Постанова Другий апеляційний адміністративний суд № 440/11983/21

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 жовтня 2023 р. Справа № 440/11983/21 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Подобайло З.Г., Суддів: Бартош Н.С. , Присяжнюк О.В. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 13.03.2022, головуючий суддя І інстанції: Т.С. Канигіна, м. Полтава, повний текст складено 13.03.22 по справі № 440/11983/21 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області, в якому просить суд: визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області стосовно не призначення позивачу повної пенсії за віком у 2017 році; зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області здійснити позивачу новий перерахунок та виплату повної пенсії за віком однією загальною сумою з квітня 2017 року відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991; визнати позивача не працюючим пенсіонером. В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що Головним управлінням Пенсійного фонду України в Полтавській області протиправно у 2017 році призначено пенсію відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування". Крім того, зазначено, що відповідачем протиправно віднесено позивача до працюючих пенсіонерів, зазначивши, що не займається підприємницькою діяльністю та не отримує доходу. Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 13.03.2022 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 13.03.2022 року та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги посилається на те, що за нормами ст.29 Закону України «Про пенсійне забезпечення» позивач, як інвалід ІІІ групи, мав право вийти на повну пенсію за віком, не досягши пенсійного віку за наявності загального стажу - 25 років, однак за нормами ст.33 Закону України «Про загальнообов`язкове пенсійне страхування» це право відсутнє у позивача, що свідчить про неконституційність даної норми. Зазначає, що при набранні чинності Закону України «Про загальнообов`язкове пенсійне страхування», всі пільгові пенсії були скасовані та скасована і повна пенсія для інвалідів ІІІ групи. Вказане, на думку позивача, свідчить про пільговий характер пенсії для інвалідів ІІІ групи. Стверджує, що рішенням Конституційного суду (№1-р/2020 від 23.01.2020) визнано не конституційним скасування пільгових пенсій, оскільки цим, держава занизила соціальні норми громадян, і зобов`язано Кабінет Міністрів України привести Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» у відповідність з положеннями Конституції України. За цим, визначено стосовно пільгових пенсій застосовувати Закон України «Про пенсійне забезпечення», в якому законодавець пропустив вказати у перелік пільгових категорій, які мають право на повну пенсію за віком, інвалідів III групи. Позивач зауважує про наявну колізію у законодавстві, оскільки ст.29 Закону передбачала потрібну норму, а в статті 13 цього ж Закону «Про пенсійне забезпечення» відсутня категорія осіб III групи в переліку пільгових пенсій. Вважає, що суд повинен прирівняти категорію інвалідів III групи до пільгових пенсій. Відповідач по справі не скористався правом на подання відзиву на апеляційну скаргу, відповідно до вимог ст.304 КАС України. Відповідно до п.п. 1, 3 ч.1 ст.311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі: відсутності клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю; подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Оскільки оскаржуване рішення суду першої інстанції було розглянуто в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи і сторонами не заявлялись клопотання про розгляд справи за їх участі, колегія суддів вирішила розглядати справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Учасникам по даній справі було направлено судом апеляційної інстанції та отримано останніми копії ухвал Другого апеляційного адміністративного суду про відкриття апеляційного провадження та про призначення даної справи до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження, у т.ч. копію апеляційної скарги. Відповідно до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 перебуває на обліку в ГУ ПФ України в Полтавській області та отримує пенсію по інвалідності з 27.01.2017 відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", що підтверджується наявними у справі документами пенсійної справи позивача. 23.02.2021 позивач звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області із заявою, у якій просив виправити помилку, перевівши позивача на пенсію за віком з її перерахуванням з 27.01.2017 по даний час з урахуванням сум заробітку з 1987 по 1991 року згідно з нормами законодавства. Листом від 15.03.2021 №1923-1475/Х-03/8-1600/21 Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області зазначило, що для обчислення пенсії по інвалідності в розмірі пенсії за віком відсутні законні підстави, зокрема, враховуючи відсутність необхідного страхового стажу. Не погодившись із зазначеною бездіяльністю пенсійного органу, позивач звернувся до суду з цим позовом. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що на момент призначення пенсії позивачу по інвалідності відповідно до протоколу №532 від 10.03.2017 про призначення пенсії загальний стаж позивача становив 25 повних років, тобто менше, ніж передбачений статтею 28 Закону №1058-IV, а саме: для пенсії за віком за наявності у чоловіків 35 років страхового стажу. Крім того, позивач з 18.08.2021 зареєстрований фізичною особою-підприємцем, тому вважається працюючою особою і не є непрацюючим пенсіонером. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, з огляду на наступне. Щодо позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області стосовно не призначення позивачу повної пенсії за віком у 2017 році та зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області здійснити позивачу новий перерахунок та виплату повної пенсії за віком однією загальною сумою з квітня 2017 року відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991, колегія суддів зазначає наступне. Згідно з протоколом №532 від 10.03.2017 про призначення пенсії позивачу призначено пенсію по інвалідності, загальний стаж позивача становив 25 повних років. Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно ч.1 ст.46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Положеннями п.6 ст.92 Конституції України визначено, що виключно законами України визначаються, зокрема основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення. Відповідно до п.16 Прикінцевих положень Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 №1058-IV (далі по тексту - Закон №1058-IV, у редакції, чинній на момент призначення пенсії) до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Положення Закону України "Про пенсійне забезпечення" застосовуються в частині визначення права на пенсію за віком на пільгових умовах і за вислугу років. Так, згідно зі ст.13 Закону України "Про пенсійне забезпечення" на пільгових умовах мають право на пенсію за віком, незалежно від місця останньої роботи: а) працівники, зайняті повний робочий день на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці, - за списком № 1 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджуваним Кабінетом Міністрів України; б) працівники, зайняті повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці, - за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджуваним Кабінетом Міністрів України; в) трактористи-машиністи, безпосередньо зайняті у виробництві сільськогосподарської продукції в колгоспах, радгоспах, інших підприємствах сільського господарства; г) жінки, які працюють трактористами-машиністами, машиністами будівельних, шляхових і вантажно-розвантажувальних машин, змонтованих на базі тракторів і екскаваторів; д) жінки, які працюють доярками (операторами машинного доїння), свинарками-операторами в колгоспах, радгоспах, інших підприємствах сільського господарства; е) жінки, зайняті протягом повного сезону на вирощуванні, збиранні та післязбиральній обробці тютюну; є) робітниці текстильного виробництва, зайняті на верстатах і машинах, - за списком виробництв і професій, затверджуваним у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України; ж) жінки, які працюють у сільськогосподарському виробництві та виховали п`ятеро і більше дітей, - незалежно від віку і трудового стажу, в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України; з) водії міського пасажирського транспорту (автобусів, тролейбусів, трамваїв) і великовагових автомобілів, зайнятих у технологічному процесі важких і шкідливих виробництв. Позивач не надав доказів та в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження того, що позивач має право на пенсію за віком на пільгових умовах згідно зі статтею 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення". Стосовно вислуги років позивачем нічого не зазначено. Отже, згідно з пунктом 16 Прикінцевих положень Закону №1058-IV положення Закону України "Про пенсійне забезпечення" в частині визначення права на пенсію за віком на пільгових умовах і за вислугу років не застосовуються до позивача. Згідно зі ст.33 Закону №1058-IV пенсія по інвалідності залежно від групи інвалідності призначається в таких розмірах: інвалідам I групи - 100 відсотків пенсії за віком; інвалідам II групи - 90 відсотків пенсії за віком; інвалідам III групи - 50 відсотків пенсії за віком, обчисленої відповідно до статей 27 і 28 цього Закону. Непрацюючі інваліди II групи, визнані інвалідами після досягнення пенсійного віку, передбаченого статтею 26 цього Закону, та інваліди III групи за їх вибором мають право на призначення пенсії по інвалідності в розмірі пенсії за віком, обчисленої відповідно до статей 27 і 28 цього Закону, за наявності страхового стажу, зазначеного в абзаці першому частини першої статті 28 цього Закону. Відповідно до ст.27 Закону №1058-IV розмір пенсії за віком визначається формулою: П = Зп х Кс, де: П - розмір пенсії, у гривнях; Зп - заробітна плата (дохід) застрахованої особи, визначена відповідно до статті 40 цього Закону, з якої обчислюється пенсія, у гривнях; Кс - коефіцієнт страхового стажу застрахованої особи, визначений відповідно до статті 25 цього Закону. За бажанням застрахованої особи частина розміру пенсії за віком за період страхового стажу, набутого до дня набрання чинності цим Законом, може бути визначена відповідно до раніше діючого законодавства, а частина розміру пенсії за період страхового стажу, набутого після набрання чинності цим Законом, - відповідно до цього Закону. При цьому, частина розміру пенсії за віком, обчислена за раніше діючим законодавством, не може перевищувати максимальних розмірів пенсій, визначених законом для відповідних категорій пенсіонерів, та не може бути нижчою, ніж розмір трудової пенсії за віком з урахуванням цільової грошової допомоги на прожиття, що діяли на день набрання чинності цим Законом. Розмір пенсії за віком, обчислений за раніше діючим законодавством, підвищується з дня набрання чинності цим Законом до дня її призначення в порядку, передбаченому частинами першою та другою статті 42 цього Закону. Згідно з абз. 4 ч.4 ст.42 Закону №1058-IV якщо пенсіонер, який продовжував працювати, набув стажу, достатнього для обчислення пенсії відповідно до частини першої статті 28 цього Закону, за його заявою проводиться відповідний перерахунок пенсії незалежно від того, скільки часу минуло після призначення (попереднього перерахунку) пенсії, з урахуванням заробітної плати, з якої призначено (попередньо перераховано) пенсію. Частиною 1 ст.28 Закону №1058-IV передбачено, що мінімальний розмір пенсії за віком за наявності у чоловіків 35 років, а у жінок 30 років страхового стажу встановлюється в розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом. Відповідно до приписів ч.1 ст.24 Закону №1058-IV страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок. Період, протягом якого особа, яка підлягала загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню на випадок безробіття, отримувала допомогу по безробіттю (крім одноразової її виплати для організації безробітним підприємницької діяльності) та матеріальну допомогу у період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації, включається до страхового стажу. Частиною 2 ст.24 цього Закону встановлено, що страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом. Колегія суддів зазначає, що на момент призначення пенсії позивачу по інвалідності відповідно до протоколу №532 від 10.03.2017 про призначення пенсії загальний стаж позивача становив 25 повних років, тобто менше, ніж передбачений статтею 28 Закону №1058-IV, а саме: для пенсії за віком за наявності у чоловіків 35 років страхового стажу. Доводи апеляційної скарги позивача про те, що за нормами ст.29 Закону України «Про пенсійне забезпечення» позивач, як інвалід ІІІ групи, мав право вийти на повну пенсію за віком, не досягши пенсійного віку за наявності загального стажу - 25 років, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки згідно з абзацом другим пункту 16 Прикінцевих положень Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", положення Закону України "Про пенсійне забезпечення" застосовуються в частині визначення права на пенсію за віком на пільгових умовах і за вислугу років. Таким чином, враховуючи, що Закон України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", який прийнятий останнім у часі, чітко визначає, в якій частині застосовується Закон України "Про пенсійне забезпечення", пріоритетному застосуванню до відносин, пов`язаних з призначенням і виплатою пенсії по інвалідності, підлягає Закон України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування". Наведений вище висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була викладена у постанові від 01.03.2021 року у справі №242/1655/17, яка враховуються судом апеляційної інстанції в силу приписів ч.5 ст.242 КАС України. З огляду на вищевикладене, позовні вимоги у цій частині не є обґрунтованими та не підлягають задоволенню. Щодо позовних вимог про визнання позивача не працюючим пенсіонером, колегія суддів зазначає наступне. Статтею 62 Закону України "Про пенсійне забезпечення" визначено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України. Як вбачається з трудової книжки серії НОМЕР_1 , виданої на ім`я ОСОБА_1 , копія якої наявна у матеріалах справи, після призначення пенсії по інвалідності позивач продовжував працювати. У цій трудовій книжці зазначено, зокрема: 01.02.2017 позивача переведено на посаду слюсаря з ремонту автомобілів 4-го розряду; 05.10.2018 відповідно до наказу №139-н від 04.10.2018 позивача звільнено за власним бажанням згідно зі статтею 38 Кодексу Законів про працю України. Відповідно до п.2.21 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсії відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України 25.11.2005 №22-1, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 27.12.2005 за №1566/11846, документами, які підтверджують, що особа не працює (не провадить діяльність, пов`язану з отриманням доходу, що є базою нарахування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування), є: трудова книжка, індивідуальні відомості про застраховану особу, що надаються відділом персоніфікованого обліку за формою згідно з додатком 1 до Положення, а у разі необхідності - за формою згідно з додатком 3 до Положення, та відомості про відсутність інформації про державну реєстрацію фізичної особи - підприємця за наявними в органі, що призначає пенсію, даними. У разі відсутності у зареєстрованої (взятої на облік) внутрішньо переміщеної особи документів, що підтверджують факт звільнення (припинення зайнятості), факт звільнення з роботи встановлюється на підставі особистої заяви із зазначенням дати, з якої особа не працює, та поясненням обставин, у зв`язку з якими неможливо внести запис у трудову книжку чи надати оригінал трудової книжки. У разі звільнення (припинення діяльності, пов`язаної з отриманням доходу, що є базою нарахування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування) особа повідомляє орган, що призначає пенсію, про дату звільнення (припинення діяльності, пов`язаної з отриманням доходу, що є базою нарахування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування) шляхом подання відповідної заяви згідно з цим Порядком. Суд звертає увагу, що позивачем надано довідку Головного управління ДПС у Полтавській області від 27.08.2021 №2071/АП/16-31-64-01-02, у якій зазначено, що відповідно до наявної інформації сума чистого доходу відповідно до поданих декларації про доходи за звітній (податковий) період: з 11.03.1997 по 30.06.2011 та відповідно до податкових декларацій про майновий стан і доходи сума загального оподатковуваного доходу за період з 01.07.2011 по 31.12.2020 від здійснення підприємницької діяльності становить 0,00 грн. Водночас, згідно з випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ОСОБА_1 зареєстрований як фізична особа-підприємець 18.08.2021. Відповідно до ч.3 ст.3 Закону України від 05.07.2012 №5067-VI "Про зайнятість населення" зайнятість населення забезпечується шляхом встановлення відносин, що регламентуються трудовими договорами (контрактами), провадження підприємницької та інших видів діяльності, не заборонених законом. Статтею 1 Закону України від 15.05.2003 №755-IV "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" визначено, що державна реєстрація юридичних осіб, громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців (далі - державна реєстрація) - офіційне визнання шляхом засвідчення державою факту створення або припинення юридичної особи, громадського формування, що не має статусу юридичної особи, засвідчення факту наявності відповідного статусу громадського об`єднання, професійної спілки, її організації або об`єднання, політичної партії, організації роботодавців, об`єднань організацій роботодавців та їхньої символіки, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, зміни відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, про юридичну особу та фізичну особу - підприємця, а також проведення інших реєстраційних дій, передбачених цим Законом. Як встановлено приписами ч.9 ст.4 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань", фізична особа-підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою. Отже, фізична особа-підприємець вважається працюючою особою до дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності. Таким чином, оскільки позивач починаючи з 18.08.2021 зареєстрований фізичною особою-підприємцем, то він вважається працюючою особою і тому не є непрацюючим пенсіонером. Доказів того, що позивач припинив підприємницьку діяльність матеріали справи не містять та позивачем таких суду не подано. Доводи апеляційної скарги позивача ґрунтуються на власному тлумаченні позивачем норм діючого законодавства та зводяться до переоцінки встановлених судом першої інстанції обставин, які були ретельно перевірені, та не спростовують правильність висновків суду про відсутність підстав для задоволення позову. Відповідно до ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Згідно із ч.1 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Відповідно до ч.1 ст.9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Згідно зі ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, п. 29). Частиною 1 ст. 315 КАС України визначено, що за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Під час апеляційного провадження, колегія суддів не встановила таких порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи по суті, які були предметом розгляду і заявлені в суді першої інстанції. Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи судом апеляційної інстанції, спростовані зібраними по справі доказами та встановленими обставинами, з наведених підстав висновків суду не спростовують. Таким чином, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є обґрунтованим, прийнятим на підставі з`ясованих та встановлених обставинах справи, які підтверджуються доказами, та ухваленим з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін. Враховуючи те, що справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України. Керуючись ст.ст. 311, 315, 316, 321, 325, 327, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу залишити без задоволення. Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 13.03.2022 по справі № 440/11983/21 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України. Головуючий суддя (підпис)З.Г. Подобайло Судді(підпис) (підпис) Н.С. Бартош О.В. Присяжнюк