Постанова 4803 № 180/1326/23

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/9297/23 Справа № 180/1326/23 Суддя у 1-й інстанції - Хомченко С. І. Суддя у 2-й інстанції - Барильська А. П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 грудня 2023 року м. Дніпро Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Барильської А.П., суддів: Демченко Е.Л., Максюти Ж.І. за участю секретаря судового засідання: Кругман А.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 24 серпня 2023 року по справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа Нікопольський відділ Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про встановлення факту постійного проживання особи на території України,- ВСТАНОВИВ: У липні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з заявою, заінтересована особа: Нікопольський відділ Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, про встановлення факту постійного проживання особи на території України. Заява мотивована тим, що ОСОБА_1 народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 у м.Марганець Дніпропетровської області. В середині 1994 року разом із матір`ю виїхала до російської федерації. 09 грудня 1995 року, отримала радянський паспорт НОМЕР_1 , виданий Кустанайським поселковим відділенням міліції МВД республіки ОСОБА_2 ). В грудні 1995 року зареєструвала шлюб з ОСОБА_3 та змінила прізвище на ОСОБА_4 . 11 вересня 2000 року шлюб було розірвано. На початку 2004 року вона повернулася до України. У 2015 році вона втратила паспорт на ОСОБА_5 , зразка 1974 року. З 2004 року по теперішній час за межі України не виїздила та фактично проживала в м.Марганець. Звернувшись до Нікопольського відділу Головного управління Державної міграційної служби України у Дніпропетровській області з метою оформлення громадянства України та отримання паспорта Громадянина України, отримала відповідь, що для встановлення належності до Громадянства України необхідно надати рішення про встановлення юридичного факту постійного проживання особи на території України станом на 24 серпня 1991 року. Оскільки іншого способу для отримання нею паспорта громадянина України, окрім як встановлення судовим рішенням факту її постійного проживання в Україні станом на 24 серпня 1991 року немає просила суд встановити факт її постійного проживання на території України станом на момент проголошення незалежності України - 24 серпня 1991 року та на момент набрання чинності Законом України "Про громадянство України"- 13 листопада 1991 року. Рішенням Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 24 серпня 2023 року у задоволенні заяви відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити її заяву. Апеляційна скарга мотивована тим, що нею доведено заявлені вимоги. З наданих нею доказів вбачається, що вона постійного проживала на території України станом на 24 серпня 1991 року та станом на 13 листопада 1991 року, скільки в цей період навчалася у школі та громадянкою іншої держави не була. Не маючи паспорту вона не має можливості влаштуватися на роботу та позбавлена права реалізовувати свої права. У відзиві на апеляційну скаргу Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам матеріального та процесуального права, тому просили апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду- без змін.. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, відзиву на апеляційну скаргу, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити, виходячи з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається, що заявниця народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 у м.Марганець Дніпропетровської області. Згідно довідки Навчально-виховного комплексу Марганецької загальноосвітньої школи 1-Ш ступенів №5-дошкільний навчальний заклад Марганецької міської ради Дніпропетровської області, ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на підставі алфавітної книги запису учнів, книги наказів по руху учнів, дійсно навчалася в неповній середній школі з 6-го класу ( наказ від 02.09.1991 року №56) по 7-й клас ( наказ від 04.12.1992 року №13).( а.с.11). 09 грудня 1995 року відповідно до вимог законодавства колишнього СРСР, заявниця отримала паспорт прізвище ОСОБА_6 серія НОМЕР_1 , виданий Кустанайським поселковим відділенням міліції МВД республіки Саха (Якутія). В грудні 1995 року заявниця уклала шлюб з ОСОБА_3 , який 11 вересня 2000 року було припинено, про що видано свідоцтво про розірвання шлюбу серія НОМЕР_2 . На початку 2004 року заявниця повернулася до України для здійснення догляду за хворою матір`ю ОСОБА_7 яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 . У 2015 році заявниця ОСОБА_5 втратила паспорт, виданий Куларським селищним відділенням міліції МВС Республіки Саха (Якутія) (паспорт зразка 1974 року). Відмовляючи у задоволенні заяви суд першої інстанції виходив з того, що з матеріалів справи не вбачається, і в судовому засіданні не отримано достатніх доказів постійного проживання ОСОБА_1 на території України на момент проголошення незалежності станом на 24 серпня 1991 року. Заявник не змогла достовірно вказати на постійне проживання на території України саме станом на 24 серпня 1991 року, документальні підтвердження цього факту також не встановлені. Не надано жодних документальних підтверджень, що заявниця з народження та до 6 класу проживала та навчалася на території України. Таким чином факт постійного проживання заявника на території України станом на 24 серпня 1991 року не знайшов свого підтвердження. Однак, колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне. Згідно статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Частиною першою статті 15 ЦПК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Порядок розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, в порядку окремого провадження визначений главами 1 і 6 розділу IV ЦПК України. Окреме провадження є видом непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (частина перша статті 293 ЦПК України). Відповідно до пункту 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення. Відповідно до частини другої статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. При цьому суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав; чинне законодавство не передбачає іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення такого факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету, для якої необхідне його встановлення. Один і той самий факт для певних осіб і для певної мети може мати юридичне значення, а для інших осіб та іншої мети ні. Отже, законодавством передбачено встановлення юридичних фактів щодо виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, до яких відносяться й факти, що породжують право особи на підтвердження належності до громадянства України, зокрема постійного проживання на території України. Встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України або набрання чинності Законом України «Про громадянство України» є підставою для оформлення належності до громадянства України відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 3 цього Закону. Згідно з пунктами 1, 2 частини першої статті 3 Закону України «Про громадянство України» громадянами України є: усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» проживали в Україні і не були громадянами інших держав. Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2, із 13 листопада 1991 року (частина друга статті 3 Закону України «Про громадянство України»). Встановлення факту постійного проживання на території України є підставою для оформлення належності до громадянства України. Юридичне значення має лише факт постійного проживання на території України особи, дитини, батьків дитини (одного з них) або іншого її законного представника на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) або набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року). Для встановлення факту належності до громадянства України відповідно до положень статті 293 ЦПК України та статті 3 Закону України «Про громадянство України» і залежно від підстав цього встановлення предметом розгляду в суді можуть бути заяви про встановлення таких фактів: постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року; постійного проживання на території України за станом на 13 листопада 1991 року. Звертаючись до суду, заявниця ОСОБА_1 , посилаючись на статтю 3 Закону України «Про громадянство України», просила суд встановити факт її постійного проживання на момент проголошення незалежності України - 24 серпня 1991 року та на момент набрання чинності Законом України "Про громадянство України" 13 листопада 1991 року. Цей факт має значення для встановлення належності заявника до громадянства України та в подальшому отримання паспорта громадянина України. Указом Президента України №215 від 27 березня 2001 року, в редакції Указу Президента України № 588/2006 від 27 червня 2006 року, затверджений Порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень (далі Порядок). Пунктом 7 Порядку визначено, що встановлення належності до громадянства України стосується: а) громадян колишнього СРСР, які не одержали паспорт громадянина України або паспорт громадянина України для виїзду за кордон та не мають у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року або проживання в Україні за станом на 13 листопада 1991 року, в тому числі: осіб, які за станом на 13 листопада 1991 року проходили строкову військову службу на території України і після її проходження залишилися проживати на території України; осіб, які за станом на 24 серпня 1991 року або за станом на 13 листопада 1991 року відбували покарання в місцях позбавлення волі на території України та перебували у громадянстві колишнього СРСР і до набрання вироком суду законної сили постійно проживали відповідно на території УРСР або проживали на території України; б) осіб, які за станом на 24 серпня 1991 року або на 13 листопада 1991 року не досягли повноліття і батьки яких належать до категорій, зазначених у підпункті «а» цього пункту; в) осіб, які за станом на 24 серпня 1991 року або на 13 листопада 1991 року не досягли повноліття та виховувалися в державних дитячих закладах України. Оформлення належності до громадянства України стосується осіб, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», та дітей таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття. Перевірка належності до громадянства України стосується осіб, які перебувають за кордоном і в яких відсутні документи, що підтверджують громадянство України, або якщо виникла необхідність перевірки факту перебування таких осіб у громадянстві України. Згідно з пунктом 8 Порядку для встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону особа, яка за станом на 24 серпня 1991 року постійно проживала на території України і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її постійного проживання на території України на зазначену дату, подає: а) заяву про встановлення належності до громадянства України; б) копію паспорта громадянина колишнього СРСР. У разі відсутності паспорта громадянина колишнього СРСР подається довідка територіального підрозділу Державної міграційної служби України про встановлення особи та про те, що за станом на 24 серпня 1991 року особа перебувала в громадянстві колишнього СРСР (за наявності документів, що підтверджують зазначений факт); в) судове рішення про встановлення юридичного факту постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року. Тобто у таких випадках одним із необхідних документів на підтвердження цієї обставини може бути рішення суду, яким підтверджується факт постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року. Пунктом 25 Порядку визначено, що для оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням особа, яка постійно проживала до 24 серпня 1991 року на території, що стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або на інших територіях, що входили під час постійного проживання особи до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) (частина перша статті 8 Закону), подає документи, передбачені підпунктами «а»-«в» пункту 24 цього Порядку, а також документ, що підтверджує факт постійного проживання особи на зазначених територіях. Пунктом 44 Порядку визначено, що у разі відсутності документів, що підтверджують факт постійного проживання чи народження особи до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або на інших територіях, що входили на момент її народження чи під час її постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), або документів, що підтверджують відповідні родинні стосунки, для оформлення набуття громадянства України подається відповідне рішення суду. Враховуючи вищезазначене, слід дійти висновку, що належність до громадянства України встановлюється на підставі статті 3 Закону України «Про громадянство» і може пов`язуватися із фактом проживання або постійного проживання на території України в певний час і такий факт може бути встановлено на підставі судового рішення. Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду: від 24 лютого 2021 року у справі № 522/20494/18 (провадження № 61-6498св20), від 05 квітня 2021 року у справі № 523/14707/19 (провадження № 61-16116св20), від 07 серпня 2023 року у справі № 756/16751/21 (провадження № 61-5793св23). У частині четвертій статті 263 ЦПК України зазначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені у постановах Верховного Суду. Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів),що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин,які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Заявниця ОСОБА_1 у своїй апеляційній скарзі наголошувала на тому, що вона проживала на території України станом на 24 серпня 1991 року та станом на 13 листопада 1991 року. До апеляційної скарги було долучено відповідні докази, які вона просила прийняти до уваги з посиланням на те, що була позбавлена можливості надати його до суду першої інстанції через те, що була впевнена, що наданих нею до заяви доказів буде достатньо. У пункті 6 частини другої статті 356 ЦПК України передбачено, що в апеляційній скарзі мають бути зазначені, зокрема, нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції. Відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Тлумачення пункту 6 частини другої статті 356, частин першої - третьої статті 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції. Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК України щодо зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов`язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Аналогічні за змістом висновки містяться у постанові Верховного Суду у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі №145/474/17 (провадження №61-35488св18), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2018 року у справі №346/5603/17 (провадження №61-41031св18) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 травня 2018 року у справі №404/251/17 (провадження №61-13405св18). Надаючи відповідний доказ суду апеляційної інстанції без попереднього його надання для оцінки судом першої інстанції, апелянт поважність причин неподання до суду першої інстанції вказаного доказу обґрунтувала тим, що не брала участі у розгляді справи ані під час підготовчого розгляду, ані під час розгляду справи по суті. З долученої до апеляційної скарги довідки вбачається, що ОСОБА_1 була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , з 11 липня 1991 року по 31 травня 1993 року. Так, в сукупності доказами, які були також надані заявницею до суду першої інстанції, а саме Довідкою №56 від 25 квітня 2019 року, виданою Навчально-виховним комплексом Марганецької загальноосвітньої школи 1-Ш ступенів №5-дошкільний навчальний заклад Марганецької міської ради Дніпропетровської області, ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на підставі алфавітної книги запису учнів, книги наказів по руху учнів, дійсно навчалася в неповній середній школі з 6-го класу ( наказ від 02.09.1991 року №56) по 7-й клас ( наказ від 04.12.1992 року №13), колегія суддів вважає доведеним факт того, що ОСОБА_1 постійно проживала на території України в період, який просить встановити. На основі повно та всебічно з`ясованих обставин, на які посилаються заявниця та заінтересована особа, як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених доказами, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, колегія суддів приходить до висновку про задоволення апеляційної скарги, скасування рішення з ухваленням нового рішення про задоволення заяви. Керуючись ст.ст.367, 374, 376, 381-383 ЦПК України,суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 24 серпня 2023 року скасувати та ухвалити нове рішення. Заяву ОСОБА_1 , заінтересована особа Нікопольський відділ Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про встановлення факту постійного проживання особи на території України задовольнити. Встановити факт постійного проживання ОСОБА_1 на території України станом на 24 серпня 1991 року і станом на 13 листопада 1991 року. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повний текст постанови складений 06 грудня 2023 року. Головуючий: А.П. Барильська Судді: Е.Л.Демченко Ж.І. Максюта