Постанова Львівський апеляційний суд № 461/249/22

Справа № 461/249/22 Головуючий у 1 інстанції: Стрельбицький В.В. Провадження №22-ц/811/2188/22 Доповідач в 2-й інстанції: Бойко С.М. №22-ц/811/2189/22 Категорія: 76 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 вересня 2023 року м.Львів Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Бойко С.М., суддів: Копняк С.М., Ніткевича А.В., секретаря Зеліско-Чемерис К.Р., з участю: представника відповідача АТ «Українська залізниця» Кобко О.Л., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Львівська залізниця» виробничий структурний підрозділ «Львівська дирекція залізничних перевезень» на рішення Галицького районного суду м. Львова від 14 липня 2022 року та на додаткове рішення Галицького районного суду м. Львова від 29 липня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Львівська залізниця» виробничий структурний підрозділ «Львівська дирекція залізничних перевезень» про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, в с т а н о в и в: У січні 2022 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, в якому просила визнати незаконним та скасувати наказ виробничого структурного підрозділу «Львівська дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Львівська залізниця» акціонерного товариства «Українська залізниця» №1858/кд від 17.12.2021 року «Про відсторонення від роботи чергового по залізничній станції Львів Оліярник Оксани» та стягнути з акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі виробничого структурного підрозділу «Львівська дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Львівська залізниця» акціонерного товариства «Українська залізниця» середній заробіток за час вимушеного прогулу з 18.12.2021 року по день ухвалення рішення суду або допущення її до роботи. Свої позовні вимоги позивач обґрунтовувала тим, що відповідно до наказу №15 від 23.02.2000 року прийнята по переводу черговою по станції посту ЭУ-1 відокремленого підрозділу «Станція Львів» Львівської залізниці. Наказом №965/н від 09.09.2011 року припинено діяльність відокремленого підрозділу «Станція Львів» та переведено «Станцію Львів» як виробничий структурний підрозділ в склад відокремленого підрозділу «Львівська дирекція залізничних перевезень» з 01.01.2012 року. Наказом №1-Н/од від 01.12.2015 року відокремлений підрозділ «Львівська дирекція залізничних перевезень» державного територіально-галузевого об`єднання «Львівська залізниця» реорганізовано шляхом перетворення у виробничий підрозділ «Львівська дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Львівська залізниця» публічного акціонерного товариства «Укрзалізниця». Постановою Кабінету Міністрів України від 31.10.2018 року №938 та рішенням АТ «Укрзалізниця» від 04.12.2018 року публічне акціонерне товариство «Українська залізниця» перейменовано в акціонерне товариство (далі АТ) «Українська залізниця». 29.11.2021 року листом-ознайомленням №б/н її було попереджено про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19 з наданням відомостей/медичної інформації щодо наявності профілактичного щеплення від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, або медичний висновок про наявність абсолютних протипоказань до вакцинації проти COVID-19, що, за позицією позивача, є грубим порушенням вимог статті 19 Конституції України, права на конфіденційність та повагу до її приватного життя. 17.12.2021 року начальником виробничого структурного підрозділу «Львівська дирекція залізничних перевезень» видано наказ №1858/кд, який позивач вважає незаконним, оскільки він не відповідає чинному законодавству та грубо порушує її трудові права. Позивач вказує, що такої підстави для відсторонення працівника від роботи, як відмова виконувати розпорядження державного органу, нормами статті 46 КЗпП України не передбачено. Окрім того, зауважує, що вказана інфекційна хвороба не включена до календаря обов`язкових профілактичних щеплень. Також зазначає, що вакцини від COVID-19 не пройшли лабораторні дослідження і на них відсутня документація про ці лабораторні дослідження, що підтверджує їх експериментальність. Звертає увагу, що у спірному наказі відсутнє посилання на зафіксований у порядку, встановленому законом, факт відмови позивача від профілактичного щеплення від COVID-19, що є порушенням вимог частин другої та шостої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06.04.2000 року №1645-ІІІ. Вважає, що вимога відповідача надати конфіденційну інформацію про стан здоров`я без її згоди є незаконною. Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 14 липня 2022 року позов задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано наказ №1858/кд від 17.12.2021 року виробничого структурного підрозділу «Львівська дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Львівська залізниця» АТ «Українська залізниця» «Про відсторонення від роботи чергового по залізничній станції Львів Оліярник Оксани». Стягнуто з АТ «Українська залізниця» в особі виробничого структурного підрозділу «Львівська дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Львівська залізниця» АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 18 грудня 2021 року по 23 лютого 2022 року включно. Стягнуто з АТ «Українська залізниця» в особі виробничого структурного підрозділу «Львівська дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Львівська залізниця» АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 1984 грн. 80 коп. Додатковим рішенням Галицького районного суду м. Львова від 29 липня 2022 року стягнуто з АТ «Українська залізниця» в особі виробничого структурного підрозділу «Львівська дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Львівська залізниця» АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5000 грн. Вказані судові рішення оскаржив відповідач АТ «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Львівська залізниця» виробничий структурний підрозділ «Львівська дирекція залізничних перевезень», просить їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Апелянт зазначає, що відповідно до аналізу законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів України, випливає об`єктивний обов`язок керівників підрозділів АТ «Укрзалізниця» провести відсторонення від роботи усіх підлеглих працівників у випадку їх відмови або ухилення від проведення профілактичних щеплень проти COVID-19 на період карантину. Вважає висновок суду про те, що в оспорюваному наказі має міститися мотивування, що діяльність позивача та відповідача відносяться до діяльності, яка може призвести до зараження інших людей, безпідставним й таким, що спростовується нормами Закону, оскільки в наказі є безпосереднє посилання на статтю 46 КЗпП України. Звертає увагу, що в позовній заяві не вказано жодної обставини та не додано жодного доказу, які б свідчили про те, що позивач з`являлася для проведення щеплення, однак, за результатами медичного огляду їй було відмовлено у проведенні такого чи виявлено протипоказання для щеплення. Крім того, наголошує, що позивач не надала роботодавцю та не долучила до позовної заяви доказів про наявність у неї протипоказань для щеплення, що свідчить про її ухилення проти такого. Зазначає, що нормами Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та Календарем профілактичних щеплень в Україні передбачено встановлення обов`язкових щеплень проти інших інфекційних хвороб. Додає, що положення законів та підзаконних актів, на підставі яких відбулося відсторонення від роботи, не визнавались такими, що не відповідають Конституції України. Вказує, що Конституція України гарантує захист від незаконного звільнення, однак, в даному випадку має місце відсторонення від роботи на час дії обставин, з якими законодавець пов`язує неможливість працівника виконувати роботу, передбачену трудовим договором, а отже, позивач не позбавлена можливості обирати професію чи заняття, які не вимагають обов`язкової вакцинації. Вважає, що додаткове рішення суду першої інстанції є необгрунтованим, незаконним та прийнятим судом внаслідок недоведеності належними та допустимими доказами обставин справи, які суд визнав встановленими та доведеними, з порушенням норм процесуального права. 11.10.2022 року від позивача ОСОБА_1 , в особі її представника адвоката Пересоляка О.С. надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому сторона позивача заперечує доводи та вимоги апелянта. Ухвалою Львівського апеляційного суду від 06 грудня 2022 року провадження у даній справі було зупинене до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи №130/3548/21 (провадження №14-82цс22) та поновлене ухвалою суду від 16 травня 2023 року. Після оголошеної в судовому засіданні перерви, позивач ОСОБА_1 не з`явилась, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялась під розписку, клопотань про відкладення розгляду справи її сторона не заявляла, тому відповідно до вимог ч.2 ст.372 ЦПК України, розгляд справи апеляційним судом завершено у її відсутності. Заслухавши пояснення сторони відповідача в підтримання апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваних рішень відповідно до вимог статті 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про задоволення апеляційної скарги з наступних підстав. Судом встановлено, що позивач працює у виробничому структурному підрозділі «Львівська дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Львівська залізниця» АТ «Українська залізниця» на посаді чергового по залізничній станції Львів. 29.11.2021 року позивачу ОСОБА_1 було надано лист-ознайомлення, в якому містилась інформація про обов`язковість профілактичного щеплення проти COVID-19 та пред`явлення безпосередньому керівнику не пізніше 08.12.2021 року документу, який підтверджує вакцинацію від COVID-19 однією чи кількома дозами вакцини, або висновку лікаря щодо наявності протипоказань до проведення профілактичних щеплень проти COVID-19 (форма №028-1/о), виданого закладом охорони здоров`я. Того ж дня позивачка ознайомилась із вказаним листом, проте, підтвердити це своїм підписом відмовилась, про що складено акт про відмову від підпису в листі-ознайомленні від 29.11.2021 року. Наказом начальника виробничого структурного підрозділу «Львівська дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Львівська залізниця» АТ «Українська залізниця» №1858/кд від 17.12.2021 року ОСОБА_1 відсторонено від роботи з 18.12.2021 року на час відсутності щеплення проти COVID-19, без збереження заробітної плати. Серед підстав винесення зазначеного наказу вказано: статтю 46 КЗпП України, ч.2 ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», наказ МОЗ України від 04.10.2021 року №2153 «Про затвердження переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» зі змінами, внесеними наказом МОЗ України від 01.11.2021 року №2393, постанову Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2». Наказом №306/кд від 24.02.2022 року ОСОБА_1 допущено до роботи з 24.02.2022 року у зв`язку із введенням воєнного стану в Україні. Вирішуючи спір по суті, суд апеляційної інстанції виходить з наступного. За змістом п.1 ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), кожен має право на повагу до свого приватного життя. Поняття приватного життя включає право особи на формування та розвиток стосунків з іншими людьми, включаючи стосунки професійного або ділового характеру. Тому обмеження, накладені, зокрема, на доступ до трудової діяльності, впливають на приватне життя людини та є втручанням у право на повагу до такого життя. З огляду на вказане спірні правовідносини, пов`язані з оцінкою правомірності відсторонення позивачки, підпадають під дію статті 8 Конвенції. Критерії правомірного втручання держави у право на повагу до приватного життя людини викладені в п.2 ст.8 Конвенції, відповідно до якого органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. З огляду на цей припис критеріями сумісності заходу втручання у право на повагу до приватного життя з гарантіями ст.8 Конвенції є такі: 1) чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, який відповідає вимогам до якості (доступність, чіткість і зрозумілість, передбачуваність застосування з метою уникнення ризику свавілля); 2) чи переслідувало легітимну мету, що випливає саме зі змісту п. 2 вказаної статті; 3) чи є відповідний захід нагально потрібним і пропорційним цій меті (необхідним у демократичному суспільстві), тобто, чи є він у ситуації конкретної людини найменш обтяжливим засобом, що дозволяє досягнути визначеної в п.2 ст.8 Конвенції мети. Втручання становитиме порушення гарантій ст.8 Конвенції, якщо воно не відповідатиме будь-якому з означених критеріїв. Відповідно до ст.43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Зміст права на працю, закріпленого положеннями ч.ч.1 і 2 ст.43 Конституції України, крім вільного вибору праці, включає також відповідні гарантії реалізації цього права. Вільний вибір передбачає різноманітність умов праці, проте сталими (обов`язковими) є гарантії захисту працівника від незаконного звільнення за будь-яких умов праці. Незалежно від підстав виникнення трудових правовідносин держава зобов`язана створювати ефективні організаційно-правові механізми для реалізації трудових правовідносин на рівні закону, а відсутність таких механізмів нівелює сутність конституційних прав і свобод працівника. Не може бути дискримінації у реалізації працівниками трудових прав. Порушення їх рівності у трудових правах та гарантіях є недопустимим, а будь-яке обмеження повинне мати об`єктивне та розумне обґрунтування і здійснюватись з урахуванням та дотриманням приписів Конституції України та міжнародних правових актів (абз.1, 5 п.п.2.2 п.2, абз.12 п.3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України (Другий сенат) у справі за конституційною скаргою ОСОБА_6 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ч.3 ст.40 КЗпП України від 04.09.2019 р. №6-р(II)/2019). Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи. За загальновідомими правилами, встановленими статтею 4 Конвенції Міжнародної Організації Праці №158 від 04 лютого 1994 року, ратифікованої Верховною Радою України, яка набула чинності 16.05.1995 року та відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, трудові відносини з працівниками не припиняються, якщо тільки немає законних підстав для такого припинення, пов`язаного зі здібностями або поведінкою працівника, або викликаного виробничою необхідністю підприємства, установи або служби. Згідно з ч.2 ст.22 КЗпП України, будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається. Статтею 46 КЗпП України встановлено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством. Відсторонення від роботи можливе лише у випадках, що передбачені законодавством, а саме: у випадках, перелічених у ст.46 КЗпП України або в інших випадках, які повинні бути також передбачені певним нормативним документом. Термін «законодавство» досить широко використовується у правовій системі, в основному в значенні сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин. Цей термін використовує і Конституція України (ст.ст. 9, 19, 118, п.12 розділу XV «Перехідні положення»). У законах залежно від важливості та специфіки суспільних відносин, що регулюються, цей термін вживається в різних значеннях: в одних маються на увазі лише закони; в інших в обсяг поняття «законодавство» включаються як закони та інші акти Верховної Ради України, так і акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках також і нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади. Конституційний Суд України у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення ч.3 ст. 21 КЗпП України (рішення від 09.07.1998р. №12-рп/98) офіційно розтлумачив термін «законодавство». Так, Конституційний Суд України дійшов висновку, що термін «законодавство», який вживається в ч.3 ст.21 КЗпП України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, потрібно розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України. У рішенні №10-р/2020 від 28.08.2020р. у справі №1-14/2020(230/20) за конституційним поданням Верховного Суду Велика Палата Конституційного Суду України зазначила, що «обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить ст.ст. 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України» (абз.2 п.3.2 мотивувальної частини). Правовий висновок про те, що статтею 46 КЗпП України встановлений вичерпний перелік випадків відсторонення працівника від роботи висловлено Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 23 січня 2019 року у справі №755/6458/15-ц (провадження №61-18651св18). Відповідно до абз.2 ч.4 ст.4 ЦК України, якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону. Як неодноразово зазначалось судами під час розгляду аналогічних спорів, у наказі про звільнення, накладення дисциплінарного стягнення, відсторонення від роботи обов`язково має бути зазначено, в чому полягає порушення закону та/або трудової дисципліни, тобто має бути вказівка на фактичні обставини, які послужили підставою для застосування заходу дисциплінарного стягнення. Наказ, розпорядження про відсторонення від роботи, звільнення з роботи повинен обов`язково містити нормативне посилання, зокрема, відповідач повинен зазначити назву, статтю, її частину, абзац, пункт, підпункт нормативно-правового акта чи акта локального нормотворення, на підставі якого позивач звільняється чи притягується до дисциплінарної відповідальності. Відповідно до частини першої статті 46 КЗпП України, відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається в разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством. До інших передбачених законодавством випадків належить, зокрема, відмова або ухилення від профілактичних щеплень працівників професій, виробництв та організацій, для яких таке щеплення є обов`язковим. Відсторонення працівника від роботи слід розуміти як один із передбачених законодавством випадків призупинення трудових правовідносин, яке полягає в тимчасовому увільненні працівника від обов`язку виконувати роботу за укладеним трудовим договором і тимчасовому увільненні роботодавця від обов`язку забезпечувати працівника роботою або створювати умови для її виконання. Тимчасове увільнення працівника від виконання його трудових обов`язків в порядку відсторонення від роботи на умовах та з підстав, встановлених законодавством, по суті не є дисциплінарним стягненням, а є особливим запобіжним заходом, який застосовується у виняткових випадках і має на меті запобігання негативним наслідкам. Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано в Законі України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та Інструкції №66 «Про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності». Однак, положення абзацу шостого частини першої статті 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та Інструкції №66 «Про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності» не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19. З врахуванням наведеного, обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення». Статтею 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень. Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень ці працівники у порядку, встановленому законом, відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я. У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»). Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четверта статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»). Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (речення перше частини шостої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»). Наказом Міністерства охорони здоров`я (далі МОЗ) України від 04 жовтня 2021 року №2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі Перелік №2153). Відповідно до цього Переліку, обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України цієї хвороби, підлягають працівники: 1) центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; 2) місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; 3) закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності; 4) підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади; 5) установ і закладів, що надають соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів; 6) підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року №83. В свою чергу, пунктом 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», який набрав чинності з 08 листопада 2021 року, керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій визначено забезпечити: 1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком №2153; 2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена Переліком №2153 та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я. Таким чином, відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Зокрема, постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року №1096 передбачено, що відсторонення працівників в межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб». Приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника. Зазначені правові висновки містяться в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року в справі №130/3548/21 (провадження №14-82цс22). Аналізуючи викладене, слід дійти висновку, що для отримання профілактичного щеплення, в тому числі проти COVID-19, необхідна згода працівника, який отримав повну й об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього тощо. Роботодавець має довести до відома працівника наслідки для виконання трудових обов`язків відмови чи ухилення працівника від обов`язкового профілактичного щеплення, а лікар надати об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров`я та можливі поствакцинальні ускладнення. Відмова поінформованого працівника від проведення обов`язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього мають бути належно підтвердженими. Як на підставу задоволення своїх вимог позивач посилалась на те, що її відсторонення від роботи без збереження заробітної плати є незаконним й таким, що порушує її право на працю. В даному випадку судом встановлено, що позивач працює на посаді чергового по залізничній станції Львів. АТ «Українська залізниця» включене до Переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04.03.2015 року №83. Відтак, працівники АТ «Українська залізниця», як працівники об`єкту державної власності, що має стратегічне значення для економіки та безпеки держави, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 на період дії карантину. Матеріалами справи безспірно встановлено, що позивач, працюючи на посаді чергового по залізничній станції, посада якої віднесена до тих, працівники на якій підлягають обов`язковому профілактичному щепленню проти COVID-19, не надала своєму керівнику ні довідки відповідної форми про наявність протипоказань до вакцинації проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, ні сертифікату про проходження вакцинації, що беззаперечно підтверджує відсутність у позивача протипоказань до вакцинації проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 й те, що позивач не вакцинувалась проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, що відповідно до згаданого вище законодавства було її обов`язком. Разом з тим, у вказаній вище постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі №130/3548/21 (провадження №14-82цс22) зазначено, що «нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров`я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте, слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивача від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети. За змістом Переліку №2153, обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають усі працівники визначених цим документом органів, закладів, підприємств, установ, організацій у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року №595. Отже, Перелік №2153 передбачав низку винятків, пов`язаних зі станом здоров`я конкретної людини, із загального правила про обов`язкову вакцинацію зазначених груп працівників незалежно від того, чи є в них об`єктивна необхідність контактувати на роботі з іншими людьми та з якою саме їх кількістю, тобто чи мають підвищений ризик інфікуватися коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню. Критеріїв вибору підприємств, установ та організацій для включення до Переліку №2153 останній не містить. Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема, оцінки об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо. Також, Велика Палата Верховного Суду зауважила, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку №2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як: кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих); форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України). Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша третя статті 89 ЦПК України). Як встановлено в суді апеляційної інстанції, характер виконуваної позивачем роботи на займаній посаді чергового по залізничній станції передбачає велику кількість соціальних контактів на робочому місці, по колу функціональних обов`язків, з іншими працівниками, форма організації праці позивача позбавляє її можливості працювати дистанційно (стаття 60-2 КЗпП України) чи надомно (статті 60-1 КЗпП України), під час здійснення трудових обов`язків позивач протягом дня постійно контактує з іншими особами, що підвищує ризик інфікування коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяння його подальшому поширенню, тому відсутність вакцинації у позивача проти COVID-19 підвищувала ризик захворюваності оточуючих. Об`єктивно оцінюючи загрозу, яку потенційно може нести невакцинований працівник, відповідач правомірно ухвалив рішення про відсторонення позивача від роботи, що відповідає загальновизнаному пріоритету захисту здоров`я суспільства від серйозних загроз, пов`язаних із поширенням на території України COVID-19. З огляду на те, що за позивачем на період відсторонення зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений, нарахування заробітної плати відновлюється одразу після усунення позивачем причин, що зумовили її відсторонення від роботи та після її допуску до роботи (виконання робіт), колегія суддів не вважає, що мало місце порушення права позивача на працю, передбачене у статті 43 Конституції України. За наведених обставин, суд першої інстанції зробив помилковий висновок, що відсторонення позивача відбулося з порушеннями ст.46 КЗпП України, без законних підстав. У зв`язку з відсутністю правових підстав для задоволення вимоги позивача про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення, не підлягає задоволенню й вимога позивача про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у період відсторонення, а також вимога про стягнення понесених позивачем судових витрат. З урахуванням викладеного, оскаржувані рішення підлягають скасуванню з ухваленням апеляційним судом нового рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 . Керуючись ст.ст. 367, 374 ч.1 п.2, 376 ч.1 п.п.1,4, 381, 382, 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: апеляційну скаргу акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Львівська залізниця» виробничий структурний підрозділ «Львівська дирекція залізничних перевезень» задовольнити. Рішення Галицького районного суду м. Львова від 14 липня 2022 року та додаткове рішення Галицького районного суду м. Львова від 29 липня 2022 року скасувати і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови. Повний текст постанови складений 06 жовтня 2023 року. Головуючий С.М. Бойко Судді: С.М. Копняк А.В. Ніткевич