Постанова Перший апеляційний адміністративний суд № 360/207/23

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 листопада 2023 року справа №360/207/23 м. Дніпро Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача Казначеєва Е.Г., суддів Блохіна А.А. , Геращенка І.В. , розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Луганського окружного адміністративного суду від 20 березня 2023 р. у справі № 360/207/23 (головуючий І інстанції І.О. Свергун) за позовом ОСОБА_1 до Луганської обласної прокуратури про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення від 01.11.2019 № 1356к, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,- ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (далі позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Луганського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Луганської обласної прокуратури (далі відповідач), в якому просив: визнати протиправним та скасувати наказ прокуратури Луганської області від 01.11.2019 за № 1356к про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора Сєвєродонецької місцевої прокуратури Луганської області та органів прокуратури Луганської області; поновити ОСОБА_1 на посаді прокурора Сєвєродонецької місцевої прокуратури Луганської області з 01 листопада 2019 року; стягнути з Луганської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 01 листопада 2019 року по дату винесення судового рішення. Ухвалою Луганського окружного адміністративного суду від 07.03.2023 позовну заяву було залишено без руху для усунення недоліків шляхом надання суду уточненої позовної заяви та заяви про поновлення пропущеного строку звернення до суду. 15.03.2023 від позивача на адресу суду на виконання ухвали суду про залишення позовної заяви без руху надійшла заява про уточнення позовних вимог та заява про поновлення строку звернення до суду. В обґрунтування заяви зазначено, що, на час звільнення позивача зі займаної посади, тобто, на 01.11.2019, так і у подальшому, до 01.03.2023 (коли Конституційний Суд України визнав приписи п. 6 Розділу ІІ Прикінцеві і перехідні положення Закону № 113 неконституційними), підстав для оскарження цього рішення не існувало, оскільки Закон № 113, як в цілому, так і в окремих його приписах, у тому числі, п. 6 Розділу ІІ Прикінцеві і перехідні положення, який передбачав виключний порядок повідомлення позивача про звільнення, був чинний та відповідав Конституції України. Після звільнення позивача зі займаної посади, останній не оскаржував зазначене рішення до суду з підстав порушення порядку повідомлення позивача про звільнення, оскільки до цього часу, всі дії відповідача з цих питань відповідали Конституції України, а дізнався про порушення своїх прав, в частині повідомлення про звільнення, саме з 01.03.2023, коли Конституційний Суд України визнав приписи п. 6 Розділу ІІ Прикінцеві і перехідні положення Закону № 113 неконституційними, а тому саме з 01.03.2023 позивач набув право для звернення до суду з метою захисту своїх порушених прав, що до цього часу були невідомі з об`єктивних причин, зазначених вище. Ухвалою Луганського окружного адміністративного суду від 20 березня 2023 року повернуто позивачу адміністративний позов. Позивач, не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, посилаючись на неправильне застосування судом норм процесуального права, просив ухвалу скасувати, поновити позивачу строк звернення до суду та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що за змістом ст. 122 КАС України, початок перебігу строку звернення до адміністративного суду законодавець пов`язує з днем, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Позивач, звертаючись до суду із вищевказаною позовною заявою одночасно з цим подав заяву про поновлення строку звернення до суду за захистом своїх прав, відповідно до якої, підставою для поновлення строку звернення до суду позивач зазначав обставини, що стали відомі йому лише 01.03.2023 та які, до цього часу, взагалі не існували. Так, на час звільнення позивача зі займаної посади, на 01.11.2019, так і у подальшому, до 01.03.2023 (коли Конституційний Суд України визнав приписи п. 6 Розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113 неконституційними), підстав для оскарження цього рішення не існувало, оскільки Закон № 113, як в цілому, так і в окремих його приписах, у тому числі, п. 6 Розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення», який передбачав виключний порядок повідомлення позивача про звільнення, був чинний та відповідав Конституції України. Лише 01.03.2023 Конституційний Суд України у справі № 1-р(ІІ)/2023 визнав приписи п. 6 Розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113 такими, що не відповідають Конституції України, а відтак, у позивача, на законодавчому рівні, виникли законні підстави для звернення до суду з метою захисту порушених прав саме з цієї дати та з цих підстав. Тобто, після звільнення позивача зі займаної посади, останній не оскаржував зазначене рішення до суду з підстав порушення порядку повідомлення позивача про звільнення, оскільки до цього часу, всі дії відповідача з цих питань відповідали Конституції України, а дізнався про порушення своїх прав, в частині повідомлення про звільнення, саме з 01.03.2023, коли Конституційний Суд України визнав приписи п. 6 Розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113 неконституційними, а тому, саме з 01.03.2023 позивач набув право для звернення до суду з метою захисту своїх порушених прав, що до цього часу були невідомі з об`єктивних причин, зазначених вище. Зазначені обставини свідчать про те, що позивачу стало відомо про порушення своїх прав лише 01.03.2023, а не раніше, оскільки саме в цей день Конституційний Суд України у справі № 1-р(ІІ)/2023 визнав приписи п. 6 Розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113 такими, що не відповідають Конституції України, розмітивши це рішення на своєму офіційному веб-сайті у всесвітній мережі інтернет за посиланням: https://ccu.gov.ua/dokument/1-rii2023, ознайомившись з яким позивач і дізнався про порушення своїх прав. Таким чином, позивач у заяві про поновлення строку звернення до суду за захистом своїх прав вказує саме на 01.03.2023, а не іншу дату, як таку, коли останній дізнався чи міг дізнатися про порушенні права, оскільки до 01.03.2023, тобто, до того часу, до поки Конституційний Суд України не ухвалив вищевказане рішення, інших обставин чи підстав, що свідчили про порушення прав позивача при його звільненні взагалі не було, а відтак і підстав для звернення до суду для захисту своїх прав, до 01.03.2023, також не було. Позивач, раніше не звертався до суду для захисту своїх прав, оскільки до 01.03.2023 (коли Конституційний Суд України не ухвалив відповідне рішення у справі № 1-р(ІІ)/2023), підстав для цього не було, а лише з цієї дати вони з`явилися. Скаржник наголошував, що час його звернення до Суду для захисту своїх прав прямо пов`язаний з рішенням Конституційного Суду України, ухваленого лише 01.03.2023, а у випадку, його ухвалення раніше, тобто протягом будь-якого часу, протягом 2019-2022 років. Зазначені обставини вказують, що позивач з самого початку не був згоден зі своїм звільненням, але підстав для оскарження даного рішення, до поки Конституційний Суд України не визнав окремі положення Закону № 113 неконституційним, не було Також, суд фактично підтвердив факт порушення прав позивача, посилаючись на рішення Конституційного Суду України, Конституції України та можливості останньому звернутись до суду для відшкодування завданих збитків але для розгляду справи про оскарження наказу про звільнення, цього виявилось для Суду, недостатньо. При цьому, суд проігнорував вимоги ч. 5 ст. 52 Конституції України. Від відповідача надійшов відзив на скаргу в якому просив залишити її без задоволення, а судове рішення залишити без змін. В обґрунтування зазначити зокрема, що наказом прокуратури Луганської області від 01.11.2019 №1356к ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора Сєвєродонецької місцевої прокуратури Луганської області та з органів прокуратури Луганської області з 01.11.2019. Спірні правовідносини виникли у зв`язку зі звільненням позивача з посади прокурора. Відтак, за характером спірних правовідносин і їх суб`єктним складом цей спір є публічно-правовим спором з приводу проходження і звільнення з публічної служби, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів. КАС України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у частині другій статті 122 цього Кодексу. Таким спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений ч. 5 ст. 122 КАС України. Отже, починаючи з 01.11.2019, у позивача розпочинається перебіг строку звернення до адміністративного суду за захистом порушених прав. Однак, з даним позовом позивач звернувся лише у березні 2023 року, тобто понад 3 роки та 4 місяці після звільнення. Таким чином, позивач звернувся до суду з даним позовом з пропуском строку звернення встановленого частиною п`ятою статтею 122 КАС України. Жодних обставин, які б свідчили про поважність причин пропуску строку звернення до суду позивач не навів. Крім того, Конституційний Суд України рішенням від 01.03.2023 № 1 -р(ІІ)/2023 у справі № 3-2022(9/22) визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), пункт 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ. В той же час, у п. 2 резолютивної частини рішення Конституційний Суд України зазначив, що пункт 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ, визнаний неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Частиною 2 ст. 152 Конституції України, ч. 1 ст. 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» передбачено, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Тобто рішення Конституційного Суду України поширюється на правовідносини, які виникли після його ухвалення, а також на правовідносини, які виникли до його ухвалення, але продовжують існувати (тривають) після цього. Водночас чинним законодавством визначено, що Конституційний Суд України може безпосередньо у тексті свого рішення встановити порядок і строки виконання ухваленого рішення. З огляду на викладене рішення Конституційного Суду України від 01.03.2023 № 1-р(ІІ)/2023 не поширюється на спірні правовідносини у цій справі, які виникли та припинилися до ухвалення Конституційним Судом України цього рішення. Таким чином, дія окремого положення пункту 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ, згідно з рішенням Конституційного Суду України від 01.03.2023 № 1-р(П)/2023, втратила чинність 01.03.2023. Отже, ухвалення Конституційним Судом України рішення про визнання неконституційним пункту 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ не впливає на правовідносини, що склалися до дати його ухвалення. Відповідно до частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Суд, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, здійснюючи апеляційний перегляд у межах доводів та вимог апеляційної скарги, відповідно до частини 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, встановив наступне. Наказом від 01.11.2019 № 1356к позивача звільнено з посади прокурора Сєвєродонецької місцевої прокуратури Луганської області та з органів прокуратури Луганської області відповідно до наказу виконувача обов`язків прокурора Луганської області. Залишаючи позовну заяву без руху, суд першої інстанції виходив з того, що зазначені позивачем у позові підстави щодо пропуску строку звернення до суду не є поважними, а тому у задоволенні заяви суд відмовив. Провертаючи позовну заяву, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не було наведено об`єктивних підстав, які унеможливили звернення його до суду в межах встановленого КАС України строку. Будь-яких інших обставин, які б свідчили про поважність причин пропуску строку на звернення до суду з позовом, позивачем не наведено, існування будь-яких перешкод у реалізації ним своїх прав на судовий захист з метою відновлення прав чи законних інтересів ним не зазначено, а судом не встановлено. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та фактам, здійснюючи апеляційний перегляд у межах доводів та вимог апеляційної скарги, відповідно до частини 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Статтею 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити дії. Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. За статтею 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Таким правом користуються й особи, в інтересах яких подано позовну заяву, за винятком тих, які не мають адміністративної процесуальної дієздатності. Суд вживає визначені законом заходи, необхідні для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. За частиною 1 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Відповідно до частини 1 статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку. Рішенням Конституційного Суду України № 17-рп/2011 від 13 грудня 2011 року визначено, що держава може встановленням відповідних процесуальних строків, обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя. Суд зазначає, що строк звернення до адміністративного суду з адміністративним позовом - проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів. Дотримання строку звернення з адміністративним позовом є однією з умов для реалізації права на позов у публічно-правових відносинах. Встановлення строків звернення до суду з відповідними позовними заявами законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними, передбачених Кодексом адміністративного судочинства України, певних процесуальних дій. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Відповідно до ч.2 ст. 122 КАС України, для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 конкретизувала, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (п. 39). Колегія суддів зауважує, що висновки, викладені у постановах Верховного Суду перебувають у нерозривному зв`язку із обсягом встановлених у кожній конкретній справі обставин окремо. Тому адміністративні суди не повинні сприймати як обов`язкові висновки, викладені у постановах Верховного Суду, здійснені на підставі відмінних фактичних обставин справи. У пункті 13 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ» від 6 березня 2008 року №2 зазначено, що при розгляді спорів з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби застосовуються строки звернення до суду, встановлені спеціальними законами. У разі коли ці закони зазначені питання не врегульовують, то з врахуванням необхідності субсидіарного застосування законів про працю суди повинні виходити із строків звернення до суду, визначених частиною 1 статті 233 Кодексу законів про працю України. Тому громадянин може звернутися із заявою про вирішення спору в тримісячний строк із дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення з публічної служби - у місячний строк із дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Так, згідно частини 1 статті 233 Кодексу законів про працю України (у редакції на час звільнення), працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Аналізуючи вищезазначені положення законодавства, колегія суддів дійшла до переконливого висновку, що у разі звільнення, особа має право оскаржити таке звільнення у місячний строк із дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. При цьому, за частиною 5 статті 122 КАС України, для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк. Згідно сталої судової практики, до цієї категорії справ поширюються частини 5 статті 122 КАС України. Зі змісту наведених норм слідує, що для звернення до адміністративного суду з позовом щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлено місячний строк і цей строк обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Законодавець визнав строк в один місяць достатнім для того, щоб у справах цієї категорії особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушено її права, свободи чи інтереси, визначилася, чи звертатиметься вона до суду з позовом за їх захистом. У постанові від 05.02.2020 у справі № 9901/425/19 Велика Палата Верховного суду зазначила, що у випадку, коли особа вважає, що її права при прийнятті, проходженні або звільненні з публічної служби були порушені, вона має право звернутися до суду у більш стислі строки, ніж на загальних підставах. Звернення до суду з пропуском цього строку за відсутності поважних причин позбавляє таку особу права захисту у судовому порядку. Колегія суддів зазначає, що день, коли особа дізналася про порушення свого права - це встановлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, внаслідок якої відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів. Доказами того, що особа знала про порушення своїх прав, є, зокрема, умови, за яких вона мала реальну можливість дізнатися про порушення своїх прав. У той же час, триваюча пасивна поведінка такої особи не свідчить про дотримання строку звернення до суду з урахуванням наявної у неї можливості знати про стан своїх прав, свобод та інтересів. Не звернення до суду з адміністративним позовом за захистом свої прав через неналежне використання своїх процесуальних прав не є поважною причиною пропуску строку. При цьому, порівняльний аналіз термінів "дізнався" та "повинен дізнатися", що містяться в частині 2 статті 122 КАС України дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку позивача знати про стан своїх прав. Своєю чергою суд при визначенні початку перебігу строку звернення до суду, суд з`ясовує момент, коли особа фактично дізналася або мала реальну можливість дізнатися про наявність відповідного порушення (рішення, дії, бездіяльності), а не коли вона з`ясувала для себе, що певні рішення, дії чи бездіяльність стосовно неї є порушенням. Позивачу недостатньо лише послатися на необізнаність про порушення його прав, свобод та інтересів; при зверненні до суду він повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду протягом встановленого законом строку від дати порушення його прав, свобод чи інтересів. У той же час, триваюча пасивна поведінка такої особи не свідчить про дотримання строку звернення до суду з урахуванням наявної у неї можливості знати про стан своїх прав, свобод та інтересів. Вказаний висновок сформовано в постанові Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних Касаційного адміністративного суду від 31.03.2021 у справі № 240/12017/19. Аналогічні правові позиції висловлені Верховним Судом у постанові від 25 травня 2023 року справа № 640/16276/21. Суд зазначає, що правовий інститут строків звернення до адміністративного суду за захистом свого порушеного права не містить вичерпного, детально описаного переліку причин чи критеріїв їх визначення. Натомість закон запроваджує оцінні, якісні параметри визначення причин їх недотримання - вони повинні бути поважними, реальними або, непереборними і об`єктивно нездоланними на час перебігу строків звернення до суду. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2020 у справі № 9901/32/20 дійшла висновку, що інакшого способу визначити, які причини належить віднести до поважних, ніж через зовнішню оцінку (кваліфікацію) змісту конкретних обставин, хронологію та послідовність дій суб`єкта правовідносин перед зверненням до суду за захистом свого права, немає. Під таку оцінку мають потрапляти певні явища, фактори та їх юридична природа; тривалість строку, який пропущений; те, чи могли і яким чином певні фактори завадити вчасно звернутися до суду, чи перебувають вони у причинному зв`язку із пропуском строку звернення до суду; яка була поведінка суб`єкта звернення протягом цього строку; які дії він вчиняв, і чи пов`язані вони з готуванням до звернення до суду тощо. Причина пропуску строку звернення до суду може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об`єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування. Тобто, поважними причинами можуть визнаватися лише такі обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звернулася з позовною заявою, пов`язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належним чином. Отже, поновленню підлягають лише порушені з поважних причин процесуальні строки, встановлені законом. Як було встановлено судом першої інстанцій та підтверджується матеріалами справи, позивач ще у 2019 році був ознайомлений з наказом про його звільнення, що ним не заперечується. Отже, з часу ознайомлення з наказом, позивач повинен був обізнаний про порушення своїх прав, тобто з цієї дати почався перебіг місячного строку для звернення до суду з позовом. З позовом про захист порушеного права позивач звернувся лише 06.03.2023, тобто, з пропуском місячного строку. В обґрунтування поновлення строку, позивачем зазначено, що на час звільнення та до 01.03.2023, підстав для оскарження цього рішення не існувало, лише 01.03.2023 Конституційний Суд України у справі № 1-р(ІІ)/2023 визнав приписи п. 6 Розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113 такими, що не відповідають Конституції України. Отже, з цієї дати у позивача на законодавчому рівні, виникли законні підстави для звернення до суду з метою захисту порушених прав саме з цієї дати та з цих підстав. Суд не приймає посилання скаржника на вказані обставини, оскільки предметом спору по суті є правомірність звільнення (на відповідну дату) та можливість поновлення на публічній службі. Суд звертає увагу на те, що визначальним, як зазначалось, є час ознайомлення особи з самим фактом звільнення шляхом отримання відповідно наказу або трудової книжки. Стосовно доводів позивача про вплив на спірні правовідносини рішення Конституційного Суду України від 01.03.2023 за № 1-р(ІІ)/2023, який визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) пункт 6 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX, що має бути враховано Судом при вирішенні цієї справи, колегія суддів зауважує, що за змістом цього рішення, пункт 6 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX, визнаний неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення, тобто з 01.03.2023. Своєю чергою аналіз норм розділу ХІІ Конституції України («Конституційний Суд України») та Закону України «Про Конституційний Суд України» від 13.07.2017 дає підстави дійти висновку про те, що рішення Конституційного Суду України має пряму (перспективну) дію в часі та застосовується щодо тих правовідносин, які тривають або виникли після його ухвалення. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення рішення Конституційним Судом України, однак продовжують існувати після його ухвалення, то на них поширюється дія такого рішення Конституційного Суду України. Отже, Рішення Конституційного Суду України від 01.03.2023 № 1-р(ІІ)/2023 не поширюється на спірні правовідносини у цій справі, які виникли та припинилися до ухвалення Конституційним Судом України цього рішення. Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 04.04.2023 у справі № 640/1818/20, від 05.04.2023 у справі № 420/6784/21, від 23.05.2023 у справі № 520/25364/21, від 12 жовтня 2023 року у справі №360/7719/21. Також, вказане рішення Конституційного Суду України від 01.03.2023 року, враховуючи момент втрати чинності пункту 6 розділу II «;Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року № 113-ІХ, який визнано неконституційним, не виключає застосування строків звернення до суду, визначених ч.5 ст. 122 КАС України, до правовідносин з приводу оскарження наказу про звільнення позивача, не поновлює їх та не зупиняє. Інших доказів на підтвердження поважності пропуску строку звернення до суду з позовом позивачем не надано. Суд зазначає, що відповідно до пункту 6 частини 5 статті 44 КАС України, учасники справи зобов`язані виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки. Обґрунтовуючи висновки про обов`язок сторони належним чином використовувати процесуальні права, у рішенні від 07.07.1989 у справі «Union Alimentaria Sanders S.A. v. Spain» Європейський суд з прав людини зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, пов`язаних зі зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Колегія суддів зазначає, що пропущений строк звернення до суду з позовом може бути поновлений за наявністю поважних причин, проте позивач не зазначив об`єктивно непереборних обставин, які б не залежали від його волевиявлення або пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами, що позбавили позивача можливості звернутися до адміністративного суду з даним позовом у встановлений процесуальним законодавством строк. Отже, зазначені обставини не є поважними причинами пропуску строку звернення до суду, оскільки позивач знав, що його звільнено зі служби та у нього не було перешкод для звернення до суду у встановлений законом місячний строк. Тобто, позивач пропустив строк звернення до суду з причин, які не є поважними. З огляду на викладене, колегія суддів дійшла до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 316 КАС України, обумовлює для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення - без змін. Керуючись ст. 308, 311, 312, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Луганського окружного адміністративного суду від 07 березня 2023 р. у справі № 360/207/23 - залишити без задоволення. Ухвалу Луганського окружного адміністративного суду від 07 березня 2023 р. у справі № 360/207/23 - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів після складення повного тексту в порядку, визначеному ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Повне судове рішення складено та підписано 08 листопада 2023 року Суддя-доповідач Е.Г. Казначеєв Судді А.А. Блохін І.В. Геращенко