Ухвала КЦС ВС № 725/1889/21

УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 грудня 2023 року м. Київ справа № 725/1889/21 провадження № 61-17615ск23 Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В., розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Першотравневого районного суду міста Чернівці від 23 березня 2023 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 11 липня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про припинення зобов`язання, ВСТАНОВИВ: У квітні 2021 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до АТ КБ «ПриватБанк» про припинення зобов`язання. Позивач зазначав, що 15 лютого 2008 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_2 укладено договір кредиту № CVRSGK00000010. Виконання зобов`язання забезпечено договором іпотеки від 15 лютого 2008 року № CVRSGK00000010, який укладений між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_2 , предметом якого є квартира АДРЕСА_1 . Позивач вказував, що пунктом 27 договору іпотеки від 15 лютого 2008 року № CVRSGK00000010 передбачено застереження про звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку шляхом продажу предмета іпотеки будь-яким способом на підставі договору купівлі-продажу у порядку статті 38 Закону України «Про іпотеку». 28 січня 2014 року АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 уклали договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 . Позивач посилався на належне виконання зобов`язання за кредитним договором внаслідок продажу предмета іпотеки на підставі іпотечного застереження. Враховуючи викладене позивач просив: припинити зобов`язання за договором кредиту від 15 лютого 2008 року № CVRSGK00000010, який укладений між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_2 ; припинити зобов`язання за договором іпотеки від 15 лютого 2008 року № CVRSGK00000010, який укладений між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_2 . Рішенням Першотравневого районного суду міста Чернівці від 23 березня 2023 року, яке залишено без змін постановою Чернівецького апеляційного суду від 11 липня 2023 року, у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено. Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_2 до АТ КБ «ПриватБанк» про визнання договору кредиту та договору іпотеки припиненими дійшов висновку про відсутність підстав для захисту права ОСОБА_2 у обраний ним спосіб. На обґрунтування таких висновків суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, зазначив про недоведеність продажу предмета іпотеки на підставі іпотечного застереження у позасудовий спосіб врегулювання спору. Водночас судом першої інстанції встановлено, що укладення між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 договору купівлі-продажу від 28 січня 2014 року відбулося на підставі рішення Шевченківського районного суду міста Чернівці від 26 березня 2010 року та ухвали Апеляційного суду Чернівецької області від 02 червня 2010 року. Крім того, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, вважав недоведеним факт виконання основного зобов`язання за договором кредиту від 15 лютого 2008 року № CVRSGK00000010, який укладений між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_2 . Також суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, вказав на відсутність підстав для припинення зобов`язання за іпотечним договором з урахуванням того, що зобов`язання за кредитним договором не припинено. 07 грудня 2023 року ОСОБА_4 , який діє від імені ОСОБА_2 , засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Першотравневого районного суду міста Чернівці від 23 березня 2023 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 11 липня 2023 року у вказаній справі. Касаційна скарга містить клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження з посиланням на те, що представник заявника звертався до суду із проханням видати судові рішення у цій справі, які отримано представником лише 16 листопада 2023 року. На підтвердження надано докази. Відповідно до положень частин першої та другої статті 390 ЦПК України касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення. Строк на касаційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині третій статті 394 цього Кодексу. Відповідно до відомостей Єдиного державного реєстру судових рішень постанову Чернівецького апеляційного суду прийнято 11 липня 2023 року та оприлюднено 20 листопада 2023 року. З урахуванням вказаних заявником обставин ОСОБА_2 має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, як такого, що пропущений з поважних причин відповідно до статті 390 ЦПК України. Як підставу для касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц, від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла наступного висновку. Згідно зі статтею 129 Конституції України та статями 2, 17 ЦПК України однією з основних засад цивільного судочинства є забезпечення апеляційного перегляду справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною першою статті 394 ЦПК України передбачено, що одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог статті 392 цього Кодексу, колегія суддів у складі трьох суддів вирішує питання про відкриття касаційного провадження (про відмову у відкритті касаційного провадження). Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд установив, що 15 лютого 2008 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_2 укладено договір кредиту № CVRSGK00000010. Виконання зобов`язання забезпечено договором іпотеки від 15 лютого 2008 року № CVRSGK00000010, який укладений між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_2 , що посвідчений нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Глуговським В. В., зареєстрований в реєстрі за номером

38. Відповідно до пункту 27 договору іпотеки від 15 лютого 2008 року № CVRSGK00000010 сторони передбачили позасудовий порядок звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, про що іпотекодержатель зобов`язаний письмово повідомити іпотекодавця; або продажу предмета іпотеки будь-якій особі та будь-яким способом, в тому числі на біржі, на підставі договору купівлі-продажу у порядку статті 38 Закону України «Про іпотеку», для чого іпотекодавець надав іпотекодержателю право укласти такий договір за ціною та на умовах, визначених на власний розсуд іпотекодержателя і здійснити всі необхідні дії від імені іпотекодавця, у тому числі отримати витяг з Державного реєстру прав власності на нерухоме майно. Рішенням Шевченківського районного суду міста Чернівці від 26 березня 2010 року у справі за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про звернення стягнення в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 14 лютого 2008 року № CVRSGK00000010 в розмірі 44 000,00 дол. США, що у перерахунку за курсом Національного банку України становить 356 132,65 грн, звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме на квартиру АДРЕСА_1 , належну на праві приватної власності ОСОБА_2 , шляхом продажу ПАТ КБ «ПриватБанк», укладення від імені ОСОБА_2 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності і наданням банку повноважень, необхідних для здійснення продажу. 28 січня 2014 року на підставі рішення Шевченківського районного суду міста Чернівці від 26 березня 2010 року та ухвали Апеляційного суду Чернівецької області від 02 червня 2010 року укладено між ПАТ КБ «ПриватБанк» від імені ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Савчук В. Г., зареєстрований в реєстрі за номером

255. Згідно із пунктом 1 договору від 28 січня 2014 року ПАТ КБ «ПриватБанк» на підставі рішення Шевченківського районного суду міста Чернівці від 26 березня 2010 року та ухвали Апеляційного суду Чернівецької області від 02 червня 2010 року передало у власність покупця квартиру АДРЕСА_1 . Відповідно до пункту 3 договору купівлі-продажу від 28 січня 2014 року, який укладений між ПАТ КБ «ПриватБанк» від імені ОСОБА_2 та ОСОБА_3 вартість квартири згідно зі звітом про експертну оцінку майна, складеним суб`єктом оціночної діяльності ОСОБА_5 від 29 жовтня 2013 року становить 218 566,00 грн. Згідно із пунктом 4 договору купівлі-продажу від 28 січня 2014 року продаж квартири вчинено за ціною 233 925,00 грн. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Правочином є найбільш розповсюджений юридичний факт, за допомогою якого набуваються, змінюються, або припиняються права та обов`язки в учасників цивільних правовідносин. Згідно із частиною першою статті 509, статтею 526 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, у якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Таким чином, правовідносини, що виникають між сторонами на підставі зобов`язання, безпосередньо складаються із двох частин: 1) обов`язку вчинити певну дію; 2) права вимагати вчинення цієї дії. Цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов`язань. Зміст договору як угоди (правочину) складає сукупність визначених на розсуд сторін та погоджених ними умов, у яких закріплюються їх права і обов`язки, що складають зміст договірного зобов`язання (частина перша статті 628 ЦК України). При цьому зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості (частина третя статті 509 ЦК України, пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. На забезпечення цих зобов`язань боржник або інша особа може надати а банк прийняти забезпечення у вигляді застави, поручительства або в іншому вигляді. Окремим видом застави є іпотека (стаття 575 ЦК України). Метою іпотеки є надання кредитору додаткового до основного права вимоги звернення стягнення на майно. Підстави для припинення зобов`язання визначені у статтях 598-609 ЦК України. Разом з тим частина перша статті 598 ЦК України визначає, що зобов`язання може бути припинено і з підстав, визначених договором або законом, а отже, вказує на невичерпність переліку підстав припинення зобов`язання, наведених у ЦК України. Зокрема, Закон України «Про іпотеку» як акт цивільного законодавства визначає правові підстави для припинення не тільки іпотеки як додаткового зобов`язання, а й основного зобов`язання, що випливає з кредитного договору. Так, стаття 36 зазначеного Закону передбачає, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання в порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Відповідно до частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» після звершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними. Норма права, яка міститься в зазначеній частині Закону, передбачає недійсність вимог іпотекодержателя, які можуть виникнути до боржника після будь-якого позасудового врегулювання, зокрема після звернення стягнення на предмет іпотеки, а отже, має обмежувальний характер регулювання, тому не може тлумачитися розширено. Із цього випливає неможливість для кредитора вимагати виконання боржником основного зобов`язання в розмірі, який перевищує визначену суб`єктом оціночної діяльності вартість такого предмета іпотеки, якщо кредитор (іпотекодержатель) звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання за цією ціною (оберненням його у свою власність). Відповідно до правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (провадження № 14-112цс19) звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки можливе лише за умови, що сторони не передбачили цей спосіб у договорі. Велика Палата Верховного Суду визначила, що процедура продажу предмета іпотеки, передбачена статтею 38 Закону України «Про іпотеку», може бути застосована як спосіб задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки і в судовому порядку (про що суд згідно з абзацом 5 частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» має вказати у судовому рішенні про задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки), і у позасудовому порядку (згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя). Проте звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону України «Про іпотеку», можливе лише за умови, що сторони договору іпотеки не передбачили цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, яке прирівнюється до такого договору за юридичними наслідками. Якщо ж сторони договору іпотеки передбачили такий спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, позовна вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статті 38 Закону України «Про іпотеку», є неналежним способом захисту. У пунктах 58, 59 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (провадження № 14-112цс19) зазначено, що: «закон визначає такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина третя статті 33 Закону України «Про іпотеку» (далі - Закону)): судовий (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду); позасудовий: захист прав нотаріусом (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса) або самозахист (згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя). Способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, є (частина третя статті 36 Закону): 1) передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону; 2) право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (провадження № 14-121цс21) зроблено висновок про те, що в разі завершення такого позасудового врегулювання, тобто звернення стягнення на предмет іпотеки у способи, визначені статтею 37 Закону України «Про іпотеку», зобов`язання припиняється, оскільки за положеннями цього Закону всі наступні вимоги є недійсними. При цьому, частина четверта статті 36 Закону України «Про іпотеку» вказує на недійсність будь-яких наступних вимог іпотекодержателя щодо виконання саме боржником основного зобов`язання після завершення позасудового врегулювання шляхом звернення стягнення на іпотечне майно, передане в іпотеку саме боржником, за відсутності інших забезпечувальних договорів. У цій справі сторони погодили, що продаж предмета іпотеки від імені банку будь-якій особі шляхом укладення договору купівлі-продажу предмета іпотеки в порядку, передбаченому цим договором та статтею 38 Закону України «Про іпотеку», є позасудовим порядком врегулювання спору. Разом з тим, ПАТ «ПриватБанк» передало у власність ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 (що є предметом іпотеки) на підставі рішення Шевченківського районного суду міста Чернівці від 26 березня 2010 року та ухвали Апеляційного суду Чернівецької області від 02 червня 2010 року. Отже, у цій справі відсутні докази, що АТ КБ «ПриватБанк» звернуло стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі застереження, що міститься в іпотечному договорі. Враховуючи викладене, суди дійшли правильного висновку про відсутність правових підстав для застосування до спірних правовідносин правового механізму, передбаченого нормами частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку». При цьому вказані висновки не суперечать загальним правовим висновкам Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц, від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18, на які посилається ОСОБА_2 . У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц вказано, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справі «Пономарьов проти України» та ін.) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Наведені норми закону та

позиція Верховного Суду дають підстави для висновку про законність оскаржуваних судових рішень. Згідно з положеннями пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах). Таким чином, у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 необхідно відмовити, оскільки доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Згідно з частиною шостою статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження. На підставі наведеного, колегія суддів дійшла висновку, що правильність застосування судами попередніх інстанцій вищевказаних норм матеріального та процесуального права не викликає розумних сумнівів, а касаційна скарга є необґрунтованою. Керуючись статтею 390, пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ: Клопотання ОСОБА_1 про поновлення строку на касаційне оскарження судових рішень задовольнити. Поновити ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Першотравневого районного суду міста Чернівці від 23 березня 2023 року та постанови Чернівецького апеляційного суду від 11 липня 2023 року. Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Першотравневого районного суду міста Чернівці від 23 березня 2023 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 11 липня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про припинення зобов`язання. Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подавала касаційну скаргу. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров