Постанова 4813 № 504/3390/20

Номер провадження: 22-ц/813/2302/23 Справа № 504/3390/20 Головуючий у першій інстанції Жовтан П. В. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19.10.2023 року м. Одеса Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Драгомерецького М.М., суддів: Дришлюка А.І., Громіка Р.Д., при секретарі: Узун Н.Д., за участю: ОСОБА_1 , переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 02 листопада 2021 року за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, Марківське об`єднане управління Пенсійного фонду України Луганської області, правонаступником якого є Головне управління Пенсійного фонду України в Луганської області, про стягнення боргу за договором позики, забезпеченої заставою, - в с т а н о в и в: 16 жовтня 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, Марківське об`єднане управління Пенсійного фонду України Луганської області, про стягнення боргу за договором позики, забезпеченої заставою, у якому просила суду в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 за договором позики, забезпеченої заставою від 21 травня 2019 року, звернути стягнення на предмет застави, а саме майнові права на виплату недоотриманої пенсії ОСОБА_3 , 1936 року народження, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 та належить її сину спадкоємцю за законом ОСОБА_2 , що зберігаються в Марківському об`єднаному управлінні пенсійного фонду України Луганської області в розмірі 48 425,95 грн, належних спадкодавцю на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом №2-353 від 09 квітня 2019 року, посвідченого державним нотаріусом Приморської державної нотаріальної контори м. Одеси Масловою М.В. по договору позики, забезпеченої заставою від 21 травня 2019 року, укладеного 21 травня 2019 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 шляхом переводу заставлених майнових прав за договором позики, забезпеченої заставою від 21 травня 2019 року на ОСОБА_1 .. В обґрунтування позову зазначила, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_3 . Свідоцтвом про право на спадщину за законом, встановлено, що єдиним спадкоємцем померлої є її син ОСОБА_2 , який спадщину прийняв. 21 травня 2019 року позивач уклала договір позики, забезпеченого заставою зі ОСОБА_2 .. Предметом договору є надання позикодавцем позичальнику безпроцентної позики на суму 48 500 грн під заставу майнового права вимоги виплати недоотриманої пенсії ОСОБА_3 , 1936р.н., яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 та належить її сину спадкоємцю за законом ОСОБА_2 , що зберігаються в Марківському об`єднаному управлінні пенсійного фонду України Луганської області в розмірі 48 425, 95 грн, належних спадкоємцю на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом. Позичальник, в свою чергу, згідно із п. 1.1 та 2.1.10 Договору зобов`язується повернути позикодавцеві запозичену суму позики шляхом передання її позичальником у готівковій формі одним платежем. У п. 2.1.11 Договору вказується, що у випадку несплати позичальником основної суми з метою забезпечення повного виконання зобов`язання позичальник передає в заставу позикодавцю усі права на кошти, що зберігаються у Марківському об`єднаному управлінні пенсійного фонду України Луганської області, правова природа яких є неодержана за життя пенсія, що належала, але не була отримана за життя матір`ю позичальника ОСОБА_3 .. В порушення умов договору на сьогоднішній день позичені гроші позикодавцю повернуті не були, що стало підставою для звернення за захистом порушеного права до суду. 06 січня 2021 року третя особа Марківське об`єднане управління Пенсійного фонду України надала суду відзив на позовну заяву, у якій просила суд відмовити у задоволенні позову, посилаючись на те, що в склад спадщини, яку отримав відповідач як позичальник по договору позики та як заставодавець входять не кошти як майно, а майнове право на їх отримання у Пенсійному фонді України. Управління не було стороною договору позики забезпеченої заставою від 21 травня 2019 року, укладеним між сторонами у справі, тому управлінню не відомо, яким чином у договорі між фізичними особами, орган виконавчої влади, юридична особа Управління Пенсійного фонду України Луганської області, у п. 2.1.2. та 2.1.8, визначено боржником. По справі не надано доказів, що відповідач повідомив управління як боржника про здійснену заставу прав. Жодних доказів наявності суми боргу за управлінням позивачем суду не надано. Свідоцтво на право на спадщину за законом є документом посвідчено лише право відповідача на отримання недотриманої пенсії. Управлінням на підставі запиту державного нотаріуса Маслову М.В. повідомлено про суму недоотриманої пенсії в розмірі 48 425,95 грн та роз`яснено, що відповідно до ст. 46 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» нараховані суми пенсій, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно за власної вини, виплачується за минулий час, але не більше чим за три роки до дня звернення за отриманням пенсії. Розмір виплати буде зменшено в залежності від дати звернення особи, яка має право на отримання даної виплати згідно свідоцтва про право на спадщину. Право на отримання недовиплачених в повному обсязі сум грошей, які входять до складу спадщини у вигляді пенсій, на отримання яких мала померла матір відповідача ОСОБА_3 , відповідачем не реалізовано. Отже, третя особа вважала позовні вимоги такими, що не відповідають наявним у позивача правам, згідно Договору позики та положень норм Закону України «Про заставу». В судових засіданнях позивач ОСОБА_1 підтримала позовні вимоги та просила їх задовольнити, в подальшому надала заяву про розгляд справи без її участі, проти заочного розгляду справи не заперечує. Відповідач ОСОБА_2 , зареєстроване місце проживання якого розташоване на тимчасово окупованій території України, викликався до суду в порядку, визначеному ст. 12-1 ЗУ «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», тобто через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України. Відзив від відповідача не надходив. Представник третьої особи Марківського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області просив суд розглянути справу за без участі представника. Заочним рішенням Комінтернівського районного суду Одеської області від 02 листопада 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третьої особи Марківського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області, про стягнення боргу за договором позики, забезпеченої заставою відмовлено. В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 просить заочне рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права. Ухвалою Одеського апеляційного суду від 01 листопада 2022 року за заявою позивача ОСОБА_1 залучено до участі у справі замість третьої особи Марківського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області його правонаступника Головне управління Пенсійного фонду України в Луганській області. Відповідач ОСОБА_2 та представник Головне управління Пенсійного фонду України в Луганській області в судове засідання до апеляційного суду не з`явились, про розгляд справи повідомлялись, шляхом розміщення на офіційному веб-сайті судової влади України оголошення про виклик в судове засідання до апеляційного суду. Оскільки, за єдиними відомими суду адресами місця їх проживання та перебування поштові відправлення тимчасово не приймаються. Відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, а також заінтересована особа у справах про видачу обмежувального припису викликаються до суду через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів, а у разі розгляду справи про видачу обмежувального припису - не пізніше 24 годин до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик особа вважається повідомленою про дату, час і місце розгляду справи (частина 11 статті 128 ЦПК України). Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги. Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Крім того, Верховний Суд в постанові від 01 жовтня 2020 року по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, колегія суддів керуючись вимогами ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважає можливим розглянути справу за відсутності належним чином повідомлених про дату судового засідання учасників справи. Заслухавши суддю-доповідача та ОСОБА_1 , яка підтримала доводи апеляційної скарги та просила її задовольнити, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково за таких підстав. У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом. За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України). За змістом частин першої, другої статті 207 ЦК України і частини другої статті 1047 ЦК України дотримання письмової форми договору позики має місце у тому разі, якщо на підтвердження укладення договору представлена розписка або інший письмовий документ, підписаний позичальником, з якого вбачається як сам факт отримання позичальником певної грошової суми в борг (тобто із зобов`язанням її повернення), так і дати її отримання. Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок (стаття 1049 ЦК України). Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 ЦК України). Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (частина перша статті 530 ЦК України). Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Договір застави повинен бути укладений у письмовій формі. (частина 1 статті 13 Закону України «Про заставу»). Заставодавець зберігає право розпорядження заставленим майном, якщо інше не передбачено законом чи договором (статті 17 Закону України «Про заставу»). Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов`язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором Звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду або третейського суду, на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо інше не передбачене законом або договором застави. (частини 1 та 7 статті 20 Закону України «Про заставу»). При заставі майнових прав реалізація предмета застави провадиться шляхом уступки заставодавцем заставодержателю вимоги, що випливає із заставленого права, або в інший спосіб, не заборонений законом, у тому числі шляхом продажу права вимоги третій особі. Заставодержатель набуває право вимагати в судовому порядку переводу на нього заставленого права в момент виникнення права звернення стягнення на предмет застави (стаття 23 Закону України «Про заставу»). Судом першої інстанції встановлено, що 21 травня 2019 року, між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 укладено договір позики, забезпеченої заставою (а.с. 10-11). Відповідно до п.п. 1.1 даного договору, позикодавець передає позичальникові безпроцентну позику на суму 48 500 грн, а останній зобов`язується повернути позику в строк до 21 травня 2020 року однією сумою. Згідно п. 1.2 заставою виступає майнове право вимоги виплати недоотриманої пенсії ОСОБА_3 , 1936р.н., яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 та належить її сину спадкоємцю за законом ОСОБА_2 (відповідачу), що зберігаються в Марківському об`єднаному управління пенсійного фонду України Луганської області в розмірі 48 425, 95 грн, належних спадкодавцю на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом №2-353 від 09.04.2019, посвідченим державним нотаріусом Приморської державної нотаріальної контори м. Одеса Масловою М.В.. Згідно п. 2.1.2 Договору, до обов`язків позичальника-заставодавця входить повідомлення свого боржника Марківське об`єднане управління пенсійного фонду України Луганської області про здійснену заставу прав. Пунктом 4 Договору, сторони домовились про те, що місцем виконання договору є село Крижанівка Лиманського району Одеської області. У п. 2.1.11 Договору вказується, що у випадку несплати позичальником основної суми з метою забезпечення повного виконання зобов`язання позичальник передає в заставу позикодавцю усі права на кошти, що зберігаються у Марківському об`єднаному управлінні пенсійного фонду України Луганської області, правова природа яких є неодержана за дні життя пенсія, що належала, але не була отримана за життя спадкодавцем матір`ю позичальника ОСОБА_3 .. Підписанням даного договору позичальник засвідчує, що право на отримання грошей в порядку спадкування засвідчено державним нотаріусом Приморської державної нотаріальної контори м. Одеса Масловою М.В., ніким не оскаржене та чинне. Допитані в судовому засіданні свідки, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 підтвердили факт укладення між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору позики, забезпеченої заставою від 21 травня 2019 року. У свідоцтві про право на спадщину за законом, виданого на ім`я спадкоємця ОСОБА_2 після смерті ОСОБА_3 , копія якого долучена до позовної заяви вказано, що спадщина на яку видано свідоцтво, складається з недоотриманої пенсії з нарахованими відсотками, індексаціями та компенсаціями, що зберігаються у Марківському об`єднаному управлінні пенсійного фонду України Луганської області, сума недоотриманої пенсії складає 48 425, 95 грн, належних спадкодавцю на підставі довідки №1258/02.2/74, виданої Марківським об`єднаним управлінням пенсійного фонду України Луганської області від 21.02.2019 (а.с. 8). В договорі застави прав повинна бути вказана особа, яка є боржником по відношенню до заставодавця. Заставодавець зобов`язаний повідомити свого боржника про здійснену заставу прав. Строкове право вимоги, яке належить заставодавцю кредитору може бути предметом застави тільки до закінчення строку його дії. У договорі застави прав, які не мають грошової оцінки, вартість предмета застави визначається угодою сторін. Договір позики, має пункти що регулюють відносини між сторонами щодо забезпечення грошового зобов`язання заставою. Суд вважає, що п. 1.2 Договору не відповідає фактичним правам позичальника на предмет застави вище зазначеним положенням Закону України «Про заставу». Згідно змісту Свідоцтва на право на спадщину, виданого відповідачу, вбачається, що спадщина складається з недоотриманої померлою суми коштів, що знаходяться у Марківському об`єднаному управлінні пенсійного фонду України Луганської області. Виходячи із наведеного суд визнає, що до складу спадщини, яку отримав відповідач як позичальник по договору позики та як заставодавець входять не кошти як майно, а майнове право на їх отримання. Доказів того, що на час укладення договору позики та на час розгляду даної справи, відповідач реалізував (чи не реалізував) своє майнове право згідно Свідоцтва про право на спадщину та отримав вказану суму 48 425,95 грн позивачем не надано. При цьому у справі не надано доказів, що відповідач виконав зобов`язання по повідомленню Управління про здійснену заставу прав. Відповідне управління пенсійного фонду не було стороною договору позики, забезпеченої заставою, укладеного між позивачем та відповідачем, тому викликає сумніви яким чином у договорі між фізичними особами, державний орган виконавчої влади юридична особа (п. 2.1.2 та п. 2.1.8 Договору позики) визначено в якості боржника. На підставі викладеного суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що позовні вимоги є недоведеними та не відповідають наявним у позивача правам згідно договору позики та положень норм Закону України «Про заставу», а тому не підлягають задоволенню. Проте, колегія суддів вважає, що мотивувальну частину рішення суду першої інстанції необхідно доповнити, виходячи з наступного. Посилання позивача ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на те, що заочне рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки судом безпідставно не враховано, що позивачем в судовому засіданні доведено, що між сторонами у справі укладено договори позики, забезпечений заставою, не приймаються до уваги, за таких підстав. Згідно частин 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, наступне п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, N 303-A, параграф 29). Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року). Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року). Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного суду. Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача». Проте, позивачем ОСОБА_1 не доведено належним чином обґрунтованість підстав позову, а саме, те, що укладений між сторонами у справі договір позики, забезпечений заставою, відповідає положенням Закону України «Про заставу» та Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Так, Верховний Суд у постанові від 27 жовтня 2021 року у справі №523/1712/18 (провадження №61-1220св21) зробив наступний правовий висновок, а саме, «згідно частини другої статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Положеннями частини першої статті 1051 ЦК України передбачено право позичальника оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Отже, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів. Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Аналогічна позиція неодноразово висловлювалася Верховним Судом у постановах від 10 грудня 2018 року у справі №319/1669/16, від 08 липня 2019 року у справі №524/4946/16, від 12 вересня 2019 року у справі №604/1038/16 та від 23 квітня 2020 року у справі №501/1773/16-ц». Однак, досліджуючи договір позики, забезпечений заставою, суд першої інстанції правильно виявив справжню правову природу цього договору, та обґрунтовано виходив, що умови цього договору не відповідають наявним у позивача правам згідно договору позики та закону. Так, пунктом 2.1.2 договору позики зобов`язано позичальника повідомити свого боржника, яким виступає Марківське об`єднане управління Пенсійного фонду України Луганської області, про здійснену заставу прав. У пункті 2.1.8. договору позики зазначено, якщо боржник заставодавця, яким виступає Марківське об`єднане управління Пенсійного фонду України Луганської області, до виконання заставодавцем зобов`язання, забезпеченою заставою, виконає своє зобов`язання, все одержане при цьому заставодавцем, стає предметом застави, про що заставодавець зобов`язаний негайно повідомити заставодержателя. Встановлено, що відповідач не виконав зобов`язання по повідомленню Управління про здійснену заставу прав й управління пенсійного фонду не було стороною договору позики, забезпеченої заставою, укладеного між позивачем та відповідачем. Відповідачу було роз`яснено управлінням пенсійного фонду, що відповідно до ст. 46 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» нараховані суми пенсій, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно за власної вини, виплачується за минулий час, але не більше чим за три роки до дня звернення за отриманням пенсії. Розмір виплати буде зменшено в залежності від дати звернення особи, яка має право на отримання даної виплати згідно свідоцтва про право на спадщину. Однак, право на отримання недовиплачених в повному обсязі сум грошей, які входять до складу спадщини у вигляді пенсії, на отримання яких мала померла матір відповідача ОСОБА_3 , відповідачем не реалізовано в установленому законом порядку. Визначення поняття зобов`язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов`язання це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Боржник це особа, що є стороною правовідносин і взяла на себе зобов`язання вчинити певну дію на користь іншої особи. Проте, між позичальником та управленням пенсійного фонду не виникли зобов`язальні правовідносини, відносини між ними регулюються Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», зокрема, статтею 46, а тому вимоги позивача не відповідають наявним правам згідно договору, положенням Закону України «Про заставу» та Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Сутність добросовісності передбачає вірність зобов`язанням, повагу до прав інших суб`єктів, обов`язок до співставлення власних та чужих інтересів, унеможливлення заподіяння шкоди третім особам. Згідно частини третьої статті 13 ЦК України, не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Колегія суддів вважає, що у даному випадку дії учасників спірних цивільних правовідносин не є добросовісними. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини») Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, правові висновки Верховного Суду, застосовуючи Європейську конвенцію з прав людини та практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи вказані обставини справи, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи, та оцінюючи належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно виходив, що у даному випадку наявні законні підстави для відмови у задоволенню позову через необґрунтованість та незаконність. У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)». Інших правових доводів апеляційна скарга не містить. Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи. Отже, законних підстав для скасування заочного рішення суду першої інстанції й ухвалення нового судового рішення про задоволення позову в повному обсязі немає. Порушення судом норм процесуального права, а саме, статті 265 ЦПК України, що у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є підставою для зміни заочного рішення суду першої інстанції та доповнення його в частині мотивування. В решті заочне рішення суду першої інстанції залишити без змін. Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково, заочне рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 02 листопада 2021 року змінити та доповнити в частині мотивування. В решті заочне рішення суду першої інстанції залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції. Повний текст судового рішення складено: 01 листопада 2023 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький Р.Д. Громік А.І. Дришлюк