Постанова Третій апеляційний адміністративний суд № 280/5014/23

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А і м е н е м У к р а ї н и 24 січня 2024 року м. Дніпросправа № 280/5014/23 Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Юрко І.В., суддів: Білак С.В., Ясенової Т.І., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 29 вересня 2023 року в адміністративній справі №280/5014/23 (головуючий суддя І-ї інстанції - Богатинський Б.В.) за позовом Запорізького обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у 2022 році,- В С Т А Н О В И В : Запорізьке обласне відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю 06.07.2023 року звернулось до Запорізького окружного адміністративного суду з позовом до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 , в якому просило стягнути з суму адміністративно-господарських санкцій та пені за незабезпечення виконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у 2022 році у розмірі 40106,50 грн.. Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 29 вересня 2023 року адміністративний позов задоволено у повному обсязі. Стягнуто з фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на користь Запорізького обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю суму адміністративно-господарських санкцій та пені за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у 2022 році у розмірі 40106,50 грн.. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення суду скасувати та прийняти постанову про відмову в задоволенні позову. В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм матеріального і процесуального права. Апелянт вказує, що інформація, викладена у позовній заяві, сформована виключно на припущеннях або з посиланням на реєстр, який перевірити неможливо. При цьому зауважив, що норма пункту 5 розділу І Порядку подання форми звітності 3-ПН - інформацію про попит на робочу силу (вакансії), встановлює обов`язок подання вказаної форми роботодавцями лише за умови наявності відповідної вакансій (попиту на робочу силу осіб з інвалідністю), однак, ним у 2022 році було надано робоче місце особі з інвалідністю, тому подання зазначеної форми є недоцільним, у зв`язку із відсутністю вакансій для осіб з інвалідністю. Також, в апеляційній скарзі вказано на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, бо відповідачем не було отримано ухвалу про відкриття провадження у справі, що позбавило його можливості завчасно подати пояснення та матеріали на підтвердження власної позиції, що призвело до позбавлення його права на належний захист у суді. Позивач відзив на апеляційну скаргу не подав, що не перешкоджає розгляду справи. Суд апеляційної інстанції розглянув справу відповідно до приписів статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Відповідно до частин першої та другої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Колегія суддів, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, встановила наступне. Позивач - Запорізьке обласне відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю є суб`єктом владних повноважень (код ЄДРПОУ 20508338), який в даних правовідносинах реалізує надані йому Законами України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», «Про зайнятість населення» повноваження. Відповідач - ОСОБА_1 є фізичною особою-підприємцем (код ЄДРПОУ НОМЕР_1 ), зареєстрований 08.11.2010 року, перебуває на обліку в Запорізькому обласному відділенні Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю. 10.08.2023 року Запорізький міський центр зайнятості повідомив відповідача, що останній з грудня 2021 року по грудень 2022 року звіти за формою 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» для працевлаштування осіб з інвалідністю не надавав (а.с.22). 17.04.2023 року позивач обрахував суму адміністративно-господарських санкцій відповідно до розрахунку сум адміністративно-господарських санкцій, що підлягають сплаті у зв`язку з невиконанням нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю за 2022 рік, надісланого відповідачу у формі електронного документа за таким розрахунком: - середньооблікова чисельність штатних працівників особового складу за рік 8 осіб; -середньооблікова численність штатних працівників, яким встановлена інвалідність -0 осіб; - норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю 1 особа; - фонд оплати праці штатних працівників 604473 грн.; - середня річна заробітна плата штатного працівника 75559,13 грн.; - кількість робочих місць, призначених для працевлаштування осіб з інвалідністю і не зайнятих особами з інвалідністю - 0 осіб; - сума адміністративно-господарських санкцій 37779,56 грн. (а.с.3). Відповідачем не сплачено зазначену суму адміністративно-господарських санкцій, з урахуванням пені за затримку їх сплати 2326,94 грн., у загальному розмірі 40106,50 грн. за невиконання нормативу працевлаштування осіб з інвалідністю, а тому позивач звернувся до суду першої інстанції з даним позовом. Задовольняючи адміністративний позов, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачем не виконано встановлені чинним законодавством України обов`язки щодо створення робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у повному обсязі та не проінформовано центр зайнятості про їх наявність, тому визнав правомірність визначених стягнень. Апеляційний суд, переглядаючи рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права, зазначає про таке. Відповідно до частини третьої статті 18 Закону України від 21.03.1991 року №875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» (далі по тексту - Закон №875) підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. При цьому, обов`язок підприємства щодо створення робочих місць для осіб з інвалідністю не супроводжується обов`язком підбирати і працевлаштовувати осіб з інвалідністю на створені робочі місця. Такий обов`язок покладається на органи працевлаштування, що перелічені в частині першій статті 18 Закону №875. За нормами частини третьої статті 18 Закону №875 державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації і знань, з урахуванням його побажань. Згідно зі статтею 19 Закону №875 для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця. Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення. У той же час, згідно з пунктом 4 частини третьої статті 50 Закону України «Про зайнятість населення» №5067-VI від 05.07.2012 року (далі по тексту - Закон №5067) роботодавці зобов`язані: своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про: попит на робочу силу (вакансії); заплановане масове вивільнення працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств, установ, організацій, скороченням чисельності або штату працівників підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання за два місяці до вивільнення. Відповідно до частини шостої статті 19 Закону №875 Пенсійний фонд України у порядку та за формою, встановленими Пенсійним фондом України за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері соціального захисту населення, надає Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю інформацію: - про працевлаштованих осіб з інвалідністю; - про створення підприємствами, установами, організаціями, фізичними особами, які використовують найману працю, робочих місць для осіб з інвалідністю, про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю; - необхідну для обчислення кількості робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю підприємствами, установами, організаціями, фізичними особами, які використовують найману працю, відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті. Частиною першою статті 20 Закону №875 визначено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Відповідно до п.2 Порядку подання підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування інвалідів та інформації, необхідної для організації їх працевлаштування, який затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 31.01.2007 року №70 (далі по тексту - Порядок №70, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів роботодавці подають (надсилають рекомендованим листом) щороку до 1 березня відділенням Фонду, в яких вони зареєстровані, за формою, затвердженою Мінсоцполітики за погодженням з Держстатом. Датою надходження звіту про зайнятість і працевлаштування осіб з інвалідністю вважається дата подання роботодавцем звіту до відділення Фонду, а у разі надсилання його поштою - дата на поштовому штемпелі. Інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) для працевлаштування осіб з інвалідністю роботодавці подають до базового центру зайнятості незалежно від місцезнаходження роботодавця за формою, затвердженою Мінсоцполітики за погодженням із Держстатом. Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, які повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів, також подають (надсилають) копію довідки органу державної податкової служби про включення їх до реєстру неприбуткових установ. Оригінал довідки пред`являється під час подання звіту про зайнятість і працевлаштування осіб з інвалідністю. У разі надсилання звіту поштою копія довідки засвідчується нотаріально. Наказом Міністерства соціальної політики України від 31 травня 2013 року №316 «Про затвердження форми звітності №3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» та Порядку її подання» (далі по тексту - Наказ №316) затверджено форму звітності №3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» та Порядок подання форми звітності №3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)». Відповідно до п.5 розділу І наказу №316 форма №3-ПН подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через три робочі дні з дати відкриття вакансії. Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником. З аналізу вказаних норм вбачається, що на підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, покладено обов`язок, по-перше, виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю; по-друге, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України; по-третє, якщо середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, сплачувати відповідним відділенням Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю адміністративно-господарські санкції. Отже, якщо роботодавець подав звітність форми № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» у вказаний строк, то вважається, що він виконав обов`язок щодо звітування своєчасно та в повному обсязі. Це означає, що в такому випадку учасник господарських відносин вжив один із залежних від нього, передбачений законодавством, захід для відповідності середньооблікової чисельності працюючих осіб з інвалідністю установленим нормативам, тобто дію для недопущення господарського правопорушення. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 26.06.2018 року по справі №806/1368/17. Відповідно до підпункту 14.1.226 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України самозайнята особа це платник податку, який є фізичною особою-підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності. Незалежна професійна діяльність - участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, приватних виконавців, адвокатів, арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою - підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб. Пункт 14.1.195 пункту 14.1 статті 14 ПК України дає визначення поняттю «працівник» - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010 року №2464-VI (далі по тексту - Закон №2464) єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) це консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування. Відповідно до статті 2 Закону №2464 його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску. Пунктами 3 і 10 частини першої статті 1 Закону №2464 надано визначення поняттям: застрахована особа - фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок; страхувальники - це роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов`язані сплачувати єдиний внесок. Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону №2464 платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами. Пунктом 4 частини першої статті 4 Закону № 2464 до платників єдиного внеску віднесено фізичних осіб-підприємців, в тому числі тих, які обрали спрощену систему оподаткування. Відповідно до абзацу першого пункту 1 та пункту 2 частини першої статті 7 Закону № 2464 (в редакції, чинній з 1 січня 2017 року) єдиний внесок нараховується: для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами; для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску; для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску. Згідно пунктом 13 статті 8 Закону України від 08.07.2010 року №2464 єдиний внесок для підприємств, установ і організацій, фізичних осіб-підприємців, у тому числі тих, які обрали спрощену систему оподаткування, в яких працюють особи з інвалідністю, встановлюється у розмірі 8,41 відсотка визначеної пунктом 1 частини першої статті 7 цього Закону бази нарахування єдиного внеску для працюючих осіб з інвалідністю. Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що платниками єдиного соціального внеску є, зокрема, фізичні особи-підприємці. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою господарської діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати. Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування. На підставі наведеного можна зробити висновок, що, з урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності. Отже, особа, яка провадить господарську діяльність, вважається самозайнятою особою і зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний. Господарськими санкціями у розумінні частини першої статті 217 Господарського кодексу України визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, внаслідок застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. Відповідно до частини першої статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Частиною другою цієї статті встановлено, зокрема, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито всіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. Таким чином, адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до учасника господарських відносин за порушення ним правил, встановлених законодавчими актами, при наявності в діях суб`єкта господарювання вини у вчиненні такого порушення та якщо ним не приймались заходи, спрямовані на недопущення господарського правопорушення. Елементами правопорушення є вина та наявність причинного зв`язку між самим порушенням та його наслідками. У постанові від 11 серпня 2021 року у справі №260/557/19 Верховний Суд сформулював правовий висновок, що підприємство не несе відповідальності за невиконання нормативу працевлаштування осіб з інвалідністю, якщо воно розробило необхідні заходи по створенню для них робочих місць, зокрема, створило робочі місця для таких осіб та своєчасно, достовірно, в повному обсязі проінформувало відповідні установи, але фактично не працевлаштувало особу з інвалідністю з причин незалежних від нього: відсутність осіб з інвалідністю, їх відмова від працевлаштування на підприємство, бездіяльність державних установ, які повинні сприяти працевлаштуванню осіб з інвалідністю. Згідно з частиною п`ятою статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. З огляду на те, що відповідачем не були виконані вимоги Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», що підтверджується неподанням у 2022 році звітності за формою 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» до державної служби зайнятості, відсутні докази подання відповідачем до Державної податкової служби відомостей про працевлаштування особи з інвалідністю, а також не підтверджено сплату відповідачем єдиного соціального внеску за працівника, якому встановлена інвалідність, правові підстави для застосування до нього адміністративно-господарських санкцій та пені за затримку їх сплати є обґрунтованими. Щодо посилання відповідача на порушення норм процесуального права судом першої інстанції при розгляді справи, то колегією суддів за матеріалами справи встановлено, що судом першої інстанції своєчасно засобами електронного та поштового зв`язку (із рекомендованим повідомленням про вручення відправлення) було направлено відповідачу копію ухвали про відкриття провадження, рекомендоване поштове повідомлення повернулось до суду із відміткою про отримання відповідачем 05.08.2023 року (а.с.17-20). Крім того, апелянт не був позбавлений можливості надати всі наявні у нього докази на спростування позиції позивача в суді апеляційної інстанції, чим до речі ФОП ОСОБА_1 і скористався. В апеляційній скарзі відповідач зазначає, що форма №3-ПН (інформація про попит на робочу силу(вакансії)) подається лише у випадку наявності відповідної вакансії, в даному випадку - попиту на робочу силу осіб з інвалідністю. Але відповідач у 2022 році в повній мірі забезпечив та надав робоче місце особі з інвалідністю, а отже подання форми №3-ПН є недоцільним, у зв`язку із відсутністю вакансії для осіб з інвалідністю. Будь-яких відомостей про працевлаштовану особу з інвалідністю, умови, строки працевлаштування і т.і. та обґрунтувань стосовно доданих до апеляційної скарги доказів, апеляційна скарга не містить. Відповідач обмежився лише додаванням до апеляційної скарги низки копій документів, які сам і завірив. Так, до апеляційної скарги додано копію наказу №ЛЄБ-00011 від 10.10.2019 року про прийом на роботу з 10.10.2019 року ОСОБА_2 на посаду продавця продовольчих товарів з неповним робочим днем, неповним робочим тижнем. Вказаний наказ поряд з підписом ФОП ОСОБА_1 містить запис «працюю без печатки» (а.с.42). Апеляційний суд критично оцінює вказану копію наказу, оскільки на підтвердження існування такого наказу скаржником не надано ані копії трудової книжки ОСОБА_2 , ані договору про її матеріальну відповідальність, ані книги реєстрації наказів, ані санітарної книжки продавця, ані доказів подання відповідачем до Державної податкової служби відомостей про працевлаштування особи, ані форми ОК-5 «Індивідуальні відомості про застраховану особу» і т.і.. Також до апеляційної скарги додано копії довідок МСЕК від 30.09.2019 року, 01.10.2019 року від 04.11.2021 року, в яких зазначено, що ОСОБА_2 має ІІІ групу інвалідності. Вказані копії довідок завірені самим відповідачем (а.с.43-45). Згідно наданих до апеляційної скарги копій індивідуальних програм реабілітації інваліда: - №773 від 01.10.2020 року ОСОБА_2 працює ЧП (а.с.80-83), - №884 від 04.11.2021 року ОСОБА_2 працює продавцем МФ «Фаворит» (а.с.76-79). Як зазначалось вище, апеляційний суд критично оцінює надані відповідачем до апеляційної скарги додатки та вважає, що такими документами не підтверджуються доводи скаржника, що ним у 2022 році в повній мірі забезпечено та надано робоче місце особі з інвалідністю. Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Згідно частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі. Позивачем, як суб`єктом владних повноважень доведено правомірність нарахування адміністративно-господарських санкцій та пені ФОП ОСОБА_1 за незабезпечення виконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю за 2022 рік у розмірі 40106,50 грн.. За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення адміністративного позову. У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі повинні оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Відтак, інші, зазначені в апеляційній скарзі доводи, окрім проаналізованих вище, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин справи і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування. Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, тому підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду відсутні. Згідно частини першої статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки дана справа розглянута судом апеляційної інстанції у відповідності до вимог частини 1 статті 310 Кодексу адміністративного судочинства України за правилами спрощеного провадження та не відноситься до справ, передбачених частиною 4 статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню. Керуючись статтями 77, 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 29 вересня 2023 року в адміністративній справі №280/5014/23 залишити без задоволення. Рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 29 вересня 2023 року в адміністративній справі №280/5014/23 залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не може бути оскаржена в касаційному порядку, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України. Головуючий - суддя І.В. Юрко суддя С.В. Білак суддя Т.І. Ясенова