Постанова 4803 № 243/2159/23

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/686/24 Справа № 243/2159/23 Суддя у 1-й інстанції - Фалін І.Ю. Суддя у 2-й інстанції - Агєєв О. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 січня 2024 року м.Кривий Ріг Дніпровський апеляційний суд у складі: головуючого судді Агєєва О.В., суддів: Кішкіної І.В., Корчистої О.І., за участю секретаря судового засідання Шумило І.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Кривий Ріг Дніпропетровської області цивільну справу № 243/2159/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про примусове виселення з житлового приміщення без надання іншого житлового приміщення, з апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Слов`янського міськрайонного суду Донецької області від 06 вересня 2023 року ухвалене у складі судді Фаліна І.Ю., повний текст рішення виготовлено 14 вересня 2023 року, - ВСТАНОВИВ: У червні 2023 року ОСОБА_1 звернулась до Слов`янського міськрайонного суду Донецької області з позовом до ОСОБА_2 про примусове виселення з житлового приміщення без надання іншого житлового приміщення, в обґрунтування якого зазначила, щоїй на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 21.09.2016 посвідченого державним нотаріусом Першої слов`янської державної нотаріальної контори Донецької області Причепа В.Р. належить будинок АДРЕСА_1 . З відповідачем ОСОБА_2 вони перебували у шлюбі з 14.01.1988, який розірвано 20.07.2004. Після розірвання шлюбу її колишній чоловік, відповідач по справі, продовжує проживати в належному позивачу спірному будинку. Відповідач з 09.02.1988 по 06.04.2023 був зареєстрований у спірному будинку. 06.04.2023, на звернення позивача до відділу з ведення реєстраційного обліку місця проживання та місця перебування фізичних особі Слов`янської міської ДА, відповідач був знятий з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_1 . Впродовж тривалого часу відповідач систематично зловживає спиртними напоями, вчиняє сварки, застосовує психологічне та фізичне насилля, погрожує нанесенням тілесних ушкоджень і завдає їх, що робить неможливим проживання з ним в одному будинку. Заходи запобігання і громадського впливу стосовно відповідача, зокрема, бесіди і попередження, виклики поліції виявилися цілком безрезультатними та не привели до припинення насильства щодо позивачки. Зазначила, що вона є інвалідом другої групи з дитинства, та постійні сварки, психологічне і фізичне насилля погано вливають на її стан здоров`я. Добровільно звільнити житло, яке належить позивачу на праві власності, відповідач не бажає. Просила суд виселити ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Ясиновате Донецької області з житлового будинку АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення. Рішенням Слов`янського міськрайонного суду Донецької області від 06 вересня 2023 року в задоволенні позовних вимог відмовлено. Не погодившись з зазначеним судовим рішенням позивач ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. В обґрунтування апеляційної скарги зазначила, що судом першої інстанції не взято до уваги, що позивач є особою з інвалідністю ІІ групи з дитинства, постійні сварки, психологічне та фізичне насилля погано впливають на її стан здоров`я. Позивачем неодноразово викликалась поліція та на відповідача накладались адміністративні штрафи за домашнє насильство. Судом не враховано правовий висновок Верховного Суду України від 16.11.2016 у справі №6-709цс16, відповідно до якого при вирішенні зазначеного спору, не має значення ким саме спричинено порушення права власника та з яких підстав. Відзив на апеляційну скаргу не надходив. Відповідно до частини 3 статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Учасники справи, будучи завчасно належним чином повідомленими про час і місце розгляду справи, в судове засідання не з`явилися, про причини своєї неявки суд не повідомили, що у відповідності до ч.2 ст.372 ЦПК України, не перешкоджає розглядові справи. Неявка осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час та місце судового розгляду справи являється їх волевиявленням, яке свідчить про відмову від реалізації свого права на безпосередню участь у судовому розгляді справи та інших процесуальних прав, тому не може бути перешкодою для розгляду судом апеляційної інстанції питання по суті. Така правова позиція викладена Верховний Судом у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16. У постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі №361/8331/18 суд дійшов висновку про те, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явились в судове засідання, а суд апеляційної інстанції вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Колегія суддів не вбачає підстав для визнання обов`язкової явки сторін по справі в судове засідання, оскільки наявні у справі матеріали є достатніми для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга позивача задоволенню не підлягає з наступних підстав. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції в повній мірі відповідає вказаним вимогам закону. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у період з 14.01.1988 по 20.07.2004 перебували в зареєстрованому шлюбі. Згідно реєстраційного посвідчення засвідченого Слов`янським бюро технічної інвентаризації, житловий будинок розташований в АДРЕСА_1 , зареєстрований в рівних частках по 1/2 частині за ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на праві особистої власності записано в реєстрову книгу під № 40 стр.114 за реєстровим №12557 (а.с.9). Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом, посвідченого державним нотаріусом Першої слов`янської державної нотаріальної контори Донецької області Причепою В.Р. від 21.09.2016, зареєстрованого в реєстрі за №1-694 спадкоємцем зазначеного в цьому свідоцтві майна ОСОБА_3 , 1935 року народження, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , є її дочка ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Спадщина на яку видане свідоцтво складається з 3/4 часток житлового будинку АДРЕСА_1 , які належали померлій на підставі: свідоцтва про право на спадщину, видане Першою слов`янською державною нотаріальною конторою 19.01.1996 за реєстровим №3-154, зареєстрованого в КП «Бюро технічної інвентаризації» міста Слов`янська 24.01.1996, номер запису 12557 1/4 частка; свідоцтва про право власності, видане Першою слов`янською державною нотаріальною конторою 19.01.1996 за реєстровим №3-155, зареєстрованого в КП «Бюро технічної інвентаризації» міста Слов`янська 24.01.1996 , номер запису: 12557 частка (а.с.10). Свідоцтво про право на спадщину за законом 21.09.2016 державним нотаріусом Першої слов`янської державної нотаріальної контори Донецької області Причепою В.Р. зареєстроване у Спадковому реєстрі за № 58147970, про що свідчить відповідний Витяг про реєстрацію в Спадковом реєстрі №45161897 від 21.09.2016. Згідно Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкту нерухомого майна №69011512 від 26.09.2016 слідує, що ОСОБА_1 на праві власності належить житловий будинок АДРЕСА_1 (свідоцтво про право на спадщину за законом, посвідченого державним нотаріусом Першої слов`янської державної нотаріальної контори Донецької області Причепою В.Р. від 21.09.2016, зареєстрованого в реєстрі за №1-694 (а.с.11)). Відповідно до записів у домовій книзі відповідач ОСОБА_2 у період з 09.02.1988 по 06.04.2023 був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.6, 7) . Згідно Витягу №20-16/4-255 від 06.04.2023 Відділу з ведення реєстраційного обліку місця проживання та місця перебування фізичних осіб Слов`янської міської військово-цивільної адміністрації Краматорського району Донецької області за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровані ОСОБА_1 з 12.02.1988 та ОСОБА_4 , з 19.04.1994 (а.с.5). Відповідно до інформації Відділу з ведення реєстраційного обліку місця проживання та місця перебування фізичних осіб Слов`янської міської військової адміністрації Краматорського району Донецької області від №20-17/2-1070 від 09.06.2023 ОСОБА_2 06.04.2023 року знятий з реєстраційного обліку (а.с.19). Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано доказів, що відповідач систематично руйнує чи псує жиле приміщення, використовує його не за призначенням та систематично порушує правила співжиття, що робить неможливим для позивача проживання із відповідачем в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними. Крім того, судом враховано, що відповідач ОСОБА_2 в спірному будинку проживає на протязі тривалого часу, був зареєстрований в ньому з 19.04.1994р. по 06.04.2023р., іншого житла немає, а тому його виселення зі спірного будинку в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення права останнього на житло, внаслідок чого відповідач може втратити не лише право на користування житлом, а позбутися такого права взагалі та стати безхатченком, що стане надмірним тягарем та порушуватиме його право на житло, яке є постійним місцем проживання, та не є справедливим з урахуванням усіх обставин справи. Апеляційний суд погоджується з такими висновками суду та розглянувши доводи апеляційної скарги виходить з наступного. Згідно із ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку встановленому цим Кодексом звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Одним зі способів захисту права користування майном є припинення дії, яка це право порушує (п.3 ч 2 ст.16 ЦК України), усунення перешкод у здійсненні права користування майном. Підставою для подання такого позову є вчинення перешкод правомірній реалізації речового права. Цей спосіб захисту може використати не тільки власник майна, але й особа, яка відповідно до закону або договору має право користування ним. Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року в справі № 761/5115/17 (провадження № 14-391цс19). За положеннями ст.47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Згідно зі ст.310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом. Відповідно до ч.4 ст.311 ЦК України фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 648/448/19. Згідно із ч.4 ст.9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Відповідно до ст.64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач і члени його сім`ї. Відповідно до положень ст.65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням. Підстави виселення без надання громадянам іншого жилого приміщення визначені ст. 116 ЖК України. За положеннями ч.1 ст.116 ЖК України якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення. Отже, цивільно-правова відповідальність за ст.116 ЖК України настає при руйнуванні чи псуванні житлового приміщення, або використанні його не за призначенням, або систематичному порушенні правил співжиття. Під систематичністю розуміється вчинення двох і більше правопорушень. При цьому необхідно, щоб така поведінка винної особи була предметом розгляду органів місцевого самоврядування, поліції, прокуратури, суду, громадських організацій тощо, а застосовані заходи попередження, громадського впливу виявились безрезультатними. Тобто, для застосування норм цієї статті необхідна наявність двох умов: систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів. У всіх трьох випадках до винних осіб повинні попередньо вживатись заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача (незалежно від прямих вказівок з приводу можливого виселення). Закон встановлює в якості умови виселення осіб, винних у руйнації або псуванні житлового приміщення, наявність фактів про те, що ці дії носили систематичний характер, а до винного в цьому були застосовані заходи попередження і суспільного впливу, які виявилися безрезультатними (наприклад, його поведінка була предметом розгляду органів міліції, прокуратури, суду, громадських організацій). Передбачається, що руйнація або псування здійснювалися із вини наймача. Виселенню підлягають лише конкретно винні в цьому особи - наймач даного приміщення чи хто-небудь із членів його сім`ї, що сумісно проживають із ним, опікуни, попечителі, піднаймачі та інші, які спільно проживають. Під систематичністю необхідно розуміти скоєння двох і більше таких правопорушень. При цьому, необхідно, щоб до винної особи попередньо були застосовані міри попередження суспільного впливу. До таких підстав відноситься і систематичне порушення правил суспільного співжиття, чим створюють неможливі умови для проживання інших в одній квартирі чи одному домі. Протиправна винна поведінка - це навмисні дії особи, безпосередньо пов`язані не тільки з явною неповагою до звичайних правил спільного проживання (скандали, дебоші, образи, заподіяння тілесних ушкоджень), але також навмисне ігнорування встановлених правил користування житловими і підсобними приміщеннями, невиконання вимог про дотримання тиші в квартирах і на подвір`ї а також інші навмисні дії, що перешкоджають нормальному проживанню в квартирі або житловому будинку. Виселення через неможливість спільного проживання може мати місце лише при систематичному порушенні винним правил суспільного співжиття. При вирішенні справ про виселення на підставі ст.116 ЖК України осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Маються на увазі, зокрема, заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, тощо. За умовами норми ст.116 ЖК України, підставою виселення вказаних осіб може стати не будь-яке порушення правил співжиття, а лише таке, котре відбувається в жилому приміщенні і стосується відносин щодо користування жилими приміщеннями осіб, які проживають у них. Тому, для виселення за цією підставою необхідно встановити систематичність протиправних дій і безрезультатність застосування до правопорушника заходів попередження і громадського впливу. Одні лише факти звернення до відповідних органів зі скаргами різного змісту, крім порушення правил співжиття, без застосування до винного заходів впливу цими органами, які врешті повинні бути безрезультатними, не є підставою для виселення. Відповідно до ч.3 ст.12, ч.1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із ч.6 ст.81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Звертаючись до суду з позовом, особа повинна довести як те, що її права були дійсно порушеними, так і особу, яка їх порушила. Частиною 1 статті 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст.79 ЦПК України). Згідно із ч.1 ст.80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Частиною 1 статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у період з 14.01.1988 по 20.07.2004 перебували в зареєстрованому шлюбі. ОСОБА_1 на праві власності належить житловий будинок АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом (а.с.11). Відповідно до інформації Відділу з ведення реєстраційного обліку місця проживання та місця перебування фізичних осіб Слов`янської міської військової адміністрації Краматорського району Донецької області від №20-17/2-1070 від 09.06.2023 ОСОБА_2 06.04.2023 року знятий з реєстраційного обліку (а.с.19). Щодо надання належних та допустимих доказів, які б свідчили про те, що відповідач систематично порушує правила соціалістичного співжиття, робить неможливим для інших проживання з ним в одному житловому приміщенні, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними ОСОБА_1 , то таких доказів позивачем суду не надано. Крім того, у відповідача відсутнє інше житло, що не спростовано позивачем. Відповідно до ст.17 ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права. Відповідно до ст.1 першого Протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Поняття «майно» у ч.1 ст.1 Першого протоколу до Конвенції має автоматичне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Кожному гарантується недоторканість житла (ст.30 Конституції України). Стаття 8 Конвенції закріплює право кожного на повагу до його приватного і сімейного життя, житла, і до таємниці кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права інакше, ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб. За Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкає особа. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі п.1 ст.8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії», заява №58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, п. 50). У п.36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом ст.8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі п.1 ст.8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, п. 63). Отже, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла. Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема, бути співмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло. Підсумовуючи висновки про принципи застосування ст.8 Конвенції та ст.1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену п.2 ст.8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів ст.8 Конвенції. Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що виселення відповідача без надання іншого жилого приміщення матиме наслідком порушення справедливого балансу, а отже, буде непропорційним, оскільки спірне домоволодіння є єдиним житлом ОСОБА_2 , і його виселення зі спірного будинку в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення права останнього на житло, внаслідок чого відповідач може втратити не лише право на користування житлом, а позбутися такого права взагалі та стати безхатченком. Доводи апеляційної скарги про те, що позивачем неодноразово викликалась поліція та на відповідача накладались адміністративні штрафи за домашнє насильство, колегія суддів відхиляє, оскільки вони не підтверджені належними та допустимими доказами, як це передбачено ст.ст.12, 76-81 ЦПК України. Посилання в апеляційній скарзі на те, що судом не враховано правовий висновок Верховного Суду України від 16.11.2016 у справі №6-709цс16, є необґрунтованим, так як фактичні обставини у справі №6-709цс16 є відмінними від обставин у даній справі. Доводи, викладені в апеляційній скарзі, не можуть бути взяті до уваги колегією суддів, оскільки вони фактично пов`язані з незгодою з висновками суду першої інстанції і на правильність висновків суду не впливають. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Згідно статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Таким чином, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані, підтверджуються письмовими доказами та не спростовуються доводами, викладеними в апеляційній скарзі. Суд не допустив порушень матеріального або процесуального закону, які могли б бути підставою для скасування рішення суду, а доводи апеляційної скарги не спростовують зроблених в оскаржуваному рішенні висновків, тому колегія суддів вважає, що підстави для його скасування і задоволення апеляційної скарги відсутні. Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, немає. Керуючись ст.ст.367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Слов`янського міськрайонного суду Донецької області від 06 вересня 2023 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Судді: