Постанова Львівський апеляційний суд № 442/4566/22

Справа № 442/4566/22 Головуючий у 1 інстанції: Медведик Л.О. Провадження № 22-ц/811/2610/23 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 січня 2024 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - судді Ніткевича А.В., суддів: Бойко С.М., Копняк С.М., секретаря Зеліско-Чемерис К.Р. з участю представника позивачки ОСОБА_1 , представника відповідача ОСОБА_2 розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_3 адвоката Юхименко Руслани Іванівни на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 15 серпня 2023 року в справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання майна особистою приватною власністю,- встановив: У серпні 2022 року позивачка ОСОБА_4 звернулася до суду із позовом до відповідача ОСОБА_3 про визнання майна особистою приватною власністю. Вимоги обґрунтовані тим, що 18 листопада 1993 року з ОСОБА_3 уклала шлюб. В 1996 році вони разом виїхали за кордон по візі на 6 місяців. ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася дочка ОСОБА_5 . ІНФОРМАЦІЯ_2 народився син ОСОБА_6 . 23 грудня 1999 року відповідач був засуджений на 5 років за вчинення кримінального правопорушення, відбував покарання у США по 2004 рік, після чого його депортували в Україну. Перед вчиненням злочину у подружжя було 47 тисяч доларів США. З 2004 року відповідач проживає в Україні не працевлаштований, при цьому, позивачка з 1996 року до 2001 року працювала неофіційно в США, а з 2001 офіційно та сплачувала податки. В 2008 році позивачка перший раз приїхала в Україну, а в подальшому у 2010 та 2015 роках, при цьому надавала відповідачу довіреності на право укладання договорів. 26.01.2022 позивачка разом із дочкою ОСОБА_5 приїхали в Україну та зустрілися з відповідачем, однак він повідомив, що вже одружений та має іншу сім`ю, до квартири за місцем проживання їх не впустив і вони змушені були місяць проживати в готелі « ІНФОРМАЦІЯ_3 » в м. Дрогобичі. Оскільки позивачці не було відомо про те, що відповідач має іншу сім`ю, остання звернулася за правовою допомогою і дізналася про те, що шлюб уже розірвано. 09.03.2022 позивачка подала до Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області заяву про перегляд заочного рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 18.11.2019 у справі № 442/7172/19 про розірвання шлюбу між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 . Ухвалою від 03 травня 2022 року заочне рішення було скасовано та призначено справу до розгляду на 03 червня 2022 року. Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 03 червня 2022 року, шлюб між позивачкою та відповідачем розірвано. Позивачка жодним чином не могла знати про розірвання шлюбу в Україні, так як станом на час розгляду справи проживала у США і, хоча відповідачу про це було відомо, останній так і не повідомив даний факт суду, окрім чого, маючи засоби зв`язку із ОСОБА_7 , не повідомив і її про те, що подав до суду позовну заяву про розірвання шлюбу. Враховуючи наведене, постало питання долі майна, яке придбано за кошти позивачки і оформлено на ім`я відповідача. Звертає увагу, що пересилала кошти відповідачу в Україну через Український банк у Стемфорді, через відкриті рахунки на дітей, а саме: - через рахунок № НОМЕР_1 , який був відкритий на ім`я ОСОБА_8 , за період з 27 травня 2004 року по 23 червня 2008 року переслала кошти на загальну суму 191 900 дол. США; - через рахунок № НОМЕР_2 , який був відкритий на ім`я ОСОБА_9 за період з 27 травня 2004 року по 29 грудня 2008 року переслала кошти на загальну суму 117 640 дол. США. Крім цього, позивачка передавала кошти на рахунок ОСОБА_10 НОМЕР_3 дол. США та здійснювала переказ з рахунку Dominic Shawella 25 000 дол. США. В 2008 році позивачка надала відповідачу 28 000 дол. США, в 2010 році - 10 000 дол. США, в 2015 році - близько 5000 дол. США. З врахуванням наведеного було придбано таке майно: - 31.03.2005 нежитлове приміщення, загальною площею 17,2 кв. м., яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Дане приміщення ОСОБА_11 продав 24.03.2017. - об`єкт незавершеного будівництва за адресою: АДРЕСА_2 , яке ОСОБА_3 відчужив 07.08.2006.Всі кошти, отримані від продажу всього вищезазначеного нерухомого майна відповідач використав у своїх інтересах. - 1/10 частина нежитлового приміщення № 9 за адресою: АДРЕСА_1 , площею 123,1 кв. м., яке було придбано 19.10.2006; - 9/10 частина нежитлової будівлі за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 111 кв. м., яка була придбана 29.11.2005. У подальшому, вказане приміщення було перереєстровано на нежитлове приміщення АДРЕСА_4 , загальною площею 106,4 кв. м.; - будинок за адресою: АДРЕСА_5 , загальною площею 82,4 кв. м., який було придбано 21.04.2005; - квартира АДРЕСА_6 , загальною площею 102,7 кв. м., яка була придбана 02.08.2004, після добудови та реконструкції горища загальна площа квартири станом на даний час становить 164,2 кв. м.; - нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_7 , загальною площею 94,9 кв. м., яке було придбано 06.08.2004; - нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_8 , загальною площею 246,2 кв. м., яке було придбано 06.11.2007 (після поділу 123,1 кв. м.). Отже, спірне майно було придбане з серпня 2004 року по грудень 2007 року. Проте, всі кошти, за які було придбано все вищезазначене нерухоме майно, були зароблені особисто позивачкою. Також, як вбачається із заяви ОСОБА_12 , засвідченої нотаріусом штату Коннектикут Конні С. Фейр 26.04.2023, в період з 2000 року по 2010 рік він та його друзі допомагали ОСОБА_4 фінансово по 400 дол. США на тиждень. Таким чином, сума вказаних коштів лише за період з травня 2004 року по грудень 2007 року становила близько 73600 дол. США, які належали виключно ОСОБА_4 . Подаючи позов у даній справі, позивачка вважає все вищезазначене нерухоме майно, її особистою приватною власністю. Вважає, що сам собою факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя, посилаючись при цьому на тлумачення, викладені в постанові Верховного Суду України від 07.09.2016 у справі № 6-801цс16. З врахуванням уточнених позовних вимог просила визнати особистою приватною власністю ОСОБА_4 таке нерухоме майно: - 1/10 частина нежитлового приміщення №9 за адресою: АДРЕСА_1 , площею 123,1 кв. м.; - нежитлове приміщення 9 за адресою: АДРЕСА_1 , площею 106,4 кв. м.; - будинок за адресою: АДРЕСА_5 , загальною площею 82,4 кв. м., жилою площею 52,1 кв. м.; - квартиру АДРЕСА_6 , загальною площею 164,2 кв. м., житловою площею 127,3 кв. м.; - нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_7 , загальною площею 94,9 кв. м.; - нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_8 , загальною площею 123,1 кв. м. Оскаржуваним рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 15 серпня 2023 року позов задоволено частково. Визнано особистою приватною власністю ОСОБА_4 нерухоме майно: - нежитлове приміщення 9 по АДРЕСА_3 , площею 106,4 кв. м.; - будинок по АДРЕСА_5 , загальною площею 82,4 кв. м., жилою площею 52,1 кв. м.; - квартиру АДРЕСА_6 , загальною площею 164,2 кв. м., житловою площею 127,3 кв. м.; - нежитлове приміщення по АДРЕСА_7 , загальною площею 94,9 кв. м.; - нежитлове приміщення 2 «а» по АДРЕСА_8 , загальною площею 123,1 кв. м. У решті позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 судові витрати по справі в розмірі 7939,20 грн. Рішення суду оскаржила представник відповідача ОСОБА_3 адвокат Юхименко Р.І., вважає рішення незаконним. Зазначає, що суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте ним, нею під час їхнього окремого проживання у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин Таким чином, вирішуючи спір суд мав виходити із ст.ст. 57,60, 61 СК України, визначити правовий режим майна, яке було набуте відповідачем та є предметом даного спору, та виходячи із встановленого приймати пішення по суті спору. Разом з цим, суд вдався до підрахунку доходів сторін та співставлення цих доходів, у зв`язку з чим зробив хибний висновок про те, що майно є особистою власністю позивачки. При цьому, незрозумілим є те, з чого виходив суд задовольняючи позовні вимоги та визнаючи право особистої власності на майно, як таке, що придбане за особисті кошти чи таке, що придбане за період роздільного проживання у зв`язку з припиненням шлюбних відносин. Поряд з цим, позивачка сама зазначає, що до 2016 року вона спілкувалася з відповідачем по телефону як подружжя, тому фактичні шлюбні відносини були припинені з 2016 року незважаючи на те, що з 2004 року подружжя проживало окремо. Також, у матеріалах справи наявна нотаріально посвідчена згода подружжя на укладення договорів від 11.08.2010, у якій йдеться про те, що позивачка надає згоду відповідачу на укладення договорів в інтересах сім`ї і такі договори будуть укладатися відповідачем щодо майна, яке належить до спільної сумісної власності, в тому числі і того, яке було раніше придбане за спільні кошти. Тобто, станом на 2010 рік між сторонами не були припинені подружні відносини, а позивачка вважала набуте раніше майно спільним з відповідачем. Усе придбане відповідачем майно було у період перебування в зареєстрованих шлюбних відносинах. Таким чином, суд не міг застосовувати до спірних правовідносин ч. 6 ст. 57 СК Укарїни, оскільки для цього мав встановити одночасно дві обставини, факт роздільного проживання та факт припинення шлюбних відносин на час набуття майна. При цьому, правової природи особистих коштів, суд не встановив. Зверає увагу, що в уточненій позовній заяві позивачка сама визнала правовий режим спірного майна як «спільне майно подружжя». Не погоджується із розрахунками суду доходів позивачки з 2002 по 2021 роки, оскільки спріне майно було придбано впродовж 2004-2006 років. Критично оцінює доходи позивачки згідно декларацій з 2002 по 2006 роки, а отримані нею кошти, на думку апелянта, були ледь достатніми для покриття витрат на життя. Крім цього, доказом необхідності фінансової допомоги позивачки власне є лист ОСОБА_12 від 26.04.2023. Звертає увагу на придбання позивачкою житлового будинку в іпотеку, а у подальшому двох автомобілів. При цьому, відповідач займався підприємницькою діяльністю, отримував доходи, однак такі декларував не у повному обсязі, зокрема використовував для цього нежитлове приміщення на АДРЕСА_3 . Покликається на те, що усі зароблені доходи позивачки є також спільним майном подружжя, тому той факт, що позивачка отримувала більше доходів, ніж відповідач в Україні, не має правового значення. Звертаючись до презумпції чинності правочину, зазначає, що визнання майна особистою власністю позивачки можливе за умови визнання недійсними договорів купівлі-продажу. Також зазначає, що позовна заява подана за межами позовної давності, з огляду на купівлю відповідного майна та укладення правочинів. Просить скасувати рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 15 серпня 2023 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача ОСОБА_2 на підтримку доводів скарги, а також пояснення представника позивачки ОСОБА_1 на заперечення таких, перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити виходячи із такого. Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Частиною 6 цієї ж статті визначено, що в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Ухвалюючи оскаржуване рішення суд першої інстанції виходив з того, що суми доходів обох сторін за період їх роздільного проживання є очевидно неспівмірними величинами, зокрема, за цими показниками поза розумним сумнівом можна судити про джерело фінансових надходжень для купівлі нерухомого майна. Більше того, тільки кошти, подаровані ОСОБА_12 сумарно значно перевищують вартість нерухомого майна, що зареєстровано на даний час за відповідачем, при цьому такі є особистими коштами позивачки, які акумулював у себе відповідач для купівлі нерухомості. Посилання сторони відповідача на те, що майно є спільним сумісним з огляду на згоду подружжя на укладення договорів від 11.08.2010, посвідчену приватним нотаріусом Мандзілевською Т.С., суд оцінив критично, оскільки у цьому документі стверджено позивачкою, що такі договори будуть укладатися відповідачем в інтересах сім`ї і на умовах, які попередньо обговорені. Суд врахував, що конструкція статті 60 СК України передбачає застосування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, однак, зазначена презумпція спростована позивачкою шляхом оспорювання поширення правового режиму спільного сумісного майна на спірні об`єкти нерухомого майна в судовому порядку. Крім цього, суд не вбачав підстав для задоволення заяви про застосування наслідків спливу позовної давності, оскільки не погодився із тим, що початком для відліку таких термінів є час укладення відповідних договорів на придбання нерухомого майна, тому що в цей час ніщо не впливало на уявлення позивачки щодо правового режиму спірного майна. Такий вплив зумовило її усвідомлення, що шлюб розірвано за ініціативою відповідача, що спровокувало її звернення 09.03.2022 до Дрогобицького міськрайонного суду із заявою про перегляд заочного рішення у справі № 442/7172/19 про розірвання шлюбу, тому з цього часу необхідно рахувати строк позовної давності, якийне пропущено. Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів виходить з такого. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Обравши відповідний спосіб захисту права, позивач в силу ст. 12 ЦПК України зобов`язаний довести правову та фактичну підставу своїх вимог. Згідно із ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном, визначено у статті 317 ЦК України. Набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти. При вирішенні питання щодо правомірності набуття права власності суд повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб, позивач набув чи має намір набути право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному законом. Згідно із ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Судом встановлені такі обставини справи та відповідні їм правовідносини. Сторони у справі є колишнім подружжям, шлюб укладений 18.11.1993, актовий запис №660, від шлюбу у яких народилося двоє дітей, ІНФОРМАЦІЯ_1 дочка ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 син ОСОБА_6 (т. 1 а.с. 17). Такі обставини, що випливають із спірних правовідносин та стосуються виїзду за кордон подружжя ОСОБА_13 , засудження в США відповідача, оплата коштів тамтешньому адвокату в розмірі 15000,00 дол США, депортація відповідача в Україну, придбання ним нерухомого майна, розірвання шлюбу, визнаються сторонами, тому в силу вимог ст. 82 ЦПК України не підлягають доказуванню. Зокрема, відповідачем придбано 1/10 частину нежитлового приміщення №9 за адресою: АДРЕСА_1 , площею 123,1 кв.м.; нежитлове приміщення 9 за адресою: АДРЕСА_1 , площею 106,4 кв.м.; будинок за адресою: АДРЕСА_5 , загальною площею 82,4 кв.м., жилою площею 52,1 кв.м.; квартиру АДРЕСА_6 , загальною площею 164,2 кв.м., житловою площею 127,3 кв.м.; нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_7 , загальною площею 94,9 кв.м.; нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_8 , загальною площею 123,1 кв.м. Відповідач стверджує, що він заробив у США грошові кошти у розмірі близько 350 000 доларів США, які після депортації відповідача в Україну залишились в розпорядженні позивачки, також відповідач перераховував позивачці у США грошові кошти, які заробляв в Україні, здійснюючи підприємницьку діяльність та продаж майна, загалом, позивачці перераховано грошові кошти в розмірі приблизно 150 000 доларів США. При цьому, з обґрунтувань позивачки та заяви ОСОБА_12 слідує, що з 2000 по 2010 рік допомога позивачці по 400 доларів на тиждень за цей час склала 208 000 доларів США. Згідно Декларації про доходи фізичних осіб ОСОБА_4 , такі становили в скоригованому валовому доході446 821 долар США. За Довідкою № 9160, виданою ГУ ДПС у Львівській області 21.11.2022, доходи відповідача за період з 01.01.2010 по 30.09.2022 складали: 1200 + 3600 + 19200 + 19200 + 19200 + 24175 + 12950 + 11800 + 11000 + 30900 + 22050 + 35600 + 27860 = 238 735 гривень. Звертаючись з позовною заявою ОСОБА_4 свої доводи фактично зводить до того, що спірне майно було придбане відповідачем за її особисті кошти, тому просила визнати таке особистою приватною власністю ОСОБА_4 . Зважаючи на те, що рішення суду оскаржується лише стороною відповідача та виключно в частині задоволених вимог позову, колегія суддів слідуючи принципу диспозитивності цивільного судочинства та положенням ст. 367 ЦПК України, законність оскаржуваного рішення в іншій частині не перевіряє. Правовий режим майна подружжя загалом передбачає, що подружжю під час шлюбу належить не тільки спільна сумісна власність, а й особиста (приватна, роздільна) власність кожного з подружжя. Відповідно, правовий режим майна подружжя можна, у свою чергу, поділити на дві групи: майно, яке знаходиться в спільній сумісній власності (режим спільності) та майно, яке є особистою приватною власністю дружини та чоловіка (режим роздільності). В свою чергу, особиста приватна власність кожного із подружжя - це те майно, яке належить лише одному з подружжя і на яке не поширюється сімейно-правовий принцип спільності майна подружжя. Щодо цього майна кожен із подружжя має право самостійно здійснювати правомочності власника. Майно, що є особистою приватною власністю дружини та чоловіка визначено у ст. 57 СК України. Зокрема, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду"; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України. Натомість, за правилом ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Згідно з ч.ч. 1-3 ст. 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. З огляду на наведені положення чинного на даний час закону діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно, якщо воно набуте ними за час шлюбу, визнання ж такого майна особистою приватною власністю дружини, чоловіка потребує доведення. Колегія суддів виходить з того, що будь які доводи сторін в частині обґрунтування отриманих доходів у продовж відповідного часу неможливо достеменно перевірити, тому висновки суду першої інстанції в частині констатування суми доходу обох сторін у розмірі 936 721,00 доларів США, є передчасним та ґрунтуються на припущеннях. Крім цього, незрозумілим є констатація того, що 238 735,00 гривень є доходом сторін за період їх роздільного проживання, оскільки слідуючи належним у справі доказам, таку суму отримав лише відповідач у результаті діяльності як ФОП. Зважаючи на те, що зароблені позивачкою ОСОБА_4 грошові кошти, виходячи з наведених норм законодавства, не вважаються особистою приватною власністю одного з подружжя, відповідно і майно набуте за такі кошти не може становити предмет особистої приватної власності одного з подружжя. Таким чином, висновок суду першої інстанції про те, що придбання майна відбувалось за особисті кошти позивачки та наявність підстав для часткового задоволенні позовних вимог, не можна визнати законним і обґрунтованим. Як роз`яснено у п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільного нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає розподілу (статті 60, 69 СК України, ч. 3 ст. 368 ЦК України), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК України можуть бути будь які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок про те, що існує презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Водночас законодавство передбачає можливість спростування поширення правового режиму спільного сумісного майна одним із подружжя, що є процесуальним обов`язком особи, яка з ним не погоджується. Тягар доказування обставин для спростування презумпції покладається на того з подружжя, який її спростовує. Аналогічні висновки Верховний Суд зробив у постанові від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18 (провадження № 61-13953св19), у якій також суд зазначив, що законодавством передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ані дружина, ані чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя про те, що річ була куплена на його особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Отже, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Відповідно до положень ст. 119 СК України суд може встановити режим окремого проживання для дружини та чоловіка у разі неможливості чи небажання проживати спільно: а) за заявою обох з подружжя; б) за позовом одного з них. Встановлення режиму окремого проживання тягне за собою певні правові наслідки. Зокрема, встановлення режиму окремого проживання не припиняє прав та обов`язків подружжя, які встановлені законом, і які дружина та чоловік мали до встановлення цього режиму, а також прав та обов`язків, які встановлені шлюбним договором (ч. 1 ст. 120 СК України). Натомість, майно, набуте дружиною та чоловіком з моменту встановлення режиму окремого проживання, не вважається набутим у шлюбі (п. 1 ч. 2 ст. 120 СК України). Тобто на таке майно не поширюється режим спільної сумісної власності чи інший режим, який передбачений для майна, що набувається в період шлюбу, шлюбним договором між подружжям (якщо такий укладався). Кожна річ, набута дружиною, чоловіком в період встановленого судом режиму окремого проживання, належить кожному з них на праві особистої приватної власності, а частка кожного з них у речі, набутій ними спільно, визначається за правилами ЦК України. Однак, якщо подружжя фактично проживає окремо, але для них не встановлено судом режиму окремого проживання, то все майно, яке вони набувають у цей період, вважається набутим у шлюбі і на нього поширюється презумпція спільного майна подружжя. Якщо судом встановлено режим окремого проживання, то діє протилежна презумпція набуте в цей період майно належить кожному з подружжя особисто. І якщо в подальшому подружжя вирішить розірвати шлюб і поділити майно, то все, що набуте в період дії режиму окремого проживання, буде виключено із сукупності майна, яке підлягає поділу, і вважатиметься таким, що належить кожному з них особисто. Поряд з цим, будь які докази встановлення режиму окремого проживання подружжя ОСОБА_13 , як це вимагає стаття 119 СК України, у матеріалах справи відсутні, а колегією суддів не встановлені. При цьому, сама ж ОСОБА_4 , з врахуванням встановлених правовідносини між сторонами у справі № 442/7172/19 про розірвання шлюбу, повідомляла суду, що до 2016 року сторони спілкувались по телефону як подружжя, в 2008, 2010, 2015 роках вона приїжджала з США до України, а конфлікт між сторонами почався лише з 2019 року, оскільки вона зрозуміла, що позивач проживає з іншою жінкою. Враховуючи відсутність чітких доказів, які б підтверджували певні обставини, а також те, що грошові кошти не є предметом дослідження у даній справі, колегія суддів вважає за доцільне не вирішувати даний справі з погляду зароблених сторонам сум та враховувати, зокрема заробіток позивачки протягом усього часу перебування у США, оскільки таке теж знаходиться за межами обставин, які підлягають з`ясуванню у даному судовому провадженні, про що частково йдеться у доводах апеляційної скарги. В свою чергу, як уже зазначалося, спірне майно було придбане з серпня 2004 року по грудень 2007 року, тобто у період часу, коли сторони перебували у шлюбі, підтримували подружні відносини, вели спільне господарство та виховували дітей, оскільки протилежного судом не встановлено. Таким чином, у матеріалах справи відсутні докази про те, що спірне нерухому майно (житлове та нежитлове) було придбане ОСОБА_3 за особисті кошти ОСОБА_4 , не доведено цього належними та допустимими доказами і позивачкою. У цьому контексті, на переконання колегії суддів, не може залишитися поза увагою суду нотаріально посвідчена згода подружжя від 11.08.2010 на укладення договорів, у якій позивачка констатувала, що рухоме та нерухоме майно, яке буде придбане відповідачем, буде придбане за кошти, що є спільною сумісною власністю подружжя, тобто сторони і у 2010 році не мали непорозумінь з приводу доходів чи власності сім`ї (подружжя), при цьому, така угода була укладена значно пізніше придбання спірного майна. Враховуючи наведене, висновок суду першої інстанції про те, що спірне майно колишнього подружжя ОСОБА_13 , придбане відповідачем за особисті кошти ОСОБА_4 , є безпідставним. При цьому, вимог про поділ майна, що є у спільній сумісній власності, позивачка ОСОБА_4 не пред`являла. Підстави для скасування або зміни оскаржуваного рішення суду визначені приписами статті 376 ЦПК України. Відповідно до п. 4 ч. 1 статті 376 ЦПК України, підставою для скасування або зміни рішення суду першої інстанції є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Враховуючи наведене, колегія суддів приходить висновку, що доводи апеляційної скарги представника відповідача ОСОБА_2 знайшли своє підтвердження, тому апеляційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення скасуванню з одночасним ухваленням судового рішення про відмову у задоволенні заявлених позовних вимог. Що стосується доводів апеляційної скарги в частині необхідності застосування судом наслідків спливу позовної давності, колегія суддів звертає увагу на таке. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). Разом з цим, положення закону про правові наслідки спливу позовної давності можуть застосовуватися лише у тих випадках, коли буде доведено існування самого суб`єктивного цивільного права і факт його порушення або оспорювання. Якщо ж під час розгляду справи буде встановлено, що у позивача немає суб`єктивного права, про захист якого він просить, або ж воно не порушувалось чи не оспорювалось, суд повинен відмовити в позові не через пропуск строку позовної давності, а за безпідставністю матеріально-правової вимоги. Для того, щоб зробити висновок про те, що позовна давність спливла, необхідно встановити чи належало позивачу суб`єктивне право, про захист якого він просить, чи воно порушувалося відповідачем, і якщо так, то з якого моменту про це дізналася або повинна була дізнатися особа, чине зупинявся або не переривався строку давності, і нарешті, чи не було поважних причин його пропущення. Якщо в результаті дослідження доказів у судовому засіданні буде встановлено, що право позивача порушено і строк позовної давності пропущено без поважних причин, суд на підставі ст.267 ЦК України ухвалює рішення, яким відмовляє в позові у зв`язку із закінченням строку позовної давності, а при визнанні причин пропущення такого строку поважними, порушене право має бути захищене. Якщо ж буде встановлено, що право позивача, про захист якого він просить, не порушено, ухвалюється рішення про відмову в задоволенні позову саме із цих підстав, а не через пропущення строку позовної давності. Зважаючи на те, що колегією суддів встановлено безпідставність позовних вимог, підстави застосування наслідків спливу позовної давності у спірних правовідносиних, відсутні. Наприкінець колегія суддів зазначає, що забезпечення позову - це заходи припинення дій, які можуть утруднити виконання майбутнього рішення суду чи зробити його виконання неможливим, і повинні гарантувати можливість реалізації позовних вимог у разі задоволення позову, які направлені на недопущення утруднення чи неможливості виконання рішення суду. По суті забезпечення позову є встановленням судом обмежень суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних з ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволення претензій позивача (заявника). Згідно із ч. 9 ст. 158 ЦПК України у випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову. Відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 264 цього Кодексу під час ухвалення рішення суд вирішує, чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. Зважаючи на те, що колегія суддів прийшла висновку про необхідність ухвалення у справі нового рішення по суті спору про повну відмову у задоволенні позову, скасуванню також підлягають і заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 25.08.2022 (т. 1 а.с. 131). Виходячи з положень ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються, у разі відмови в позові - на позивача (ч.ч. 1, 2 ст.141 ЦПК України). З врахуванням сплаченого відповідачем при поданні апеляційної скарги судового збору, а також висновків апеляційного суду стосовно спору по суті, колегія суддів приходить висновку про необхідність стягнення з позивачки 11909,00 грн. сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги на користь відповідача. Керуючись ст.ст. 259, 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд, - постановив: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 15 серпня 2023 року скасувати, ухвалити у справі нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання майна особистою приватною власністю відмовити. Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 судовий збір у розмірі 11909 (одинадцять тисяч дев`ятсот дев`ять) гривень 00 копійок, сплачений при поданні апеляційної скарги. Скасувати заходи забезпечення позову у даній справі вжиті ухвалою Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 25 серпня 2022 року. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня прийняття, може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови. Повний текст постанови складений 17 січня 2024 року. Головуючий: А.В. Ніткевич Судді: С.М. Бойко С.М. Копняк