Постанова 4803 № 201/4391/17

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/7402/23 Справа № 201/4391/17 Суддя у 1-й інстанції - Ткаченко Н.В. Доповідач - Макаров М. О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 грудня 2023 року м. Дніпро Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі: головуючого судді Макарова М.О. суддів Барильської А.П., Демченко Е.Л., при секретарі Керімовій-Бандюковій Л.К. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 червня 2023 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи: Перша дніпровська державна нотаріальна контора, Комунальне підприємство «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської міської ради, про визнання договору довічного утримання недійсним, скасування державної реєстрації права власності, визнання права власності на частину квартири в порядку спадкування за законом, - В С Т А Н О В И Л А : У березні 2017 року ОСОБА_2 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_1 , треті особи: Перша дніпровська державна нотаріальна контора, Комунальне підприємство «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської міської ради, про визнання договору довічного утримання недійсним, скасування державної реєстрації права власності, визнання права власності на частину квартири в порядку спадкування за законом. Позовні вимоги ОСОБА_2 мотивовані тим, що вона є донькою ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .. Шлюб між її батьками було розірвано 27 жовтня 1995 року. Позивачка вказує, що її батько зареєстрував шлюб з відповідачкою ОСОБА_1 .. Батько помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . 15 липня 2016 року позивачка, як спадкоємиця першої черги спадкування за законом, звернулася до Першої ДДНК із заявою про прийняття спадщини за законом. Втім, постановою державного нотаріуса від 06 грудня 2016 року їй було відмовлено у видачі свідоцтва на право власності в порядку спадкування за законом після смерті батька, оскільки з`ясувалося, що право власності на квартиру за АДРЕСА_1 , зареєстровано на ОСОБА_1 .. Як вона дізналася від державного нотаріуса, право власності на квартиру було зареєстровано на відповідачку на підставі договору довічного утримання від 21 листопада 2008 року, укладеного між її батьком та його дружиною. Позивачка стверджувала, що договір довічного утримання є фіктивним, оскільки його вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися договором довічного утримання. Цей договір було укладено з єдиною метою, унеможливити звернення стягнення на майно її батька через заборгованість по сплаті аліментів на її користь. В свій час батько був навіть засуджений за вироком Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська за злісне ухилення від сплати аліментів на її, позивачки, утримання. Ніякої необхідності укладати з дружиною договір не було, оскільки батько працював до дня своєї смерті, не хворів. Крім того, взагалі між подружжям, якщо і укладаються угоди, то про надання утримання одному з них у відповідності до положень ч. 1 ст. 78 СК України. Враховуючи викладене, позивачка просила визнати недійсним договір довічного утримання від 21 листопада 2008 року, укладений між її батьком ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , скасувати державну реєстрацію права власності на ім`я ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_1 та визнати за нею в порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_3 право власності на частину вказаної квартири. Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 червня 2023 року позовні вимоги задоволено частково, саме, визнано недійсним договір довічного утримання від 21 листопада 2008 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , скасовано державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_1 . В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просила рішення скасувати в частині задоволених позовних вимог, та в цій частині ухвалити нове судове рішення. Яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що оспорюваний договір довічного утримання відповідає вимогам чинного законодавства. Апелянт вказує, що позивачка з 2017 року звертається до суду із штучними позовами. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, з наступних підстав. Так, матеріалами справи та судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_2 є донькою ОСОБА_3 .. Шлюб між батьками позивачки ОСОБА_4 та ОСОБА_3 розірвано 27 жовтня 1995 року. З 18 квітня 1997 року ОСОБА_3 уклав шлюб з відповідачкою ОСОБА_1 .. Встановлено, що ОСОБА_3 був власником квартири АДРЕСА_1 (з 2016 року назва міста Дніпро) 21 лютого 2007 року ОСОБА_3 заповів своїй дружині ОСОБА_1 все своє майно, з чого б воно не складалося та де б воно не знаходилося. 21 листопада 2008 року між подружжям було укладено договір довічного утримання, за яким за ОСОБА_1 19 грудня 2008 року була здійснена реєстрація права власності на квартиру за АДРЕСА_1 . Встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 .. Після його смерті позивачка звернулася до Першої дніпропетровської нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини за законом. Постановою державного нотаріуса Першої дніпропетровської нотаріальної контори Парусникової Сімон І.О. від 06 грудня 2016 року позивачці було відмовлено у видачі свідоцтва на право власності в порядку спадкування за законом після смерті батька, оскільки з`ясувалося, що право власності на квартиру зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі договору довічного утримання від 21 листопада 2008 року. Задовольняючи позовні вимоги в частині визнання недійсним договору довічного утримання та скасування державної реєстрації права власності на спірну квартиру за ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з наявності ознак фіктивності цього правочину, оскільки його було вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися договором довічного утримання. При цьому, суд вказав, що оскільки після укладення цього правочину, відбулася реєстрація права власності за набувачем на спірну квартиру, то необхідно також скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на цю квартиру. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне. Відповідно до ст. 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно. Положеннями ст. 744 ЦК України визначено, що договір довічного утримання (догляду) укладається в письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Статтею 748 ЦК України визначено, що набувач стає власником майна, переданого йому за договором довічного утримання (догляду), відповідно до ст. 334 ЦК України. Пунктом 8 договору довічного утримання від 21 листопада 2008 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , визначено, що набувач зобов`язується довічно повністю утримувати відчужувача, забезпечувати його приписаними ліками, доглядом, необхідною допомогою і зберігати в його безоплатному довічному користуванні зазначену квартиру. Також набувач зобов`язується поховати відчужувача за власні кошти, за православним звичаєм та встановити надгробок. Пунктом 8 вказаного договору передбачено, що матеріальне забезпечення з утримання (догляду), яке щомісячно має надаватися відчужувачу, оцінюється сторонами у сумі 500 грн. на місяць. Відповідно до ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, незалежно від того, в якій формі він вчинений, його нотаріального посвідчення та державної реєстрації. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (положення ч.1 ст. 234 ЦК України). Встановлено, що станом на 21 листопада 2008 року ОСОБА_3 виповнилося 53 роки, а ОСОБА_1 45 років. Тобто, за віком ОСОБА_3 був працездатною особою. Матеріали справи не містять жодного письмового доказу про те, що ОСОБА_3 потребував утримання або догляду за собою з боку іншої людини, хворів, як станом на 2008 рік, так і в інші роки, необхідність лікування, придбання ліків тощо. Навпаки, судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_3 з четвертого кварталу 2006 року до другого кварталу 2016 року (тобто до дня смерті) працював та отримував постійний дохід. Встановлено, що постановою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 24 липня 1995 року № 12-125/1995р., з ОСОБА_3 стягнуті аліменти в розмірі усіх доходів щомісячно, починаючи з 14 липня 1995 року. Наявність заборгованості по аліментам на неповнолітню доньку ОСОБА_2 , в тому числі і станом на 2008 рік, підтверджується довідкою Жовтневого відділу виконавчої служби Дніпропетровського управління юстиції від 11 січня 2016 року. Крім того, вироком Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 04 листопада 1996 року ОСОБА_3 визнано винним за злісне ухилення від сплати аліментів На відміну від заповіту, при укладанні договору довічного утримання у відповідності до положень ст. 748 ЦК України набувач стає власником майна, переданого йому за договором довічного утримання (догляду), відповідно до статті 334 ЦК України. Отже, реєстрація права власності на квартиру відчужувача за набувачем відбувається відразу (в порядку ст. 334 ЦК України), Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що вказане свідчить, що ОСОБА_3 міг би уникнути звернення стягнення на нерухоме майно в порядку виконання рішення суду про стягнення аліментів, опису майна в квартирі, оскільки новий власник квартири міг би перешкоджати виконавчій службі проводити опис та арешт майна боржника, яке знаходиться в спірній квартирі. Крім того, суд першої інстанції вірно звернув увагу на те, що в аспекті фіктивності укладеного 21 листопада 2008 року правочину, не може залишитися і той факт, що після укладення договору, фактична передача спірної квартири не відбулася, ОСОБА_3 та його дружина ОСОБА_1 разом мешкали в цій квартирі з моменту укладення шлюбу та до його смерті та були зареєстровані у вказаній квартирі, про що свідчить довідка ЖБК №333 за №53 від 20 липня 2016 року. Встановивши вказані обставини справи, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для визнання оспорюваного договору довічного утримання недійсним, оскільки вказаний правочин вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися договором довічного утримання. При цьому, суд вірно вказав, що оскільки після укладення цього правочину, відбулася реєстрація права власності за набувачем на спірну квартиру, то позовні вимоги в частині скасування державної реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на цю квартиру також підлягають задоволенню. Доводи апелянта в скарзі про те, що оспорюваний договір довічного утримання відповідає вимогам чинного законодавства, колегія суддів вважає безпідставними, з огляду на те, що вони зводяться до незгоди з висновками суду стосовно встановлених обставин справи та спрямовані на переоцінку доказів у справі. Відповідачка, ні в суді першої інстанції, ні в апеляційній інстанції не надала належних та допустимих доказів на спростування заявлених позовних вимог. Твердження апелянта про те, що з 2017 року позивачка звертається до суду із штучними позовами, колегія суддів також вважає безпідставними, так як вони не стосуються предмета позову та не впливають на законність рішення в оскаржуваній частині. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року). Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що вирішуючи даний спір, суд першої інстанції повно, всебічно та об`єктивно з`ясувавши обставини справи, оцінивши надані сторонами докази, дійшов вірного висновку про часткове задоволення позовних вимог. Рішення в оскаржуваній частині як таке, що відповідає нормам матеріального та процесуального права повинне бути залишене без змін, а апеляційна скарга без задоволення. Законність рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог колегією суддів не перевіряється, так як не є предметом апеляційного оскарження. В зв`язку із залишенням апеляційної скарги без задоволення, відповідно до ст. 141 ЦПК України, сплачений апелянтом судовий збір за подання апеляційної скарги поверненню не підлягає. Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 червня 2023 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий суддя М.О. Макаров Судді А.П. Барильська Е.Л. Демченко