Постанова 4808 № 342/247/23

Справа № 342/247/23 Провадження № 22-ц/4808/63/24 Головуючий у 1 інстанції Гайдич Р. М. Суддя-доповідач Томин ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 січня 2024 року м. Івано-Франківськ Івано-Франківський апеляційний суд в складі: головуючої Томин О.О. суддів: Бойчука І.В., Пнівчук О.В., за участю секретаря Струтинської Д.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Городенківського районного суду від 14 вересня 2023 року, ухвалене в складі судді Гайдича Р.М., у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , про визнання недійсними і скасування договорів відчуження майна та скасування державної реєстрації права власності, в с т а н о в и в: У березні 2023 року ОСОБА_3 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , в якому просила визнати недійсним та скасувати договори відчуження і відповідну проведену на їх підставі перереєстрацію автомобілів: TOYOTA LAND CRUISER 200, 2019 року випуску, VIN-номер НОМЕР_1 , який 14 грудня 2022 року перереєстровано на ОСОБА_2 ; MITSUBISHI L200, 2017 року випуску, VIN-номер НОМЕР_2 , який 03 січня 2023 року було перереєстровано на ОСОБА_1 ; SUZUKI GRAND VITARA, 2008 року випуску, VIN-номер НОМЕР_3 , який 07 січня 2023 року перереєстровано на ОСОБА_5 . В обґрунтування позовних вимог посилалась на те, що 05 серпня 2002 року між нею та відповідачем було укладено шлюб. Перебуваючи у шлюбі, за спільні кошти ними було придбано майно, зокрема рухоме три транспортні засоби: автомобіль TOYOTA LAND CRUISER 200, 2019 року випуску, д.н.з. НОМЕР_4 , VIN-номер НОМЕР_1 , на підтвердження чого ТСЦ 2641 видано свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_5 ; автомобіль MITSUBISHI L200, 2017 року випуску, д.н.з. НОМЕР_6 , VIN-номер НОМЕР_2 , на підтвердження чого ТСЦ 7341 видано свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_7 ; автомобіль SUZUKI GRAND VITARA, 2008 року випуску, VIN-номер НОМЕР_3 , реєстраційні дані якого позивачці на даний час невідомі. 02 грудня 2022 року нею подано позов до Городенківського районного суду про розірвання шлюбу. 12.12.2022 року відкрито провадження у справі №342/1257/22. На даний час рішення суду не ухвалено, шлюб не розірвано. 05 грудня 2022 року ОСОБА_3 подала до Городенківського районного суду позов про поділ майна подружжя, в якому просила виділити їй в порядку поділу 1/2 частину спільного майна подружжя, в т.ч. вищевказаних транспортних засобів. 13.12.2022 року відкрито провадження у справі №342/1273/22. На даний час рішення суду ще не ухвалено, майно не розподілено. Також вона подала заяву про вжиття заходів забезпечення позову, в задоволенні якої 02 грудня 2022 року Городенківським районним судом було відмовлено. 03 січня 2023 року Івано-Франківським апеляційним судом задоволено частково її апеляційну скаргу, ухвалу суду від 02.12.2022 року скасовано, заборонено ОСОБА_4 відчуження транспортних засобів: TOYOTA LAND CRUISER 200, 2019 року випуску, VIN-номер НОМЕР_1 , який 14 грудня 2022 року було перереєстровано на ОСОБА_2 ; MITSUBISHI L200, 2017 року випуску, VIN-номер НОМЕР_2 , та іншого нерухомого майна. Однак, незважаючи на існування вказаного судового спору, вжиття судом заходів забезпечення, ОСОБА_4 у протиправний спосіб без її згоди здійснив відчуження та перереєстрацію спільного майна (транспортних засобів) на користь третіх осіб. Так, 14 грудня 2022 року автомобіль TOYOTA LAND CRUISER 200, 2019 року випуску, перереєстровано на ОСОБА_2 , що підтверджується Свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_8 ; 03 січня 2023 року автомобіль MITSUBISHI L200, 2017 року випуску, перереєстровано на ОСОБА_1 , що підтверджується Свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_9 ; 07 січня 2023 року автомобіль SUZUKI GRAND VITARA, 2008 року випуску, перереєстровано на ОСОБА_5 , що підтверджується Свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_10 . Зазначала, що таке відчуження робить неможливим виконання рішення суду у разі задоволення позову про поділ майна подружжя, та є очевидно незаконним, оскільки здійснено відповідачем за наявності вжитих судом заходів забезпечення та без її згоди, внаслідок чого вона змушена звернутися до суду з цим позовом. Вважає, що оскільки зазначені автомобілі набуті за спільні кошти під час шлюбу та є спільною сумісною власністю подружжя, неотримання її згоди при відчуженні такого майна є порушенням вимог статей 60, 61, 63 СК України і підставою для визнання недійсними договорів купівлі-продажу цих автомобілів відповідно до статей 203, 215 ЦК України. Рішенням Городенківського районного суду від 14 вересня 2023 року позов задоволено частково. Визнано недійсним та скасовано Договір купівлі-продажу №7341/2023/3583131 транспортного засобу від 03.01.2023 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 про передачу у власність транспортного засобу - автомобіля марки MITSUBISHI L 200, 2017 року випуску, VIN-номер НОМЕР_2 . Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на автомобіль марки MITSUBISHI L 200, 2017 року випуску, VIN-номер НОМЕР_2 . Визнано недійсним та скасовано Договір купівлі-продажу №7341/2022/3555370 транспортного засобу від 14.12.2022 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 про передачу у власність транспортного засобу - автомобіля марки TOYOTA LAND CRUISER 200, 2019 року випуску, VIN-номер НОМЕР_1 . Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на автомобіль марки TOYOTA LAND CRUISER 200, 2019 року випуску, VIN-номер НОМЕР_1 . В іншій частині позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 витрати по оплаті судового збору в розмірі 2147,20 грн. Не погодившись із вказаним рішенням, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача) подали апеляційні скарги. Вважають дане рішення незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права, за неповного встановлення обставин, які мають значення для справи. ОСОБА_1 зазначає, що позивачка не є стороною оскаржених нею правочинів і подала позов про визнання договорів недійсними до однієї зі сторін договору, а не до всіх. На вказаний недолік позовної заяви звертав увагу представник ОСОБА_4 в судовому засіданні суду першої інстанції, про що суд згадав в описовій частині рішення, однак правової оцінки цьому не дав. Вказує, що з цього приводу сформована стала правова позиція Верховного Суду про те, що при розгляді спору про визнання правочину недійсним як відповідачі залучаються всі сторони оскарженого правочину (зокрема, постанови від 30.07.2020 року у справі №670/23/18, від 02.02.2022 року у справі №756/15524/18-ц, від 01.02.2022 року у справі №910/12472/18). Тому вважає, що суд першої інстанції не дослідив та не з`ясував належного суб`єктного складу сторін у справі. Також вказує, що задовольняючи позов про визнання договорів недійсними, суд виходив в основному з того, що ОСОБА_4 , укладаючи договори на відчуження майна, яке є спільною власністю подружжя, діяв недобросовісно, проте належних та допустимих доказів недобросовісності ОСОБА_1 в справі немає. Стверджує, що проживає в іншій області, з подружжям ОСОБА_6 до початку судового розгляду знайома не була, їй не було та не могло бути відомо про те, що придбаний автомобіль є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 червня 2021 року у справі №916/2813/18 висловила правовий висновок про те, що презумпція розпорядження спільним майном одним із подружжя за згодою другого встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно. Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майно без згоди другого може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема, знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Також зазначає, що позивачка обрала неналежний спосіб захисту своїх прав, оскільки жодних позовних вимог про визнання прав на частку та/або одночасного виділення частки в порядку поділу майна подружжя або встановлення порядку користування цим майном тощо, заявлено не було. У разі якщо сторона договору або інша особа (зацікавлена особа) хоче отримати еквівалент вартості майна, яке було відчужено без її згоди, вона має право подати позов про стягнення компенсації в розмірі частки відчуженого спільного майна, що є ефективним способом захисту без визнання правочину недійсним та застосування реституції. Із зазначених підстав просить рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким в задоволенні таких вимог відмовити. ОСОБА_2 у поданій ним апеляційній скарзі зазначає, що суд першої інстанції не звернув увагу на правову позицію Верховного Суду, яка полягає в тому, що як відповідачі мають залучатися всі сторони оскаржуваного правочину (постанова Верховного Суду від 30.07.2020 року у справі №670/23/18). Оскільки позивач пред`явив позов лише до однієї сторони договору, а інша є третьою особою, то висновок суду про задоволення позову є помилковим. Отже, вважає, що суд першої інстанції не дослідив та не з`ясував належного суб`єктного складу сторін у справі. Також на думку апелянта суд не врахував норми права, які регулюють спірні правовідносини. Вважає, що позивачка ні у позовній заяві, ні під час розгляду справи не довела, що ОСОБА_2 діяв недобросовісно, знав чи за обставинами справи не міг не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Стверджує, що йому не було та не могло бути відомо про те, що придбаний ним автомобіль є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Належних та допустимих доказів його недобросовісності в справі немає. Посилаючись на зазначене, просить рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити повністю. Відзиви на апеляційні скарги до суду апеляційної інстанції не подано. В судове засідання апеляційного суду апелянти не з`явилися, подали заяви, в яких просять розглядати справу без їхньої участі, апеляційні скарги підтримують. Позивач та її представник адвокат Семенців В.Д. в судовому засіданні щодо задоволення апеляційних скарг заперечили, просили рішення суду першої інстанції залишити без змін. Представник відповідача адвокат Тугай І.М. в попередньому судовому засіданні апеляційній скарги підтримав, в подальшому подав заяву про розгляд справи без участі відповідача та його представника. З урахуванням положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України, строків розгляду апеляційної скарги, апеляційний суд ухвалив про подальший розгляд справи за відсутності сторони відповідача та третіх осіб. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача, представників сторін, дослідивши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційні скарги підлягають до часткового задоволення з наступних підстав. Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. За змістом ч. 4 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_2 з 05 серпня 2002 року перебували у зареєстровано шлюбі, про що свідчить копія Свідоцтва про одруження, виданого 05.08.2002 року Відділом реєстрації актів громадянського стану Городенківського районного управління юстиції, актовий запис №36 (т. 1, а.с. 8). Під час перебування у шлюбі з ОСОБА_3 відповідач ОСОБА_4 07.04.2009 року набув у власність автомобіль SUZUKI GRAND VITARA, 2008 року випуску, ідентифікаційний номер НОМЕР_3 , про що свідчить копія Свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_11 (т. 1, а.с. 123), 31.07.2018 року автомобіль MITSUBISHI L 200, 2017 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_2 , про що свідчить копія Свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_7 (т. 1, а.с. 10); 27.11.2019 року автомобіль TOYOTA LAND CRUISER 200, 2019 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , про що свідчить копія Свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_5 (т. 1, а.с. 9). 02.12.2022 року ОСОБА_3 звернулася в суд з позовом про розірвання вказаного шлюбу, який на час розгляду даної справи задоволено, шлюб між сторонами розрізано, чого ними не заперечено. 05.12.2022 року ОСОБА_3 звернулася в суд з позовом про поділ спільного майна подружжя (справа №342/1273/22). Серед іншого, просила визнати за нею право власності на 1/2 частину вищевказаних автомобілів. На даний час рішення у цій справі не прийнято, ухвалою Городенківського районного суду від 05 грудня 2023 року зупинено провадження в справі до набрання законної сили судовим рішенням у справі №342/1324/23. Встановлено також, що постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 03 січня 2023 року у справі №342/1258/22 задоволено частково заяву ОСОБА_3 про забезпечення позову. Зокрема, заборонено відчуження автомобіля TOYOTA LAND CRUISER 200, 2019 року випуску, ДНЗ НОМЕР_4 , номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 ; автомобіля MITSUBISHI L200, 2017 року випуску, ДНЗ НОМЕР_6 , номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_2 (т. 1, а.с. 20-24). Однак, згідно Договору купівлі-продажу транспортного засобу №7341/2022/3555370 від 14.12.2022 року ОСОБА_4 відчужив автомобіль TOYOTA LAND CRUISER 200, 2019 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 ОСОБА_2 (т. 1, а.с. 117), і того ж дня проведено державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на даний автомобіль (т. 1, а.с. 25, 115). Згідно Договору купівлі-продажу транспортного засобу №7341/2023/3583131 від 03.01.2023 року ОСОБА_4 відчужив автомобіль MITSUBISHI L 200, 2017 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_2 ОСОБА_1 (т. 1, а.с. 110), і того ж дня проведено державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на даний автомобіль (т. 1, а.с. 26, 108). Відповідно до п.п. 1.2, 2.1 вказаних договорів купівлі-продажу ТЗ від 14.12.2022 року та від 03.01.2023 року продавець гарантує, що майно, яке є предметом продаж, належить йому на праві власності, не обтяжене арештом, у розшуку, заставі не перебуває, не являється предметом спору у суді. Передача ТЗ продавцем і прийняття його покупцем здійснюється після повної оплати вартості майна. Згідно Договору купівлі-продажу транспортного засобу №6374/23/000033 від 07.01.2023 року ОСОБА_4 за Договором комісії №6374/23/1/000033 від 06.01.2023 року з Першою регіональною товарною біржею (т. 1, а.с. 126) відчужив автомобіль SUZUKI GRAND VITARA, 2008 року випуску, ідентифікаційний номер НОМЕР_3 ОСОБА_5 (т. 1, а.с. 124), і того ж дня проведено державну реєстрацію права власності ОСОБА_5 на даний автомобіль (т. 1, а.с. 27, 122). Під час розгляду справи в суді першої інстанції було встановлено, що фактично автомобіль SUZUKI GRAND VITARA, 2008 року випуску, ідентифікаційний номер НОМЕР_3 було відчужено сім`ї ОСОБА_5 ще в 2020 році, тобто до виникнення спору в сторін щодо цього майна, і такі факти ніким не спростовані під час розгляду справи. Згідно Договору позики №40/20 від 29.01.2020 року сім`ї ОСОБА_4 протягом 2020 року ОСОБА_8 були передані кошти в сумі 150000 грн. за покупку автомобіля SUZUKI GRAND VITARA (т. 1, а.с. 199-200). Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог про визнання недійсними та скасування Договору купівлі-продажу №7341/2023/3583131 транспортного засобу від 03.01.2023 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 про передачу у власність транспортного засобу - автомобіля марки MITSUBISHI L 200, та Договору купівлі-продажу №7341/2022/3555370 транспортного засобу від 14.12.2022 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 про передачу у власність транспортного засобу - автомобіля марки TOYOTA LAND CRUISER 200, і скасування проведеної на підставі вказаних договорів державної реєстрації права власності на автомобілі, суд першої інстанції виходив з того, відповідач, укладаючи ці договори на відчуження майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, не отримав належної згоди позивача на їх укладення, уклав такі за наявності спору у суді відносно цього майна та заборони на його відчуження. Також відповідач не надав суду належних та допустимих доказів того, що він, отримавши належну згоду дружини, позичив кошти в сумі еквівалентній 40000 доларів США в ОСОБА_2 і такі були використані на потреби сім`ї, як і кошти, отримані від ОСОБА_1 . Крім того, ОСОБА_2 не заперечив, що йому на час укладення спірного договору було відомо, що ОСОБА_4 перебуває в шлюбі з ОСОБА_3 . В той же час позивач, хоч і не стороною оспорюваних правочинів та титульним володільцем відчуженого майна, може оспорювати такі як особа, право якої на це майно порушене. Інші учасники таких правочинів залучені до участі в справі як треті особи на стороні відповідача, і не подавали до суду заяв, клопотань, тощо з приводу спірного майна сторін. Також не спростовано, що спірні автомобілі фактично знаходяться у користуванні відповідача після укладення договорів купівлі-продажу. Тому пред`явлення таких вимог є належним способом захисту прав позивача, і вони підлягають задоволенню. Однак апеляційний суд не може в повній мірі погодитися із такими висновками з огляду на наступне. За положенням статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав. Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту слід враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права. У постанові Верховного Суду від 19 жовтня 2021 року в справі №628/1475/19 (провадження №61-7554св21) зазначено, що «правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод та інтересів, а тому суд повинен установити, чи були порушені або невизнані права, свободи чи інтереси особи, яка звернулася до суду за їх захистом, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні». У постанові Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі №753/8671/21 (провадження №61-550св22) зазначено, що «кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові». Частиною 1 статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно з ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Згідно з ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважних причин (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Частинами першою, другою статті 368 ЦК України визначено, що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до статті 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Згідно із частиною першою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільної сумісної власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу. За загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, згідно зі статтею 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов`язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя. Презумпція спільності майна подружжя може бути спростована. Один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Частиною третьою статті 61 СК України визначено, що, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Відповідно до частин другої, третьої статті 65 СК України при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Статтею 68 СК України визначено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України. У справі, яка переглядається, встановлено, що спірні автомобілі придбані в період зареєстрованого між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 шлюбу, презумпція спільності права власності подружжя на придбане в період шлюбу майно, за якою частки подружжя є рівними, не спростована. Відтак, позивач була співвласником спірних автомобілів, оскільки такі перебували у спільній сумісній власності колишнього на даний час подружжя. З урахуванням встановлених обставин і доказів, які підтверджують спільність набутого під час шлюбу майна, місцевий суд дійшов правильного висновку про належність спірних транспортних засобів до спільної сумісної власності подружжя. Схожі висновки містяться і в постанові Верховного Суду від 13 грудня 2023 року у справі №947/26932/20 (провадження №61-10758св23). При цьому у постанові від 22 вересня 2022 року у справі №125/2157/19 (провадження №14-40цс21) Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі №916/2813/18 (провадження №12-71гс20) зроблено висновок про те, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно. Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. В цій же справі Велика Палата констатує, що позов, який пред`являється особою, яка не була учасником правочину про визнання правочину недійсним, повинен бути пред`явлений до всіх учасників такого правочину. Суд зобов`язаний визначити суб`єктний склад спору залежно від характеру правовідносин і норм матеріального права, які підлягають застосуванню, та, встановивши факт пред`явлення позову до неналежного відповідача, відсутність клопотань про заміну первісного відповідача належним відповідачем або залучення до участі у справі співвідповідача, суд відмовляє у задоволенні позову саме через неналежність відповідача, зокрема через те, що не всі сторони правочину є сторонами справи. Так само суд діє у випадку, якщо предметом правочину є майно, яке належить кільком особам на праві спільної власності, залучаючи відповідно до вимог ЦПК України до участі у справі співвідповідачами (належними відповідачами) усіх співвласників. Звертаючись до суду із вказаним позовом, ОСОБА_3 просила, зокрема, визнати недійсним та скасувати договори відчуження і відповідну проведену на їх підставі перереєстрацію автомобілів: TOYOTA LAND CRUISER 200, 2019 року випуску, VIN-номер НОМЕР_1 , який 14 грудня 2022 року перереєстровано на ОСОБА_2 ; MITSUBISHI L200, 2017 року випуску, VIN-номер НОМЕР_2 , який 03 січня 2023 року було перереєстровано на ОСОБА_1 . Набувачами спірних автомобілів є ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Відповідно до стаття 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава. Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України). Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. У справі за позовом заінтересованої особи про визнання недійсним договору як відповідачі мають залучатись всі сторони правочину, а тому належними відповідачами є сторони оспорюваного договору, а не одна із них. Такий же висновок міститься у постановах Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі №641/5523/19 (провадження №14-178цс20), від 21 вересня 2022 року у справі №757/15333/15-ц (провадження №61-22611св19), від 29 травня 2023 року у справі №757/53168/20-ц (провадження №61-863св23), а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №910/856/17(провадження №12-128гс18), від 22 вересня 2022 року у справі №125/2157/19 (провадження №14-40цс21). Верховний Суд у постанові від 28 жовтня 2020 року в справі №761/23904/19 (провадження №61-9953св20) вказав, що визначення у позові складу сторін у справі має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав особи, яка вважає. що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб. які мають відповідати за позовом. незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб`єктний склад. З огляду на викладене, колегія суддів, оцінюючи обставини у сукупності, вважає, що незалучення всіх сторін оспорюваних правочинів до участі у справі в якості співвідповідачів порушує їх права щодо права власності на майно, на яке поширюється презумпція спільності права власності подружжя. І таке є достатньою та самостійною підставою для відмови в задоволенні заявлених позивачем позовних вимог. Що стосується зазначеного судом першої інстанції про те, що інші сторони правочинів правомірно залучені позивачем до участі у справі як треті особи, то такі є безпідставними та суперечать вказаним висновкам Верховного Суду. Згідно з пунктом 4 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі. Апеляційний суд враховує, що згідно з цивільним процесуальним законом на стадії апеляційного провадження, суд апеляційної інстанції позбавлений процесуальної можливості визначити суб`єктний склад учасників справи, залучати на стадії апеляційного перегляду справи відповідачів та/або співвідповідачів. Зважаючи на викладене, рішення суду першої інстанції слід скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні цього позову. Згідно ч.ч. 1, 13 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Таким чином з позивача на користь апелянтів слід стягнути по 6441 грн. 60 коп. судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги. Керуючись ст.ст. 374, 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Городенківського районного суду від 14 вересня 2023 року скасувати та ухвалити нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , про визнання недійсними і скасування договорів відчуження майна та скасування державної реєстрації права власності відмовити. Стягнути з ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_12 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_13 , АДРЕСА_2 ) 6441 грн. 60 коп. судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги. Стягнути з ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_12 , адреса реєстрації місця проживання: АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_14 , АДРЕСА_3 ) 6441 грн. 60 коп. судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги. Постанова набирає законної сили з дня прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови. Головуюча: О.О. Томин Судді: І.В. Бойчук О.В. Пнівчук Повний текст постанови складено 07 лютого 2024 року.