Постанова 4854 № 420/15065/23

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 06 грудня 2023 р.м. ОдесаСправа № 420/15065/23 Перша інстанція: суддя Попов В.Ф., повний текст судового рішення складено 29.08.2023, м. Одеса П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: доповідача судді Косцової І.П., суддів Осіпова Ю.В., Скрипченка В.О., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29 серпня 2023 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення, - В С Т А Н О В И В : Короткий зміст позовних вимог. ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з позовом, в якому просив: визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області №60 від 24.03.2023 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №05-23 від 25.05.2023 р. про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язати ГУ ДМС в Одеській області повторного розглянути його заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В обґрунтування позову зазначено, що ним наведено достатньо аргументів та доказів того, що в країні, звідки він прибув, а саме, республіки Туркменістан, можливі його переслідування та арешт через політичну ситуацію в державі, скасування безвізового виїзду, обмеження вільного пересування, переслідування за ознакою національності, у зв`язку з тривалим неповерненням у країну та вступом у шлюб з іноземкою. Короткий зміст рішення суду першої інстанції. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 29 серпня 2023 року, ухваленим за правилами спрощеного позовного провадження, у задоволенні позову відмовлено. При вирішенні спору суд виходив з того, що оскаржуване рішення відповідача містить достатні та переконливі підстави для відмови в оформлені документів, оскільки заява позивача є очевидно необґрунтованою. Короткий зміст вимог апеляційної скарги та відзиву (заперечень). Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, посилаючись на порушення норм матеріального права, ОСОБА_1 просить скасувати його та ухвалити нове рішення про задоволення позову. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначено доводи, ідентичні доводам позовної заяви. ГУ ДМС в Одеській області надало до суду відзив на апеляційну скаргу, в якому вказує на законність та обґрунтованість рішення суду 1-ї інстанції, просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Враховуючи, що апеляційна скарга подана на рішення суду першої інстанції, яке ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), суд апеляційної інстанції відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України розглянув справу в порядку письмового провадження. Фактичні обставини справи. Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, позивач легально прибув на територію України 21.10.2011 року на підставі паспортного документу серії НОМЕР_1 від 28.04.2011 року з метою навчання. На період навчання в Одеському національному політехнічному університеті позивач був документований посвідкою на тимчасове проживання в Україні серії НОМЕР_2 , терміном дії з 12.11.2014 по 15.10.2018. З 16.10.2018 позивач знаходився на території України нелегально, без документів на право проживання. За порушення правил перебування іноземців в Україні, а саме: ухилення від виїзду з України після закінчення відповідного терміну перебування, відповідальність за яке передбачена ч.1 ст.203 КУпАП, постановою від 09.11.2022 ПН МОД №009234 ОСОБА_1 був притягнутий до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу в розмірі 1 700 грн. 09.11.2022 року ГУ ДМС в Одеській області прийнято рішення №745 про примусове повернення в країну походження громадянина Туркменістану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та зобов`язано його покинути територію України у термін до 08.12.2022. 23.01.2023 року за порушення ч.1 ст.203 КУпАП відносно ОСОБА_1 складено протокол про адміністративне правопорушення ПР МОД №009422 та постановою про накладення адміністративного стягнення від 23.01.2023 ПН МОД №009514 останнього притягнуто до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу в розмірі 1 700 грн. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 25.01.2023 по справі №522/1788/23, залишеним без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 01.03.2023 року, затримано громадянина Туркменістану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі території України строком на 6 місяців до 23.07.2023 з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України. Допущено негайне виконання рішення суду (т.1 а/с 108-110). Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 01.02.2023 по справі №522/1789/23 примусово видворено за межі території України громадянина Туркменістану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Постановою П`ятого ААС від 01.03.2023 по справі № 522/1789/23 апеляційну скаргу громадянина Туркменістану ОСОБА_1 - задоволено. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 01.02.2023 - скасовано. Ухвалено нове рішення, яким у задоволені позовних вимог Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області відмовлено (т.1 а/с 300-309). Зазначене постанова обґрунтована виключно фактом звернення ОСОБА_1 до ГУ ДМС в Одеській області з заявою про надання міжнародного захисту. Суд апеляційної інстанції дійшов до висновку, що судом першої інстанції на підставі наявних документів було прийнято правильне рішення, однак з урахуванням встановлених під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції нових обставин справи, які мають суттєве значення для справи та наявності доказів перебування відповідача у процедурі визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, позовні вимоги про примусове видворення громадянина Туркменістану ОСОБА_1 не підлягають задоволенню. 10.03.2023 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ ДМС в Одеській області з заявою про надання міжнародного захисту (т.1 а/с 173-178). 24.03.2023 року ГУ ДМС в Одеській області прийнято наказ №60 про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до ч.ч.4, 6 ст.8 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та пп.4.3, 4.4 Правил наказу МВС від 07.09.2011 №649 (т.1 а/с 345). 12.04.2023 року ОСОБА_2 подав скаргу на Наказ ГУ ДМС в Одеській області до ДМС України (т.1 а/с 103-106). Рішенням ДМС України від 25.05.2023 року скаргу ОСОБА_1 відхилено (т.1 а/с 96). Наказ №60 від 24.03.2023 року та Рішення про відхилення скарги є предметом оскарження у цій справі. Джерела правового регулювання (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) та позиція суду апеляційної інстанції щодо доводів апеляції та висновків суду першої інстанції. Переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення, з огляду на наступне. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року №3671-VI (далі Закон №3671-VI). За приписами статті 1 вказаного Закону біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Статтею 5 Закону №3671-VI передбачено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, наведені у статті 6 Закону №3671-VI, за приписами якої не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин», а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Відповідно до частини шостої статті 8 Закону №3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Згідно з пунктом 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження. Процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначають Правила розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджені наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року №649, який зареєстрований в Міністерстві юстиції України 5 жовтня 2011 року за №1146/19884 (надалі також «Правила №649»). Відповідно до пункту 2.1 Правил №649 уповноважена посадова особа органу міграційної служби, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом: а) встановлює особу заявника; б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 1) (далі - журнал реєстрації осіб); в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов`язки, а також про наслідки невиконання обов`язків; г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача, у тому числі через систему відеоконференц-зв`язку; ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; д) з`ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні); е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви; є) проводить дактилоскопію заявника; ж) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи; з) роз`яснює порядок звернення за безоплатною правовою допомогою мовою, яку розуміє заявник. Відповідно до пунктів 2.4, 2.5 Правил №649 у разі наявності передбачених Законом підстав орган міграційної служби ухвалює рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке оформлюється наказом. Після ухвалення рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа органу міграційної служби: видає особі письмове повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із зазначенням підстав для відмови у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; під підпис ознайомлює заявника з порядком оскарження рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; вносить відповідні відомості до журналу реєстрації осіб. Відповідно до частини першої статті 12 Закону №3671-VI рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п`яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом. Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що у відповідача наявний обов`язок при розгляді документів заявника перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання. Згідно з пунктами 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Відповідно до Позиції УВКБ ООН у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти на підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Відтак, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок встановлювати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані. Отже, особа, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, має навести факти, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Крім того, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Разом з тим, побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо. Судова колегія зазначає, що в позовній заяві, заяві-анкеті особи, протоколах співбесід ОСОБА_1 вказано про те, що повернення до Туркменістану загрожує його життю, безпеці та свободі через побоювання переслідування, застосування смертної кари, тортур через те, що він тривалий час не повертався в країну, вступив у цивільний шлюб, через систематичне порушення прав інших громадян у його країні, про що йому відомо зі слів рідних та знайомих, а також є загальновідомим фактом. При цьому позивач зазначає, що до кримінальної відповідальності не притягувався, протиправних діянь не вчиняв, членом політичних партій не є, участі у акціях протесту не приймав і не переслідувався. В 2013 році відвідував Туркменістан і знову повернувся в Україну. Проаналізувавши викладені обґрунтування та надані позивачем докази, вивчивши матеріали особової справи ОСОБА_1 , надані відповідачем, та враховуючи їх заперечення, апеляційний суд вважає обґрунтованим висновок суду 1-ї інстанції про відсутність підстав для задоволення позову, з огляду на наступне. Апеляційний суд звертає увагу на те, що незважаючи на висловлену потребу у міжнародному захисті, позивач звернувся із заявою про набуття міжнародного захисту лише 10.03.2023, тобто більш ніж через 11 років після потрапляння на територію України та перебування на території України у якості нелегального мігранта з 16.10.2018, що дає підстави для сумніву у достовірності наведених ним обставин для задоволення заяви. Окрім того, звернення ОСОБА_1 із заявою відбулось саме після неодноразового притягнення до адміністративної відповідальності, прийняття судового рішення про поміщення до пункту тимчасового перебування та рішення про примусове видворення з України. Таким чином, ОСОБА_1 скористався правом подання такої заяви, що стало підставою для скасування рішення суду про його видворення та зупинення такої процедури. На переконання апеляційного суду, звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС в Одеській області не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а пов`язане лише з бажанням легалізації власного перебування на території України та подальшого документування. Колегія суддів відхиляє доводи апелянта, що у Туркменістані є загроза його переслідування, життю та здоров`ю та застосування смертної кари, оскільки наведені обґрунтування не знайшли свого підтвердження, оскільки носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації і жодним чином не пов`язані з особою позивача. Позивач не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини неможливості його повернення до країни громадянської належності пов`язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. З матеріалів особової справи позивача також вбачається, що ним не були надані жодні документальні докази власного ймовірного переслідування, не надано жодних конкретних фактів (усних тверджень) або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі його повернення. Тобто історія його переслідування в минулому відсутня взагалі, а загроза такого в майбутньому є очевидно необґрунтованою. Окрім того, під час перебування в країні громадянської належності та перебуваючи поза її межами, позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме, у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Апеляційний суд також відхиляє посилання апелянта, що інформація по країні походження підтверджує наявність у нього цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань у разі повернення до Туркменістану, оскільки інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 06 серпня 2020 року по справі № 420/3327/19, від 06.03.2019 по справі № 826/14576/16, від 06.03.2019 по справі № 815/2505/17, від 04.03.2019 по справі № 815/2505/17. Отже, враховуючи необґрунтованість та відсутність взагалі історії переслідування позивача та проаналізовану особову справу, якою підтверджена відсутність існування серйозних ризиків життю або здоров`ю особи в країні громадянської належності, вбачається, що позивач має усі можливості для повернення до регіону постійного проживання, оскільки виїзд позивача за межі Туркменістану не носив характеру втечі від переслідування, не був обумовлений небезпекою зазнати безпосередньої загрози, не встановлено можливості застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини у разі повернення до Туркменістану. Більш того, апеляційний суд зауважує, що на території Туркменістану скасовано смертну кару та приведення її у виконання з 1999 року, про що також відомо позивачу, що ним було підтверджено в ході опитування. Колегія суддів також відхиляє доводи апелянта, що він може стати об`єктом кримінального переслідування через шлюб з громадянкою України, оскільки по-перше, під час проведення співбесіди заявник не зміг підтвердити можливість офіційного переслідування громадян Туркменістану через шлюб з громадянами інших країн, а також обґрунтувати твердження про ймовірне кримінальне переслідування, пов`язане з довготривалим проживанням в Україні, по-друге ГУ ДМС в Одеській області додатково встановлено, що на території України ОСОБА_1 в офіційних шлюбних стосунках не перебуває, відповідно до витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян. Резюмуючи усе вищевикладене, апеляційний суд вважає, що суд 1-ї інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що оскаржуваний Наказ ГУ ДМС в Одеській області №60 від 24.03.2023 р. про відмову в оформленні документів позивача містить достатні та переконливі підстави для відмови позивачу в оформлені документів щодо визнання його біженцем або собою яка потребує додаткового захисту, оскільки його заява є очевидно необґрунтованою. Щодо оскарження позивачем рішення ДМС України №05-23 від 25.05.2023 р. про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, апеляційний суд зауважує, що воно не може бути предметом оскарження, оскільки на права та обов`язки позивача впливає саме Наказ №60 від 24.03.2023 року, який позивачем оскаржений і цьому наказу та його відповідності нормам діючого законодавства судом дано оцінку в цьому рішенні. ДМС України не приймала рішення за заявою ОСОБА_1 , а лише у відповідності до ст. 12 Закону №3671 розглянула скаргу на рішення ГУ ДМС, що не є рішенням суб`єкта владних повноважень, яке підлягає оскарженню в розумінні чинних норм КАС України. На підставі вищевикладеного колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що рішення суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об`єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права. Оскільки судом першої інстанції встановлено всі обставини справи, судове рішення постановлено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а доводи апеляційної скарги правильність висновків суду першої інстанції не спростовують, суд апеляційної інстанції, відповідно до ст.316 КАС України залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Зважаючи, що судом першої інстанції правомірно розглянуто дану справу за правилами спрощеного позовного провадження, відповідно до п.2 ч.5 ст.328 КАС України рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню. Керуючись ст. ст. 308, 311, 315, 316, 322, 325, 328 КАС України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29 серпня 2023 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, за винятком випадків, перелічених у пункті 2 частини 5 статті 328 КАС України. Суддя-доповідач І.П. Косцова Судді Ю.В. Осіпов В.О. Скрипченко