Постанова 4801 № 136/1875/22

Справа № 136/1875/22 Провадження № 22-ц/801/1916/2023 Категорія: 45 Головуючий у суді 1-ї інстанції Шпортун С. В. Доповідач:Сало Т. Б. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 жовтня 2023 рокуСправа № 136/1875/22м. Вінниця Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Сала Т.Б., суддів: Ковальчука О.В., Якименко М.М., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 09 серпня 2023 року, ухвалене суддею Шпортун С.В. в м. Липовець, повний текст складено 14 серпня 2023 року, в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування шкоди завданої вчиненням кримінального правопорушення, встановив: У листопаді 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду із вказаним позовом, в якому просила стягнути з ОСОБА_2 на її користь: - матеріальні збитки в розмірі 8 300 грн, які завдані внаслідок вчинення кримінального правопорушення; - моральну шкоду в розмірі 5 000 грн, яка завдана внаслідок вчинення кримінального правопорушення. В обґрунтування позову ОСОБА_1 вказала, що з 27.07.1986 вона перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 . У період шлюбу, за спільні кошти подружжя, ОСОБА_3 придбав у ОСОБА_4 алюмінієвий човен ТМ «ЕРШ», який згідно ст. 60 СК України відноситься до спільної сумісної власністі подружжя. 13.03.2019 ОСОБА_2 здійснив крадіжку вищевказаного алюмінієвого човна, ринкова вартість якого становила 8 300 гривень. За заявою її чоловіка ОСОБА_3 було відкрито кримінальне провадження №12020025200000005. ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 , після смерті якого вона прийняла спадщину за законом. 19.05.2022 ухвалою Липовецького районного суду Вінницької області (справа №136/1116/21) кримінальне провадження закрито та звільнено ОСОБА_2 від кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 286 КК України у зв`язку із закінченням строків давності. Позивач вважає, що вона, будучи співвласником викраденого майна, а також спадкоємцем після померлого ОСОБА_3 , має право на відшкодування завданої кримінальним правопорушенням шкоди. Обґрунтовуючи розмір моральної шкоди ОСОБА_1 вказала, що внаслідок крадіжки вона зазнала таких негативних емоцій, як розпач, злість, ненависть, зневіра, розчарування, пригніченість, незручності, психологічне напруження. Таким чином, негативні емоції, що виникли внаслідок порушення прав потерпілої свідчать про заподіяння їй моральної шкоди. Рішенням Липовецького районного суду Вінницької області від 09 серпня 2023 року у задоволенні позову відмовлено. Не погодившись із вказаним рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позову. У скарзі зазначає, що будучи співвласником викраденого майна та спадкоємцем після померлого ОСОБА_3 вона має право на відшкодування шкоди, завданої вчиненням кримінального правопорушення. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. Висновок суду про недоведеність позивачем факту перебування у її законному володінні алюмінієвого човна чи на іншій правовій підставі суперечить приписам ст. 316 ЦК України та спростовується обставинами, встановленими ухвалою про закриття кримінального провадження. Висновки суду ставлять під сумнів обставини, які згідно ч. 6 ст. 82 ЦК України вважаються доведеними. У поданому на апеляційну скаргу відзиві ОСОБА_2 просить апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Згідно положень ч. 1 ст. 369 ЦПК України, апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Враховуючи вищенаведені норми, дана справа розглядається судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи. Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що обставини щодо події, а також причетності ОСОБА_2 до кримінального провадження були встановлені та мали місце, оскільки закриття кримінального провадження не є реабілітуючою обставиною, тобто обставиною, яка спростовує факт наявності його вини у вчиненні кримінального правопорушення. Також суд виходив з того, що ОСОБА_1 набула статусу потерпілого у вказаному кримінальному провадженні, будучи залученою до участі у справі як близький родич ОСОБА_3 , який помер. Зібрані у справі докази вказують на те, що відсутні правові підстави відносити майно - алюмінієвий човен як до майна належного ОСОБА_3 , так і до спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_5 , чи володіння ним позивачем на іншій правовій підставі. Відтак суд дійшов висновку про недоведеність позивачем причинного зв`язку між протиправним діянням ОСОБА_2 та шкодою, завданою позивачу, як потерпілій від кримінального правопорушення, тобто не доведено обов`язкової умови, за наявності якої настає деліктна відповідальність щодо відшкодування шкоди як майнової, так і моральної. Апеляційний суд погоджується з такими висновками суду першої інстанції. Встановлено, що в провадженні Липовецького районного суду Вінницької області знаходилося кримінальне провадження за обвинувальним актом, внесеним до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №1202002520000005 від 10 липня 2020 року, про обвинувачення ОСОБА_2 у вчиненні кримінального проступку, передбаченого ч. 1 ст. 185 КК України. Згідно з вказаним обвинувальним актом ОСОБА_2 обвинувачувався в тому, що 12 березня 2019 року біля 22 год. 00 хв., перебуваючи на березі ставу, який розташований в с. Троща Липовецького р-ну Вінницької області, помітив, як ОСОБА_6 спільно із ОСОБА_3 плавали на човні ТМ «ЕРШ», який виготовлений із алюмінієво-магнієвого сплаву та належить останньому. У подальшому після того, як вказані особи припливли до берега та залишили вказаний човен на суші, у ОСОБА_2 раптово виник умисел на таємне викрадення вказаного човна. Пересвідчившись у тому, що ОСОБА_6 та ОСОБА_3 покинули дане місце події та те, що за його діями ніхто не спостерігає, ОСОБА_2 діючи умисно, шляхом вільного доступу, з корисливих мотивів, викрав човен ТМ «ЕРШ» шляхом його волочіння по землі, після чого залишив вказану територію, а викраденим розпорядився на власний розсуд, тим самим завдавши матеріальної шкоди потерпілому на суму 8300 грн. Такі умисні дії ОСОБА_2 органами досудового розслідування кваліфіковано за ч. 1 ст. 185 КК України, як таємне викрадення чужого мана (крадіжка). Ухвалою Липовецького районного суду Вінницької області від 19 травня 2022 року у кримінальному провадженні №136/1116/21, яка набрала законної сили 06 липня 2022 року, ОСОБА_2 звільнено від кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 286 КК України у зв`язку із закінченням строків давності, а кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12020025200000005 від 10 липня 2020 року закрито. Цивільний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування шкоди, завданої вчиненням кримінального правопорушення, залишено без розгляду. Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 06 липня 2022 року ухвалу Липовецького районного суду Вінницької області від 19 травня 2022 року було змінено у зв`язку з істотним порушенням норм кримінального процесуального закону в частині вирішення питання про стягнення процесуальних витрат. У решті ухвалу суду залишено без змін (а.с.17-18). ОСОБА_1 , зазначаючи, що вона була співвласником викраденого майна, а також спадкоємцем після померлого ОСОБА_3 , звернулася до суду із даним позовом про відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням. Згідно із ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (ст. 15 ЦК України). Згідно частини першої статті 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Шкода, завдана фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення, відшкодовується відповідно до закону (частина перша статті 1177 ЦК України). У свою чергу, загальні підстави відшкодування шкоди в рамках позадоговірних (деліктних) зобов`язань встановлено статтею 1166 ЦК України. Згідно з положеннями статті 1166 ЦК України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. З огляду на викладене та з урахуванням визначених цивільним процесуальним законом принципів змагальності й диспозитивності цивільного процесу, саме на відповідача покладено обов`язок доведення відсутності вини у завданні шкоди, а позивач доводить наявність шкоди та її розмір, оскільки у деліктних зобов`язаннях діє презумпція вини. У пункті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року № 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» зазначено, що шкода, заподіяна особі і майну громадянина або заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв`язок та є вина зазначеної особи. У ч. 6 ст. 82 ЦПК України зазначено, що ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності, яка набрала законної сили, є обов`язковою для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалена ухвала, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою. У постанові Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі №398/571/15-ц (провадження № 61-1059св20) висловлено правову позицію, що звільнення від кримінальної відповідальності в контексті розглядуваного правового інституту не свідчить про виправдання особи, про визнання її невинною у вчиненні злочину. У такому випадку КК України виходить із встановлення факту вчинення особою кримінально-караного діяння, тому вказані підстави звільнення від кримінальної відповідальності є нереабілітуючими. У постанові Верховного Суду від 17 серпня 2022 року у справі №346/4425/18 (провадження № 61-7008св21) зроблено висновок про те, що звільнення особи від кримінальної відповідальності на підставі статті 49 КК України у зв`язку із закінченням строку давності та закриття кримінального провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 284 КПК України є нереабілітуючими обставинами, тому відповідач повинен відшкодувати позивачу заподіяну з його вини шкоду. Таким чином, закриття кримінального провадження у зв`язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності (п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК України) є нереабілітуючою підставою, а тому така особа не звільняється від обов`язку відшкодування заподіяної її діяннями шкоду. У разі, коли кримінальне провадження було закрито у зв`язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності з підстав, передбачених ч. 1 ст. 49 КК України, питання про цивільно-правову відповідальність вирішується на загальних підставах (постанова Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі №295/257917). Наслідки дій у виді завдання матеріальної шкоди, які вже встановлені ухвалою суду і які не підлягають доказуванню, підлягають розгляду з метою встановлення і доведення в порядку пред`явлення потерпілим цивільного позову відповідно до вимог КПК України. Відповідно до вимог ст. 61 КПК України, цивільним позивачем у кримінальному провадженні є фізична особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, та яка в порядку, встановленому цим Кодексом, пред`явила (пред`явив) цивільний позов. Права та обов`язки цивільного позивача виникають з моменту подання позовної заяви органу досудового розслідування або суду. Цивільний позивач має права та обов`язки, передбачені цим Кодексом для потерпілого, в частині, що стосуються цивільного позову, а також має право підтримувати цивільний позов або відмовитися від нього до видалення суду в нарадчу кімнату для ухвалення судового рішення. Згідно з ч. 2 ст. 127 КПК України, шкода, завдана кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням, може бути стягнута судовим рішенням за результатами розгляду цивільного позову в кримінальному провадженні. У ст. 128 КПК України зазначено, що особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред`явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння. Форма та зміст позовної заяви повинні відповідати вимогам, встановленим до позовів, які пред`являються у порядку цивільного судочинства. Цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв`язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства. Особа, яка не пред`явила цивільного позову в кримінальному провадженні, а також особа, цивільний позов якої залишено без розгляду, має право пред`явити його в порядку цивільного судочинства. Оскільки цивільний позов ОСОБА_1 , яка визнана потерпілою в кримінальному провадженні, залишено без розгляду при закритті кримінального провадження, вона звернулася із позовом в порядку цивільного судочинства. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (ч.1 ст.12 ЦПК України). Відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно з ч. 1, 2 ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 78 ЦПК України). У ч. 1 ст. 79 ЦПК України зазначено, що достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Відповідно до ч. 1, 6 ст. 82 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. ОСОБА_1 в апеляційній скарзі вказує, що ОСОБА_3 придбав у ОСОБА_4 за власні кошти алюмінієвий човен і неправомірність набуття ОСОБА_3 права власності на човен ні законом, ні судом не встановлена, а відтак право власності на човен вважається набутим правомірно. Суд першої інстанції, проаналізувавши наявні в матеріалах справи докази, дійшов правомірного висновку про відсутність підстав для віднесення майна у вигляді алюмінієвого човна як до майна, належного ОСОБА_3 , так і до спільної сумісної власності подружжя. Вказаний висновок апелянтом жодним чином не спростований. Та обставина, про яку зазначає позивач, що човен був придбаний ОСОБА_3 у ОСОБА_4 , не свідчить про те, що майно набуте у власність саме ОСОБА_3 , оскільки доказів на підтвердження цієї обставини не надано. А пояснення самої ОСОБА_1 , за наявності показань допитаних в судовому засіданні свідків, які йдуть в розріз з поясненнями позивача, не можуть лягти в основу судового рішення. Апелянт вважає, що оскільки саме її було визнано потерпілою у кримінальному провадженні, відтак факт завдання їй шкоди не підлягає доказуванню. Вказані доводи не заслуговують на увагу, оскільки зі змісту ч. 6 ст. 82 ЦПК України слідує, що при розгляді справи про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої постановлено ухвалу про закриття кримінального провадження і звільнення від кримінальної відповідальності, ця ухвала обов`язкова для суду лише з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. Здійснюючи кримінальне судочинство, суди не вирішують спір, а розглядають пред`явлене особі обвинувачення й за допомогою доказів установлюють, чи винна конкретна особа у його вчиненні. Підсумовуючи, апеляційний суд вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, який дав належну правову оцінку зібраним доказам, правильно застосував норми матеріального права, не допустив порушень норм процесуального права, які призвели б до неправильного вирішення спору, та дійшов законного і обґрунтованого висновку про обґрунтованість позовних вимог. Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи викладене, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. Керуючись ст. 374, 375, 381, 382, 384, 389, 390 ЦПК України, постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 09 серпня 2023 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає. Головуючий Т.Б. Сало Судді О.В. Ковальчук М.М. Якименко