Постанова Сьомий апеляційний адміністративний суд № 120/765/23

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 120/765/23 Головуючий суддя 1-ої інстанції - Чернюк Алла Юріївна Суддя-доповідач - Біла Л.М. 06 листопада 2023 року м. Вінниця Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Білої Л.М. суддів: Гонтарука В. М. Матохнюка Д.Б. , розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 18 липня 2023 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення Хмільницької районної державної адміністрації Вінницької області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії, В С Т А Н О В И В : Позивач звернувся до суду з позовом до Управління соціального захисту населення Хмільницької районної державної адміністрації, в якому просив: - визнати протиправними дії Управління соціального захисту населення Хмільницької районної державної адміністрації щодо відмови у встановленні статусу інваліда війни та видачі посвідчення інваліда війни; - зобов`язати Управління соціального захисту населення Хмільницької районної державної адміністрації надати статус інваліда війни та видати посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни. Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 18 липня 2023 року в задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, позивачем подано апеляційну скаргу, в якій апелянт просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач посилається на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного, на його думку, вирішення спору. Відповідач скористався правом подання письмового відзиву на апеляційну скаргу, в якому заперечив проти доводів позивача та просив відмовити в задоволенні апеляційної скарги. Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження на підставі наявних у ній доказів. Враховуючи, що матеріали справи містять достатньо доказів для вирішення спору, колегія суддів вважає за можливе розглядати справу в порядку письмового провадження. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, а також правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, суд апеляційної інстанції дійшов наступних висновків. Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що позивач перебуває на обліку в Управлінні праці та соціального захисту населення Хмільницької районної державної адміністрації як учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС (категорія 1), що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 , виданим 07.03.2019, а також являється особою з інвалідністю 2-ї групи внаслідок захворювання, пов`язаного з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. У період з 12.01.1990 по 12.02.1990 позивач приймав безпосередню участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, що підтверджується довідкою № 121 від 24.10.2017, виданою Комунальним підприємством "КИЇВПАСТРАНС" Автобусний парк № 8 . 10.03.2023 представник позивача звернулася до відповідача із заявою, в якій просила надати позивачу статус особи з інвалідністю внаслідок війни 2-ї групи та видати відповідне посвідчення державного зразка. За результатами розгляду такої заяви, відповідач листом від 17.01.2023 № 04.1-15-100 відмовив у її задоволенні та видачі відповідного посвідчення, мотивуючи свою відмову відсутністю належних доказів в підтвердження факту залучення позивача до складу формувань Цивільної оборони, що свідчить про відсутність підстав для встановлення позивачу статусу особи інваліда війни та видачі посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни. Вважаючи наведені дії відповідача щодо відмови у встановленні статусу особи з інвалідністю внаслідок війни та видачі відповідного посвідчення протиправними, позивач звернувся з даним позовом до суду за захистом своїх прав. Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що в даній адміністративній справі позивачем не доведено факту порушення його законних прав та інтересів відповідачем, а відтак відмовляючи позивачу у встановленні статусу особи з інвалідністю внаслідок війни на підставі п. 9 ч. 2 ст. 7 Закону N 3551-XII та у видачі відповідного посвідчення, відповідач діяв на підставі та у спосіб, що передбачені Конституцією та чинним законодавством. Переглядаючи оскаржуване судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіряючи дотримання судом першої інстанцій норм процесуального права, колегія суддів виходить із наступного. Так, правовий статус ветеранів війни, створення належних умов для їх життєзабезпечення визначає Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року №3551-XII (далі - Закон №3551-XІІ). Відповідно до ч. 1-2 статті 4 Закону №3551-XІІ ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав. До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, особи з інвалідністю внаслідок війни, учасники війни. Відповідно до пункту 9 частини другої статті 7 Закону № 3551-XII до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать також особи з інвалідністю з числа, зокрема, осіб, залучених до складу формувань Цивільної оборони, які стали особами з інвалідністю внаслідок захворювань, пов`язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи. Відповідно до положень статті 18 Закону № 3551-XII ветеранам війни вручаються посвідчення та нагрудні знаки. Порядок виготовлення та видачі посвідчень і знаків встановлюється Кабінетом Міністрів України та міжнародними договорами, в яких бере участь Україна. Згідно з пунктом 2 Положення про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 02.05.1994 № 302 (далі - Положення № 302 в редакції на момент звернення із заявою про встановлення відповідного статусу), посвідчення є документом, що підтверджує статус ветеранів війни, членів сімей загиблих (померлих) ветеранів війни, членів сімей загиблих (померлих) Захисників чи Захисниць України, на основі якого надаються відповідні пільги і компенсації. Приписами абз. 2 пункту 7 Положення № 302 визначено, що Посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни, Посвідчення учасника війни і відповідні нагрудні знаки, Посвідчення члена сім`ї загиблого, Посвідчення члена сім`ї загиблого Захисника чи Захисниці України видаються структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у місті (у разі їх утворення) рад (далі - органи соціального захисту населення) за місцем реєстрації громадянина. Пунктом 10 Положення № 302 передбачено, що "Посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни" видається на підставі довідки медико-соціальної експертної комісії про групу та причину інвалідності. Таким чином, обов`язковими умовами, за якими особу можна віднести до інвалідів війни згідно з пунктом 9 частини 2 статті 7 Закону N 3551-XII, є наявність в особи сукупності таких обов`язкових умов: залучення такої особи до складу формувань Цивільної оборони та отримання інвалідності внаслідок захворювання, пов`язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи. Наведений вище висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була викладена у постановах від 27.02.2019 по справі № 818/26/18 та № 149/3307/16-а, від 20.02.2019 у справі № 817/237/18, від 13.02.2019 по справі № 676/1827/17. Статтею 10 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 28.09.1991 № 796-XII (далі - Закон № 796-XII, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що учасниками ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС вважаються громадяни, які безпосередньо брали участь у будь-яких роботах, пов`язаних з усуненням самої аварії, її наслідків у зоні відчуження у 1986-1987 роках незалежно від кількості робочих днів, а у 1988-1990 роках - не менше 30 календарних днів, у тому числі проведенні евакуації людей і майна з цієї зони, а також тимчасово направлені або відряджені у зазначені строки для виконання робіт у зоні відчуження, включаючи військовослужбовців, працівники державних, громадських, інших підприємств, установ і організацій незалежно від їх відомчої підпорядкованості, а також ті, хто працював не менше 14 календарних днів у 1986 році на діючих пунктах санітарної обробки населення і дезактивації техніки або їх будівництві. Перелік цих пунктів визначається Кабінетом Міністрів України. Положенням про невоєнізовані формування ЦО СРСР, затвердженим Наказом начальника Цивільної оборони СРСР від 06.06.1975 року № 90 та Положенням про Цивільну оборону СРСР, затвердженим Постановою КПРС і Ради Міністрів СРСР від 18.03.1976 року № 1111, було передбачено, що формування Цивільної оборони, в тому числі і невоєнізовані, створювались для виконання заходів по ліквідації аварій, катастроф, стихійних лих, великих пожеж, та їх наслідків, а також при застосуванні засобів масового ураження (у воєнний час), захисту і організації життєзабезпечення населення. Відтак, суд першої інстанції вірно відзначив, що факт прийняття позивачем участі у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, що підтверджується наявними у матеріалах справи доказами, вказують на те, що на нього поширюються пільги, гарантії і компенсації, передбачені Законом України "Про статус і соціальний захист осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи". Дана обставина відповідачем не заперечується. Водночас, згідно правової позиції Верховного Суду, викладеної у постановах від 10.10.2019 по справі №810/4584/18, від 19.09.2019 по справі №756/8323/16, від 26.02.2020 по справі № 377/196/17, від 16.06.2021 у справі №810/372/18 для набуття статусу інваліда війни, з підстав, встановлених п. 9 ч. 2 ст. 7 Закону № 3551-XII, окрім як факту настання в особи інвалідності внаслідок захворювання, пов`язаного з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, зазначений Закон містить також умову, щоб така особа брала участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС саме у складі формувань Цивільної оборони. Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 26.02.2020 по справі № 377/196/17, наведене вище пояснюється тим, що крім формувань Цивільної оборони у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС брали участь інші формування, які створювались в іншому порядку, ніж невоєнізовані формування цивільної оборони та направлялись у райони виконання робіт згідно з розпорядженнями керівників відповідних органів, відомств, організацій, установ та підприємств. Так, Положенням про Цивільну оборону СРСР, затвердженим Постановою КПРС і Ради Міністрів СРСР від 18.03.1976 року № 1111, та Положенням про невоєнізовані формування ЦО СРСР, затвердженим Наказом начальника ІДО СРСР від 06.06.1975 року №90, було передбачено, що формування Цивільної оборони, в тому числі і невоєнізовані, створювались для виконання заходів по ліквідації аварій, катастроф, стихійних лих, великих пожеж, та їх наслідків, а також при застосуванні засобів масового ураження (у воєнний час), захисту і організації життєзабезпечення населення. Для набуття статусу особи з інвалідністю внаслідок війни (з підстав, встановлених п. 9 ч. 2 ст. 7 Закону №3551-XII), окрім як факту настання в особи інвалідності внаслідок захворювання, пов`язаного з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, Закон містить також умову, щоб така особа брала участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС саме у складі формувань Цивільної оборони. Разом з тим, як вірно зазначив суд першої інстанції, за відсутності в матеріалах справи доказів, які б свідчили про залучення позивача до формувань Цивільної оборони для ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, достатніх підстав для набуття статусу особи з інвалідністю внаслідок війни за правилами п. 9 ч. 2 ст. 7 Закону № 3551-XII немає. При цьому, суд першої інстанції доцільно звернув увагу, що документи, які є в наявності у позивача та які були долучені до заяви останнього щодо встановлення йому статусу інваліда війни, адресованої відповідачу, підтверджують його статус учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та настання інвалідності, проте, належного документального підтвердження своєї безпосередньої участі у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи саме в складі формувань Цивільної оборони позивачем надано не було, оскільки така інформація в них не відображена. Довідка № № 121 від 24.10.2017, видана Комунальним підприємством "КИЇВПАСТРАНС" Автобусний парк №8, на яку посилається позивач, не приймається судом до уваги, оскільки нею не підтверджено факту залучення підприємства, на якому працював позивач, до складу формувань Цивільної оборони, а також безпосередньої участі позивача у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи саме в складі формувань Цивільної оборони. Також, на підтвердження участі в ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС саме в складі формувань Цивільної оборони, позивач надає довідку, видану ПАТ "Калинівським АТП 10509" від 30.07.2013 № 61, у якій вказано список осіб, залучених до складу формувань, цивільної оборони, які стали інвалідами внаслідок захворювань, пов`язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, зокрема вказано ОСОБА_1 терміном з 12.01.1990 по 12.02.1990 на підставі наказу № 1 від 01.01.1990, яка однак не містить жодних відомостей чи посилань на інші розпорядчі документи по підприємству, крім зазначеного наказу, які б підтверджували участь позивача у складі формувань Цивільної оборони. Стосовно наданого позивачем наказу №18/ОК від 31.01.1990, то останній також не є належним доказом залучення позивача до формувань Цивільної оборони, оскільки в наказі зазначено про відрядження позивача в м. Чорнобиль Київської області як водія для перевезення робочої зміни. Як неодноразово зазначалось Верховним Судом в аналогічній категорії справ, доведення вказаної обставини, є істотною, оскільки в протилежному випадку статус особи з інвалідністю внаслідок війни (на підставі п. 9 ч. 2 ст. 7 Закону N 3551-XII) поширюватиметься на всіх, хто належать до категорії осіб, які брали безпосередню участь у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС і її наслідків і відповідно мають статус ліквідатора наслідків аварії на Чорнобильській АЕС (п. п. 1 ч. 1 ст. 9 Закону N 796-XII). З даного приводу варто зазначити, що статус інвалідів війни розповсюджено на осіб, залучених до складу формувань Цивільної оборони, на підставі Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" № 1770-IV від 15.06.2004. Так, з пояснювальної записки до проекту цього Закону встановлено, що до категорії осіб, залучених до складу формувань Цивільної оборони, законодавець запропонував відносити вузьку категорію осіб (1300 чоловік), які з перших днів аварії разом з військовослужбовцями виконували роботи у 30-ти кілометровій зоні найвищого радіоактивного забруднення у складі мобільних загонів спецзахисту формувань Цивільної оборони, що знаходилися в структурі Міністерства оборони колишнього Союзу РСР, діяли за його статутом та підпорядковувалися військовому командуванню. Разом з тим, в матеріалах справи відсутні будь-які докази про те, що позивач брав участь у загонах спецзахисту формувань Цивільної оборони, що знаходилися в структурі Міністерства оборони колишнього Союзу РСР, а тому не може бути визнаний особою з інвалідністю внаслідок війни саме на підставі п. 9 ч. 2 ст. 7 Закону № 3551-XII. Наведений вище висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 04.04.2019 у справі № 363/1489/17. Також, колегія суддів вважає необґрунтованими та безпідставними викладені позивачем доводи про те, що жоден нормативний документ з питань цивільної оборони не містить однозначної вимоги щодо обов`язковості видання розпорядчого документу про залучення кожної конкретної особи до дій у складі формувань цивільної оборони, а тому особи, які залучались до складу формувань Цивільної оборони у 1986 році та в інші роки ліквідації, інвалідність яких пов`язана з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, мають право отримати такий статус інваліда війни та/або особи з інвалідністю внаслідок війни, оскільки в спірних правовідносинах має бути підтверджена належними та допустимими доказами участь позивача у ліквідації наслідків аварії у складі формувань Цивільної оборони. Натомість, як уже наголошувалось судом вище, належного документального підтвердження своєї участі у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи саме в складі формувань Цивільної оборони позивачем не надано. Отже, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що відмовляючи позивачу у встановленні статусу особи з інвалідністю внаслідок війни на підставі п. 9 ч. 2 ст. 7 Закону N 3551-XII та у видачі відповідного посвідчення, відповідач діяв на підставі та у спосіб, що передбачені Конституцією та чинним законодавством, та не допустив порушень прав позивача. В контексті викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об`єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, викладених у зазначеному рішенні, у зв`язку з чим підстав для його скасування не вбачається. Інші доводи апеляційної скарги встановлених обставин справи та висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. При цьому, надаючи оцінку доводам апеляційної скарги, судова колегія враховує, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. У п.58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Відповідно до п.1 ч.1 ст.315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 18 липня 2023 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили в порядку та в строки, передбачені ст. 325 КАС України. Головуючий Біла Л.М. Судді Гонтарук В. М. Матохнюк Д.Б.