Постанова 4824 № 361/8148/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД справа №361/8148/21 Головуючий у І інстанції - Ковбасюк О.О. апеляційне провадження №22-ц/824/3872/2024 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 січня 2024 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Приходька К.П., суддів Писаної Т.О., Журби С.О., за участю секретаря Миголь А.А., розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Подільського районного суду м. Києва від 10 травня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики, зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору недійсним, - установив: У вересні 2021 року ОСОБА_2 звернувся до Броварського міськрайонного суду Київської області з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 26 березня 2019 року між ним та відповідачем було укладено договір позики, оформлений у вигляді розписки, відповідно до якого ОСОБА_1 взяв у борг у нього грошові кошти в сумі 7500 доларів США та зобов`язався повернути їх до 08 травня 2019 року. Вказану розписку ОСОБА_1 написав власноручно, вказав у ній свої паспортні дані та скріпив її своїм підписом. Однак у строк до 08 травня 2019 року ОСОБА_1 позику не повернув. Разом із цим, 15 травня 2019 року частина боргу в сумі 2000 доларів США була повернута ОСОБА_1 , про що позивач вказав на зворотній частині вищевказаної розписки. Станом на день подачі позову до суду, тобто 07 вересня 2021 року, залишок боргу відповідача склав 5500 доларів США, що за офіційним курсом НБУ становило 147456,10 грн. Просив суд, стягнути залишок боргу з відповідача на його користь у розмірі 5500 доларів США, що за офіційним курсом НБУ становило 147456,10 грн. Крім того, вважає, що у зв`язку з простроченням виконання зобов`язання відповідачем наявні підстави для стягнення з нього 3% річних від простроченої суми на підставі ч.2 ст. 625 ЦК України, а тому позивач також просив суд стягнути їх з відповідача на його користь, у сумі 384,78 доларів США, що є еквівалентним 10316,02 грн. Ухвалою Броварського міськрайонного суду Київської області від 18 жовтня 2021 року, позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики передано за територіальною підсудністю на розгляд до Подільського районного суду м. Києва. 13 жовтня 2022 року ОСОБА_1 подано зустрічний позов до ОСОБА_2 про визнання договору недійсним. В обґрунтування позовних вимог за зустрічним позовом ОСОБА_1 вказує, що договір позики між сторонами 26 березня 2019 року не укладався, складена ОСОБА_1 розписка не посвідчує факту передання йому грошових коштів, докази передачі грошових коштів ОСОБА_2 та отримання їх ОСОБА_1 відсутні, а відносини, що склалися між сторонами, мають характер господарських, які випливають із спільної підприємницької діяльності сторін, та не містять ознак договору позики, як реальної, оплатної або безоплатної угоди. Із урахуванням наведеного, зазначає, що договір позики, оформлений розпискою від 26 березня 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , є недійсним. Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 10 травня 2023 року первісний позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 26 березня 2019 року у загальному розмірі 5884,78 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України станом на 07 вересня 2021 року становить 157772,12 грн. та судовий збір у розмірі 1577,72 грн. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору недійсним відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, посилаючись на те, що оскаржуване рішення суду є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, без повного та всебічного з`ясування обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. В обґрунтування доводів апеляційної скарги, посилається на те, що розписка, на яку посилається позивач, не свідчить про укладення договору позики між сторонами. Так, між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , які були директорами ПП «Тен По» та ТОВ «Пента-Альфа» відповідно, існували тривалі бізнес відносини у сфері громадського харчування, зокрема, відносини з приводу оренди нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 . При цьому всі домовленості із ОСОБА_2 укладались з юридичними особами, пов`язаними з останнім, зокрема, з ПП «Тен По». У більшості випадків грошові кошти за оренду зазначеного приміщення передавались ОСОБА_1 у готівковій формі безпосередньо ОСОБА_2 . На початку 2019 року ТОВ «Пента-Альфа» заборгувало орендні платежі за три місяці (січень, лютий, березень) у розмірі 7500 доларів США. Для гарантування того, що орендна плата буде сплачена, ОСОБА_2 , погрожуючи розірванням договору оренди приміщення, вимагав від нього написання боргової розписки в якості забезпечення боргового зобов`язання ТОВ «Пента-Альфа». Враховуючи складні бізнес обставини та намагання зберегти ресторан, він погодився написати таку розписку. Проте грошові кошти за цією розпискою фактично ОСОБА_2 не передавав, а він їх не отримував. Розпискою сторони засвідчили лише те, що він зобов`язується погасити заборгованість за договором оренди в інтересах ТОВ «Пента-Альфа» у розмірі 7500 доларів США, що утворилася за три місяці. У свою чергу, станом на 01 вересня 2019 року він виконав своє зобов`язання, погасивши борг ТОВ «Пента-Альфа». Крім того, вказує що він оплачував 7500 доларів США за усною домовленістю із ОСОБА_2 . Про оплату 2000 доларів США свідчить власний напис ОСОБА_2 на зворотному боці розписки. Інші 5500 доларів США також на користь ОСОБА_2 , було виплачено готівкою двома частинами. При цьому, після розрахунку із ОСОБА_2 між ними було укладено ще один договір оренди нежитлового приміщення, що свідчить про відсутність між сторонами будь яких боргів. Таким чином, наголошує, що він грошових коштів від позивача у борг не отримував, договір позики між ними не укладався, а розписка, складена ним не посвідчує факту передання йому грошової суми. При цьому, матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_2 реально передавав грошові кошти ОСОБА_1 , а останній їх приймав у борг. Таким чином, висновки суду першої інстанції про те, що ним за зустрічним позовом не вказано, які вимоги, встановлені ЦК України, були порушені сторонами договору позики в момент його вчинення та які його права та інтереси були порушені укладеним оспорюваним договором, не відповідають дійсності. Оскаржуваний правочин прямо порушує його права, оскільки направлений на зміну його майнового стану внаслідок господарської діяльності інших осіб, оскільки у дійсності він грошових коштів не отримував, однак потрапив в залежність від їх повернення. При цьому, оскаржуваний правочин суперечить його дійсній внутрішній волі та спрямований проти його волевиявлення щодо настання реальних наслідків від такого правочину. Просив суд, рішення Подільського районного суду м. Києва від 10 травня 2023 року скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики відмовити, а позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору недійсним задовольнити в повному обсязі. На вказану апеляційну скаргу ОСОБА_2 подав відзив, в обґрунтування якого зазначив, що факт передачі ним ОСОБА_1 грошових коштів 26 березня 2019 року саме в позику вбачається зі змісту вказаної розписки, яку ОСОБА_1 написав власноручно, чітко та недвозначно зазначивши, що гроші взято у борг у ОСОБА_2 із зобов`язанням про їх повернення до 08 травня 2019 року. Вказана розписка написана власноруч ОСОБА_1 , тому він не був позбавлений можливості вказати в ній дійсні, як він стверджує, обставини її написання. ОСОБА_1 не надано до суду жодних належних та допустимих доказів на підтвердження своїх вимог про недійсність договору позики. При цьому, правовідносини щодо оренди приміщень за адресою: АДРЕСА_1 , не мають жодного стосунку до переданих ОСОБА_1 в позику грошових коштів та є нічим іншим, як намаганням позичальника ухилитися від виконання зобов`язання. Додатково проти доводів ОСОБА_1 свідчить також запис, зроблений ним на звороті розписки 15 травня 2019 року про отримання ним у рахунок погашення розписки 2000 доларів США. Просив врахувати, що відповідно до договору позики, оформленого у вигляді розписки від 15 травня 2017 року, ОСОБА_1 взяв у борг у нього гроші в сумі 11000 доларів США, які зобов`язався повернути до 31 липня 2017 року. У вказаний строк ОСОБА_1 позику не повернув. 02 серпня 2017 року була повернута частина боргу в сумі 8000 доларів США, про що він вказав на звороті розписки. У зв`язку із цим він звертався до Броварського міськрайонного суду Київської області з позовом про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості в сумі 3000 доларів США та з цих підстав у ОСОБА_2 зберіглася копія розписки від 15 травня 2017 року. Того ж дня ОСОБА_1 повернув йому залишок позики в сумі 3000 доларів США. У відповідь він повернув ОСОБА_1 оригінал розписки від 15 травня 2017 року та звернувся до Броварського міськрайонного суду Київської області із заявою про повернення позовної заяви. Таким чином, вказані обставини свідчать про те, що між ним та ОСОБА_1 існували стійкі, систематичні правовідносини щодо надання грошей у позику. Раніше, допоки ОСОБА_1 виконував взяті на себе зобов`язання, він не заявляв про недійсність укладених раніше правочинів. Лише тепер, коли в ОСОБА_1 відсутня фінансова можливість чи звичайне бажання повернути позику, він почав стверджувати про те, що грошові кошти насправді ним в позику не бралися. Зазначає, що оскільки договір позики між сторонами, оформлений у вигляді розписки, був укладений 26 березня 2019 року, строк позовної давності за ним сплив 27 березня 2022 року. Разом із цим, зустрічну позовну заяву ОСОБА_1 подано до суду 11 жовтня 2022 року, тобто після спливу вказаного строку та без зазначення поважності причин його пропуску. Просив суд, апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення Подільського районного суду м. Києва від 10 травня 2023 року залишити без змін. В судовому засіданні ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_3 підтримали доводи апеляційної скарги та просили її задовольнити. В судовому засіданні представник ОСОБА_2 заперечив проти доводів апеляційної скарги, просив відмовити у її задоволенні. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін, які з`явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що 26 березня 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 був укладений договір позики, згідно з умовами якого відповідач отримав в якості позики від позивача грошові кошти в сумі 7500 доларів США та зобов`язався повернути їх до 08 травня 2019 року. Вказана обставина підтверджується копією розписки. Зі змісту розписки вбачається, що вона написана власноручно ОСОБА_1 , містить напис позичальника «Я, ОСОБА_1 паспорт НОМЕР_1 виданий Броварським МВ УМВС України 7 травня 2002 р. взяв в борг у ОСОБА_2 7500? (сім тисяч п`ятсот доларів США. Зобов`язуюсь повернути до 08.05.2019 р.», а також дату 26.03.2019, підпис та ініціали позичальника. На зворотному боці розписки міститься напис «Я, ОСОБА_2 отримав в рахунок погашення розписки, від ОСОБА_1 2000? дві тис. ?США», дату 15.05.19 та підпис. Предметом спору за первісним позовом є стягнення з відповідача ОСОБА_1 на користь позивача ОСОБА_4 суми залишку боргу за вказаною розпискою, тобто 5500 доларів США, що станом на пред`явлення позову до суду 07 вересня 2021 року за офіційним курсом НБУ становило 147456,10 грн. Крім того, позивач на підставі ч.2 ст. 625 ЦК України просив стягнути з відповідача 3% річних від вказаної суми простроченої заборгованості, що згідно з розрахунком позивача становить 384,78 доларів США та на час подачі позову було еквівалентним 10316,02 грн. Ухвалюючи рішення про задоволення первісного позову, суд першої інстанції виходив з того, що власноручне написання і підписання відповідачем ОСОБА_1 боргової розписки від 26 березня 2019 року із зобов`язанням повернути суму позики 7500 доларів США до 08 травня 2019 року підтверджує як факт укладення договору позики, так і факт отримання відповідачем від позивача обумовленої у розписці грошової суми. Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив з того, що відносини, щодо оренди приміщень за адресою: АДРЕСА_1 , які мали місце між сторонами, не можуть свідчити про те, що грошові кошти за вказаною розпискою були надані ОСОБА_2 ОСОБА_1 саме на виконання умов договору оренди, оскільки у тексті розписки немає жодної згадки ні про ТОВ «Пента-Альфа», ні про ФОП ОСОБА_5 , ні про оренду приміщень тощо. Жодних належних та допустимих доказів на спростування вищевстановлених судом обставин відповідачем ОСОБА_1 суду не надано. З висновками суду першої інстанції погоджується і колегія суддів, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи, а також узгоджуються з вимогами чинного законодавства з огляду на наступне. Згідно із ч.1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.1, ч.6 ст. 81 ЦПК України). Згідно із 1 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції таким вимогам відповідає. З письмової розписки вбачається, що ОСОБА_1 отримав у борг від ОСОБА_2 грошову суму у розмірі 7500 доларів США та зобов`язався повернути таку до 08 травня 2019 року. Згідно розписки, вона написана власноруч ОСОБА_1 , з паспортними даними, підписом та ініціалами позичальника. На зворотному боці розписки міститься напис ОСОБА_2 про те, що 15 травня 2019 року частина боргу в сумі 2000 доларів США була повернута ОСОБА_1 . Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Відповідно до статті 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України, на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Отже, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво - чи багатосторонніми (договори). Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). За своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Суд першої інстанції, досліджуючи розписку, дійшов правильного висновку про наявність між сторонами правовідносин, які випливають із договору позики. Складена власноруч ОСОБА_1 розписка підтверджує як факт укладення договору позики та зміст умов цього договору, так і факт отримання ним від ОСОБА_2 грошової суми та обов`язок її повернути. Під час розгляду справи, відповідач ОСОБА_1 не надав належних доказів, які б підтверджували, що він не складав та не підписував розписку, датовану 26 березня 2019 року. Доводи апеляційної скарги про те, що розпискою від 26 березня 2019 року сторони засвідчили лише те, що відповідач зобов`язується погасити заборгованість за договором оренди в інтересах ТОВ «Пента-Альфа» у розмірі 7500 доларів США, що утворилася за три місяці, спростовуються самою розпискою, оскільки у тексті розписки немає жодної згадки про те, на що посилається як на підставу своїх заперечень відповідач ОСОБА_1 . Крім того, вказана розписка написана власноруч ОСОБА_1 , тому він не був позбавлений можливості вказати в ній дійсні, як він стверджує, обставини її написання. Безпідставними колегія суддів вважає доводи апелянта про те, що він грошових коштів від позивача у борг не отримував, договір позики між ними не укладався, а розписка, складена ним не посвідчує факту передання йому грошової суми, оскільки матеріали справи не містять жоднихналежних та допустимих доказів на підтвердження вищезазначеного. Доказів на спростування встановлених судом першої інстанції обставин відповідачем ОСОБА_1 суду не надано. Так як і не надано доказів, які вказували б на виконання ним умов договору позики. За таких обставин, встановивши, що ОСОБА_1 власноручно написав розписку від 26 березня 2019 року, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику, та недоведеність ним наявності передбачених законом підстав недійсності правочину, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення зустрічного позову про визнання договору недійсним. Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить зобов`язання повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Статтею 545 ЦК України визначено, що прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора. Отже, наявність оригіналу боргової розписки у позивача, кредитора, свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане. Зазначений правовий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постановах від 18.09.2013 в справі № 6-63цс13 та від 02.07.2014 в справі № 6-79цс14. Встановлено, що оригінал розписки від 26 березня 2019 року знаходиться у позивача за первісним позовом ОСОБА_2 та був досліджений судом першої інстанції, що свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане. З урахуванням взятих на себе відповідачем ОСОБА_1 зобов`язань за договором позики, настання дати повернення суми позики та відсутності доказів повернення позики в повному обсязі відповідно до вимог ст.545 ЦК України, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про доведеність вимог позивача за первісним позовом та стягнення з відповідача боргу за договором позики. Згідно з ч. 1 ст. 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що ОСОБА_1 прострочив повернення боргу, а тому у нього також виник обов`язок перед позичальником по сплаті 3% річних від простроченої суми. Викладені в апеляційній скарзі доводи, є непереконливими, та такими що не спростовують висновків суду першої інстанції, а також не впливають на правильність прийнятого рішення. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст.7,367,369,374,375,381,382,389 ЦПК України, суд, - постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Подільського районного суду м. Києва від 10 травня 2023 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Повний текст постанови складений 05 лютого 2024 року. Суддя-доповідач К.П. Приходько Судді С.О. Журба Т.О. Писана