Постанова 4813 № 522/487/19

Номер провадження: 22-ц/813/875/23 Справа № 522/487/19 Головуючий у першій інстанції Чернявська Л. М. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19.10.2023 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі: головуючого судді: Драгомерецького М.М., суддів: Громіка Р.Д., Дришлюка А.І., при секретарі судового засідання: Узун Н.Д., за участю представника позивачів - Тізула О.І. , представника відповідача - ОСОБА_2 , розглянув у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду апеляційну скаргу адвоката Тізула Олега Івановича, який діє в інтересах ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 січня 2021 року по справі за позовом ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 до ОСОБА_7 , за участю третьої особи ОСОБА_8 про визнання договору дарування недійсним, визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності на нерухоме майно, - ВСТАНОВИВ: 14 січня 2019 року ОСОБА_3 , ОСОБА_9 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 в особі адвоката - Тізула Олега Івановича звернулись до Приморського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_7 , за участю третьої особи ОСОБА_8 про визнання договору дарування недійсним, визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності на нерухоме майно. В обґрунтування позову зазначfли, що 03 лютого 2012 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_7 було укладено договір дарування 26/1000 частин житлового будинку під АДРЕСА_1 , що складають 54/100 частини квартири під номером 38 , який був посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Луб І.В., зареєстрований в реєстрі за №33. Також повідомлено, що 13 грудня 2018 року позивачам стало відомо, що 13 грудня 2018 року ОСОБА_10 написав власноручну заяву про те, що 03 лютого 2012 року ОСОБА_8 в рахунок виконання договору купівлі-продажу 26/1000 частин житлового будинку під АДРЕСА_1 , що складають 54/100 частини квартири під №38 отримав від покупця вищевказаної квартири ОСОБА_5 грошову суму в розмірі 60 767, 00 грн в присутності ОСОБА_10 . Тобто фактично 03 лютого 2012 року між ОСОБА_8 та відповідачем не було укладено договору дарування, а 03 лютого 2012 року було укладено договір купівлі-продажу між ОСОБА_8 та покупцем вищевказаної квартири ОСОБА_11 . Також зазначили, що на момент укладення вищевказаного договору купівлі-продажу вищевказаної квартири між ОСОБА_8 та ОСОБА_5 , позивач ОСОБА_3 знаходилась в законному шлюбі з покупцем вищевказаної квартири - ОСОБА_5 , тому на підставі вищевикладених фактів та на підставі вимог ст. 60 СК України 03 лютого 2012 року в результаті укладення вищевказаного договору купівлі-продажу вищевказаної квартири, право власності на вищевказану квартиру отримали в рівних частках ОСОБА_5 та його дружина позивач ОСОБА_3 . Зазначають, що ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер. Всі позивачі, крім позивача ОСОБА_3 , є рідними дітьми померлого спадкодавця ОСОБА_12 . 11 березня 2020 року задоволено клопотання представника позивачів адвоката Тізул О.І. та залучено до участі у справі у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на боці позивачів - ОСОБА_8 . Представник відповідача ОСОБА_7 адвокат Ковиркіна І.І. позов не визнала і стверджувала, що позов є недоведеним. Пояснила, що відповідачка ОСОБА_7 це мати ОСОБА_13 , громадянки Норвегії з якою померлий ОСОБА_5 проживав у цивільному шлюбі 15 років по день своєї смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 Відповідачка ОСОБА_7 придбала спірну квартиру за власні кошти в розмірі 45 000 доларів США, за договором дарування. Договір дарування укладався на вимогу ОСОБА_14 , оскільки договір укладався стосовно частки квартири та потрібна була згода всіх співвласників. За життя ОСОБА_5 не оспорював договір придбання квартири. Також зазначила, що сторона позивачів не надала суду належних доказів, не має банківських розрахунків, митних декларацій з підтвердженням ввозу на територію України таких значних коштів. Показання і пояснення свідків - це також неналежні докази правової позиції позивача. 27 січня 2021 року рішенням Приморського районного суду м. Одеси у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 до ОСОБА_7 , за участю третьої особи ОСОБА_8 про визнання договору дарування недійсним, визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності на нерухоме майно відмовлено в повному обсязі. Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, адвокат Тізул Олег Іванович, який діє в інтересах ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 подав апеляційну скаргу в якій просить суд рішення Приморського районного суду м. Одеси віл 27 січня 2021 року скасувати в повному обсязі, ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги позивачів задовольнити. 12 грудня 2022 року Одеським апеляційним судом отримано відзив на апеляційну скаргу від представника ОСОБА_7 - ОСОБА_2 . Представник відповідача наголошує на законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції, а апеляційну скаргу вважає безпідставною та такою, що не підлягає задоволенню. Представник наголошує на тому, що право власності відповідача підтверджується Договором дарування №33 від 03.02.2012, який був посвідчений приватним нотаріусом. Крім того, представник наголошує на застосуванні строку позовної давності та зазначає про заявлення відповідних вимог в суді першої інстанції. З огляду на вказане, представник позивача просить суд в задоволенні вимог апеляційної скарги відмовити в повному обсязі, а рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 січня 2021 року залишити без змін. В судове засідання, призначене на 19 жовтня 2023 року об 14 год 30 хв з`явились: представник позивачів - Тізул О.І. та представник відповідача - ОСОБА_2 , інші учасники справи в судове засідання не з`явились, про час, дату та місце розгляду справи були повідомлені належним чином. Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу у відсутність не з`явившихся учасників справи, які своєчасно і належним чином були повідомлені про час і місце розгляду справи. В ході судового засідання представник Тізул О.І. заявив клопотання про виклик для допиту як свідка третьої особи ОСОБА_8 .. Протокольною ухвалою суду в задоволенні клопотання представника позивачів - Тізула О.І. про виклик третьої особи ОСОБА_8 , як свідка для допиту, відмовлено. В судовому засіданні представник позивачів - Тізул О.І. доводи апеляційної скарги підтримав, просив її задовольнити, а оскаржуване рішення скасувати, представник відповідача - ОСОБА_2 щодо задоволення апеляційної скарги заперечувала, просила оскаржуване рішення суду залишити без змін. Заслухавши доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, апеляційний суд дійшов до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного. За змістом ч.ч. 1, 4 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржуване рішення суду зазначеним вимогам відповідає, з огляду на таке. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що будь-яких доказів щодо заявлених вимог про визнання правочину - договору дарування недійсним з підстав його удаваності для приховання іншого правочину, а саме договору купівлі продажу між ОСОБА_15 та померлим ОСОБА_5 , сторона позивача до суду не надала. Відсутні належні і допустимі докази, що ОСОБА_5 приймав будь-яку участь в укладанні 03 лютого 2012 року договору між ОСОБА_15 і ОСОБА_7 . Не надано доказів оплати коштів за придбану спірну квартиру саме померлим ОСОБА_5 , що ці кошти він мав та як громадянин іншої держави ввіз їх через кордон з належним оформленням. Колегія суддів, дослідивши матеріали справи, вважає вірним вказані висновки суду першої інстанції з огляду на наступне. Так, судом встановлено, що на підставі договору купівлі-продажу від 16 квітня 2011 року ОСОБА_8 на праві власності належали 26/1000 частин житлового будинку АДРЕСА_1 , що складають 54/100 частини квартири №38 , загальна площа житлового будинку 1 854,1 кв м, в тому числі житлова - 905,5 кв.м. 03 лютого 2012 року укладено договір дарування, згідно якого ОСОБА_8 подарував, а ОСОБА_7 прийняла в дар 26/1000 частин житлового будинку АДРЕСА_1 , що складають 54/100 частини квартири №38 , загальна площа житлового будинку 1 854,1 кв. м, в тому числі житлова - 905,5 кв.м. Договір дарування посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Луб І.В., зареєстровано в реєстрі за №33 (а.с. 45). Державна реєстрація права власності ОСОБА_7 на 26/1000 частин житлового будинку, що складають 54/100 частин квартири АДРЕСА_3 проведена 18 травня 2013 року (а.с. 46). Умови договору дарування сторони виконали. В свою чергу, звертаючись із апеляційною скаргою, апелянт наголошує на тому, що судом першої інстанції не взято до уваги письмовий доказ - заяву ОСОБА_10 від 13 грудня 2018 року про те, що 03 лютого 2012 року ОСОБА_8 в рахунок виконання договору купівлі-продажу 26/100 частин житлового будинку від номером АДРЕСА_1 отримав від покупця вищевказаної квартири ОСОБА_5 грошову суму в розмірі 60 767 грн в присутності ОСОБА_10 .. Також, апелянт просить звернути увагу на те, що не було допитано як свідків ОСОБА_10 та ОСОБА_16 . Крім того, як вказує апелянт, представником відповідача в судових засіданнях було частково визнано позов, але цей факт не був врахований судом при вирішенні справи по суті. На думку апелянта всі ці факти в сукупності призвели до постановлення помилкового рішення суду, яке підлягає скасуванню. Апеляційний суд вважає вказані доводи апеляційної скарги такими, що не відповідають обставинам справи, та такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на наступне. Право на доступ до суду, передбачено пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка передбачає таке: «Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи незалежним і безстороннім судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру». Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ст. 2 ЦПК України). Крім того, частиною 1 ст. 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, можуть бути: договори та інші правочини; інші юридичні факти. Порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту (ст. ст. 11, 15 ЦК України). Відповідно до статті 203 ЦК загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину є: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. Згідно частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі (частина перша статті 718 ЦК України). Відповідно до частини другої статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно частини другої та третьої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. В постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц, та постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі №405/1820/17 зроблено висновки про те, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним. Пленум Верховного Суду України у своїй постанові №9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», зокрема у п. 25, роз`яснив, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Тобто воля сторін в удаваному правочині спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, а оскільки відповідно до ч. 1 ст. 202, ч. 3 ст. 203 ЦК України, головним елементом договору (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, який підлягає встановленню судом є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору дарування та з`ясування питання про те, чи не укладено цей договір з метою приховання іншого договору та якого саме. Відповідно до ст. 655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Згідно до встановлених обставин, позивачі вважають, що договір дарування від 03 лютого 2012 року є удаваним, а ОСОБА_8 і ОСОБА_5 уклали саме договір купівлі-продажу. Отже, спростовуючи доводи апеляційної скарги щодо недослідження судом першої інстанції письмового доказу - заяви ОСОБА_17 слід вказати, що з оскаржуваного судового рішення вбачається проведений судом аналіз наданого доказу та відповідні висновки. Так, судом вірно вказано, що заява ОСОБА_10 від 13.12.2018, в якій заявник «підтверджує отримання ОСОБА_18 грошових коштів в сумі 60 767 грн від ОСОБА_5 в рахунок виконання договору купівлі-продажу 26/1000 частин житлового будинку АДРЕСА_1 » не є належним доказом того, що 03 лютого 2012 року між ОСОБА_15 і ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу спірної квартири. Крім того, необхідно наголосити, що правильність таких висновків підтверджується положеннями постанови Плену Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», де зазначено, що за змістом абзацу другого частини першої статті 218 ЦК України, не може доводитися свідченнями свідків не лише заперечення факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин, а й факт його вчинення, а також виконання зобов`язань, що виникли з правочину. Випадки, коли свідчення свідків допускаються як засіб доказування факту вчинення правочину у ЦК визначені прямо. Верховний Суд у постанові від 12 листопада 2020 року у справі №642/3198/19 зазначив, що за змісту абзацу другого частини першої статті 218 ЦК не може доводитися свідченнями свідків не лише заперечення факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин, а й факт його вчинення, а також виконання зобов`язань, що виникли з правочину. Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі №569/13705/20, в якій вказано, що виходячи із змісту абзацу 2 частини першої статті 218 ЦК України, згідно з яким заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. Випадки, коли свідчення свідків допускаються як засіб доказування факту вчинення/невчинення правочину прямо визначені в ЦК України (частина друга статті 937, частина третя статті 949 ЦК України). Досліджуючи матеріали справи, колегія суддів звертає увагу на те, що фактично єдиним доказом доводів позовної заяви є показання свідка ОСОБА_17 , в той час як неможливо задовольнити позовні вимоги опираючись лише на показання свідка. З огляду на вказане, зазначений довід апеляційної скарги є неспроможним. Щодо доводів апеляційної скарги про часткове визнання відповідачем позовних вимог та порушення судом процесуального права через те, що не було допитано свідків. Так, з метою підтвердження факту укладання договору купівлі-продажу та фактичної передачі коштів на виконання даного договору в прохальній частині позовної заяви позивачами було заявлено клопотання про виклик та допит наступних осіб в якості свідків: ОСОБА_10 та ОСОБА_8 . За клопотанням позивачів, ОСОБА_8 був залучений до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивачів. Клопотання про виклик свідків та третьої особи було задоволено судом першої інстанції. Як вбачається з матеріалів справи, на виконання даної ухвали, приморський районним судом м. Одеси неодноразово направлялись судові повістки про виклик до суду для ОСОБА_10 та ОСОБА_8 , про що наявні відповідні рекомендовані повідомлення про вручення поштового відправлення (т. 1, а.с. 68, а.с. 78). Крім того, під час розгляду справи в суді першої інстанції, судом задоволено клопотання позивачів про відкладення розгляду справи для належної участі свідка та третьої особи та зобов`язано представника позивача забезпечити явку вказаних осіб ,однак, свідки до суду не з`явились. Варто зазначити, що позивачі, як особи безпосередньо зацікавлені в участі свідка та третьої особи в розгляді справи, не забезпечили явку відповідних осіб в судове засідання. Таким чином, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції здійснено всі можливі дії для належного сповіщення свідка та третьої особи про необхідність участі в судовому засіданні, однак, у зв`язку з неявкою, суд першої інстанції був позбавлений процесуальної можливості здійснити їх допит в якості свідків. Щодо допиту свідка ОСОБА_16 необхідно вказати, що в апеляційній скарзі наголошено апелянтом на тому, що судом першої інстанції всупереч положенням ст. 18 ЦПК України, не здійснено допит свідка. Відповідно до статті 9 ЦПК України цивільне судочинство в судах провадиться державною мовою. Суди забезпечують рівність прав учасників судового процесу за мовною ознакою. Суди використовують державну мову в процесі судочинства та гарантують право учасникам судового процесу на використання ними в судовому процесі рідної мови або мови, якою вони володіють. Учасники судового процесу, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право робити заяви, надавати пояснення, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою або мовою, якою вони володіють, користуючись при цьому послугами перекладача, в порядку, встановленому цим Кодексом. Згідно частини четвертої статті 69 ЦПК України свідок (який відповідно до положень § 3 глави 4 цього Кодексу відноситься до інших учасників судового процесу) має право, зокрема, давати показання рідною мовою або мовою, якою він володіє, користуватися письмовими записами, відмовитися від давання показань у випадках, встановлених законом, а також на компенсацію витрат, пов`язаних з викликом до суду. У статті 79 ЦПК України визначено, що достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (частини перша і п`ята статті 81 ЦПК України). Показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини. Якщо показання свідка ґрунтуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані. За відсутності можливості допитати особу, яка надала первинне повідомлення, показання з чужих слів не може бути допустимим доказом факту чи обставин, на доведення яких вони надані, якщо показання не підтверджується іншими доказами, визнаними допустимими згідно з правилами цього Кодексу (стаття 90 ЦПК України). Виклик свідка здійснюється за заявою учасника справи. У заяві про виклик свідка зазначаються його ім`я, місце проживання (перебування) або місце роботи, обставини, які він може підтвердити (частини перша і друга статті 91 ЦПК України). Так, відповідно до протоколу судового засідання від 27.01.2021, допит вказаного свідка не був проведений через те, що суд та позивачі не мали можливості забезпечити явку перекладача для надання свідком пояснень його рідною мовою. Оскільки показання свідка є повідомленням про відомі йому обставини справи, які надаються усно за допомогою мовних засобів, надання показань свідка ОСОБА_16 , викликаного судом за заявою позивачів, іноземною мовою (в даному випадку - арабською), вимагало в цій ситуації від позивачки забезпечення перекладача з тим, щоб донести до суду та учасників справи інформацію на зрозумілій їм українській мові, якою повинно здійснюватися судочинство. Так як позивачами не забезпечено перекладача для здійснення перекладу показань зазначеного свідка і не заявлено клопотання суду про залучення перекладача, відмова у допиті свідка ОСОБА_16 є правомірною. Відповідні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 31 серпня 2022 року по справі №728/1077/21. Апеляційний суд звертає увагу апелянта на той факт, що його доводи про те, що відповідачем частково визнано позов не підтверджуються матеріалами справи. Зокрема, такі доводи спростовуються відзивом на позовну заяву та виступами представника відповідача у судових засіданнях, де зафіксовано, що відповідачем позовні вимоги не визнаються. З огляду на вищевикладене апеляційний суд вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм процесуального права, а тому підстави для скасування ухвали відсутні. Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильних висновків суду першої інстанції. Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм правильну оцінку та правильно виходив з того, що є законні підстави для відмови у задоволенні позовних вимог. Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Тому, так як апеляційний суд не вбачає порушень матеріальних та процесуальних норм права і з огляду на вказане, вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду залишити без змін. Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], §

41. Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи. Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, п. 1 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу адвоката Тізула Олега Івановича, який діє в інтересах ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 - залишити без задоволення. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 січня 2021 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції. Повний текст судового рішення складено: 02 листопада 2023 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький А.І. Дришлюк Р.Д. Громік