Постанова Дніпровський апеляційний суд № 629/215/22

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/372/24 Справа № 629/215/22 Суддя у 1-й інстанції - Подорець О.Б Суддя у 2-й інстанції - Халаджи О. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 січня 2024 року м. Дніпро Дніпровський апеляційний суд у складі: головуючого судді: Халаджи О.В. суддів: Канурної О.Д., Космачевської Т.В., секретар Піменова М.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпро апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2023 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення на роботі, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу (суддя першої інстанції Подорець О.Б.) В С Т А Н О В И В: 20 січня 2022 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення на роботі, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, в якому з урахуванням уточнених позовних вимог просив визнати незаконним та скасувати наказ №1495к від 20.12.2021 в.о. директора філії «Панютинський вагоноремонтний завод» АТ «Українська залізниця» «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 », поновити позивача на роботі; стягнути з відповідача середній заробіток за час відсторонення, починаючи з 20.12.2021 по 10.02.2022 в розмірі 22 764 грн. та стягнути судові витрати у вигляді сплаченого судового збору та витрат на правничу допомогу. Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2023 року позовні вимоги ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення на роботі, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано наказ виконуючого обов`язки директора філії «Панютинський вагоноремонтний завод» Акціонерного товариства «Українська залізниця» №1495к від 20 грудня 2021 року «Про відсторонення від роботи». Стягнуто з Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі філії «Панютинський вагоноремонтний завод» Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 20.12.2021 по 09.09.2022 в розмірі 65 110 (шістдесят п`ять тисяч сто десять) грн. 24 коп. із утриманням із цієї суми установлених законодавством податків та зборів. Стягнуто з Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі філії «Панютинський вагоноремонтний завод» Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу в розмірі 1100 грн. та судовий збір в розмірі 992 грн. 40 коп., а всього 2 092 грн. 40 коп. В решті позовних вимог відмовлено. Із вказаним рішенням суду не погодилась представник АТ «Українська залізниця» Мельник К.О. та подала апеляційну скаргу, вважає, що воно ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Мотивує скаргу тим, що 26.11.2021 року позивачу було повідомлено про необхідність виконання відповідних вимог, а саме пред`явлення безпосередньому керівнику не пізніше 08 грудня 2021 року документу, який підтвержує вакцінацію від COVID-19 або довідку про абсолютні протипоказання відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ України від 16.09.2011 року №595. Зазначає, що під час судового засідання позивач не заперечував, що під час виконання своїх професійних обов`язків він знаходиться у безпосередньому контакті з іншими працівниками підприємства. За характером виконуваної роботи позивача неможливо було перевести на дистанційну чи надомну работу. Наголошує на тому, що чинним законодавством не передбачено обов`язку работодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19. Також вказує на те, що позовна заява від 20.01.2022 року не містить вимог про відшкодування витрат на правову допомогу у розмірі 1100,00 грн. ОСОБА_2 просила рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2023 року скасувати та ухвалити нове, яким в задоволенні позову відмовити в повному обсязі. Відзив на апеляційну скаргу не надходив. У судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_2 доводи апеляційної скарги підтримала та просила її задовольнити. Позивач ОСОБА_1 у судовому засіданні проти доводів апеляційної скарги заперечував та просив залишити в силі рішення суду першої інстанції. Заслухавши доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню. Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до ч. 4 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 перебував у трудових правовідносинах з АТ «Укрзалізниця», працюючи у філії «Панютинський вагоноремонтний завод» Акціонерного товариства «Українська залізниця» на посаді слюсаря - ремонтника 3 розряду Ремонтно-механічного цеху. Формально він належить до числа працівників, які підлягали обов`язковому профілактичному щепленню від COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2. Наказом в.о. філії «Панютинський вагоноремонтний завод» Акціонерного товариства «Українська залізниця» від 20 грудня 2021 року №1495к позивача відсторонено від роботи з 20 грудня 2021 року до моменту усунення причин відсторонення, тобто на час відсутності щеплення від COVID-19, без збереження заробітної плати. Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що оспорюваний наказ про відсторонення від роботи ОСОБА_1 не був пропорційними переслідуваній легітимній меті, для досягнення якої держава передбачила можливість відсторонення працівника від роботи. Апеляційний суд погоджується з даним висновком суду першої інстанції. Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю (стаття 43 Конституції України). Відповідно до частини першої статті 46 КЗпП України відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством. Згідно з пунктами «б», «г» статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» (далі - Закон № 2801-XII) громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я. Частиною першою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» (далі - Закон № 1645-ІІІ) передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень. Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт (речення перше та друге частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ). Наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153). У первинній редакції до цього переліку ввійшли: працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності. Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 постанову Кабінету Міністрів України № 1236 було доповнено пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити: 1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153; 2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я; 3) взяття до відома, що: на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»; відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються; строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили. Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано в Законі України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» (далі - Закон № 4004-XII) та в Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затвердженій наказом МОЗ України від 14 квітня 1995 року № 66 (далі - Інструкція № 66). В будь-якому випадку, відповідно до п. 4 Положення про організацію і проведення профілактичних щеплень, яке затверджене Наказом Міністерства охорони здоров`я України 16.09.2011 № 595 (у редакції наказу охорони здоров`я України 11.08.2014 № 551) щеплення дозволяється проводити тільки зареєстрованими в Україні вакцинами/анатоксинами згідно з Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16.09.2011 № 595 (у редакції наказу охорони здоров`я України від 11.08.2014 №551), та інструкціями із застосування вакцини або анатоксину, затвердженими в установленому порядку. Профілактичні щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 до вказаного Календаря профілактичних щеплень в Україні не включені, а відтак посилання та обґрунтування відповідачем необхідності наявності доказів щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, є незаконним. Положення абзацу шостого частини першої статті 7 Закону № 4004-XII та Інструкції № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19. Обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом № 4004-XII. Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників в межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу». Таким чином, відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Норми законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими і за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника. Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22). У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що при вирішенні питання про правомірність відсторонення працівника від роботи у зв`язку з відсутністю профілактичного щеплення проти COVID-19 слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення особи від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети. В кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи слід виходити не тільки з Переліку № 2153, а й з оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як: кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих); форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням. Визначаючи об`єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, необхідно з`ясовувати наявність наведених вище та інших факторів. Суд встановив, що наказом АТ «Українська залізниця» від 20 грудня 2021 року № 1495к ОСОБА_1 відсторонено від роботи без збереження заробітної плати на строк до отримання першої дози вакцини проти COVID-19 або до усунення причин, що зумовили відсторонення. Проте, застосовуючи до позивача передбачені Переліком № 2153 та Законом№ 1645-ІІІ заходи, відповідач не обґрунтував необхідність відсторонення позивача тим, що вона, виконуючи обов`язки за посадою, створювала загрози, які вимагали б вжиття такого суворого заходу втручання у право на повагу до приватного життя, як позбавлення заробітку. Положення п. 5 ч. 1 ст.7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» зобов`язують, а не надають право підприємствам, установам і організаціям усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я. З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів погоджується із судом першої інстанції, що не встановлено правомірності відсторонення позивача від роботи. У разі незаконного відсторонення працівника від роботи він має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Як визначено в ч.1 ст. 94 КЗпП України, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. З матеріалів справи вбачається, що в період з 20 грудня 2021 року позивача було відсторонено від роботи. Положення ст. 235 КЗпП встановлюють відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу працівника з метою компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування. У випадках стягнення на користь працівників середнього заробітку за час вимушеного прогулу, у зв`язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи середній заробіток визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарних місяці роботи. Оскільки право позивача на працю з відповідною оплатою було безпідставно порушене шляхом видання «Панютинським вагоноремонтним заводом» АТ «Українська залізниця» наказу від 20.12.2021 року № 1495к про віжсторонення від роботи з 20.12.2021, як особу, що ухиляється від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, без збереження заробітної плати, а тому колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що ефективним способом порушеного права буде зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу невиплачену заробітну плату за час незаконного відсторонення від роботи. Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.95 (далі - Порядок). Пунктом 2 Порядку передбачено, що у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку. Згідно з пунктом 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства. З довідки про середню заробітну плату (дохід) від 04.01.2022 вбачається, що середньоденна заробітна плата позивача складає 353,86 грн. Отже, середній заробіток за час відсторонення від роботи ОСОБА_1 з 20 грудня 2021 року по 09 вересня 2022 року дорівнює 65 110,24 грн. (353,86 грн. х 184 робочі дні). За таких обставин на користь позивача ОСОБА_1 підлягає стягненню середній заробіток за час відстроронення від роботи за період з 20 грудня 2021 року по 09 вересня 2022 року в сумі 65 110,24 грн. з утриманням з цієї суми установлених законодавством України податків і зборів, що має виконати в порядку частини шостої ст. 36 КЗпП України відповідач. Доводи, вказані в апеляційній скарзі про те, що суд неповно з`ясував обставини по справі, необґрунтовані та зводяться до переоцінки доказів по справі і незгоди з висновками суду по їх оцінці. Одним з основних принципів цивільного судочинства є змагальність сторін (стаття 12 ЦПК України). Статтею 81 ЦПК України на сторін покладено обов`язок довести ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказуванню підлягають обставини, щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). З урахуванням викладеного, апеляційний суд вважає, що місцевий суд дійшов до обґрунтованого висновку про скасування наказу про відсторонення від роботи та виплату йому середнього заробітку. Стосовно доводу апеляційної скарги про стягнення сум на правову допомогу слід зазначити наступне. З матеріалів справи вбачається, що позивачем до позовної заяви було надано орієнтований розрахунок судових витрт, які поніс ОСОБА_1 на суму 1100 грн., яка підписана адвокатом Р. Соколова ( а.с.35) Також було долучено квитанцію на суму 1100 грн на якої вказа печатка «Лозівська юридична консультація» ( а.с.36). Згідно ч.1 ст.133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи, до яких згідно п.1 ч.3 цієї статті віднесено витрати на професійну правничу допомогу. Відповідно до ст. 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Згідно ч.3 ст.141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Пунктом 9 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні. Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI). Відповідно до статті 19 Закону № 5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є: - надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; - складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; - представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат, є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Аналізуючи вищевказані норми, апеляційний суд вважає, що місцевий суд дійшой правильного висновку, стягуючи правничу допомогу на користь позивача, оскільки така сумма заявлена у позові та підтверджена квитанцією, є співмірною з наданими послугами, а тому підлягає відшкодуванню. Керуючись ст.ст.141 367, 374, 375,381-384 ЦПК України, апеляційний суд, ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» залишити без задоволення. Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2023 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Судді: О.В. Халаджи О.Д. Канурна Т.В. Космачевська Повний текст судового рішення складено 18 січня 2024 року. Головуючий судя: О. В. Халаджи