Постанова Волинський апеляційний суд № 161/528/23

Справа № 161/528/23 Головуючий у 1 інстанції: Присяжнюк Л. М. Провадження № 22-ц/802/1020/23 Доповідач: Федонюк С. Ю. ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 14 листопада 2023 року місто Луцьк Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - судді Федонюк С. Ю., суддів - Матвійчук Л. В., Осіпука В. В., з участю: секретаря судового засідання - Савчук О. В., представника позивача - ОСОБА_1 , відповідача - ОСОБА_2 , представника відповідача - ОСОБА_3 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_4 , поданою її представником ОСОБА_1 , на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 серпня 2023 року, В С Т А Н О В И В: У січні 2023 року ОСОБА_4 звернулася до суду із даним позовом, мотивуючи вимоги тим, що з 10.07.2015 по 11.08.2022 вона перебувала у шлюбі з відповідачем, у шлюбі є спільна дитина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Також вказує, що за час їхнього спільного проживання з відповідачем ними було набуто нерухоме та рухоме майно, яке просить поділити між сторонами. Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 серпня 2023 року позов задоволено частково. Виділено ОСОБА_4 таке майно: холодильник Samsung, 190 см, бежевого кольору; пилосос Samsung, синього кольору; витяжку Pyramida; пральну машинку LG; стіл та стільці на кухню; ліжко дерев`яне з підйомним механізмом, 160/200, телевізор Grunhelm, діагональ 40 дюймів. Виділено ОСОБА_2 таке майно: шафу-купе з двома дзеркалами 80/15; матрац 160/200 Dreamzone f100; кухонний гарнітур; варочну поверхню газову Pyramida; ванну Kaldewei, 170 см; унітаз Cersanit; крани Groe набір. Стягнуто з ОСОБА_2 в користь ОСОБА_4 сплачений судовий збір у розмірі 1 023 грн 00 коп. Стягнуто з ОСОБА_4 в дохід держави 510 грн 00 коп. недоплаченого судового збору. В решті позовних вимог відмовлено. Не погодившись із даним рішенням в частині відмовлених позовних вимог, ОСОБА_4 через свого представника подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити в цій частині нове - про задоволення вимог. Вказує, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що частина депозитів, які були відкриті відповідачем до шлюбу, були частково закриті до шлюбу, а інша частина - в шлюбі. В подальшому всі депозитні рахунки, з яких знімав кошти відповідач, були відкриті під час перебування сторін у шлюбі, а тому відповідно кошти, які знаходились на депозитних рахунках, були спільним майном. Зазначає, що суд першої інстанції не взяв до уваги надані нею докази, що підтверджують належність спірного нерухомого майна їй та відповідачу на праві спільної сумісної власності. У відзиві на апеляційну скаргу зазначено, що оскаржуване судове рішення відповідає положенням статей 263-265 ЦПК України, підстав для його скасування немає. Відповідач вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в частині визнання права спільної суміної власності на спірне нерухоме майно, оскільки ним належно доведено, що кошти, за які було придбано квартиру, належали особисто йому і його батькові . Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів доходить висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що в судовому засіданні сторони подали спільну заяву про поділ рухомого майна, тому суд в цій частині задовольнив позовні вимоги з урахуванням домовленостей сторін. Разом з тим, відмовляючи в частині визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю, суд виходив з того, що відповідач довів суду, що спірна квартира хоча і придбана в період подружнього життя, є його особистою власністю, оскільки частину коштів за квартиру було сплачено ним за його особисті кошти, які він вкладав на депозитні рахунки в банках до шлюбу, та кошти його батька, а тому режим спільної сумісної власності не поширюється на дані правовідносини. Колегія суддів погоджується із висновком суду, виходячи з наступного. Положеннями статті 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. З огляду на зміст статті 61 СК України спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті. Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц, а також у постанові Верховного Суду від 10 травня 2023 року в справі № 215/1191/17. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Отже, набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя, яка не потребує доказування та не потребує встановлення інших обставин, крім набуття майна за час шлюбу, та існує поки не спростована. У разі коли презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя не спростовано за відсутності належних доказів того, що майно придбане за особисті кошти одного з подружжя, таке майно вважається спільною сумісною власністю та підлягає поділу, при цьому частки чоловіка та дружини у майні є рівними. Як роз`яснено судам у пунктах 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов`язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України). Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). У справі, яка переглядається, судом першої інстанції встановлено, що 27 листопада 2017 року, тобто під час перебування сторін у шлюбі, на підставі договору про сплату внесків у ОК «ЖБК «АТЛАНТ 15», а саме щодо будівництва квартири, укладеного між ОК «ЖБК «АТЛАНТ 15» та ОСОБА_2 , останній набув право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 45,20 кв.м (п. 1.5 договору). Вартість квартири складала 440700 грн (а. с. 32-35). Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_4 вважала, що вказане нерухоме майно є спільною сумісною власністю подружжя, так як набуто подружжям у зареєстрованому шлюбі та за спільні кошти, а тому вона має право на 1/2 частину спірної квартири. Заперечуючи проти позову, ОСОБА_2 вказував, що спірна квартира є його особистою приватною власністю, посилаючись на те, що він придбав цю квартиру за особисті кошти, які належали йому раніше. Він зазначав, що до укладення шлюбу (до 10.07.2015 року), станом на січень-березень 2015 року він володів особистими грошовими коштами на суму близько 350000 грн, зокрема 183705,98 грн були виплачені йому ОТП Банком 14 січня 2015 року, та 102206,17 грн були отримані ним від ПАТ «Банк Михайлівський» 12 березня 2015 року, а також в нього були наявні 70000 грн особистих коштів готівкою, які йому давав батько. Наявність даних коштів та підтвердження факту належності їх особисто відповідачу доводиться тим, що ОСОБА_2 до укладення шлюбу з позивачкою, володіючи особистими грошовими коштами, вкладав їх у депозити, та в подальшому при знятті коштів у сумі 100 000 грн здійснив перший внесок за спірну квартиру. Гроші в сумі 200 000 грн також є депозитними вкладеннями. Щодо внесків у сумах 80 000 грн та 60 700 грн, то дані кошти надійшли із депозитного рахунку в А-Банку в м. Запоріжжі, що належали батькові ОСОБА_2 ОСОБА_6 , які були перераховані останнім від імені відповідача на оплату внесків. Вказане відповідачем підтверджується наданими ним доказами, а саме: копіями заяви ОСОБА_2 на видачу готівки від 14 січня 2015 року як відшкодування згідно Реєстру Фонду гарантування на суму 183705,98 грн; заяви на видачу готівки від 12 березня 2015 року на суму 102206,17 грн в якості виплати вкладнику ПАТ «ВІЕЙБІ Банк» через ПАТ «Банк Михайлівський»; квитанцій про сплату внесків від 01 грудня 2017 року на суму 100 000,00 грн; від 16 січня 2018 року 200 000,00грн, 17 січня 2018 року 80 000,00 грн, 18 січня 2018 року 60 700,00 грн. (а.с. 36, 37). Суду надано банківські документи, які свідчать про відкриття депозитних рахунків ОСОБА_2 до укладення шлюбу в ПАТ «Діамантбанк», АТ КБ «Приватбанк», АТ «Акцент-банк», АТ «Дельта Банк», АТ «Банк Фінанси та кредит», кошти з яких ним знімалися та переукладалися повторно депозитні договори, внаслідок чого з урахуванням процентів за вкладами ці кошти були внесені ним двома сумами в розмірі 100 000 грн та 200 000грн в яксоті оплати за майнові права на спірну квартиру. Як встановлено судом, решту суми за квартиру двома платежами в розмірі 80 000 грн та 60 700 грн прераховано батьком відповідача ОСОБА_6 через «А-Банк» зі свого депозитного рахунку в м.Запоріжжі, про що було надано суду відповідні докази. На спростування вказаних обставин позивачем до суду не було надано достатньо належних та допустимих доказів. Разом з тим, при вирішенні спору суд взяв до уваги також норми ст.58 СК України, якою визначено, що якщо річ, що належить одному із подружжя, плодоносить, дає приплід або дохід (дивіденди), а в даному випадку відсотки на депозит, він є власником цих плодів, приплоду або доходу. Отже, ОСОБА_2 довів відповідними доказами, що спірна квартира придбана не за спільно нажиті кошти подружжя, а за його особисті грошові кошти. Таким чином, встановивши, що спірна квартира була придбана за особисті кошти ОСОБА_2 , суд першої інстанції зробив правильний висновок про відсутність підстав для задоволення в цій частині позовних вимог ОСОБА_4 . Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а зводяться до незгоди апелянта з висновками суду стосовно встановлення обставин справи. Згідно зі ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Отже, рішення суду в даній справі слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Разом з тим, у відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача Терлецький О. М. в інтересах ОСОБА_2 просив суд апеляційної інстанції у разі залишення рішення без змін вирішити питання про стягнення з позивачки понесені відповідачем витрати на правничу допомогу в сумі 5 500 грн, надавши про це відповідні докази: копії квитанції до прибуткового касового ордера № 311 від 09 жовтня 2023 року на 500 грн, договору № 311 про надання правової допомоги від 09 жовтня 2023 року, платіжної інструкції № 2PL872564 АТ «Приватбанк» від 09 жовтня 2023 року на 5000 грн, рахунку на оплату із зазначенням опису наданих послуг. Отже, враховуючи, що ні письмових, ні усних в судовому засіданні заперечень сторона позивача щодо розміру заявлених витрат на правову допомогу не висловила, на підставі норм ст. 137, 141 ЦПК України, суд задовольняє клопотання відповідача і стягує з позивача ОСОБА_4 понесені ним та доведені в суді апеляційної інстанції витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 5 500 грн. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_4 , подану її представником ОСОБА_1 , залишити без задоволення. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 серпня 2023 року у даній справі залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_4 в користь ОСОБА_2 понесені ним витрати на правничу допомогу в сумі 5500 (п"ять тисяч п"ятсот) гривень. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя Судді