Постанова 4857 № 140/16184/23

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 грудня 2023 рокуЛьвівСправа № 140/16184/23 пров. № А/857/17557/23 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів: головуючого судді Шавеля Р.М., суддів Бруновської Н.В. та Хобор Р.Б., розглянувши в порядку письмового провадження в м.Львові апеляційну скаргу 6 прикордонного Волинського загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_1 ) на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 22.08.2023р. в адміністративній справі за позовом представника ОСОБА_1 , діючого на підставі довіреності від імені та в інтересах ОСОБА_2 , до 6 прикордонного Волинського загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_1 ) про визнання бездіяльності протиправною, стягнення середнього грошового забезпечення (середнього заробітку) за час затримки повного розрахунку при звільненні з військової служби (суддя суду І інстанції: Лозовський О.А., час та місце ухвалення рішення суду І інстанції: 22.08.2023р., м.Луцьк; дата складання повного тексту рішення суду І інстанції: не зазначена),- В С Т А Н О В И В: 22.06.2023р. за допомогою системи «Електронний суд» представник ОСОБА_1 , діючий на підставі довіреності від імені та в інтересах ОСОБА_2 , звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив визнати протиправною бездіяльність відповідача 6 прикордонного Волинського загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_1 ) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_2 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, за період з 18.06.2020р. по 21.05.2023р., виходячи з середньомісячного грошового забезпечення за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення з військової служби відповідно до постанови Кабінету Міністрів /КМ/ України № 100 від 08.02.1995р. «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати»; зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні, за період з 18.06.2020р. по 21.05.2023р., виходячи з середньомісячного грошового забезпечення за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення з військової служби відповідно до постанови КМ України № 100 від 08.02.1995р. «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати»; стягнути з відповідача на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 858 грн. 88 коп. (а.с.1-4). В обґрунтування позовних вимог зазначає про те, що відповідач не провів повний розрахунок з позивачем під час звільнення 17.06.2020р. Зокрема, відповідач на виконання рішень суду в справах №№ 140/5263/21, 140/6870/22 нарахував та виплатив недоотриману індексацію грошового забезпечення: 30.11.2021р. 13029 грн. 90 коп., 22.05.2023р. 71609 грн. 06 коп. Звідси, саме 22.05.2023р. відбувся остаточний розрахунок із позивачем по належних йому виплатах, а в період з 18.06.2020р. по 21.05.2023р. існувала затримка в розрахунку у зв`язку із звільненням. Розгляд справи здійснений судом першої інстанції за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи та проведення судового засідання (у письмовому провадженні) (а.с.11 і на звороті). Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 22.08.2023р. заявлений позов задоволено частково; визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та невиплати ОСОБА_2 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні; стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 18.06.2020р. по 18.12.2020р. в сумі 83904 грн.; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено; стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача судовий збір в розмірі 858 грн. 88 коп. (а.с.33-36). Не погодившись із винесеним судовим рішенням, його оскаржив відповідач 6 прикордонний Волинський загін Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_1 ), який в поданій апеляційній скарзі, покликаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що в своїй сукупності призвело до помилкового вирішення спору, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду в частині задоволених вимог та ухвалити нову постанову, якою в задоволенні заявленого позову відмовити (а.с.40-46). Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що під час проходження військової служби позивачу виплачувалось належне грошове забезпечення, яке обчислювалось та нараховувалось у межах виділених прикордонному загону коштів, у відповідності до ст.17 Конституції України, ст.9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», постанов КМ України № 1294 від 07.11.2007р. «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», № 889 від 22.09.2010р. «Питання грошового забезпечення окремих категорій військовослужбовців Збройних Сил, Державної прикордонної служби, Національної гвардії, Служби зовнішньої розвідки та осіб начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту Державної служби з надзвичайних ситуацій», та Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Державної прикордонної служби України, затв. наказом МВС України № 558 від 25.06.2018р. Апелянт провів розрахунок з ОСОБА_2 в межах надходжень бюджетних асигнувань у відповідності до вимог чинного законодавства. Відповідач є бюджетною установою, без власного прибутку, розпорядником коштів III класу, тобто кошти використовуються лише за призначенням і в конкретно встановлених рамках, які виділяються з Адміністрації Державної прикордонної служби України. Під час обчислення середнього заробітку за невчасний розрахунок обов`язковою умовою повинно бути розкрито питання співмірності. Водночас, судом першої інстанції не в повному обсязі досліджено питання пропуску позивачем строку звернення до суду із розглядуваним позовом. Зокрема, позивач пропустив строк, визначений ч.5 ст.122 КАС України, поважних причин такого пропуску не навів. Інший учасник справи не подав до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу в письмовій формі протягом строку, визначеного в ухвалі про відкриття апеляційного провадження, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи. Розгляд справи в апеляційному порядку здійснено в порядку письмового провадження за правилами ст.311 КАС України без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами. Заслухавши суддю-доповідача по справі, перевіривши матеріали справи та апеляційну скаргу в межах наведених у ній доводів, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення, з наступних підстав. Як слідує з матеріалів справи та встановлено під час судового розгляду, позивач ОСОБА_2 проходив військову службу в НОМЕР_2 прикордонному Волинському загоні Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_1 ) за контрактом. Наказом начальника Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України № 274-ОС від 12.06.2020р. звільнено майора ОСОБА_2 , начальника відділу активних заходів головного оперативно-розшукового відділу, з військової служби у запас відповідно до пп.«а» п.2 ч.5 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» (у зв`язку із закінченням строку контракту). Згідно наказу 6 прикордонного Волинського загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_1 ) № 359-ос від 17.06.2020р. позивача виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення з 17.06.2020р. (зворот а.с.5). На час звільнення позивача з військової служби військовою частиною не проведено повного розрахунку, а саме не виплачено індексацію грошового забезпечення в повному обсязі. Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 03.08.2021 у справі № 140/5263/21, яке залишено без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 03.11.2021р., позов ОСОБА_2 задоволено частково: визнано протиправною бездіяльність Луцького прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військової частини НОМЕР_1 ) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_2 у повному обсязі індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015р. по 31.07.2019р. та з 22.02.2020р. по 17.06.2020р.; зобов`язано Луцький прикордонний загін Державної прикордонної служби України (Військової частини НОМЕР_1 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_2 індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015р. по 31.07.2019р. та з 22.02.2020р. по 17.06.2020р. (з урахуванням виплачених сум) відповідно до Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затв. постановою КМ України № 1078 від 17.07.2003р.; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено. На виконання цього судового рішення 30.11.2021р. позивачу виплачено індексацію грошового забезпечення у розмірі 13029 грн. 90 коп., що підтверджується випискою з банку про надходження коштів № 2BV90FRMVAP6GDSR4 від 01.12.2021р. (а.с.6). Крім того, рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 29.12.2022р. у справі № 140/6870/22 визнано протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо неврахування січня 2008 року, як місяця за яким здійснюється обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошового забезпечення, при нарахуванні ОСОБА_2 індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015р. по 28.02.2018р. та зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок та виплату (з урахуванням виплачених сум) ОСОБА_2 індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015р. по 28.02.2018р. із застосуванням січня 2008 року як місяця, за яким здійснюється обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошового забезпечення. На виконання вказаного судового рішення 22.05.2023р. позивачу виплачено індексацію грошового забезпечення у розмірі 71609 грн. 06 коп., що підтверджується випискою з банку про надходження коштів № SAN39OHKUI89VCJ5 від 22.05.2023р. (зворот а.с.6). Звідси, остаточний розрахунок з позивачем здійснено 22.05.2023р. Приймаючи рішення та частково задовольняючи заявлений позов, суд першої інстанції виходив з того, що станом на день виключення зі списків особового складу з позивачем не проведено розрахунок у повному обсязі. Повний розрахунок з позивачем проведено 22.05.2023р., тобто поза межами строку, встановленого ст.116 КЗпП України. За таких умов позивач має право на підставі ст.117 КЗпП України (в редакції Закону України № 2352-IX від 01.07.2022р.) на отримання середнього заробітку за весь час затримки розрахунку, але не більше як за шість місяців. Оскільки остаточний розрахунок із позивачем у зв`язку із звільненням з військової служби проведено із виплатою індексації грошового забезпечення 22.05.2023р., тому з відповідача належить стягнути середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період із 18.06.2020р. (наступний день після дня виключення зі списків особового складу) по 18.12.2020р. за затримку терміном 184 календарних днів. Враховуючи період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, суд визначив розмір відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат в сумі 83904 грн. Вирішуючи наведений спір, колегія суддів виходить з того, що наведені висновки суду першої інстанції не у повній мірі відповідають дійсним обставинам справи та нормам матеріального права, з наступних підстав. Стосовно дотримання строку звернення до суду із розглядуваним позовом колегія суддів керується наступним. Спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений ч.5 ст.122 КАС України. Водночас, у зазначених положеннях КАС України відсутні норми, що регулювали б порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці. Разом з тим, частиною 1 ст.233 КЗпП України, яка регулює строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів, встановлено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У пункті 2.2 Рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012р. № 4-рп/2012 визначено, що роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать працівнику від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Як зазначив Конституційний Суд України у зазначеному Рішенні, аналіз наведених положень свідчить про те, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Таким чином, Конституційний Суд України визначив, що для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин. Згідно з ч.1 ст.233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. З огляду на наведене Конституційний Суд України дійшов висновку, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним. Крім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 13.05.2020р. у справі № 810/451/17 зауважила, що за змістом ч.1 ст.117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності. Поряд з цим, у постанові Верховного Суду від 11.02.2021р. у справі № 240/532/20 роз`яснено обмеження права особи на звернення до суду з адміністративним позовом в місячний строк. Так, у згаданій постанові суд касаційної інстанції дійшов висновку, що обмеження права особи на звернення до суду з адміністративним позовом місячним строком з дня проведення з ним остаточного розрахунку ґрунтується на правильному застосуванні судом ст.122 КАС України та не суперечить Рішенню Конституційного Суду України від 22.02.2012р. № 4-рп/2012, яким розтлумачено ст.233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями ст.ст.117, 237-1 цього Кодексу в аспекті неоднозначної судової практики розгляду трудових спорів у порядку цивільного судочинства. В розрізі спірних правовідносин фактична виплата належних при звільненні працівникові сум у цій справі здійснена відповідачем 30.11.2021р. та 22.05.2023р., а тому саме з цих дат слід рахувати строки для заявлення відповідних позовних вимог. Оскільки заявлений позов датований 21.06.2023р. (дата вхідної реєстрації в суді першої інстанції 22.06.2023р.), тому строк звернення до суду позивачем пропущений в частині вимог про стягнення середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (стосовно невиплати частини індексації грошового забезпечення, яка виплачена 30.11.2021р.). Вимоги щодо стягнення середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплату індексації грошового забезпечення, яка виплачена 22.05.2023р.) заявлені в межах місячного строку. Таким чином, оскільки позивачем пропущений строк звернення із розглядуваним позовом в частині вимог про стягнення середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплата частини індексації грошового забезпечення в сумі 13029 грн. 90 коп.), поважних причин пропуску вказаного строку останнім не наведено, тому є наявними правові підстави для застосування ч.1 ст.319 КАС України та залишення цієї частини позовних вимог без розгляду у зв`язку з пропуском строку звернення до суду. При цьому, як слідує зі змісту апеляційної скарги, доводи про подання позивачем позову за межами строків звернення до суду та необхідність залишення позову без розгляду були підставою, на якій ґрунтувалися вимоги відповідача про скасування рішення суду першої інстанції. А відтак суд апеляційної інстанції має правові підстави для перевірки рішення суду першої інстанції в частині висновків про дотримання позивачем строків звернення до суду. Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 03.11.2022р. у справі № 420/13354/20. Стосовно вирішення по суті решти позовних вимог колегія суддів керується таким. Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі визначає Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Відповідно до ст.1 цього Закону соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Як встановлено судом, станом на день виключення зі списків особового складу 17.06.2020р. з позивачем не проведено розрахунок у повному обсязі, не виплачено індексацію грошового забезпечення (згідно судового рішення) в розмірі 71609 грн. 06 коп. (сума вказана із відрахуванням відповідних податків). Разом з тим, відповідачем проведено виплату належних позивачу сум лише 22.05.2023р. З аналізу чинного законодавства слідує, що відносини публічної служби є предметом конституційного та адміністративного права. Підстави виникнення, проходження і припинення служби визначені не трудовим, а спеціальним законодавством, за приписами якого повинні розглядатися спори з участю публічних службовців. У разі відсутності відповідних положень у конституційному або адміністративному законодавстві суд може додатково застосувати трудове законодавство, якщо така можливість передбачена у спеціальному законі. У разі, коли така можливість застосування трудового права у спеціальному законі не передбачена, то за правилами ч.6 ст.7 КАС України суд застосовує закон, який регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права), навівши у рішенні відповідні доводи. Оскільки спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальності роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд дійшов висновку про можливість застосування норм ст.ст.116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення зі служби в Збройних Силах України. Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 01.03.2018р. у справі № 806/1899/17 та від 31.05.2018р. у справі № 823/1023/16. Відповідно до ст.47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. Приписами ст.116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму. Відповідно до ст.117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті. Крім того, у постанові від 15.09.2015р. по справі № 21-1765а15 Верховний Суд України дійшов висновку, що передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені ст.116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто, виплати працівникові середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. Разом з цим, Конституційний Суд України в Рішенні № 4-рп/2012 від 22.02.2012р. щодо офіційного тлумачення положень ст.233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями ст.ст.117, 237 КЗпП України роз`яснив, що згідно зі ст.47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. З вказаного слідує, що передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто, виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Із змісту роз`яснень, наведених у п.20 постанові Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.12.1999р. «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», слідує, що установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст.117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при непроведенні його до розгляду справи по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе, що в цьому немає його вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності. У разі непроведення розрахунку у зв`язку із виникненням спору про розмір належних до виплати сум, вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню у повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи. Як встановлено під час судового розгляду, відповідачем не виплачено у день виключення позивача із списків 6 прикордонного Волинського загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_1 ) індексацію грошового забезпечення, тобто, при звільненні відповідач не провів повного розрахунку, тому відповідно до приписів ст.117 КЗпП України позивач має право на виплату середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При цьому, право позивача на виплату індексації грошового забезпечення заперечувалося відповідачем, у зв`язку з чим ОСОБА_2 змушений був звернутися до суду з відповідним позовом. Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена ст.117 КЗпП України відповідальність. Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальним правилом, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене ст.117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення (висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 13.05.2020р., справа № 810/451/17). Звідси, правила ст.117 КЗпП України розповсюджується і на правовідносини, що виникають після винесення судового рішення про присудження виплат, що належать виплаті при звільненні з військової служби. Водночас, встановлений ст.117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця. Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а у позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне у повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. Вказане є наслідком застосування підходу щодо неможливості суду зменшити розмір відшкодування, визначений, виходячи з середнього заробітку. Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відповідно до ст.117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Синтаксичний розбір текстуального змісту цієї норми дає підстави суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми. Аналіз такого правового врегулювання надає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів ч.1 ст.117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку. Тобто залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку. За висновками Великої Палати Верховного Суду, які викладені в постанові від 26.06.2019р. у справі № 761/9584/15-ц, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст.117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. При вирішенні цього питання колегія суддів враховує такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, дії відповідача щодо її виплати. Вказаний підхід застосований Касаційним адміністративним судом під час вирішення справи № 806/2473/18 і наведений в постанові від 30.10.2019р. Водночас, чинним законодавством та усталеною судовою практикою не визначено єдиного правильного механізму зменшення суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні із врахуванням вищевказаних критеріїв. Відповідно до п.94.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019р. у справі № 761/9584/15-ц для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було би передбачити, на підставі даних НБ України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні, можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя. Також у справі № 806/2473/18 Верховним Судом застосовано підхід, яким враховано істотність частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку. Відповідно до п.2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затв. постановою КМ України № 100 від 08.02.1995р., середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком (п.8 зазначеного Порядку). Через призму розглядуваної справи обчислення спірної суми середнього заробітку проведено наступним чином: оскільки остаточний розрахунок із позивачем у зв`язку із звільненням проведено виплатою індексації грошового забезпечення 22.05.2023р., тому із відповідача належить стягнути середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період із 18.06.2020р. (наступний день після дня виключення зі списків особового складу) по 22.05.2023р., але не більш як за шість місяців, тобто, за затримку терміном 184 календарних днів; грошове забезпечення позивача за останні два календарних місяця, що передували звільненню зі служби, становить: квітень 2020 року 24903 грн. 09 коп., травень 2020 року 24903 грн. 09 коп.; число календарних днів у квітні та травні 2020 року становить 61 день; середньоденне грошове забезпечення складає 800 грн. (48806 грн. 18 коп./61 календарний день); середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні, який підлягає стягненню з відповідача за період шести місяців становить 147200 грн. (800 грн. х 184), де: 184 - кількість календарних днів за період з 18.06.2020р. по 18.12.2020р. включно; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат складав 315164 грн. 23 коп., з яких: грошове забезпечення 12390 грн. 42 коп., грошова допомога на оздоровлення 20574 грн. 49 коп., одноразова грошова допомога при звільненні 174883 грн. 11 коп., коректування виплат та утримання за використану відпустку 15773 грн. 78 коп. У вересні 2020 року виплачено компенсацію за неотримане речове майно в сумі 38451 грн. 03 коп. Також в листопаді 2021 року виплачено індексацію грошового забезпечення згідно рішення суду в розмірі 13029 грн. 90 коп., в травні 2023 року в сумі 71609 грн. 06 коп. у зв`язку із встановленням базового місяця (а.с.28). При цьому відсоток частини індексації грошового забезпечення, що була виплачена 22.05.2023р., складає 22,72 % від загальної суми всіх цих виплат. За таких обставин, виходячи з принципу пропорційності, колегія суддів вважає належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача стягнення на його користь 33443 грн. 84 коп. як середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні (22,72 % від 147200 грн.). Отже, із врахуванням принципу справедливості та співмірності, апеляційний суд дійшов висновку, що середній заробіток за час затримки розрахунку має бути виплачений позивачу у розмірі 33443 грн. 84 коп. з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком позивача. З огляду на неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, протиправної бездіяльності відповідача щодо тривалої невиплати суми індексації грошового забезпечення, колегія суддів приходить до переконання про те, що справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним критеріям, є визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат в сумі 33443 грн. 84 коп. Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників. При вирішенні цього питання колегія суддів враховує такі обставини, як розмір несвоєчасно виплаченої суми індексації грошового забезпечення, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати. Такий висновок суду щодо пропорційності відшкодування та порядку розрахунку сум, які підлягають присудженню працівнику за затримку розрахунку при звільненні відповідає застосуванню норм ст.ст.116, 117 КЗпП України, викладеній в постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30.11.2020р. у справі № 480/3105/19. Обираючи правильний спосіб захисту порушених прав позивача колегія суддів виходить з того, що резолютивна частина рішення не повинна містити приписів, що прогнозують можливі порушення з боку відповідача та зобов`язання його до вчинення чи утримання від вчинення дій на майбутнє. При цьому, спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення. Відповідно до правової позиції Верховного Суду, яка викладена, зокрема, у постанові від 30.04.2020р. у справі № 140/2006/19, ст.117 КЗпП України покладено обов`язок щодо визначення розміру відшкодування за час затримки на орган, який виносить рішення по суті спору. Таким чином, у справі, яка розглядається суд, встановивши право позивача на виплату середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні зобов`язаний визначити суму такого відшкодування, а не зобов`язувати відповідача провести її нарахування та виплату. Такої ж правової позиції дотримується Верховний Суд в постановах від 31.03.2021р. у справі № 120/2617/20-а, від 20.05.2021р. у справі № 380/3007/20 та від 29.10.2021р. у справі № 380/5499/20. Отже, ефективним способом відновлення порушених відповідачем прав позивача буде стягнення з відповідача 6 прикордонного Волинського загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_1 ) середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплату в повному обсязі індексації грошового забезпечення) з 18.06.2020р. по день фактичного розрахунку 22.05.2023р. (але не більш як за шість місяців) в розмірі 33443 грн. 84 коп. Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020р. у справі № 821/1083/17, що була підтримана у постанові від 13.05.2020р. у справі №810/451/17, висловлено правову позицію, відповідно до якої нормами ст.ст.116, 117 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена ст.117 КЗпП України. При цьому, під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. За змістом ч.1 ст.117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності. Частина 1 ст.117 КЗпП України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником. Частина 2 ст.117 КЗпП України торкається тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору. Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в ч.1 ст.117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення. Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені під час проходження служби, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене ст.117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення. Стосовно застосування норм ст.117 КЗпП України в редакції (в редакції Закону України № 2352-IX від 01.07.2022р.) колегія суддів виходить з наступного. Відповідно до ч.1 ст.58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Як випливає з Рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999р. № 1/99-рп, частину першу статті 58 Конституції України щодо дії нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Відповідно зміст суб`єктивного права особи, у тому числі права отримання середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі, слід визначати із застосуванням законодавства, яке діяло на момент виникнення відповідного права. Водночас неприпустимість зворотної дії нормативно-правового акта полягає в тому, що запроваджені ним нові норми не можуть застосовуватися до правовідносин, які існували до набрання ним чинності. Отже, приписи нового нормативно-правового акта не можуть змінити обсяг прав, який було встановлено попередніми нормативно-правовими актами. Таким чином, правила обчислення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначаються за тими нормами, які були чинними на момент виникнення спірних правовідносин, тобто, з 18.06.2020р. по 22.05.2023р. За таких умов є наявними підстави для застосування змін, внесених згідно Закону України № 2352-IX від 01.07.2022р. до приписів ст.117 КЗпП України, які набрали чинності з 19.07.2022р. Також представник позивача звернувся до суду із розглядуваним позовом 22.06.2023р., тобто, після набрання чинності Законом України № 2352-IX від 01.07.2022р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин». Окрім цього, об`єктом оподаткування резидента є загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід (п.163.1 ст.163 ПК України). Відповідно до пп.164.1.1 п.164.1 ст.164 ПК України загальний оподатковуваний дохід складається з доходів, які остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання), доходів, які оподатковуються у складі загального річного оподатковуваного доходу, та доходів, які оподатковуються за іншими правилами, визначеними цим Кодексом. Як передбачено пп.168.1.1 п.168.1 ст.168 ПК України, податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов`язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок. Відповідно до абз.5 п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.12.1999р. «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки, справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення. Враховуючи те, що обов`язок щодо нарахування, утримання та сплати податку із суми доходу та відповідальність за утримання (нарахування) та сплату (перерахування) податку покладається на юридичну особу (її філію, відділення, інший відокремлений підрозділ), колегія суддів вважає, що визначення суми податку на доходи фізичних осіб та інших передбачених законом податків, зборів покладається саме на відповідача. Оцінюючи в сукупності вищевикладене, колегія суддів приходить до переконливого висновку про часткову обґрунтованість та підставність заявленого позову, через що останній підлягає до часткового задоволення, із залишенням частини позовних вимог без розгляду. В частині розподілу судових витрат колегія суддів враховує наступне. Як слідує із змісту позовної заяви, спірними діями відповідача порушені права позивача як учасника бойових дій (відповідне посвідчення не представлено). Згідно п.13 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються учасники бойових дій, постраждалі учасники Революції Гідності, Герої України - у справах, пов`язаних з порушенням їхніх прав. Водночас за правовою позицією сформованою Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 09.10.2019р. у справі № 9901/311/19 (провадження № 11795заі19); у справі № 9901/70/20 від 06.05.2020р., судовий збір не стягується з учасників бойових дій тільки у разі, якщо вони звертаються за захистом своїх порушених прав, які пов`язані із ветеранським статусом. У розглядуваному випадку ОСОБА_2 (в особі представника) звернувся до суду за захистом порушеного, на його думку, права щодо несвоєчасного отримання усіх грошових виплат та компенсацій, а саме стягнення з відповідача середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, що не є питанням щодо порушення права позивача, як учасника бойових дій. Згідно з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 31.05.2021р. в справі № 200/10640/20-а, у справах про стягнення середнього заробітку за період вимушеного прогулу при затримці виконання рішення суду про поновлення на роботі, пільга щодо сплати судового збору, передбачена п.1 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір», на позивачів не поширюється. Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.02.2022р. у справі № 755/12623/19. Отже, відповідно до висновків Верховного Суду пільга, передбачена п.1 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір», на ОСОБА_2 у цій справі не поширюється. Таким чином, ОСОБА_2 зобов`язаний був сплатити судовий збір за звернення до суду із вимогами про визнання бездіяльності протиправною, стягнення середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільненні. Під час звернення до суду із розглядуваним позовом ОСОБА_2 сплатив судовий збір в розмірі 858 грн. 88 коп. з позовних вимог про визнання бездіяльності протиправною, спонукання до вчинення певних дій, при цьому вважав такі вимоги однією вимогою немайнового характеру (зворот а.с.7). Водночас, представником позивача фактично заявлено позовну вимогу майнового характеру, а тому до сплати підлягав судовий збір за майнову вимогу в розмірі 1177 грн. 60 коп. (1 % від ціни позову 147200 грн., із застосуванням коефіцієнта 0,8 для пониження розміру ставки судового збору). Звідси, сума недоплаченого позивачем судового збору склала 318 грн. 72 коп. Відповідно до ч.3 ст.139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. За результатом апеляційного розгляду суму коштів, що підлягають стягненню з відповідача на користь позивача, зменшено до 33443 грн. 84 коп., через що на користь позивача підлягають стягненню з відповідача 267 грн. 55 коп. сплаченого судового збору. Отже, з урахуванням результату розгляду справи належить стягнути: з позивача ОСОБА_2 - в дохід державного бюджету за відповідними реквізитами суму недоплаченого судового збору за подання позовної заяви в розмірі 318 грн. 72 коп.; із відповідача на користь позивача понесені судові витрати в розмірі 267 грн. 55 коп. (пропорційно до розміру задоволених вимог, із застосуванням коефіцієнта 0,8 для пониження розміру ставки судового збору). Водночас, понесені 6 прикордонним Волинським загоном Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_1 ) судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги відшкодуванню не підлягають. З огляду на вищевикладене, доводи апеляційної скарги є суттєвими і складають підстави для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права (незастосування закону, який підлягав застосуванню) та порушення норм процесуального права, що в своїй сукупності призвело до помилкового вирішення справи, через що рішення суду підлягає скасуванню з прийняттям нової постанови про часткове задоволення позовних вимог із залишенням частини вимог без розгляду та відмовою в задоволенні іншої частини позовних вимог, з вищевикладених мотивів. При цьому, колегія суддів вважає за необхідне скасувати рішення суду в повному обсязі, оскільки її висновки не відповідають вимогам закону, а також виходячи із процесуальної неможливості усунути такі недоліки судового рішення шляхом його часткового скасування або зміни. Керуючись ст.139, ч.4 ст.229, ст.311, п.п.2, 3 ч.1 ст.315, п.п.1, 4 ч.1 ст.317, ч.1 ст.319, ч.1 ст.321, ст.ст.322, 325, 329 КАС України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу 6 прикордонного Волинського загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_1 ) задовольнити частково. Рішення Волинського окружного адміністративного суду від 22.08.2023р. в адміністративній справі № 140/16184/23 скасувати та прийняти нову постанову, якою заявлений представником ОСОБА_1 , діючим на підставі довіреності від імені та в інтересах ОСОБА_2 , позов задовольнити частково. Визнати протиправною бездіяльність 6 прикордонного Волинського загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_1 ) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_2 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в частині невиплати в повному обсязі індексації грошового забезпечення із врахуванням базового місяця дата виплати 22.05.2023р.) за період з 18.06.2020р. до 22.05.2023р. включно. Стягнути з 6 прикордонного Волинського загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (в частині невиплати індексації грошового забезпечення із врахуванням базового місяця дата виплати 22.05.2023р.) з 18.06.2020р. по день фактичного розрахунку 22.05.2023р. (але не більш як за шість місяців) в розмірі 33443 (тридцять три тисячі чотириста сорок три) грн. 84 коп. (сума вказана без утримання обов`язкових платежів та зборів). Позовні вимоги щодо стягнення середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (в частині невиплату індексації грошового забезпечення без врахування базового місяця дата виплати 30.11.2021р.) залишити без розгляду через пропуск строку звернення до суду без поважних причин. В задоволенні решти позовних вимог відмовити. Здійснити перерозподіл судових витрат: стягнути з ОСОБА_2 (місцепроживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_3 ) в дохід державного бюджету суму недоплаченого судового збору за подання до адміністративного суду позовної заяви в розмірі 318 (триста вісімнадцять) грн. 72 коп.; стягнути за рахунок бюджетних асигнувань 6 прикордонного Волинського загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 (місцепроживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_3 ) судові витрати у розмірі 267 (двісті шістдесят сім) грн. 55 коп. сплаченого судового збору (пропорційно до розміру задоволених позовних вимог); понесені судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покласти на апелянта 6 прикордонний Волинський загін Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_1 ). Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, та може бути оскаржена у касаційному порядку у випадках, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя Р. М. Шавель судді Н. В. Бруновська Р. Б. Хобор Дата складання повного тексту судового рішення: 14.12.2023р.