Постанова 4806 № 304/1886/22

Справа № 304/1886/22 П О С Т А Н О В А Іменем України 24 жовтня 2023 року м. Ужгород Закарпатський апеляційний суд в складі: головуючого судді - Джуги С.Д., суддів : Куштана Б.П., Мацунича М.В. з участю секретаря: Чичкало М.А. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_2 , на рішення Перечинського районного суду Закарпатської області від 09 березня 2023 року у складі судді Гевці В.М., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,- в с т а н о в и в : ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 . Позов мотивує тим, що ОСОБА_1 є єдиним власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується Випискою з погосподарської книги № 10, довідкою № 911 та Витягом з Єдиного державного реєстру речових прав на нерухому майно. За її місцем проживання відповідно до довідки про склад сім`ї № 699 від 14 вересня 2022 року зареєстровані особи, зокрема, ОСОБА_3 (невістка позивачки). Зазначено, що остання більше року не проживає за вище вказаною адресою, покинула свого чоловіка та свою дитину, не піклується про неї та не проживає за місцем реєстрації. Даний факт підтверджується довідкою Дубриницької сільської ради № 679 від 15 вересня 2022 року та актом встановлення факту проживання, який підписаний комісією в складі депутата сільської ради Кул Є.С. та сусідів ОСОБА_4 , ОСОБА_5 і ОСОБА_6 . У вказаних документах зазначено, що відповідачка не проживає за місцем реєстрації більше шести місяців. Також вказано, що відповідачка не сплачує комунальні послуги, не бере участі в утриманні домогосподарства, не дбає про матеріальне забезпечення сім`ї, ухиляється від утримання малолітньої доньки та не несе жодних витрат на утримання домогосподарства. На теперішній час відповідачка не є членом сім`ї, її реєстрація носить формальний характер. Позивачка, як власник, не бажає щоб відповідачка була зареєстрована у належному їй будинку. За наведених обставин, а також з врахуванням того, що ОСОБА_3 в добровільному порядку не бажає знятися з реєстраційного обліку, просила заявлений позов задовольнити. Рішенням Перечинського районного суду Закарпатської області від 09 березня 2023 року в задоволенні позову відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_2 , просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що суд не врахував обставини, які наведені в обґрунтування заявленого позову і не дав їм належної правової оцінки та неправомірно дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог. Відзиву на апеляційну скаргу не надходило. В судовому засіданні представник апелянта ОСОБА_2 підтримав апеляційну скаргу, просить її задовольнити. Відповідач, її представник в судове засідання не з`явилися. Про дату, час, місце розгляду справи належним чином повідомлені. Справа на підставі ч.2 ст. 372 ЦПК України, розглянута у їх відсутності. Колегія суддів, заслухавши доповідь судді, пояснення представника апелянта, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, вважає, що така не підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно із ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обовязком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. За змістом ст.ст. 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відмовляючи в задоволенні заявленого позову, суд першої інстанції виходив з недоведеності заявленого позову. З такими висновками суду погоджується і апеляційний суд, оскільки вони відповідають нормам матеріального та процесуального права. Матеріалами справи установлено, що будинок АДРЕСА_1 , належить на праві приватної власності позивачу ОСОБА_1 , що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 242248784 від 28 січня 2021 року. Відповідно до довідки про склад сім`ї № 699 від 14 вересня 2022 року, виданої Дубриницькою сільською радою Ужгородського району Закарпатської області ОСОБА_1 , за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 син; ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 донька; ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_3 - син; ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_4 - онук; ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 - невістка ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_6 онука. Згідно із довідкою №679 від 15.09.2022 року, виданої виконкомом Дубриницької сільської ради Ужгородського району Закарпатської області, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , тривалий час, а саме більше шести місяців не проживає за адресою: АДРЕСА_1 . Підстава: акт про встановлення факту проживання ОСОБА_3 від 15.09.2022 року. Відповідно до акту про встановлення факту проживання без дати, складеним депутатом сільської ради Кул Є.С. в присутності сусідів свідків: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , проведено обстеження дворогосподарства ОСОБА_1 , внаслідок якого виявлено, що ОСОБА_3 не проживає за адресою АДРЕСА_1 уже більше шести місяців. (а.с.17-23). Згідно зі ч.2 ст. 10 ЦПК України суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. (ч.4 ст. 10 ЦПК України) За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Статтею 9 ЖК Української РСР передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян. Згідно із ст.150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди. За змістом ч.1 та ч.4 ст.156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу. Відповідно до ст.405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 квітня 2021 року по справі № 206/5355/18 (провадження № 61-6714св20) зазначено, що: «відповідно до пункту 1 статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожній особі гарантується окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів позитивні зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K., 21 лютого 1990 року). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення в справі Gillow v. the U.K., 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення в справі Larkos v. Cyprus, 18 лютого 1999 року). Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції. В рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» викладені загальні принципи тлумачення статті 8 Конвенції щодо права на повагу до свого житла. Європейський суд з прав людини, констатував, що «згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 40, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). Європейський суд з прав людини вказує, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). «Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 42, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). Втручання у право на повагу до житла відповідачів буде відповідати Конвенції не лише тоді, коли таке втручання здійснюється згідно із законом, але й якщо для такого втручання існують легітимні цілі, вичерпний перелік яких наведений у пункті другому статті 8 Конвенції. Обґрунтування пропорційності виселення Європейський суд з прав людини вважає обов`язковою умовою належного застосування статті 8 Конвенції (див. mutatis mutandis «Dakus v. Ukraine», № 19957/07, § 50-51, ЄСПЛ від 14 грудня 2017 року). Право на житло є конституційним правом людини, яке гарантується Основним Законом України, Конвенцією, а тому позбавлення цього права, можливо лише на підставі закону, мати легітимну мету та відповідати принципу пропорційності втручання. Матеріалами справи доведено, що відповідач ОСОБА_3 перебувала в зареєстрованому шлюбі з сином позивача ОСОБА_7 , та з 18 січня 2017 року проживала і є до даного часу зареєстрованою за адресою: АДРЕСА_1 . Тобто, відповідач вселилася, проживала, зареєструвалася в даному будинку за згодою позивача, як власника будинку, і на законних підставах набула права користування даним житлом. У відзиві на апеляційну скаргу відповідач ОСОБА_3 вказує, що з початку вересня 2022 року вона не може проживати у даному будинку, оскільки позивач створює їй перешкоди у користуванні житлом, не пускає її до будинку, в тому числі і для спілкування з її малолітньою дитиною. Таким чином наявні поважні причини внаслідок яких відповідач не може користуватися житлом. Окрім того, З довідки №679 від 15.09.2022 року, виданої виконкомом Дубриницької сільської ради Ужгородського району Закарпатської області, яка подана позивачем на підтвердження заявлених вимог, не вбачається час і конкретний період з якого відповідач не проживає у вказаному будинку, а в акті про встановлення факту проживання, на підставі якого видана дана довідка, взагалі не вказано дати його складання, лише вказано що відповідачка не проживає за вказаною адресою уже більше шести місяців. Позивач, подавши позов про втрату права на користування житлом відповідача, конкретно не вказала і не довела мету, яку вона переслідує, співмірність та необхідність застосування такого заходу. Пред`явлення вказаних вимог позивача до відповідача і позбавлення її прав на житло, у даному випадку, є невиправданим втручанням у приватну сферу відповідача, порушенням її прав на повагу до приватного та сімейного життя і не відпадає принципу пропорційності та легітимній меті. Суд першої інстанції врахував вищенаведені фактичні обставини справи та вимоги закону, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, дав їм належну правову оцінку та дійшов правильних висновків про відсутність правових підстав для задоволення заявленого позову та позбавлення відповідача права користування житлом. Таким чином рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим і підстав для його зміни чи скасування немає. Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, а тому не заслуговують на увагу. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За вказаних обставин апеляційний суд дійшов до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішень суду першої інстанції без змін. Керуючись ст.ст.374, 375, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд,- постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_2 , залишити без задоволення. Рішення Перечинського районного суду Закарпатської області від 09 березня 2023 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення може бути оскаржена до Верховного Суду. Повний текст судового рішення складено 03 листопада 2023 року. Головуючий : Судді: