Постанова 4824 № 753/6676/20

Головуючий у І інстанції Коренюк А.М. Провадження №22-ц/824/11265/2023 Доповідач у ІІ інстанції Матвієнко Ю.О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 листопада 2023 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Матвієнко Ю.О., суддів: Гуля В.В., Мельника Я.С., при секретарі: Ковтун М.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 25 травня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Середа Вікторія Георгіївна, про визнання договорів дарування недійсними та скасування державної реєстрації, В С Т А Н О В И В : У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Дарницького районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Середа В.Г., про визнання договорів дарування недійсними та скасування державної реєстрації. Обгрунтовуючи вимоги, позивач посилався на те, що між ним та ОСОБА_2 укладені договори позики на суму 32 000,00 дол. США та 100 000,00 грн., що підтверджується відповідними розписками від 05 серпня 2012 року, 10 вересня 2012 року, 20 вересня 2012 року та 30 вересня 2012 року. 13 вересня 2012 року ОСОБА_2 уклав із донькою ОСОБА_5 договір дарування квартири АДРЕСА_1 . 21 вересня 2012 року ОСОБА_2 уклав із донькою ОСОБА_4 договір дарування квартири АДРЕСА_2 . 05 жовтня 2012 року ОСОБА_2 уклав із сином ОСОБА_5 договір дарування квартири АДРЕСА_3 . Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 08 квітня 2013 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договорами позики в розмірі 355 776 грн. 00 коп., проценти за користування позикою в розмірі 248 260 грн. 44 коп., три проценти річних від простроченої суми в розмірі 5 315 грн. 63 коп. Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 27 жовтня 2016 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму заборгованості за донарахованими відсотками за порушення грошових зобов`язань, сумою інфляційних втрат та 3% річних у загальному розмірі 2 278 847 грн. 25 коп., а також судовий збір у розмірі 6 890 грн. 00 коп. На думку позивача, укладені між відповідачами правочини є фіктивними та такими, що порушують його законні права, оскільки дії сторін під час їх укладення направлені не на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування, а на фіктивний перехід права власності на квартири, з метою приховання цього майна від наступного звернення стягнення на нього в рахунок виконання рішення суду про стягнення з ОСОБА_2 боргу, що є підставою для визнання таких договорів дарування недійсними. Позивач у позові посилався на те, що початок перебігу позовної давності необхідно відраховувати з 25 лютого 2020 року, - дати фактичного отримання представником позивача інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про відчуження вказаних квартир позичальником на користь своїх сина та дочок. Враховуючи викладене, позивач просив суд: визнати недійсним та скасувати реєстрацію договору дарування, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , за яким ОСОБА_2 , як дарувальник, передав у власність ОСОБА_5 квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_4 , посвідченого 25 вересня 2012 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Середою В.Г. та зареєстрованого за № 3630; визнати недійсним та скасувати реєстрацію договору дарування, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , за яким ОСОБА_2 , як дарувальник, передав у власність ОСОБА_4 квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_5 , посвідченого 21 вересня 2012 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Середою В.Г. та зареєстрованого за № 3690; визнати недійсним та скасувати реєстрацію договору дарування, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , за яким ОСОБА_2 , як дарувальник, передав у власність ОСОБА_5 квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_6 , посвідченого 05 жовтня 2012 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Середою В.Г. та зареєстрованого за № 3782. Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 24 лютого 2021 року, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 06 грудня 2021 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Середи В.Г., про визнання договорів дарування недійсними та скасування державної реєстрації, відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що з моменту укладення договору дарування, ОСОБА_5 постійно проживає в квартирі АДРЕСА_1 та сплачує комунальні платежі, отримує за цією адресою поштову кореспонденцію. ОСОБА_6 зареєстрована та постійно проживає в квартирі АДРЕСА_2 з 31 березня 2005 року, сплачує комунальні платежі, отримує за цією адресою поштову кореспонденцію. З 2011 року ОСОБА_5 постійно проживає в квартирі АДРЕСА_3 та сплачує комунальні платежі, отримує за цією адресою поштову кореспонденцію. На момент укладення оспорюваних договорів дарування, прийняття відповідачами ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_5 дару, реєстрації права власності на нерухоме майно за ними, позивач ОСОБА_1 не звертався до ОСОБА_2 з позовом про стягнення заборгованості за договорами позики та реалізував таке своє право лише у 2013 році. На момент дарування вищезазначених квартир будь-яких обмежень, обтяжень чи заборон у ОСОБА_2 щодо розпорядження належними йому квартирами не було. Доказів на підтвердження того, що до укладення договорів дарування ОСОБА_1 висував ОСОБА_2 вимогу щодо повернення позики в усній чи письмовій формі позивачем не надано. Суд першої інстанції зробив висновок, з яким погодився суд апеляційної інстанції, що сукупність наведених обставин спростовує той факт, що відповідачі діяли недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам позивача. Будь-яких інших фактичних даних, які б надавали суду підстави вважати, що укладання договорів дарування проведено відповідачами без наміру настання відповідних правових наслідків та з наміром завдати шкоди інтересам ОСОБА_1 , зловживати правом чи уникнути сплати боргу, позивачем не надано. Постановою Верховного Суду від 02 листопада 2022 року рішення Дарницького районного суду м. Києва від 24 лютого 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 грудня 2021 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 25 травня 2023 року у задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду, позивач ОСОБА_1 подав на нього апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду скасувати та ухвалити по справі нове рішення, яким позов задовольнити повністю. Обгрунтовуючи скаргу, позивач посилається на те, що постановою КЦС ВС від 02 листопада 2022 року було задоволено касаційну скаргу ОСОБА_1 та скасовано рішення Дарницького районного суду м. Києва від 24 лютого 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 грудня 2021 року, з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Згідно постанови касаційного суду у справі, що переглядалася: «суди встановили, що оспорювані договори дарування укладено між близькими родичами та є безоплатними; суди не звернули увагу, що приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення договору дарування) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди); суди не врахували, що дарувальник, який відчужує майно на підставі безоплатного договору на користь своїх дітей, маючи грошові зобов'язання перед позивачем-кредитором, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки оспорювані договори дарування направлено на недопущення звернення стягнення на майно боржника; встановлені судами обставини, дозволяють зробити висновок, що оспорювані договори дарування є фраудаторними, тобто вчиненими на шкоду кредитору. За таких обставин, суди зробили помилковий висновок про відмову у задоволенні позову за недоведеністю». Крім того, визначено конкретну мету направлення справи на новий розгляд: «Суди не розглядали питання застосування позовної давності, оскільки зробили висновок, що позов необґрунтований. Отже, справу належить передати на новий розгляд до суду першої інстанції для вирішення питання щодо застосування позовної давності». Таким чином, касаційним судом вже зроблено висновок, що позов є обґрунтованим та оспорювані договори є фраудаторними, при цьому суду першої інстанції варто вирішити по суті питання щодо застосування строків позовної давності. Відповідно до ч. 5 ст. 411 ЦПК України висновки суду касаційної інстанції, в зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи. Між тим, згідно оскаржуваного рішення суд першої інстанції, повністю ігноруючи зазначені висновки постанови Касаційного цивільного суду, повторно відмовив у задоволенні позову через недоведеність обставин, на які позивач посилається як на підставу задоволення вимог. При цьому, суд усунувся від розгляду по суті питання про застосування позовної давності. Таким чином, на думку позивача, рішення Дарницького районного суду м. Києва від 25 травня 2023 року ухвалене всупереч висновків Касаційного цивільного суду, сформульованих у постанові від 02 листопада 2022 року, що свідчить про порушення вимог ч. 5 ст. 411 ЦПК України та ч.ч. 5, 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів». У відзиві на апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 , представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Соляник Д.П. проти доводів апеляційної скарги заперечив, посилаючись на їх необґрунтованість та безпідставність. Просив апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Дарницького районного суду міста Києва від 25 травня 2023 року залишити без змін, так як вважає його законним та обґрунтованим. В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Фадєєва Н.І. апеляційну скаргу підтримала та просила про її задоволення з викладених у ній підстав. Відповідач ОСОБА_2 , його представник - адвокат Соляник Д.П., а також відповідач ОСОБА_6 в апеляційному суді просили апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення суду - без змін з підстав, викладених у відзиві на скаргу. Інші учасники процесу, які повідомлялись про час та місце розгляду справи, до суду не з`явились; колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за їхньої відсутності за наявними матеріалами справи. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про часткове задоволення скарги та зміну рішення, виходячи з наступного. Відповідно до ч.ч.1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно вимог ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції перевіряє справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом першої інстанції встановлено, що 05 серпня 2012 року ОСОБА_1 надав ОСОБА_2 під розписку 9 000,00 доларів США, які відповідач зобов`язувався повернути до 05 вересня 2012 року зі сплатою 10 % від вказаної суми в місяць. 10 вересня 2012 року ОСОБА_1 надав ОСОБА_2 під розписку 20 000,00 доларів США, які відповідач зобов`язувався повернути до 10 жовтня 2012 року зі сплатою 10 % від вказаної суми в місяць. 13 вересня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1 . Відповідно до зазначеного договору, ОСОБА_2 подарував, а ОСОБА_5 прийняла в дар вищезазначене нерухоме майно. 20 вересня 2012 року ОСОБА_1 надав ОСОБА_2 під розписку 3 000 дол. США, які відповідач зобов`язався повернути до 20 жовтня 2012 року зі сплатою 10 % від вказаної суми в місяць. 21 вересня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 укладено договір дарування квартири АДРЕСА_2 . Відповідно до зазначеного договору, ОСОБА_2 подарував, а ОСОБА_4 прийняла в дар вищезазначене нерухоме майно. 30 вересня 2012 року ОСОБА_1 надав ОСОБА_2 під розписку 100 000 грн., які відповідач зобов`язався повернути до 30 жовтня 2012 року зі сплатою 10 % від вказаної суми в місяць. 05 жовтня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 укладено договір дарування квартири АДРЕСА_3 . Відповідно до зазначеного договору, ОСОБА_2 подарував, а ОСОБА_5 прийняв в дар вищезазначене нерухоме майно. З моменту укладення договору дарування, ОСОБА_5 постійно проживає в квартирі АДРЕСА_1 та сплачує комунальні платежі, отримує за цією адресою поштову кореспонденцію. ОСОБА_6 зареєстрована та постійно проживає в квартирі АДРЕСА_2 з 31 березня 2005 року, сплачує комунальні платежі, отримує за цією адресою поштову кореспонденцію. З 2011 року ОСОБА_5 постійно проживає в квартирі АДРЕСА_3 та сплачує комунальні платежі, отримує за цією адресою поштову кореспонденцію. На момент укладення оспорюваних договорів дарування, прийняття відповідачами ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_5 дару, реєстрації права власності на нерухоме майно за ними, позивач ОСОБА_1 не звертався до ОСОБА_2 з позовом про стягнення заборгованості за договорами позики та реалізував таке своє право лише у 2013 році. Будь-яких обмежень, обтяжень чи заборон у ОСОБА_2 щодо розпорядження належними йому квартирами не було. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з недоведеності позивачем підстав для визнання недійсними оспорюваних ним договорів дарування, укладених між відповідачами, як фраудаторних правочинів, при цьому суд не застосував за заявами відповідачів до спірних правовідносин позовну давність з підстав необґрунтованості позовних вимог ОСОБА_1 . Однак з вищенаведеними висновками суду в повній мірі погодитись не можна, виходячи з наступного. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Згідно частини першої та другої статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору. Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту. Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії. Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України). Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України). Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною). При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року у справі № 693/624/19 (провадження № 61-6420св21) вказав що «приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин). Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення договору дарування) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили». У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19) вказано, що «у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) вказано, що: «Велика Палата Верховного Суду враховує, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним. […] Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками, зробленими у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-ц (провадження № 61-28761св18) та зазначає, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України». У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19), вказано, що: «цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України). Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, Верховний Суд врахував, що: 1) відповідач відчужив майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича; 4) після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором. На переконання Верховного Суду, сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника». Скасовуючи рішення Дарницького районного суду м. Києва від 24 лютого 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 грудня 2021 року, Верховний Суд у постанові від 02 листопада 2022 року (том 3, а.с.35-41) зазначив, що у даній справі суди встановили, що оспорювані договори дарування укладено між близькими родичами та ці договори є безоплатними; суди не звернули увагу, що приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення договору дарування) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди); суди не врахували, що дарувальник, який відчужує майно на підставі безоплатного договору на користь своїх дітей, маючи грошові зобов`язання перед позивачем-кредитором, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки оспорювані договори дарування направлено на недопущення звернення стягнення на майно боржника; встановлені судами обставини дозволяють зробити висновок, що оспорювані договори дарування є фраудаторними, тобто вчиненими на шкоду кредитору. За таких обставин, Верховний Суд у постанові зазначив, що суди зробили помилковий висновок про відмову у задоволенні позову за недоведеністю. При цьому, закцентував увагу на необхідності розгляду при новому розгляді справи судом першої інстанції питання застосування позовної давності, порушеного відповідачами у відповідних клопотаннях. Відповідно до ч. 5 ст. 411 ЦПК України висновки суду касаційної інстанції, в зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи. Згідно ч. 1 ст. 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Згідно з ч.ч. 5, 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права. Суд першої інстанції, ухвалюючи оскаржуване рішення про відмову у задоволенні позову з підстав його недоведеності та необґрунтованості, порушив вищенаведені норми процесуального закону, оскільки не врахував висновків та вказівок, що містяться у постанові Верховного Суду від 02 листопада 2022 року, якою було скасовано попередні рішення судів першої та апеляційної інстанцій з підстав помилковості висновків судів щодо недоведеності позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсними договорів дарування, укладених між відповідачами, як фраудаторних правочинів. Беручи до уваги висновки Верховного Суду та виконуючи його вказівки, викладені у постанові від 02 листопада 2022 року, суд апеляційної інстанції, усуваючи помилку суду першої інстанції, погоджується з доводами ОСОБА_1 щодо наявності підстав для визнання недійсними оспорюваних ним договорів дарування, укладених між ОСОБА_2 та його дітьми ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , як фраудаторних правочинів, тобто правочинів, учинених боржником на шкоду кредитору, важливими ознаками яких є момент укладення договору (коли боржник усвідомлює, що майно буде забрано за борги); характеристика контрагента, з яким боржник укладає оскаржуваний договір (наприклад, родич боржника, давній знайомий, партнер, товариш, інша пов`язана особа); ціна, зокрема: наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника). Вищенаведені ознаки фраудаторності оспорюваних правочинів підтверджуються обставинами справи та наявними у ній доказами, які у своїй сукупності та взаємозв`язку свідчать про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 , про що зазначено, зокрема, і у постанові суду касаційної інстанції. Водночас, у відзиві на позовну заяву ОСОБА_2 , який підписаний представником - ОСОБА_7 , міститься клопотання про застосування позовної давності (том 1, а.с.139-143). Аналогічні клопотання в подальшому до винесення судом рішення були заявлені і іншими відповідачами. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. Саме такої позиції дотримуються суди при розглядів спорів (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 7 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц тощо). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 лютого 2022 року у справі № 758/10335/16-ц (провадження № 61-17055св21) зазначено, що «сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові та застосовується тільки до обґрунтованих позовних вимог. Якщо суд дійде висновку, що заявлені позовні вимоги є необґрунтованими, то повинен відмовити в задоволенні такого позову саме з цієї підстави». Суд першої інстанції не розглядав питання застосування позовної давності, оскільки дійшов висновку, що позов ОСОБА_1 необґрунтований. Суд апеляційної інстанції, встановивши помилковість висновків суду першої інстанції та дійшовши висновку про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 , вдається до вирішення питання щодо застосування позовної давності, про що у своїх заявах просили відповідачі, і виходить при цьому з наступного. З матеріалів справи вбачається, що 18 лютого 2013 року в межах розгляду справи №753/3127/13 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу позивачем ОСОБА_1 була подана заява про забезпечення доказів, у якій він, зокрема, просив зобов`язати Реєстраційну службу Головного управління юстиції у м. Києві направити на адресу суду Інформаційну довідку щодо квартири АДРЕСА_3 та квартири АДРЕСА_1 , а також щодо іншого нерухомого майна, що належить на праві власності ОСОБА_2 (том 1, а.с.147-148). Крім того, у іншому провадженні у справі № 753/3112/14-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 24.03.2014 року була задоволена заява позивача та витребувано з відповідних державних органів інформацію про реєстрацію за відповідачем ОСОБА_2 речових прав (том 1, а.с.149-150). 26.04.2013 року Державною виконавчою службою Дарницького районного управління юстиції у м. Києві відкрито виконавче провадження (з накладенням арешту на майно боржника) (том 1, а.с.153). 17.05.2013 року державним виконавцем винесено постанову про накладення арешту на майно боржника та оголошення заборони на його відчуження (том 1, а.с.154), а також постанову про звернення стягнення на майно боржника. 18.01.2016 року винесено постанову про приєднання виконавчого провадження до зведеного виконавчого провадження (том 1, а.с.157-158). 30.06.2016 року старшим державним виконавцем Державної виконавчої служби Дарницького районного управління юстиції у м. Києві винесено постанову про повернення виконавчого документу стягувачу, у якій, зокрема, зазначено, що в ході проведення виконавчих дій встановлено, що згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно відомості на боржника відсутні. Зазначена постанова була надіслана стягувачу і він з нею ознайомлений, що не заперечувалось і його представником в суді апеляційної інстанції. Таким чином, позивач ОСОБА_1 , неодноразово, починаючи з 18.02.2013 року, отримував в ході розгляду цивільних справ про стягнення боргу із ОСОБА_2 інформацію про те, що за ОСОБА_2 квартири, про існування яких позивачу було достеменно відомо, що підтверджується змістом його заяви про забезпечення доказів від 18.02.2013 року, на праві власності вже не зареєстровані, відтак позивачу було відомо про порушення його права на задоволення вимог за рахунок майна боржника ОСОБА_2 принаймні з моменту отримання постанови державного виконавця від 30.06.2016 року про повернення виконавчого документу стягувачу у зв`язку із відсутністю у боржника майна, в тому числі нерухомого, за рахунок якого можуть бути задоволені вимоги стягувача ОСОБА_1 . При цьому апеляційний суд зауважує, що зі змісту ч. 1 ст. 261 ЦК України вбачається, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. При цьому позивач повинен довести той факт, що він не міг довідатись про порушення свого цивільного права, а відповідач, навпаки, що інформацію щодо порушеного права позивач мав можливість отримати раніше (постанова КЦС ВС від 04.07.2019 року по справі №146/294/16-ц, постанова КЦС ВС від 03.07.2019 року по справі №685/1098/17). Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в наведеній правовій нормі, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Крім наведеного, позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого нормами процесуального закону, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Отже, якщо встановити день, коли особа довідалась про порушення права або про особу, яка його порушила, неможливо, або наявні докази того, що особа не знала про порушення права, хоч за наявних умов повинна була знати про це, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа повинна була довідатися про порушення свого права. Під можливістю довідатись про порушення права або про особу, яка його порушила, в цьому випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини, або існування в особи певних зобов`язань, як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала б змогу дізнатись про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив (постанова КГС ВС від 24.07.2019 року по справі №521/14384/16-ц, постанова КГС ВС від 02.07.2019 року по справі №925/271/18). Враховуючи обставини справи, колегія суддів вважає, що позивач ОСОБА_1 , отримавши постанову державного виконавця від 30.06.2016 року про повернення виконавчого документу стягувачу у зв`язку із відсутністю у боржника майна, в тому числі нерухомого, за рахунок якого можуть бути задоволені його вимоги, як стягувача, проявивши розумну обачність та зацікавленість станом своїх прав, міг дізнатись у 2016 році про те, що боржник ОСОБА_2 здійснив відчуження належного йому нерухомого майна на користь своїх дітей на підставі безоплатних правочинів, якими є оспорювані договори дарування, та звернутись до суду з відповідним позовом на захист своїх прав в межах визначеної законом позовної давності. За вищенаведених обставин звернення ОСОБА_1 до суду у квітні 2020 року з позовом про визнання недійсними укладених між відповідачами договорів дарування, вчинене ним поза межами позовної давності. Доказів, які б свідчили про те, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права у 2016 році, позивач суду апеляційної інстанції не надав, у зв`язку із чим, колегія суддів, зважаючи на презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, та беручи до уваги заяви відповідачів про застосування позовної давності, подані ними до ухвалення рішення судом першої інстанції, дійшла висновку про відмову у задоволенні обґрунтованих позовних вимог ОСОБА_1 з підстав пропуску ним позовної давності. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно п.3 ч.1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи. Враховуючи те, що суд першої інстанції, дійшовши правильного висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 , помилився з підставами для відмови, колегія суддів на підставі п. 3 ч. 1 ст. 376 ЦПК України вважає за необхідне рішення суду змінити в частині мотивів відмови у позові, виклавши мотивувальну частину рішення у редакції цієї постанови. В іншій частині рішення суду підлягає залишенню без змін, як законне та обґрунтоване. Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 382, 383 ЦПК України, Київський апеляційний суд в складі колегії суддів П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 25 травня 2023 року - змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення Дарницького районного суду міста Києва від 25 травня 2023 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий: Судді: