Постанова Миколаївський апеляційний суд № 488/312/14-ц

24.01.24 22-ц/812/157/24 Провадження № 22-ц/812/157/24 Суддя першої інстанції Чернявська Я.А. Суддя-доповідач апеляційного суду Царюк Л.М. П О С Т А Н О В А Іменем України 23 січня 2024 року м. Миколаїв Справа № 484/4818/23 Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: головуючого Царюк Л.М., суддів Базовкіної Т.М., Яворської Ж.М., при секретарі судового засідання Андрієнко Л.Д., відповідача ОСОБА_1 його представника ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діяла його представник ОСОБА_2 , на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 09 листопада 2023 року, ухвалене під головуванням судді Чернявської Я.А., в залі судового засідання в м. Миколаїв, повний текст якого складено 23 листопада 2023 року, за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики, В С Т А Н О В И В: 22 січня 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, який уточнив в подальшому, до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики. Вимоги свого позову ОСОБА_3 мотивував тим, що 05 квітня 2013 року надав ОСОБА_1 в борг кошти в сумі 60 000 грн на строк до 05 липня 2013 року, одержання яких відповідач підтвердив власноручно підписаною розпискою. Починаючи з липня 2013 року, він неодноразово звертався до відповідача з вимогою про повернення боргу, але позичальник кошти не повернув. Посилаючись на викладене, ОСОБА_3 просив суд стягнути з відповідача заборгованість за договором позики станом на 24 травня 2023 року, з урахування 3% річних та встановленого індексу інфляції у сумі 184 893.52 грн. 03 квітня 2014 року ОСОБА_1 подав до суду зустрічний позов до ОСОБА_3 , який уточнив в подальшому, про визнання недійсним договору позики. Вимоги зустрічного позову ОСОБА_1 мотивував тим, що 4 квітня 2013 року ОСОБА_3 , будучи власником підприємства Товариства з обмеженою відповідальністю «Аллюр-Транс» (далі - ТОВ «Аллюр-Транс»), де ОСОБА_1 працює водієм, погрожуючи звільненням змусив останнього виїхати у відрядження до міста Одеси на несправному вантажному автомобілі марки МАN, реєстраційний номер НОМЕР_1 з причепом, реєстраційний номер НОМЕР_2 . По дорозі до міста Одеса через несправність гальм автомобіля сталася дорожньо-транспортна пригода, внаслідок якої транспортний засіб, яким керував ОСОБА_1 , зазнав значних механічних пошкоджень. Наступного дня, 05 квітня 2013 року, ОСОБА_3 у своєму кабінеті змусив ОСОБА_1 написати розписку про позику в сумі 60 000 грн, пояснюючи такі дії формальністю, щоб він не звільнився з роботи поки транспортний засіб не буде відремонтовано. Будь-яких коштів від відповідача він не отримував, а вказаний договір позики був укладений внаслідок застосування до нього психічного тиску та погроз з боку відповідача. Посилаючись на викладене, та на положення статті 231 ЦК України, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним договір позики від 05 квітня 2013 року. Ухвалою Корабельного районного суду м. Миколаєва від 28 квітня 2014 року первісний та зустрічний позови було об`єднано в одне провадження. Рішенням Корабельного районного суду міста Миколаєва від 24 травня 2016 року, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 16 вересня 2016 року, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним договір грошової позики, укладений у формі розписки 05 квітня 2013 року, за яким ОСОБА_3 передав у борг ОСОБА_1 строком на 3 місяці 60 000 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України від 15 березня 2017 року рішення Корабельного районного суду міста Миколаєва від 24 травня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 16 вересня 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 12 лютого 2018 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики залишено без розгляду. Позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики від 05 квітня 2013 року у сумі 100 786 грн 90 коп., з яких основний борг складав 60 000 грн, збитки від інфляції та 3% річних від простроченої суми за період з 06 липня 2013 року по 05 лютого 2016 року становили 40 786 грн 90 коп. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат у справі, шляхом стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 1 007 грн 97 коп. судового збору. Постановою Миколаївського апеляційного суду від 17 грудня 2018 року рішення Корабельного районного суду міста Миколаєва від 12 лютого 2018 року в частині залишення без розгляду позовних вимог за зустрічним позовом ОСОБА_1 скасовано та справу в частині зустрічного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики направлено до того ж суду першої інстанції для продовження судового розгляду. Це ж рішення в частині вирішення позовних вимог за первісним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики залишено без змін. 31 жовтня 2019 року постановою Верховного Суду рішення Корабельного районного суду міста Миколаєва від 12 лютого 2018 року в частині задоволення первісних позовних вимог та постанову Миколаївського апеляційного суду від 17 грудня 2018 року в частині залишення без змін рішення Корабельного районного суду міста Миколаєва від 12 лютого 2018 року скасовано та справу в цій частині передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 09 листопада 2023 року, з урахуванням ухвали про виправлення описки від 09 листопада 2023 року первісний позов задоволено частково, в задоволенні зустрічного позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики у загальному розмірі 153 195.36 грн, з яких: 60 000 грн - сума основного боргу; 77 636. 46 грн - сума індексу інфляції за час прострочення з 06 липня 2013 року до 23 лютого 2022 року; 15 558.90 грн - 3 проценти річних від простроченої суми з 06 липня 2013 року до 23 лютого 2022 року. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судові витрати по сплаті судового збору в сумі 600 грн. Рішення суду мотивовано тим, що оскільки у розписці зазначені: сторони зобов`язання (позикодавець та позичальник), грошова сума, яка передається, та особистий підпис позичальника, то між сторонами було досягнуто згоди стосовно всіх істотних умов договору позики й розписка свідчать про його укладення відповідно до вимог статті 1046 ЦК України. Факт передачі коштів в даному конкретному випадку підтверджується розпискою (борговою розпискою) від 05 квітня 2013 року і не може ґрунтуватись ані на показах свідків, ані на відносинах, які існували між сторонами з приводу позики інших коштів при аналогічних обставинах. Матеріали справи не містять доказів щодо повернення грошових коштів позичальника позикодавцю. Щодо стягнення з відповідача за первісним позовом ОСОБА_1 боргу з урахуванням 3% річних та суми встановленого індексу інфляції за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання на підставі статті 625 ЦК України, то такі вимоги підлягають задоволенню за період прострочення з 06 липня 2013 року до 23 лютого 2022 року. Доводи зустрічного позову щодо застосування до ОСОБА_1 з боку ОСОБА_3 психологічного насилля не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду справи. ОСОБА_1 належних та допустимих доказів написання вказаної розписки під психологічним тиском та погрозами не надав. Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_1 , в інтересах якого діяла його представник ОСОБА_2 , подав апеляційну скаргу, де посилаючись на помилковість та незаконність висновків суду та порушення ним норм процесуального права, просив рішення скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні вимог первісного позову та задовольнити вимоги зустрічного позову. Апеляційна скарга мотивована тим, що при розгляді справи суд першої інстанції неправильно визначився із характером спірних правовідносин та неповно встановив та з`ясував фактичні обставини справи, неправильно здійснив тлумачення норми права, яка підлягала застосуванню, а також не застосував висновки Верховного Суду, які були здійснені за схожих фактичних обставин. При розгляді справи суд порушив норми процесуального права, прийнявши до розгляду уточнену позовну заяву ОСОБА_3 від 07 червня 2023 року, подану поза межами строків, зазначених в статті 49 ЦПК України. Окрім того, суд залишив поза увагою заперечення представника відповідача ОСОБА_1 на уточнену заяву, яке було подано до суду 15 червня 2023 року та проігнорував усі викладені в ньому доводи необґрунтованості «уточнених» позовних вимог ОСОБА_3 . Суд не врахував той факт, що 11 травня 2023 року від представника ОСОБА_3 до суду надійшла заява, в якій він вказує про підтримання ОСОБА_3 своїх позовних вимог у повному обсязі та прохання їх задовольнити. У задоволенні зустрічного позову, просить відмовити у повному обсязі. А також просить розглянути справи за відсутності позивача (відповідача за зустрічним позовом), і що лише 07 червня 2023 року представник позивача подав «уточнену заяву», яка фактично є заявою про збільшення позовних вимог. Вимоги про стягнення збитків від інфляції та 3% річних за період 06 липня 2013 року по 05 лютого 2016 року були заявлені позивачем ОСОБА_3 19 лютого 2015 року у заяві про збільшення позовних вимог. Відповідно до заперечень від 17 березня 2015 року представником відповідача ОСОБА_1 наголошувалося про застосування позовної давності в один рік до вимоги про стягнення неустойки (штрафу, пені), таким чином суд першої інстанції при розгляді позовних вимог про стягнення інфляційних витрат та 3% річних мав би застосовувати позовну давність та відмовити в задоволенні позову в цій частині, оскільки вони заявлені після спливу встановленого строку для пред`явлення таких вимог, однак цього не зробив. Аналогічна позиція міститься у постанові Верховного Суду України від 25 квітня 2018 року по справі № 519/431/15-ц. За такого в результаті порушення судом норм процесуального права, з ОСОБА_1 безпідставно стягнуто інфляційні витрати та 3% річних. Суд першої інстанції неправильно встановив фактичні обставини справи, в результаті постановив неправосудне рішення. За клопотанням сторони відповідача у справі були допитані свідки, які підтвердили факт ДТП, яке відбулося 04 квітня 2013 року за участю вантажівки відповідача на дорозі «Миколаїв-Одеса», та про боргову розписку, яку власник автопідприємства ОСОБА_3 примусив ОСОБА_1 написати з метою відшкодування збитків. А в оскаржуваному судовому рішенні суд виклав висновок про те, що свідки підтвердили факт безгрошовості оспорюваного правочину, що не відповідає дійсності. Виходячи з положень статей 77, 78, 90 ЦПК України, статті 1051 ЦК України, при оспорюванні зазначеного договору позики, який укладений сторонами у письмовій формі у вигляді розписки, з підстав укладення його під впливом насильства, свідчення свідків є належним і допустимими доказами, як для визнання цього правочину недійсним на підставі статті 231 ЦК України, так і для оспорювання зазначеного договору через його безгрошовість, оскільки в них міститься інформація щодо предмета доказування. За такого, в оскаржуваному судовому рішенні судом неправильно встановлено справжню природу правовідносин між сторонами, які виникли внаслідок трудової діяльності ОСОБА_1 , внаслідок чого суд дійшов неправильного висновку про наявність підстав для задоволення первісного позову та відсутність підстав для задоволення зустрічного позову. Позовні вимоги ОСОБА_3 є необґрунтованими, оскільки судом не встановлено наявності між сторонами правовідносин за договором позики, дійсність та достовірність договору позики спростована, факт отримання грошей не підтверджений належними доказами у справі. Натомість, суд не зважив, що ОСОБА_1 було обґрунтовано доведено про наявність підстав для визнання договору позики у формі розписки недійсним та відсутність підстав для стягнення коштів за недійсним правочином на користь ОСОБА_3 ОСОБА_3 , в інтересах якого діяв його представник ОСОБА_4 , надав відзив на апеляційну скаргу. У відзиві зазначав, що викладені в апеляційній скарзі доводи є цілком надуманими та безпідставними, а скарга не підлягає задоволенню. Враховуючи загальний час розгляду справи, ОСОБА_3 вважає, що доводи апеляційної скарги про неможливість у цій справі стягнути з боржника на користь кредитора передбачені статтею 625 ЦК України грошові кошти, є цілком безпідставними та направленими на ухилення боржника від виконання свого зобов`язання. Інші доводи апеляційної скарги про неправильно встановлені судом фактичні обставини справи та написання боржником оскаржуваної розписки, було вчинено під психологічним тиском, спростовуються висновками проведеної за клопотанням ОСОБА_1 експертизи, про що у своїй апеляційній скарзі ОСОБА_1 не зазначає. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які брали участь у розгляді справи, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. За приписами частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом першої інстанції та матеріалами справи встановлено, що 05 квітня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 був укладений договір позики грошей (боргова розписка) в присутності свідків ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 . Зі змісту даної розписки вбачається, що ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_3 грошові кошти у борг у розмірі 60 000 грн строком нам три місяці. Станом на дату звернення до суду та прийняття рішення існуюча заборгованість відповідача за первісним позовом перед позивачем за первісним позовом не виплачена та становить 60 000 грн. Відповідно до трудової угоди № 38 від 01 квітня 2013 року, укладеної між ТОВ «Аллюр-Транс» та ОСОБА_1 , останній взяв на себе зобов`язання виконати робити з транспортного перевезення терміном з 01 квітня по 29 квітня 2013 року. Замовником цих робіт є ТОВ «Аллюр-Транс», яке зобов`язалось сплатити такі роботи. Відповідно до висновку експерта від 17 березня 2021 року № СЕ-19/115-21/2239-ПЧ рукописні записи, які починаються словами «Расписка…» і закінчуються словами «… ОСОБА_8 », у розписці ОСОБА_1 від 05 квітня 2013 року виконані ОСОБА_1 . Ознак, які б могли свідчити про порушення звичайного процесу письма (вплив «збиваючих» факторів штучного чи природного характеру) при виконанні рукописних записів, які починаються словами « ОСОБА_9 …» і закінчуються словами «… ОСОБА_8 » у розписці ОСОБА_1 від 05 квітня 2013 року, не виявлено. Аналізуючи встановлені обставини та надану оцінку судом першої інстанції доказам сторін, треба зазначити таке. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 15, частина 1 статті 16 ЦК України). Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини 2 статті 16 ЦК України). Відповідно до частини 1 статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Отже законодавець визначив, що розписка позичальника може бути доказом укладення договору позики та його умов. За своєю суттю договір чи розписка про отримання у позику грошових коштів є документами, якими підтверджується як умови домовленості сторін та зміст зобов`язань, так і засвідчується отримання позичальником від позикодавця погодженої сторонами грошової суми. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов`язання. Для цього з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови. При цьому факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позичальника до позикодавця. Факт наявності оригіналу боргової розписки у позивача (кредитора) свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане. Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц, від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 та від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17. Згідно з частиною 1 статті 1049 ЦК Українипозичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. За приписами частини 1 статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу, тобто суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом. Частиною 2 статті 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. У справі, що переглядається, суд першої інстанції надав належну правову оцінку розписці, написаній власноруч ОСОБА_1 05 квітня 2013 року, встановив її правову природу, оцінив її зміст, а також те, що доказів неправомірного володіння ОСОБА_3 розпискою відповідач суду не надав й не спростував, що сума заборгованості є іншою, ніж зазначена у розписці, та дійшов обґрунтованого висновку про наявність між сторонами відносин, що виникли з договору позики, оскільки розпискою підтверджується як факт отримання позичальником грошових коштів за договором позики, так і зобов`язання їх повернути у строк, визначений у розписці. Встановивши, що наявність оригіналу боргової розписки у позивача (без зазначення у ній відомостей про повернення оспорюваних сум), свідчить про те, що грошове зобов`язання не виконане, суд дійшов правильного висновку про стягнення з відповідача суми боргу за договором позики. При цьому суди правильно врахували приписи статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахуванням 3 % річних та інфляційних втрат. При цьому колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції в частині вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики на підставі статті 231 ЦК України у зв`язку з недоведеністю таких вимог з огляду на таке. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України). Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним). Згідно з частинами 1-3 статті 12, частинами 1, 5, 6 статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Статтею 76 ЦПК Українивизначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). У статті 203 ЦК Українивизначено, що зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Згідно зі статтею 231 ЦК України правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним. Винна сторона (інша особа), яка застосувала фізичний або психічний тиск до другої сторони, зобов`язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв`язку з вчиненням цього правочину. Для визнання правочину недійсним через вчинення його під впливом насильства або погрози, необхідна наявність фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину, тобто насильство розуміється як заподіяння учасникові правочину фізичних або душевних страждань з метою примусити укласти правочин. Воно повинне виражатися в незаконних, не обов`язково злочинних, діях. На відміну від насильства, погроза полягає у здійсненні тільки психічного, але не фізичного впливу, і має місце за наявності як неправомірних, так і правомірних дій. Вона може бути підставою для визнання правочину недійсним, коли через обставини, які мали місце на момент його вчинення, були підстави вважати, що відмова учасника правочину від його вчинення могла спричинити шкоду його законним інтересам. Отже, для визнання правочину недійсним позивач має довести наступні обставини: 1) факт застосування до нього (до потерпілої сторони правочину) фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи; 2) вчинення правочину проти своєї справжньої волі; 3) наявність причинного зв`язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється. Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції, на підставі зібраних у справі доказів, надав належну оцінку обставинам і доводам, на які посилався ОСОБА_1 у зустрічній позовній заяві, як на підтвердження обставин вчинення вказаного правочину проти справжньої волі внаслідок застосування до нього психічного тиску (стаття 231 ЦК України) та дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність вказаних обставин належними і допустимими доказами. Під час розгляду справи ОСОБА_1 не спростував у встановленому законом порядку презумпцію правомірності правочину (стаття 204 ЦК України), не виконав встановленого процесуальним законом обов`язку доведення обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог, зокрема, належними і допустимими доказами не довів факт застосування до нього психологічного тиску з боку інших осіб, вчинення правочину проти справжньої волі, наявність причинного зв`язку між фізичними або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється. ОСОБА_1 не надав доказів на підтвердження тієї обставини, що між сторонами існували інші правовідносини, ніж договір позики. Колегія суддів не приймає до уваги посилання в апеляційній скарзі на неврахування судом першої інстанції показів свідків ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , які, на думку скаржника, є належними і допустимими доказами для визнання цього правочину недійсним на підставі статті 231 ЦК України (статті 1051 ЦК України). Так, в абзаці 2 частини 1 статті 218 ЦК України визначено, що заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. Аналогічні положення містяться у статті 1051 ЦК України, згідно з якою позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини. Суд першої інстанції встановив, що доводи ОСОБА_1 про укладення ним договору позики під впливом психологічного тиску не знайшли свого об`єктивного підтвердження під час розгляду справи, що переглядається. Допитані судом першої інстанції зазначені свідки не підтверджували будь-яких обставин, пов`язаних з психологічним тиском з боку відповідача, а також будь-яких погроз на його адресу. Отже суд дав належну оцінку тим обставинам, що ОСОБА_1 не звертався до правоохоронних органів з приводу застосування до нього насильницьких дій та не вживав заходів на спростування боргової розписки до пред`явлення ОСОБА_3 до нього позову про стягнення коштів. Установивши, що ОСОБА_1 мав можливість не укладати оспорюваний правочин, був ознайомлений з його змістом до підписання, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що у порушення вимог статей 12, 81 ЦПК України останнім не надано належних і допустимих доказів на підтвердження підстав для визнання договору позики недійсним у зв`язку з укладенням його під впливом психічного тиску. Звернення ОСОБА_1 до правоохоронних органів з приводу порушення його трудових прав, перебування останнього у трудових відносинах з ТОВ «Аллюр-Транс», директором якого є ОСОБА_3 , не спростовує наявності між сторонами правовідносин, що виникли з договору позики, який посвідчує передання позичальнику визначеної договором суми позики. Доводи апеляційної скарги про порушення судом норм процесуального права щодо прийняття до розгляду позовної заяви ОСОБА_3 від 07 червня 2023 року, якою збільшено розмір сум, визначених ОСОБА_3 до стягнення, за межами підготовчого засідання, є неприйнятними з огляду на наступне. Відповідно до пункту 2 частини 2 статті 49 ЦПК України позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження. За приписами частини 1 статті 196 ЦПК України для виконання завдання підготовчого провадження в кожній судовій справі, яка розглядається за правилами загального позовного провадження, проводиться підготовче засідання. За результатами підготовчого засідання суд постановляє ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення судового розгляду по суті (пункт 3 частини 2 статті 200 ЦПК України). Матеріалами справи встановлено, що 04 грудня 2019 року ухвалою Корабельного районного суду м. Миколаєва відкрито загальне позовне провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики та призначено підготовче судове засідання на 17 лютого 2020 року на 11.00 год. Між тим матеріали справи не містять ухвали суду першої інстанції про закінчення підготовчого засідання, не зазначає таку дату й скаржник в апеляційній інстанції, внаслідок чого не можливо встановити, що збільшення розміру позовних вимог ОСОБА_3 відбулося з порушенням строку, визначеного статтею 49 ЦПК України. Не заслуговують на увагу й аргументи скарги щодо застосування позовної давності в один рік до позовних вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені), оскільки такі вимоги ОСОБА_3 не заявлялись. Останній просив стягнути суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення та 3% річних від простроченої суми на підставі частини 2 статті 625 ЦК України, що є заходом відповідальності за порушення грошового зобов`язання і одночасно способом захисту майнового права та інтересу кредитора, тобто зобов`язанням сплатити кошти. Щодо цих доводів скаржник послався на постанову Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 519/431/15-ц. У цій справі відповідно до пункту 6 договору позики сторони домовилися, що позичальник повинен сплачувати, а позикодавець приймати платежі позики до десятого числа кожного місяця рівними частинами в сумі, яка буде еквівалентна доларам США за офіційним курсом Національного банку України на день повернення частини суми позики. У разі порушення позичальником пункту 6 цього договору позичальник має сплачувати 1% від суми боргу за кожен прострочений день позикодавцю, а також позикодавець має право сам розподіляти надходження грошей (частина суми позики чи сума за кожен день прострочення за користування позикою) на свій власний розсуд та вимагати дострокового розірвання договору позики (пункт 7 договору). Верховний Суд у цій справі дійшов висновку, що «З аналізу положень пункту 7 договору позики вбачається, що грошова сума, яку позичальник має сплачувати позикодавцеві за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання, є неустойкою (пенею), оскільки вона обчислюється у процентах від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання, а не як визначений договором або законом розмір процентів річних від простроченої суми. У цій справі рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду, з відповідача на користь позивача на підставі вказаного пункту договору та частини 2 статті 625 ЦК Українистягнуто 613 729,59 грн процентів за договором позики, хоча вказана сума є пенею». Відповідно до статті 549 ЦК Українинеустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Таким чином у зазначеній справі сторони у договорі позики передбачили сплату пені за певні порушення укладеного договору. Отже, встановлені судом у цій справі обставини, що формують зміст правовідносин, не підпадають під критерій подібності до справи, яка переглядається, оскільки у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично - доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. З огляду на викладене, апеляційний суд вважає, що доводи апеляційної скарги за своїм змістом зводяться до незгоди з наданою судом першої інстанції оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на необхідність переоцінки цих доказів і обставин, зокрема у тому контексті, що на думку позивача свідчить про наявність правових підстав для визнання недійсним договору позики, оформленого у формі розписки відповідно до положень статті 231 ЦК України. Проте такі аргументи належним чином перевірені судом першої інстанції під час розгляду справи та спростовані з урахуванням установлених конкретних обставин та оцінки поданих сторонами доказів на предмет їх належності і допустимості, з якою погоджується й апеляційний суд. Згідно зі статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. З урахуванням викладеного, апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а оскаржуване рішення слід залишити без змін. Згідно із підпунктом "в" пунктом 4 частини 1 статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Таким чином, встановлено дискреційне повноваження суду зазначити в резолютивній частині судового рішення про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. Судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови у позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частини 1, 2 статті 141 ЦПК України). Оскільки апеляційна скарга задоволенню не підлягає, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції покладаються на ОСОБА_1 . Керуючись статтями 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діяла його представник ОСОБА_2 , залишити без задоволення. Рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 09 листопада 2023 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до вимог статті 389 ЦПК України до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту. Головуючий Л.М. Царюк Судді: Т.М. Базовкіна Ж.М. Яворська Повний текст постанови складено 24 січня 2024 року.