Постанова Миколаївський апеляційний суд № 489/2101/23

16.10.23 22-ц/812/1033/23 Єдиний унікальний номер судової справи 489/2101/23 Номер провадження 22-ц/812/1033/23 Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В. Постанова Іменем України 16 жовтня 2023 року місто Миколаїв Колегія суддів судової палати у цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі: головуючого Серебрякової Т.В., суддів: Коломієць В.В., Самчишиної Н.В., з секретарем судового засідання Біляєвою В.М., за участі: позивачів ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , представника позивачів ОСОБА_3 , представника відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_5 , переглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції за апеляційною скаргою ОСОБА_4 рішення, яке ухвалено Ленінським районним судом міста Миколаєва 19 липня 2023 року під головуванням судді Кокорєва В.В., в приміщені цього ж суду, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, УСТАНОВИЛА: У травні 2023 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до суду з позовом до ОСОБА_4 , третя особа яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Миколаївська міська рада, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. В обґрунтування позовних вимог зазначено, що з 1993 року позивачі зареєстровані та постійно проживають у квартирі АДРЕСА_1 . Відповідач ОСОБА_4 є сином позивачів та також зареєстрований за вказаною адресою, де проживав з 1993 року. Разом з тим, починаючи з 2012 року відповідач у квартирі не мешкає, його особистих речей у ній не має, комунальні платежі не сплачує, а всі витрати з утримання та ремонту квартири несуть позивачі. При цьому, у ОСОБА_4 є ключі від квартири та жодних перешкод у користуванні цієї квартирою позивачі йому не чинили. Втім, відповідач з позивачами не спілкується, не намагається вселитись у квартиру, тобто є таким, що добровільно не бажає користуватися нерухомим майном. У зв`язку із тим, що ОСОБА_4 зареєстрований у квартирі, у позивачів виникли труднощі з оформленням субсидії, оскільки в них немає довідок про його доходи. Крім того, позивачі позбавлені можливості провести приватизацію вказаної квартири. Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили визнати ОСОБА_4 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 . Відповідач ОСОБА_4 надав до районного суду відзив, в якому просив у задоволені позову відмовити. Зазначав, що він має ключі від квартири та в будь-який час безперешкодно користується нею. Після одруження у вересні 2016 року він проживав у спірній квартирі періодично, оскільки певний час проводив у квартирі дружини. Між тим, зв`язок із спірною квартирою не втрачав, оскільки розумів що саме вона є його постійним місцем проживання. При цьому, рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 20 жовтня 2020 року шлюб відповідача було розірвано, та з того часу спірна квартира є єдиним його місцем проживання. Крім того, отримавши відомості про наявність заборгованість за комунальні послуги, відповідач частково її погасив. Також, звертав увагу, що окрім спірної квартири в нього немає іншого житла ані на праві власності, ані на праві користування. Рішенням Ленінського районного суду міста Миколаєва від 19 липня 2023 року позов задоволено. Визнано ОСОБА_4 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 судовий збір в сумі 1073 грн. 60 коп. Ухвалюючи судове рішення про задоволення позову та визнаючи ОСОБА_4 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач не надав належних та допустимих доказів, які б підтверджували поважність його відсутності в спірній квартирі понад строки, встановлені законом. Колегія суддів погоджується із зазначеним висновком районного суду, оскільки суд дійшов його на підставі належним чином оцінених доказів, правильного застосування норм матеріального права. В апеляційній скарзі ОСОБА_4 , посилаючись на порушення районним судом норм матеріального та процесуального права, просив рішення районного суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволені позову відмовити. Апеляційна скарга мотивована тим, що позивачі не надали доказів на підтвердження відсутності ОСОБА_4 у спірній квартирі без поважних причин понад встановлені законом строки, а наданий позивачами акт про не проживання не є достовірним та належним доказом у справі, оскільки такий документ ніким не посвідчений, а тому не породжує ніяких правових наслідків. Також зазначено, що відповідач не має іншого житла, а до спірної квартири ставиться як до свого постійного місця проживання. У вересня 2023 року позивачі подали відзив на апеляційну скаргу, в якому просили відмовити у задоволенні апеляційної скарги та залишити судове рішення без змін як таке, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права. Згідно ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, з огляду на таке. Відповідно до частин 1,2,5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення суду першої інстанції таким вимогам відповідає. Забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року за №3477-IV застосовуються судами при розгляді справ як джерело права. За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17липня 1997 року №475/97-ВР, кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом. При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів. Частина 1 ст.15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Як вбачається з матеріалів справи, згідно витягу з Реєстру територіальної громади міста Миколаєва від 09 травня 2023 року копій паспортів сторін у справі, ОСОБА_4 , ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстровані за адресою:квартира АДРЕСА_1 (а.с.4-6,7-9,11-13,24). Актом про не проживання у квартирі багатоповерхового будинку від 27 квітня 2023 року, складеного ОСОБА_6 , проживаючого в квартирі АДРЕСА_2 , та ОСОБА_7 , проживаючою в квартирі АДРЕСА_3 , вказаними особами підтверджено, що у спірній квартирі АДРЕСА_1 ОСОБА_4 не проживає з 2012 року та дотепер (а.с.16). Допитані у судовому засіданні суду першої інстанції свідки ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , кожен окремо, пояснили, що проживають у будинку АДРЕСА_4 , але відповідача ОСОБА_4 за вищевказаною адресою достатньо тривалий час не бачили. В судовому засіданні апеляційної інстанції позивачі пояснили, що квартира не приватизована, надавалась для проживання ОСОБА_2 за місцем роботи. У спірній квартирі відповідач не проживає починаючи з 2012 року, його речей та документів у квартирі немає. Домовленості про те, що протягом всього часу відсутності відповідача за ним зберігається право користування квартирою, між ними не досягнуто. Вони не перешкоджали сину в проживанні в спірній квартирі та їм відомо, що він переїхав проживати до іншої жінки. Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. За положеннями ст.47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Відповідно до ст.379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. Згідно зі ст.64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї. Частиною 4 ст.9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Відповідно до ч.1 ст.71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. У ч.3 ст.71 ЖК України наведено випадки, у яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців. Аналіз норм ст.ст.71,72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування житловим приміщенням за одночасної наявності двох умов: непроживання особи в житловому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин на це. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. Вичерпного переліку поважних причин непроживання в житловому приміщенні законодавством не встановлено, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи і правил ЦПК України щодо оцінки доказів. Згідно зі ст.72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України, при цьому саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені ст.71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Згідно правової позиції Верховного Суду, що висловлена ним у постанові від 31 серпня 2022 року у справі №344/19735/19 (провадження №61-13123св21) у справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов`язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов`язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 березня 2020 року у справі №182/6536/13-ц (провадження №61-23089св19), зазначено, що «аналіз статей 71 та 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. Верховний Суд виходить з того, що початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року, справа №490/12384/16-ц, провадження № 61-37646св18». Частиною 4 ст.10 ЦПК України та ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - ЄСПЛ) на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права. Згідно із ст.8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі п.1 ст.8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі «Прокопович проти Росії», заява №58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50). Втручання держави є порушенням ст.8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у п.2 ст.8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року в справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, пункт 47). При цьому, при вирішенні справи про наявність передбачених законом підстав для виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що за своєю суттю є позбавленням права на житло, суд у кожній конкретній справі, виходячи із принципу верховенства права, повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. З урахуванням зазначених норм права та практики ЄСПЛ можна зробити висновок про те, що принцип пропорційності втручання в право особи на користування житлом шляхом визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням, не буде порушено у випадку, якщо особа тривалий час не проживає у спірному житловому приміщенні без поважних причин, не ставиться до нього, як до свого постійного місця проживання, а тому не має з ним достатніх триваючих зв`язків. Також колегія суддів зауважує, що поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів. У справі, що переглядається в апеляційному порядку встановлено, що при зверненні з позовом про визнання відповідача таким, що втратив право користування спірною квартирою, позивачі зазначали, що відповідач тривалий час, понад строки встановлені у ст.71 ЖК України, не проживає в спірній квартирі, та на підтвердження наведеного, надали суду акт, складений та підписаний сусідами ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , які в судовому засіданні підтвердили, що ОСОБА_4 дійсно не проживає за вищезазначеною адресою починаючи з 2012 року. Натомість, апеляційна скарга ОСОБА_4 не містить наявності жодних доказів на підтвердження поважності відсутності останнього за вказаною адресою. Доводи апеляційної скарги про те, що відповідач ніколи не відмовлявся від проживання у спірній квартирі, має намір там проживати та бути зареєстрованим, відхиляються колегією суддів, оскільки належних та допустимих доказів на підтвердження того, що відповідач ставиться до спірного жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, зокрема після 2012 року, не надано. Доказів на підтвердження об`єктивних перешкод ОСОБА_4 у користуванні цим жилим приміщенням матеріали справи теж не містять. Доводи апеляційної скарги про те, що акт за участю сусідів про відсутність відповідача у квартирі не може бути доказом, оскільки такий акт не містить обставин щодо причин такої відсутності, відхиляються колегією суддів. Фактичні дані акту підтверджують факт, яким позивачі обґрунтовують свої вимоги, а саме тривале не проживання відповідача у спірному жилому приміщенні, що має значення для вирішення цієї справи. Натомість, відповідачем не наведено та не підтверджено жодними доказами наявність поважних причин не проживання у спірній квартирі, сам факт не проживання у якій відповідачем не спростовано. Додані відповідачем фотокартки, які зроблені 24-25 травня 2023 року, а також квитанції про сплату за комунальні послуги, датовані 31 травня 2023 року, не є тими доказами, що свідчать про ставлення відповідача до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, оскільки були створені під час розгляду справи в районному суді. За такого, дійшовши висновку про те, що відповідач не надав належних та допустимих доказів, які б підтверджували поважність його відсутності в спірній квартирі понад строки, встановлені законом, районний суд надавши належної оцінки доказам та доводам позивачів про непроживання відповідача у спірній квартирі достатньо тривалий період, правильно встановивши обставини справи й правильно застосувавши норми права, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову. Інші аргументи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права чи порушення норм процесуального права щодо суті спору, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, а зводяться до переоцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, у зв`язку з чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржене судове рішення - залишенню без змін. За правилами п.п.«в» п.4 ч.1 ст.382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Оскільки апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає. Керуючись ст.ст.367,374,375,381,382 ЦПК України, колегія суддів ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення. Рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 19 липня 2023 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України. Головуючий Т.В. Серебрякова Судді: В.В. Коломієць Н.В. Самчишина Повний текст судового рішення складено 19 жовтня 2023 року