні виїзди за кордон. Окрім того в межах відкритого 13 грудня 2018 року виконавчого провадження № 57917252 було накладено арешт на все майно, яке належить заявниці та кошти в усіх банківських установах. Заявниця зазначає, що вона не ухиляється від виконання рішення суду, а об`єктивно за збігом ряду обставин, не має фінансової можливості його виконати, як то її передпенсійний вік, відповідальність перед великою сім`єю, наявні фінансові зобов`язання перед стягувачем, а також моральні зобов`язання перед батьками, збитковий бізнес. Похилого віку та тяжкохворі батьки заявниці мешкають в Республіці Молдова, тому, остання змушена часто їх відвідувати, надаючи необхідну допомогу, водночас житлові умови ОСОБА_1 не дозволяють переселити батьків за її місцем проживання, а будинок батьків надає можливість (за рекомендацією лікарів) перебувати їм на свіжому повітрі, також багатолітня праця батьків на території Молдови гарантує їм право на пільги по сплаті комунальних та інших послуг за місцем свого проживання та лікування. За таких обставин, єдина оптимальна можливість провідувати їх та надавати посильну фізичну, матеріальну та моральну допомогу є часте курсування між місцями проживання заявниці та батьків. Виїзд за кордон також ніяк не може вплинути на її матеріальне становище та не зможе дати можливість виплатити борги по кредиту. Ухвалою Біляївського районного суду Одеської області від 01 грудня 2021 року відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 про скасування тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України, накладеного ухвалою суду від 12 квітня 2019 року. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилаючись на обставини якими обґрунтовуються вимоги заяви, вважає помилковим висновок суду про відмову в задоволенні її заяви, з підстав зазначених в оскаржуваній ухвалі, тому просить скасувати ухвалу Біляївського районного суду Одеської області від 01 грудня 2021 року та постановити нове судове рішення, яким скасувати тимчасове обмеження її у праві виїзду за межі України, накладене ухвалою суду від 12 квітня 2019 року. 16 січня 2024 року у судове засідання приватний виконавець та стягувач, будучі належним чином повідомленими про дату, час і місце розгляду справи не з`явились із заявою (клопотанням) про відкладення розгляду справи не звертались, що відповідно до ч.2 ст. 372 ЦПК України, не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши доповідача, пояснення скаржниці за доводами апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість оскаржуваної ухвали суду, в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню, з огляду на таке. Відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Оскаржуване судове рішення вказаним вимогам відповідає. Відмовляючи у задоволенні заяви про скасування тимчасового обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України, суд виходив з того, що заявницею не надано відомостей, що рішення Біляївського районного суду Одеської області від 24 лютого 2014 року нею виконано і чи виконується взагалі, в той час, як виїзд за кордон унеможливить виконання нею зобов`язань, покладених судовим рішенням, і дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення поданої ОСОБА_1 заяви. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, з огляду на таке. Так, попри посилання на скрутний матеріальний стан, існування зазначених вище обставин заявниця, у порушення вимог ст.ст.12, 77-81 ЦПК України, жодними доказами суду не підтвердила. За приписами статті 129 Конституції України, судове рішення (у тому числі, рішення суду про стягнення аліментів) є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права позивача (стягувача) на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. ЄСПЛ, здійснюючи тлумачення ст. 6 Конвенції, зазначає, що право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система договірної сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду одній зі сторін, а тому виконання рішення, має розглядатися як невід`ємна частина "судового процесу" ("Горнсбі проти Греції"). Окрім того, існування боргу, який підтверджений остаточним судовим рішенням, дає особі, на користь якої таке рішення постановлено, підґрунтя для "законного сподівання" на виплату цього боргу і становить "майно" цієї особи у розумінні ст. 1 Першого протоколу Конвенції, а відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, ухваленого на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, передбачене ст. 1 Першого протоколу (рішення ЄСПЛ у справах: "Агрокомплекс проти України", "Іванов проти України"). Водночас, свобода пересування особи гарантована ст. 2 Протоколу №4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до положень ч. 2 якої кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною. Разом з тим, ч. 3 вказаної статті передбачено, що на здійснення цього права не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров`я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб. У справі "Гочев проти Болгарії" (рішення від 26 листопада 2009 року) ЄСПЛ підсумував принципи, з урахуванням яких має відбуватися оцінка правомірності вжиття заходів щодо обмеження свободи пересування особи у зв`язку з неоплаченими боргами, зазначивши, що таке обмеження має відповідати одразу трьом критеріям: по-перше, має ґрунтуватися на законі, по-друге, переслідувати одну з легітимних цілей, передбачених у ч. 3 ст. 2 Протоколу N 4 до Конвенції, і по-третє, бути пропорційним меті його застосування, тобто знаходитися в справедливому балансі між правами людини та публічним інтересом. При цьому у п. 49 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив при вирішенні питання про пропорційність обмеження даного права з метою стягнення неоплачених боргів слід пам`ятати, що таке обмеження може бути виправдано лише тоді, коли воно дійсно сприятиме досягненню переслідуваної мети гарантування повернення вказаних боргів. Аналогічні висновки викладені у рішенні ЄСПЛ від 13 листопада 2003 року у справі "Напияло проти Хорватії" п. п. 78-82). Стаття 2 Протоколу №4 до Конвенції дозволяє втручатися у здійснення особою права на свободу вільного пересування лише у відповідності із законом і в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров`я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб, якщо таке втручання було пропорційним. Тобто, для втручання у право боржника на свободу вільного пересування необхідно дотриматися розумного балансу (пропорційності) між правами боржника щодо вільного пересування та правами стягувача на остаточне виконання судового рішення і його правами на борг як на його майно. Суд може скасувати тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України за вмотивованою заявою боржника (ч. 5 ст. 441 ЦПК України). Аналіз вказаних норм свідчить про те, що суд може скасувати тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України у разі зміни нею поведінки по відношенню до виконання покладеного на неї рішенням суду обов`язку, зокрема, внесення платежів на погашення заборгованості, добросовісне виконання обов`язків боржника, яка визначені Законом України Про виконавче провадження, а також прийняття необхідних мір для виконання рішення суду. Таким чином, скасування застосованих судом обмежень може мати місце у разі, якщо відпали підстави для застосування таких заходів, зокрема, досягнення переслідування мети гарантування повернення боргу, або виявлення обставини, які спростовували б критерії співмірності цілі втручання застосованим обмежувальним заходам, або інші обставини, які дають підстави для висновку про наявність натепер таких факторів, що порушують справедливий баланс між правами людини та публічним інтересом, хоча при застосуванні таких заходів існувала обґрунтована виправданість втручання в здійснення особою права на свободу пересування. Скасування такого засобу обмеження боржника можливе тільки при виконанні останнім зобов`язань за певними виконавчими документами, що, зокрема, зазначені судом першої інстанції в тексті ухвали про обрання зазначеного вище обмеження для ОСОБА_1 . Однак ОСОБА_1 , звертаючись до суду із заявою про скасування тимчасового обмеження її у праві виїзду за межі України не надала жодних доказів, які б свідчили про виконання нею зобов`язань перед стягувачем, чи вжиття будь яких заходів які б свідчили про намагання виконати свої зобов`язання перед стягувачем по поверненню боргу, не надала таких доказів скаржниця і до апеляційного суду. Водночас обґрунтування заяви та апеляційної скарги зводиться фактично до незгоди з висновками суду викладеними в ухвалі Біляївського районного суду від 12 квітня 2019 року, разом з цим, це судове рішення ОСОБА_1 у апеляційному порядку не оскаржувала. Крім того, стосовно доводів скаржниці про безпідставність поновлення Біляївським районним судом Одеської області в ухвалі від 13 червня 2018 року ПАТ «Дельта Банк» пропущеного строку для пред`явлення виконавчих листів до виконання та видачі дублікатів, колегія суддів зауважує, що ОСОБА_1 не вчинялось жодних дій щодо оскарження такої ухвали у апеляційному порядку, а вирішення питання стосовно поважності причин пропуску стягувачем відповідного строку в межах цієї справи вирішенню не підлягає. При цьому з матеріалів цієї справи убачається, що на час розгляду судом заяви про скасування тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України, та постановлення оскаржуваної ухвали, рішення суду у справі №496/4820/13-ц не виконано, на виконанні приватного виконавця перебуває виконавче провадження №57917252, а ОСОБА_1 , достеменно обізнана про розпочате виконання, рішення суду та законні вимоги виконавця не виконує, жодних дій направлених на виконання рішення Біляївського районного суду Одеської області від 24 лютого 2014 року в справі № 496/4820/13-ц не вчинила впродовж майже десяти років. Ураховуючи викладене, колегія суддів виснує про обґрунтованість висновку суду першої інстанції про те, що обставини, що зумовили застосування відносно ОСОБА_1 обмеження у її праві виїзду як боржниці за кордон, не змінилися, тому колегія суддів констатує відсутність підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 , поданої у порядку ч. 5 ст. 441 ЦПК України, та хибність протилежних посилань якими обґрунтовується і апеляційна скарга. За таких обставин апеляційний суд вважає законним та обґрунтованим висновок суду першої інстанції про відмову у задоволені заяви ОСОБА_1 про скасування тимчасового обмеження її у праві виїзду за межі України, застосованого відносно останньої у цивільній справі № 496/4820/13-ц. При цьому, колегією суддів ураховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain, п. п. 29 - 30). Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Бюрг та інші проти Франції" (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гору проти Греції" N 2) [ВП], § 41" (Gorou v. Greece no.2). Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, й міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (SeryavinandOthers v. Ukraine) від 10.02.2010 року, заява №4909/04). Доводи апеляційної скарги зводяться до обґрунтування вимог заяви, суб`єктивного тлумачення скаржницею норм права, та незгоди з висновками суду стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки суду, без посилення на обставини, які не враховані судом під час розгляду вказаної вище заяви. Підсумовуючи наведене, колегія суддів вважає вірними та обґрунтованими висновки суду про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_1 з вказаних вище підстав. Порушень судом норм процесуального права колегією суддів не встановлено. Отже доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного висновку суду. За таких обставин колегія суддів вважає, що відсутні підстави для скасування оскаржуваного судового рішення суду першої інстанції, з мотивів наведених у скарзі. У відповідності ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З огляду на викладене колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а оскаржувану ухвалу суду без змін, оскільки доводи апеляційної скарги правильних висновків суду не спростовують. Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу Біляївського районного суду Одеської області від 01 грудня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови. Повний текст постанови складено 29 січня 2024 року. Головуючий Ю.П. Лозко Судді: В.В. Кострицький М.В. Назарова