Постанова 4813 № 947/38306/21

Номер провадження: 22-ц/813/4603/23 Справа № 947/38306/21 Головуючий у першій інстанції Шенцева О.П. Доповідач Лозко Ю. П. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17.10.2023 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого - Лозко Ю.П., суддів: Карташова О.Ю., Назарової М.В., за участю секретаря судового засідання Гуденка Д.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду в порядку спрощеного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 01 грудня 2022 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ТОВ «ОТП Факторинг України», АТ «ОТП БАНК» в особі філії відділення «Дерибасівське» АТ «ОТП БАНК» в м. Одесі про визнання договору купівлі-продажу кредитного портфелю договором факторингу недійсним з моменту його укладення, встановив: У грудні 2021 року позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду з вказаним вище позовом в якому просили визнати недійсним з моменту його укладення договір купівлі-продажу кредитного портфелю від 18 березня 2011 року, укладений між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в частині відступлення вимог за кредитним договором СМ-SME8/2007 від 14 грудня 2007 року з додатковими договорами №1,№2,№3 до Договору, договорами поруки №SR-SME502/018/2007 від 30 квітня 2010 року, №SR-SME502/018/2007/1 від 30 квітня 2010 року, договору іпотеки №РМ-SME502/018/2017 від 14 грудня 2017 року до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ПП«Алекс17-26». В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 посилаються на те, що договір від 18 березня 2011 року укладений між АТ "ОТП Банк" та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в частині вимог купівлі-продажу кредитного портфелю за договорами: договір про надання кредитної лінії №CM-SME 502/018/2007 від 14 грудня 2007 року, договір іпотеки №PM-SME502/018/2017 від 14 грудня 2007 року, договір поруки №SR- SME502/018/2007 від 30 квітня 2010 року, договір поруки SR-SME502/018/2007/1 від SR-SME502/018/2007/1 від 30 квітня 2010 року фактично є договором Факторингу. На момент його укладення у ТОВ «ОТП Факторинг Україна» були відсутні генеральна та індивідуальна ліцензії Національного банку України, наявність яких є обов`язковою згідно з положеннями Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» для здійснення юридичною особою фінансових операцій з іноземною валютою, оскільки оплата за умовами кредитного договору повинна була відбуватись виключно у валюті кредиту - долари США, і ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не мало права виступати стороною оспорюваного договору. ПАТ «ОТП Банк» відступило на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» фактично право негрошової вимоги, тоді як статтею 1078 Цивільного кодексу України визначено предмет договору факторингу як право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Отже ведення діяльності з надання послуг факторингу, який передбачає проведення валютних операцій (передача права вимоги за кредитами в іноземній валюті), потребує отримання фінансовою установою ліцензії на вчинення операцій з валютними цінностями Позивачі вважають, що ТОВ "ОТП Факторинг Україна" не могло набути право вимоги за валютним кредитним договором, а тому не могло набути право вимоги за валютним кредитним договором. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 01 грудня 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 відмовлено. Не погодившись з вказаним рішенням суду, позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулись до суду з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на обставини якими обґрунтовується позов вказують, що суд дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні позовних вимог з підстав наведених у змісті оскаржуваного рішення, тому просять оскаржуване рішення суду скасувати та задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. У поданій до суду заяві скаржники просили витребувати у відповідача оригінал договору купівлі-продажу кредитного портфелю, яким 18 березня 2011 року між ПАТ «ОТП БАНК» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» укладено договір купівлі-продажу кредитного портфелю, за яким ОТП Банк відступив, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» придбало право вимоги за договорами: договір про надання кредитної лінії № CM-SME 502/018/2007 від 14 грудня 2007 року, договір іпотеки № PM-SME502/018/2017 від 14 грудня 2007 року, договір поруки № SR-SME502/018/2007 від 30 квітня 2010 року, договір поруки № SR-SME502/018/2007/1 від 30 квітня 2010 року з усіма зазначеними договорами. В судове засідання сторони не з`явилися, про дату, час і місце розгляду справи повідомлені належним чином, що за ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши суддю доповідача, перевіривши матеріалами справи, доводи апеляційної скарги, законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах, визначених ст. 367 ЦПК України, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, з огляду на таке. Відповідно до приписів статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Вказаним вимогам оскаржуване рішення суду відповідає не в повній мірі відповідає виходячи з такого. Ухвалюючи оскаржуване рішення суд виходив з того, що позивачами не доведено підстав позову. Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу кредитного портфеля в частині відступлення вимог за кредитним договором СМ-SME8/2007 від 14 грудня 2007 року з додатковими договорами №1,№2,№3 до Договору, договорами поруки №SR-SME502/018/2007 від 30 квітня 2010 року, №SR-SME502/018/2007/1 від 30 квітня 2010 року, договору іпотеки №РМ-SME502/018/2017 від 14 грудня 2017 року до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Приватного підприємства «Алекс17-26», з огляду на таке. Так, з матеріалів справи убачається, що 14 грудня 2007 року між ОСОБА_2 та ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», укладений договір про надання кредитної лінії СМ-SME8/2007 в доларовій валюті з лімітом кредитної лінії 95 000 дол.США. з цільовим використанням кредиту споживчі цілі, терміном до 14 грудня 2014 року з процентами 5,4 % річних. 26 березня 2009 року між ОСОБА_2 та ЗАТ «ОТП Банк» укладений Додатковий договір № 1 до Договору про надання кредитної лінії № СМ-БМЕ502/018/20 від 14 грудня 2007 року. 14 жовтня 2009 року між ОСОБА_2 та ЗАТ «ОТП Банк» укладений Додатковий договір № 2 до Договору про надання кредитної лінії № СМ-БМЕ502/018/20 від 14 грудня 2007року. 30 квітня 2010 року укладений Додатковий договір №3 до Договору про надання кредитної лінії № СМ-БМЕ502/018/207 від 14 грудня 2007 року та пунктом 2.1.14.5, договору визначили, що Спори розглядаються в судових органах за місцезнаходженням Банку (Договірна підсудність), а саме: в Київському районному суді м. Одеси. Також між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_2 укладений Договір іпотеки № РМ-БМЕ502/018/2017 від 14 грудня 2007 року. 30 квітня 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1 укладено Договір поруки №SR-SME502/018/2007/1. 30 квітня 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ПП «Алекс 17-26» укладено ДОГОВІР поруки №SR-SME502/018/2007. 18 березня 2011 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» укладено договір купівлі-продажу кредитного портфелю, де Банк відступив а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» придбало право вимоги за договорами- договір про надання кредитної лінії № CM-SME 502/018/2007 від 14 грудня 2007 року, договір іпотеки № І SME502/018/2017 від 14 грудня 2007 року, договір поруки №SR-SME502/018/2007 від 30 квітня 2010 року, договір поруки №SR-SME502/018/2007/1 від 30 квітня 2010 року. Згідно зі статтею 204 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512, статті 514 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Одним із випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги). Визначення факторингу міститься у статті 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність", у якій зазначено, що факторинг - це придбання права вимоги на виконання зобов`язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог і прийом платежів. У статті 350 Господарського кодексу України (далі - ГК України) факторинг визначений як передання чи зобов`язання банку передати грошові кошти за плату в розпорядження іншої сторони, яка відступає або зобов`язується відступити банку своє право грошової вимоги до третьої сторони. Статтею 1077 ЦК України передбачено, що за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. Пунктом 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 06 лютого 2014 року N 352 "Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року N 231" до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів - суб`єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі, права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі, шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення. Отже положеннями статей 512, 1077 ЦК України проведено розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: правочини з відступлення права вимоги (цесія) та договори факторингу. З аналізу статей 512-518 ЦК України можна зробити такий висновок щодо суб`єктного складу правочинів з відступлення права вимоги: відповідно до статті 2 ЦК України учасниками цесії може бути будь-яка фізична або юридична особа. Разом з тим за ч. 1 ст. 1077 ЦК України, ст.350 ГК України та ч. 5 ст. 5 Закону України "Про банки і банківську діяльність", суб`єктний склад у договорі факторингу має три сторони: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності (частина друга статті 1079 ЦК України), фактора, яким може бути банк або інша банківська установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (частина третя статті 1079 ЦК України) та боржник, тобто набувач послуг чи товарів за первинним договором. Статтею 350 ГК України передбачено, що фактором може бути лише банк, водночас у пункті 1 частини першої статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", норми якого є спеціальними, вказано, що фінансовими установами є банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо передбачених законом, - інших послуг (операцій), пов`язаних із наданням фінансових послуг. За ч. 1,2 ст. 7 цього ж Закону, юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов`язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ. У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій. Отже фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до Державного реєстру фінансових установ. Щодо розмежування за предметом договору, то під час цесії може бути відступлене право як грошової, так і не грошової (роботи, товари, послуги) вимоги. ЦК України передбачає лише перелік зобов`язань, у яких заміна кредитора не допускається (статті 515 ЦК України). Предметом договору факторингу може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги (стаття 1078 ЦК України). Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За змістом пункту 11 частини першої статті 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" факторинг є фінансовою послугою. Метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника. При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату. Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю. Якщо право вимоги відступається "за номінальною вартістю" без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов`язанні (частина третя статті 656 ЦК України). Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу. Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається. Згідно з частиною першою статті 1084 ЦК України, якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові. Також розмежування розглядуваних договорів здійснюється за їх формою: правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредитору (стаття 513 ЦК України). Оскільки факторинг визначено пунктом 3 частини першої статті 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" кредитною операцією, то вимоги до такого договору визначені у статті 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг". Зазначене узгоджується із правовими висновками, які викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі №909/968/16 (провадження N 12-97гс18), від 31 жовтня 2018 року у справі №465/646/11 (провадження №14-222цс18). При цьому Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 листопада 2020 року у справі №638/22396/14-ц (провадження №14-16цс20) зазначила про відсутність підстав для відступу від вказаних вище правових висновків Великої Палати Верховного Суду. За визначенням, наведеним у пункті 2 статті 1 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19 лютого 1993 року N 15-93 (в редакції, чинній на час укладення спірних договорів) під "валютними операціями" слід розуміти: операції, пов`язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України; операції, пов`язані з використанням валютних цінностей в міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням заборгованостей та інших зобов`язань, предметом яких є валютні цінності; операції, пов`язані з ввезенням, переказуванням і пересиланням на територію України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за її межі валютних цінностей. Частиною другою статті 2,статтею 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року №15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (далі Декрет №15-93) передбачено, що резиденти і нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених цим Декретом та іншими актами валютного законодавства України. У розумінні приписів частин першої та другої Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв`язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. У пункті 4 статті 5 Декрету №15-93 наведено перелік операцій, які потребують отримання індивідуальної ліцензії резидентами і нерезидентами, зокрема підпунктами в) та г) передбачено отримання індивідуальної ліцензії у разі: надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі; використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. Одержання індивідуальної ліцензії однією із сторін валютної операції означає також дозвіл на її здійснення іншою стороною або третьою особою, яка має відношення до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами індивідуальної ліцензії (частина п`ята статті 5 Декрету №15-93). Виходячи із правового аналізу статті1, частин першої, другої, четвертої статті 5 Декрету №15-93 перехід права вимоги за кредитним договором від ПАТ «ОТП Банк» до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не є валютною операцією, яка потребує наявності генеральної або індивідуальної ліцензії. Під час укладення вказаного договору іноземна валюта не використовувалась, як засіб платежу. Законом встановлені певні обмеження, в тому числі в частині необхідності отримання індивідуальної ліцензії Національного банку України, у разі укладення певних видів цивільно-правових договорів в іноземній валюті, зокрема кредитних. Пунктом 1.2 Положення про порядок надання небанківським фінансовим установам, національному оператору поштового зв`язку генеральних ліцензій на здійснення валютних операцій, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 09 серпня 2002 року №297 (далі - Положення про надання генеральних ліцензій), небанківська фінансова установа має право здійснювати операції, передбачені статтею 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", якщо вони є валютними операціями, тільки після отримання генеральної ліцензії згідно з пунктом 2 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю". Відповідно до підпункту 11 частини першої статті 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", факторинг належить до фінансових послуг. Наведене вище Положення про надання генеральних ліцензій містить застереження, яке зводиться до того, що небанківська фінансова установа має право надавати фінансові послуги, якщо вони є валютними операціями, лише після отримання генеральної ліцензії згідно з пунктом 2 статті 5 Декрету №15-93. Судом встановлено, що ТОВ «ОТП Факторинг Україна», яке є юридичною особою, на момент укладення договору купівлі-продажу кредитного портфелю, 18 березня 2011 року, мало статус фінансової установи за законодавством України, було внесене до Державного реєстру фінансових установ України, що позивачами не спростовано під час вирішення справи, і не здійснювало валютні операції, на проведення яких необхідна ліцензія Національного банку України, в тому числі не використовувало іноземну валюту, як засіб платежу, отже, укладений між Банком та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» договір не містить ознак валютної операції, сторонами вказаного договору не використовувалась іноземна валюта, як засіб платежу, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» є фінансовою компанією та має право здійснювати фінансові послуги, зокрема надавати послуги факторингу без отримання ліцензії та/або дозволів відповідно до законодавства. Суд першої інстанції, із посиланням на правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (пункти 51, 57, )обґрунтовано зауважив про недоведеність позивачам існування у оспорюваному договорі ознак факторингу: недоведеність наявності мети в наданні фактором (новим кредитором) й отриманні клієнтом фінансової послуги; погодження договором оплати клієнтом наданої фактором (новим кредитором) фінансової послуги, як і того, що саме виступатиме такою оплатою. Разом з цим, апеляційний суд, зважаючи на те, що відсутність у юридичної особи ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями не може бути підставою для задоволення позовних вимог щодо визнання договору факторингу частково недійсним, визнання оспорюваного договору договором факторингу за встановленими обставинами цієї справи та спірних правовідносин позбавлено правової мети його звернення із ним ним до суду визнання договору купівлі-продажу кредитного портфелю недійсним. У постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 (провадження №14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16 (провадження №12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц (провадження №14-338цс18) та інших звернуто увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Суд першої інстанції хоча і послався на висновок Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (ухвала від 17.06.2015 у справі №6-10382св15), яка тотожна викладеній у постанові від 11 грудня 2019 року у справі №755/12702/16-ц (провадження №61-28925св18) правовій позиції Верховного Суду про те, що відсутність у юридичної особи ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями не може бути підставою для задоволення вимог щодо визнання договору факторингу частково недійсним, адже ліцензія є необхідною при укладенні кредитного валютного договору, проте право вимоги за кредитним договором, яке переходить до юридичної особи за договором факторингу не є валютною операцією, яка потребує наявності генеральної або індивідуальної ліцензії, разом з тим, на переконання апеляційного суд безпідставно надав оцінку доводам позивачів щодо відповідності договору, укладного між ПАТ «ОТП Банк» до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» ознакам договору факторингу, оскільки наявність чи відсутність таких обставин правового значення для вирішення справи по суті не мають. Апеляційний суд також звертає увагу на непослідовність висновків суду першої інстанції у частині трактування правової природи оспорюваного правочину. Так у мотивувальній частині рішення суд спочатку виснує про відсутність у Договорі ознак факторингу, а потім розглядаючи оспорюваний договір, як договір факторингу доходить висновку про його відповідність вимогам ст. ст. 1077, 1078 ЦК України, які визначають поняття та предмет договору факторингу. Таким чином, вирішуючи спір у цій справі, суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , однак помилився у мотивах ухваленого рішення у зв`язку з чим мотивувальну частину рішення суду у зазначеній частині потрібно змінити, шляхом її викладення у редакції цієї постанови. Доводи апеляційної скарги позивачів за своїм змістом та суттю загалом є обґрунтуванням позовних вимог, і зводяться до суб`єктивного тлумачення скаржниками норм права та незгоди з висновками суду стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки суду, також фактично зводяться до переоцінки доказів наданої судом першої інстанції без посилення на обставини, які не були враховані під час вирішення цієї справи. Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Бюрг та інші проти Франції" (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гору проти Греції" N 2) [ВП], § 41" (Gorou v. Greece no.2). Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, й міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (SeryavinandOthers v. Ukraine) від 10.02.2010 року, заява №4909/04). Підсумовуючи наведене вище, колегія суддів відхиляє доводи скаржників, з підстав, наведених у змісті цієї постанови. Щодо заявленого скаржниками клопотання про витребування доказів апеляційний суд, зважаючи на зміст заявлених позивачами позовних вимог та їх обґрунтування зауважує, що предметом доказування у цій справі є відсутність у ТОВ «ОТП Факторинг Україна» прав для набуття права вимоги за кредитним валютним договором, з огляду на відсутність у нього ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями, що і підлягало доказуванню. Отже огляд судом оригіналів договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 18 березня 2011 року не сприятиме встановленню наявності або відсутності обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи та не буде належним доказом по справі, тому що не містить інформації щодо предмету доказування (ст. 76, 77 ЦПК України). Апеляційний суд також зауважує, що у матеріалах справи містяться копії відповідних документів, що витребувані судом першої інстанції за заявою позивачів, а звернення позивачів з клопотанням про витребування доказів на вказаній стадії процесу створює негативний вплив на динаміку цивільного процесу у цій справі шляхом невиправданого зволікання. Відповідно до ч. 1 п. 2 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до п.3 ч.1, ст. 376 ЦПК України підставою для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин. За наведених вище обставин, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду потрібно змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Керуючись ст.ст.367, 374, 376, 381-384 ЦПК України постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 01 грудня 2022 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін. Постанова Одеського апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту. Головуючий Ю.П. Лозко Судді: О.Ю. Карташов М.В. Назарова