Постанова 4873 № 910/4085/22

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "09" жовтня 2023 р. Справа№ 910/4085/22 Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого: Суліма В.В. суддів: Майданевича А.Г. Ткаченка Б.О. без виклику представників сторін розглянувши матеріали апеляційної скарги Комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва" на рішення Господарського суду міста Києва від 22.05.2023 року у справі №910/4085/22 (суддя Підченко Ю.О.) за позовом Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київтеплоенерго" до Комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва" про стягнення 16096,56 грн - ВСТАНОВИВ: Комунальне підприємство виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київтеплоенерго" (далі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва" (далі - відповідач) про стягнення заборгованості в розмірі 13 524, 27 грн, інфляційних втрат в розмірі 1 851, 33 грн та 3% річних в розмірі 720, 96 грн. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач своєчасно не вносив плату за поставлену теплову енергію, в результаті чого за період нарахування утворилась заборгованість, яка станом на дату подання позовної заяви становить 13 524, 27 грн. Рішенням Господарського суду міста Києва від 22.05.2023 року позов Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київтеплоенерго" задоволено частково. Стягнуто з Комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва" на користь Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київтеплоенерго" заборгованість в розмірі 13524,27 грн, інфляційні втрати в розмірі 1 667, 46 грн, 3% річних в розмірі 720, 96 грн та витрати зі сплати судового збору в розмірі 2452,65,00 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись з прийнятим рішенням суду першої інстанції, Комунальне підприємство "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва" звернулося до суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 22.05.2023 року та ухвалити нове рішення суду, яким відмовити у задоволенні позову. Апеляційна скарга мотивована тим, що Господарський суд міста Києва, визнав обставини встановленими, які є недоведеними і мають значення для справи, неправильно застосував норми матеріального та процесуального права, зокрема, ст. 236 Господарського процесуального кодексу України. Так, за твердженням скаржника, матеріали справи не містять доказів передачі відповідачу якого небуть приміщення у вказаному приміщенні, а саме акту приймання-передачі чи іншого документу про прийняття - передачу приміщення, як і не містять інвентарних карток, балансових відомостей тощо, про перебування такого приміщення на балансі відповідача. Суд першої інстанції безпідставно не прийняв до уваги акт огляду житлового будинку від 26.11.2022 року та не спростував факт, встановлений цим актом, що у багатоквартирному житловому будинку №13/14 по вул. Олени Теліги, у м. Києві відсутнє нежитлове приміщення площею 32,00 кв.м. При цьому, представник скаржника зазначив, що судом першої інстанції у оскаржуваному рішенні необґрунтовано факт постачання послуг позивачем та не вказано на докази, які це підтверджують. Разом з цим, враховуючи, що договірних зобов`язань між сторонами не виникало, рахунки на оплату позивачем не виставлялись, судом першої інстанції безпідставно стягнуто інфляційні та 3 % річних за спірний період, оскільки строк оплати в даному випадку не настав. Крім того, представник скаржника наголосив, що суд першої інстанції безпідставно відхилив клопотання про залишення позовної заяви без розгляду. Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19.06.2023 року апеляційну скаргу передано на розгляд колегії суддів Північного апеляційного господарського суду у складі: головуючий суддя: Сулім В.В., судді: Ткаченко Б.О., Майданевич А.Г. Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 20.06.2023 року апеляційну скаргу Комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва" на рішення Господарського суду міста Києва від 22.05.2023 року у справі №910/4085/22 залишено без руху. Апелянтом протягом десяти днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху було усунено недоліки та подано до суду апеляційної інстанції сплати судового збору. Відтак, скаржником усунено недоліки поданої апеляційної скарги. Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 24.07.2023 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва" на рішення Господарського суду міста Києва від 22.05.2023 року у справі №910/4085/22. Розгляд апеляційної скарги вирішено здійснювати у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (без проведення судового засідання). 23.08.2023 року через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів від представника позивача до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, відповідно до якого позивач просив суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення господарського суду без змін, зокрема, оскільки рішення Господарського суду міста Києва від 22.05.2023 року у справі №910/4085/22, законне та обґрунтоване, в процесі розгляду справи суд першої інстанції не припустився порушень норм ні матеріального, ні процесуального права. Крім того, представник позивача у відзиві на апеляційну скаргу, зокрема зазначив, що листом №45-1787 відповідач підтвердив, що нежитлове приміщення за адресою: м. Київ, Олени Теліги, буд.13/14, закріплено на праві господарського відання за КП «КК ОЖФ Шевченківського району м. Києва». Перелік нерухомого майна наведено у табличному вигляді. Відповідно до п. 3 таблички, що є додатком до листа №45-1787, споживачем є відповідач; адреса - вул. Олени Теліги, буд. 13/17; право господарського відання (оперативне управління) закріплено за відповідачем. Доказів того, що КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва» не займає нежитлове приміщення, не являється балансоутримувачем (не перебуває у господарському віданні) відповідачем не надано. Разом з цим, за твердженням представника позивача відсутність письмового договору про постачання теплової енергії не звільняє осіб, які використовували теплову енергію без укладання договору на теплопостачання, від обов`язку оплати за фактично спожиту теплову енергію. Зазначений висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 року у справі №922/4239/16 та постанові Верховного Суду від 26.04.2018 року у справі №904/6293/17. Отже підставою для виникнення у відповідача зобов`язань з оплати за отриману теплову енергію без укладення договору є, насамперед, факт надання відповідних послуг/постачання товарної продукції, а також доведення обсягу та вартості таких послуг належними та допустимими доказами, адже споживання теплової енергії не може бути безоплатним. При цьому, представник позивача наголосив, що обсяг спожитої відповідачем теплової енергії в Гкал., а також щомісячне нарахування по особовому рахунку відображені в облікових картках споживача за його обліковим записом:8242072-0502. Верховний суд у своїй постанові від 03.09.2020 року у справі №910/17662/19 зазначив, що питання прийняття облікових карток (табуляграм) у справах про стягнення заборгованості за договорами постачання (купівлі-продажу) теплової енергії у гарячій воді, у контексті їх оцінки судами як доказів, неоднаразовов вирішувалося у судовій практиці (постанови Верховного Суду від 28.03.2018 року зі справи №910/6652/17, від 12.07.2018 року зі справи №910/6654/17, від 12.10.2018 року зі справи №910/30728/15). На підтвердження факту утворення заборгованості, позивач надав суду довідку про нарахування за теплову енергію КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва» за особовим рахунком №8242072-0502, в якій відображено показники (особовий рахунок, період розрахунку, тариф, обсяг спожитої Гкал., договірне навантаження, час роботи теплової мережі, температура зовнішнього повітря, тим розрахунку) для методики розрахунку заборгованості за спожиту теплову енергію. Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва» в апеляційній скарзі заявило клопотання про огляд доказів, в якому відповідач, посилаючись на положення ст. 82 Господарського процесуального кодексу України, просив суд провести огляд багатоквартирного житлового буднику №13/14 по вул. Олени Теліги у м. Києві та нежитлового приміщення площею 32,00 кв.м., якщо воно знаходиться у цьому будинку. Північний апеляційний господарський суд у задоволенні клопотання Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва» про огляд доказів відмовив своєю ухвалою від 18.09.2023 року. Відповідно до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів встановила наступне. Розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 27.12.2017 року № 1693 "Про деякі питання припинення Угоди щодо реалізації проекту управління та реформування енергетичного комплексу м. Києва" від 27.09.2001 року, укладеної між Київською міською державною адміністрацією та Акціонерною енергопостачальною компанією "Київенерго", позивача визначено підприємством, за яким закріплено на праві господарського відання майно комунальної власності територіальної громади міста Києва, що повернуто з володіння та користування Публічного акціонерного товариства "Київенерго". Розпорядженням Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10.04.2018 року № 591 Підприємству видано ліцензію на право провадження господарської діяльності з виробництва та постачання теплової енергії споживачам та з 01.05.2018 року здійснює постачання теплової енергії. Згідно з пунктом 2.2.1 статуту позивача предметом діяльності підприємства є надання комунальних послуг з постачання теплової енергії, постачання гарячої води, постачання та розподілу електричної енергії. Відповідно до п. 40 Правил користування тепловою енергією, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 03.10.2007 року № 1198 (далі також - Правила), споживач теплової енергії зобов`язаний вчасно проводити розрахунки за спожиту теплову енергію та здійснювати інші платежі відповідно до умов договору та цих Правил. Згідно з ч. 3 ст. 24 Закону України "Про теплопостачання", основним обов`язок споживача теплової енергії є своєчасне укладання договору з теплопостачальною організацією на постачання теплової енергії. Як вбачається з матеріалів справи, 01.02.2021 року позивач надіслав на адресу відповідача (як споживача) проект договору № 8242072-02 від 20.01.2021 року на постачання теплової енергії предметом якого є постачання, користування та своєчасна сплата в повному обсязі спожитої теплової енергії на умовах, передбачених цим договором. Однак, згідно з доводами позивача, відповідач станом на дату подання позовної заяви договір не підписав. Додатком №8 вказаного проекту договору встановлено, що об`єктом теплопостачання є нежитлове приміщення площею 32,0 кв. м, розташоване за адресою: вул. Теліги Олени,13/14. Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини. Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України). Згідно зі ст. 1 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" житлово-комунальні послуги - це результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та перебування осіб у жилих і нежилих приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 13 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" залежно від функціонального призначення житлово-комунальні послуги поділяються на комунальні послуги (централізоване постачання холодної води, централізоване постачання гарячої води, водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем), газопостачання, централізоване опалення, а також вивезення побутових відходів тощо). Положеннями ч. 1 ст. 19 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" передбачено, що відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах. Відповідно до ч. 4 ст. 19 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" виконавцем послуг з централізованого опалення та послуг з централізованого постачання гарячої води для об`єктів усіх форм власності є суб`єкт господарювання з постачання теплової енергії (теплопостачальна організація). Згідно з ч. 1 ст. 32 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" плата за житлово-комунальні послуги нараховується щомісячно відповідно до умов договору в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Відповідно до ч. 2 ст. 32 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" розмір плати за комунальні послуги розраховується виходячи з розміру затверджених цін/тарифів та показань засобів обліку або за нормами, затвердженими в установленому порядку. У разі наявності засобів обліку оплата комунальних послуг здійснюється виключно на підставі їх показників на кінець розрахункового періоду згідно з умовами договору, крім випадків, передбачених законодавством. Згідно з п. 2 Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення та типового договору про надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної а гарячої води і водовідведення" № 630 від 21.07.2005 року централізоване опалення - це послуга, спрямована на задоволення потреб споживача у забезпеченні нормативної температури повітря у приміщеннях квартири (будинку садибного типу), яка надається виконавцем з використанням внутрішньобудинкових систем теплопостачання. Предметом даного позову є стягнення заборгованості за надані послуги з теплопостачання у спірному приміщенні в розмірі 13524,27 грн за період з жовтня 2018 по грудень 2021 року. Звертаючись до суду з вказаним позовом, позивач зазначив, що відповідач є балансоутримувачем цього нежитлового приміщення. Щодо твердження скаржника, що він не є балансоутримувачем або користувачем нежитлових приміщень за адресою: м. Київ, вул. Олени Теліги 13/14, колегія суддів відзначає наступне. Власниками квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку можуть бути фізичні та юридичні особи, територіальні громади, держава. Власники квартир та нежитлових приміщень є співвласниками спільного майна багатоквартирного будинку (ч.ч. 1, 2 Закону "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку"). Держава реалізує право державної власності у державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб`єктів господарювання, що належать до цього сектора і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління (ч.5 ст.22 Господарського кодексу України). Основу правового режиму майна суб`єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права - право господарського відання, право оперативного управління. Господарська діяльність може здійснюватися також на основі інших речових прав (права володіння, права користування тощо), передбачених ЦК (ч.1 ст.133 Господарського кодексу України). Право господарського відання є речовим правом суб`єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами (ч.1 ст.136 Господарського кодексу України). Відповідно до ч.2 ст.136 Господарського кодексу України власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб`єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства Рішенням Шевченківської районної у місті Києві ради 19.02.2007 року № 187, з метою вдосконалення системи управління житлово-комунальним господарством та ефективного використання комунального майна територіальної громади Шевченківського району міста Києва, вирішено утворити Комунальне Підприємство «Керуюча дирекція Шевченківської районної у місті Києві ради». Рішенням Київської міської ради від 09.10.2014 року № 270/270 «Про удосконалення структури управління житлово-комунальним господарством міста Києва» вирішено, в тому числі, передати КП «КК ОЖФ Шевченківського району м. Києва» житловий фонд, який був переданий до сфери управління Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації, а також інше нерухоме та рухоме майно, яке належить до комунальної власності територіальної громади Шевченківського районну міста Києва. Відповідно до розпорядження Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 09.02.2011 року №80 "Про закріплення майна за Комунальним підприємством "Керуюча дирекція" Шевченківської районної у м. Києві ради", Комунальне підприємство "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва" здійснює господарське відання житлового, нежитлового фонду Шевченківського районну в міста Києва та обслуговування закріплених за ним житлових будинків. Відповідно до розпорядження Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 30.12.2016 року №801 "Про внесення змін до розпорядження Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 09.02.2011 року №80 "Про закріплення майна за Комунальним підприємством "Керуюча дирекція" за Відповідачем закріплене на праві господарського відання майно, в тому числі житловий будинок за адресою: м. Київ, вул. Олени Теліги, буд. 13/14 в якому: - загальна площа будинку 2664,00 кв.м.; - нежитлові приміщення в будинку площею 63,10 кв.м. При цьому, колегія суддів відзначає, що листом від 10.11.2022 року за №45-1787 відповідач підтверджує, що нежитлове приміщення за адресою: м. Київ, вул. Олени Теліги, буд. 13/14, закріплено на праві господарського відання за КП «КК ОЖФ Шевченківського району м. Києва (наявне в матеріалах справи). Відповідно до п. 3 таблички, що є додатком до листа №45-1787, споживачем є відповідач; адреса - вул. Олени Теліги, буд. 13/14; право господарського відання (оперативне управління) закріплено за відповідачем. Згідно з п. 2.2. Статуту КП «КК ОЖФ Шевченківського району м. Києва», предметом діяльності Підприємства є утримання житлового і нежитлового фонду, що належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва та закріплений за Підприємством на праві господарського відання; виконання функцій балансоутримувача житлового та нежитлового фонду; управління нерухомим майном. Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про теплопостачання», балансоутримувач (будинку, групи будинків, житлового комплексу) - власник відповідного майна або юридична особа, яка за договором з власником утримує на балансі відповідне майно і уклала договір купівлі-продажу теплової енергії з теплогенеруючою або теплопостачальною організацією, а також договори на надання житлово-комунальних послуг з кінцевими споживачами. Як вбачається з інформації з офіційного сайту Департаменту комунальної власності м. Києва (http://gukv.gov.ua/) ІАС «Управління майновим комплексом територіальної громади м. Києва» нежитлове приміщення 32 кв.м. у будинку 13/14 по вул. Олени Теліги знаходиться на балансі Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва». Тобто, наведені документи вказують на те, що приміщення у будинку 13/14 по вул. Олени Теліги закріплено на праві господарського відання за відповідачем. Відповідно до ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України). Відповідно до ч. 1-3 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Оцінка предмету заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права позивача про яке ним зазначається в позовній заяві здійснюється судом на розгляд якого передано спір крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги (аналогічні висновки викладено у постановах КГС ВС від 19.09.2019 року у справі № 924/831/17, від 28.11.2019 року у справі № 910/8357/18). 17.10.2019 року набув чинності Закон України № 132-IX від 20.09.2019 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема внесено зміни до ГПК України змінено назву ст. 79 Господарського процесуального кодексу України з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції, фактично впровадивши в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів". Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови КГС ВС від 02.10.2018 року у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 року у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 року у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 року у справі № 917/2101/17). Аналогічна правова позиція міститься у постанові ВП ВС від 18.03.2020 року у справі № 129/1033/13-ц. Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри". Схожий стандарт під час оцінки доказів застосовано у рішенні ЄСПЛ від 15.11.2007 у справі "Бендерський проти України" ("BENDERSKIY v. Ukraine"), в якому суд оцінюючи фактичні обставини справи звертаючись до балансу вірогідностей вирішуючи спір виходив з того, що факти встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази. Зазначена правова позиція щодо стандарту доказування викладена в постанові Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 25.06.2020 року у справі № 924/233/18 Враховуючи вищевикладене у сукупності, на переконання колегії суддів докази, подані позивачем в обґрунтування заявлених ним позовних вимог є більш вірогідними ніж докази, подані відповідачем на їх спростування. Відповідачем не надано жодного доказу який би вказував на те, що площа спірного нежитлового приміщення не входить в передану до господарського відання відповідача площу нежитлових приміщень за спірною адресою, а спірне спірне нежитлове приміщення належить іншій фізичній чи юридичній особі, а не територіальній громаді міста Києва. З урахуванням вищевикладеного, оскільки нежитлове приміщення площею 32 кв. м., яке знаходиться у будинку 13/14 по вул. Олени Теліги, перебуває у відповідача на праві господарського відання, та саме факт закріплення за Керуючою компанією на праві господарського відання нежитлових приміщень, а не перебування їх на балансі, покладає на суб`єкта обов`язок належним чином утримувати вказані приміщення. Схожа за змістом правова позиція міститься в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 14.07.2023 року у справі № 910/21848/21. З огляду на викладене, колегія суддів критично оцінює твердження скаржника, як на підставу для скасування оскаржуваного рішення, що матеріали справи не містять доказів передачі відповідачу якого небуть приміщення у вказаному приміщенні, а саме акту приймання-передачі чи іншого документу про прийняття - передачу приміщення, як і не містять інвентарних карток, балансових відомостей тощо, про перебування такого приміщення на балансі відповідача. Водночас, колегія суддів критично оцінює посилання скаржника на акт огляду житлового будинку від 26.11.2022 року, оскільки висновки останнього спростовується вищевикладеним. При цьому, відповідний акт складений без участі представників позивача. Щодо твердження скаржника, що договірних зобов`язань між сторонами не виникало, рахунки на оплату позивачем не виставлялись, колегія суддів відзначає наступне. Відповідно до ст. 714 Цивільного кодексу України, за договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу одна сторона (постачальник) зобов`язується надавати другій стороні (споживачеві, абонентові) енергетичні та інші ресурси, передбачені договором, а споживач (абонент) зобов`язується оплачувати вартість прийнятих ресурсів та дотримуватись передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного та іншого обладнання. Частиною 2 ст. 714 Цивільного кодексу України передбачено, що до договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин сторін. Згідно із ч. 1 ст. 692 Цивільного кодексу України, покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Відпуск енергії без оформлення договору енергопостачання не допускається (ч. 2 ст. 275 Господарського кодексу України). Відповідно до ст. 1 Закону України «Про теплопостачання», споживач теплової енергії - фізична або юридична особа, яка використовує теплову енергію на підставі договору. Як вбачається зі ст. 24 Закону України «Про теплопостачання», основним обов`язком споживача теплової енергії є в тому числі своєчасне укладання договору з теплопостачальною організацією на постачання теплової енергії. Пунктом 4 Правил користування тепловою енергією, затверджених постановою КМУ від 03.10.2007 № 1198 (далі - Правила), встановлено, що користування тепловою енергією допускається лише на підставі договору купівлі-продажу теплової енергії між споживачем і теплопостачальною організацією, крім підприємств, що виробляють та використовують теплову енергію для цілей власного виробництва. Договори укладаються відповідно до типових договорів. Форми типових договорів затверджуються центральним органом виконавчої влади у сфері теплопостачання. Отже, законодавством України у сфері теплопостачання та надання комунальних послуг передбачено обов`язок споживача укласти відповідні договори на постачання теплової енергії, а також встановлено строки і порядок оплати поставленої теплової енергії, відповідно до яких отриманий товар та послуги оплачуються споживачем щомісячно. Такі положення законодавства у сфері теплопостачання свідчать про обов`язковість договорів про теплопостачання та неможливість споживача відмовитись від укладання договорів (за виключенням випадків та у порядку, встановлених законом). За таких обставин прийняття відповідачем оферти у вигляді поставленого товару та надання послуг може бути у вигляді мовчання. Таким чином, законодавством передбачений двосторонній обов`язок, щодо укладання договорів на постачання теплової енергії. Як вбачається з матеріалів справи, позивач звертався до відповідача з листом (офертою) від 20.01.2021 року №30/5/3/1329 про укладення договору на постачання теплової енергії № 8242072-02. Однак,як правильно встановлено судом першої інстанції відповідач договір не підписав, але теплову енергію фактично спожив та продовжує споживати, ухиляючись від укладення договору на постачання теплової енергії, а також оплати за спожиту теплову енергію. Споживачі зобов`язані оплачувати житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі. Вказана позиція є усталеною та викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 року у справі №922/4239/16, Верховного Суду від 09.06.2021 року у справі №303/7554/16-ц, від 21.08.2019 року у справі №922/4239/16, 25.09.2019 року у справі №522/401/15-ц та 10.12.2018 року у справі №638/11034/15-ц, від 26.04.2018 року у справі №904/6293/17. Отже, як правильно встановлено судом першої інстанції, підставою для виникнення у відповідача зобов`язань з оплати за отриману теплову енергію без укладення договору є, насамперед, факт надання відповідних послуг/постачання товарної продукції, а також доведення обсягу та вартості таких послуг належними та допустимими доказами, адже споживання теплової енергії не може бути безоплатним. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про теплопостачання», теплова енергія - товарна продукція, що виробляється на об`єктах сфери теплопостачання для опалення, підігріву питної води, інших господарських і технологічних потреб споживачів, призначена для купівлі-продажу. Теплогенеруюча організація - суб`єкт господарської діяльності, який має у своїй власності або користуванні теплогенеруюче обладнання та виробляє теплову енергію. Теплотранспортуюча організація - суб`єкт господарської діяльності, який здійснює транспортування теплової енергії. Згідно з ч. 1 ст. 185 Цивільного кодексу України, споживною є річ, яка внаслідок одноразового її використання знищується або припиняє існувати у первісному вигляді. Відповідно до ч. 1 ст. 190 Цивільного кодексу України, майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Згідно з розділом 2 п. 2.2 пп. 2.2.5 Статуту КП «Київтеплоенерго», предметом діяльності підприємства є виробництво, транспортування та постачання теплової енергії. Також відповідно до пп. 14.1.191 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України, з метою застосування терміну «постачання товарів» електрична та теплова енергія, газ, пар, вода, повітря, охолоджене чи кондиційоване, вважаються товаром. Відповідно до вищезазначеного позивач є виробником та постачальником теплової енергії саме як товару, тобто в розумінні чинного законодавства теплова енергія є саме товаром, а не комунальною послугою. Тобто, правовідносини між сторонами регулюються Законом України «Про теплопостачання», який визначає основні правові, економічні та організаційні засади діяльності на об`єктах сфери теплопостачання та регулює відносини, пов`язані з виробництвом, транспортуванням, постачанням та використанням теплової енергії, а також Правилами користування тепловою енергією, затвердженими постановою КМУ від 03.10.2007 року №1198. Як вбачається з матеріалів справи, обсяг спожитої відповідачем теплової енергії, а також щомісячне нарахування по особовому рахунку підтверджені обліковими картками споживача за його обліковим записом 8242072-0502; постачання теплової енергії підтверджено, зокрема, актом прийняття теплового вузла обліку, актом про готовність вузла комерційного обліку споживача до роботи та актами перевірки стану вузла обліку, які підтверджують, що житловий будинок за адресою м. Київ, вул. Олени Теліги, буд. 13/14 обладнаний комерційним приладом обліку, який опломбований та готовий до роботи. Отримання Керуючою компанією послуг теплопостачання підтверджено також: корінцями нарядів на включення та відключення об`єкту теплоспоживання; відомостями обліку спожитої теплової енергії, що підтверджує обсяги споживання теплової енергії. Так, нарахування плати за надані послуги теплопостачання здійснювалося на підставі відомостей споживання та діючих в період споживання тарифів. Як вбачається з матеріалів справи, фактично здійснювалося обслуговування всього житлового будинку в цілому, а щомісячне нарахування обсягу спожитої теплової енергії вираховувалося пропорційно опалювальній площі споживача (32,00 кв. м) за обліковим записом 8242072. Питання прийняття облікових карток (табуляграм) як доказів у справах про стягнення заборгованості за договорами постачання (купівлі-продажу) теплової енергії у гарячій воді, у контексті їх оцінки судами, неодноразово вирішувалося у судовій практиці (постанови Верховного Суду від 28.03.2018 року у справі №910/6652/17, від 12.07.2018 року у справі №910/6654/17, від 12.10.2018 року у справі №910/30728/15 та від 03.09.2020 року у справі №910/17662/19). Вказане свідчить про те, що суд першої інстанції дослідив наявні в матеріалах справи докази, надані в обґрунтування позовних вимог. Крім того, на переконання суду, саме на позивачеві лежить процесуальний тягар доведення суду підстав, розміру, строку обчислення боргу шляхом надання суду деталізованого розрахунку усіх заявлених позивачем сум. Водночас, відповідач вправі надати відповідні заперечення щодо позовних вимог та здійснити контррозрахунок таких сум. Як розрахунок позивача, так і контррозрахунок відповідача повинні бути аргументованими, щоби суд, аналізуючи відповідні докази та аргументи учасників справи, виконував функцію здійснення правосуддя, а не змушений би був, в іншому випадку, виконувати обчислення, тобто здійснювати дії, покладені законом на учасників справи. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 21.11.2019 року у справі № 910/1265/17. Однак, власного контррозрахунку відповідачем суду не надано. З огляду на вищевикладене та беручи до уваги надання позивачем на підтвердження своїх позовних вимог облікових карток, зведених відомостей вимірювальних параметрів за спірний період, корінців нарядів про включення/відключення теплопостачання, відомостей обліку споживання теплової енергії, які були прийняті судом як належні та допустимі докази, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що позивачем доведено споживання відповідачем у спірному періоді теплової енергії на загальну суму 13524,27 грн. Щодо позовних вимог в частині стягнення з відповідача 3% річних у розмірі 720,96 грн та інфляційних втрат у розмірі 1 851,33 грн, які нараховані за період з 01.10.2018 року по 31.12.2021 року, колегія суддів відзначає наступне. Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Сплата трьох процентів від простроченої суми (якщо інший розмір не встановлений договором або законом) не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним утримуваними коштами, належними до сплати кредиторові. Колегія суддів перевіривши розрахунок 3 % річних позивача погоджується з його обґрунтованістю, у зв`язку з чим суд першої інстанції дійшов правомірного висновку щодо задоволенні позовних вимов в частині стягнення з Комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва" 3% річних у розмірі 720,96 грн. У разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов`язання у нього в силу закону (ч.2 ст.625 Цивільного кодексу України) виникає обов`язок сплатити кредитору, поряд із сумою основного боргу, суму інфляційних втрат, як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов`язанням унаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати. Кредитору, у свою чергу, згідно з ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України належить право вимоги до боржника щодо сплати інфляційних втрат за період прострочення в оплаті основного боргу. Цивільним кодексом України, як основним актом цивільного законодавства, не передбачено механізму здійснення розрахунку інфляційних втрат кредитора у зв`язку із простроченням боржника у виконанні грошового зобов`язання. Водночас, ч. 1 ст. 8 Цивільного кодексу України визначено, що якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону). Згідно ч. 5 ст. 4 Цивільного кодексу України передбачено, що інші органи державної влади України у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини. Законом України "Про індексацію грошових доходів населення" визначено індексацію грошових доходів населення як встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодувати подорожчання споживчих товарів і послуг (стаття 1 Закону). Статтею 2 цього Закону передбачено як об`єкти індексації грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України, що не мають разового характеру, перелік яких визначено у частині першій цієї статті; водночас, частиною другою статті 2 цього Закону законодавець передбачив право Кабінету Міністрів України встановлювати інші об`єкти індексації, поряд з тими, що зазначені у частині першій цієї статті. З метою реалізації Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" Кабінет Міністрів України постановою №1078 від 17.07.2003 року затвердив Порядок проведення індексації грошових доходів населення (далі - Порядок), пунктом 1 якого передбачено, що цей Порядок визначає правила обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації та сум індексації грошових доходів населення. Індекс споживчих цін обчислюється Держстатом і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях. Сума індексації грошових доходів громадян визначається як результат множення грошового доходу, що підлягає індексації, на величину приросту індексу споживчих цін, поділений на 100 відсотків (пункти 1-1, 4 Порядку). Отже, при розрахунку інфляційних втрат у зв`язку із простроченням боржником виконання грошового зобов`язання до цивільних відносин, за аналогією закону, підлягають застосуванню норми Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" та приписи Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1078 від 17.07.2003, та Методика розрахунку базового індексу споживчих цін, затверджена наказом Державного комітету статистики України № 265 від 27.07.2007 року . Порядок індексації грошових коштів для цілей застосування статті 625 Цивільного кодексу України визначається із застосуванням індексу споживчих цін (індексу інфляції) за офіційними даними Державного комітету статистики України у відповідний місяць прострочення боржника, як результат множення грошового доходу на величину приросту споживчих цін за певний період, поділену на 100 відсотків (абзац 5 п. 4 постанови КМУ №1078). Статтею 625 Цивільного кодексу України визначено право особи отримати компенсацію інфляційних збитків за весь період прострочення. Якщо індекс інфляції в окремі періоди є меншим за одиницю та має при цьому економічну характеристику - "дефляція", то це не змінює його правової природи і не може мати наслідком пропуску такого місяця, оскільки протилежне зруйнує послідовність математичного ланцюга розрахунків, визначену Порядком проведення індексації грошових доходів населення, затвердженим постановою КМУ №1078 від 17.07.2003 року . Об`єднаною палатою Верховного Суду у постанові від 20.11.2020 року у справі №910/13071/19 роз`яснено, що сума боргу, внесена за період з 1 до 15 числа включно відповідного місяця, індексується за період з урахуванням цього місяця, а якщо суму внесено з 16 до 31 числа місяця, то розрахунок починається з наступного місяця. За аналогією, якщо погашення заборгованості відбулося з 1 по 15 число включно відповідного місяця - інфляційна складова розраховується без урахування цього місяця, а якщо з 16 до 31 числа місяця - інфляційна складова розраховується з урахуванням цього місяця. Отже, якщо період прострочення виконання грошового зобов`язання складає неповний місяць, то інфляційна складова враховується або не враховується в залежності від математичного округлення періоду прострочення у неповному місяці. Методику розрахунку інфляційних втрат за неповний місяць прострочення виконання грошового зобов`язання доцільно відобразити, виходячи з математичного підходу до округлення днів у календарному місяці, упродовж якого мало місце прострочення, а саме: - час прострочення у неповному місяці більше півмісяця (> 15 днів) = 1 (один) місяць, тому за такий неповний місяць нараховується індекс інфляції на суму боргу; - час прострочення у неповному місяці менше або дорівнює половині місяця (від 1, включно з 15 днями) = 0 (нуль), тому за такий неповний місяць інфляційна складова боргу Колегія суддів перевіривши розрахунок інфляційних втрат, погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивачем не було враховано показники дефляції, і позовні вимоги в частині стягнення інфляційних втрат, підлягають частковому задоволенню в сумі 1667, 46 грн. Щодо твердження клопотання відповідача про залишення позову без розгляду, колегія суддів відзначає наступне. Так, за твердженням відповіла під час винесення рішення у справі № 910/22011/21 вже було вирішено питання про стягнення на користь позивача заборгованості за період з жовтня 2018 по грудень 2021. Принцип юридичної визначеності є одним з основних елементів верховенства права, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів. Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (див. рішення Суду у справах Христов проти України, no. 24465/04, від 19.02.2009, Пономарьов проти України, no. 3236/03, від 03.04.2008). Даний принцип тісно пов`язаний з приписами ч. 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Преюдиційні факти є обов`язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв`язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили. Оскільки відповідачем не надано доказів того, що на момент ухвалення судового рішення не набрало законної сили судове рішення у справі № 910/22011/21 від 06.02.2023 року, то обставини, які були встановлені під час розгляду справи № 910/22011/21 не є преюдиційними в межах даної справи. Водночас, дійсно, у провадженні Господарського суду міста Києва перебувала справа № 910/22011/21 за позовом Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київтеплоенерго" з вимогами до Комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва" про стягнення 21995,84 грн заборгованості за фактично спожиту теплову енергію за період, у тому числі за договором (особовим рахунком № 8242072-0502) до 01.05.2018 року, право вимоги за яким перейшло до позивача на підставі укладеного з Публічним акціонерним товариством "Київенерго" договору про відступлення права вимоги (цесії) від 11.10.2018 року № 601-18, а також за період з жовтня 2018 року по жовтень 2021 року, в тому числі: 18 354,18 грн основної заборгованості, 2 508,43 грн інфляційних втрат та 1 133,23 грн 3 % річних. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 226 Господарського процесуального кодексу України, суд залишає позов без розгляду якщо у провадженні цього чи іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Суб`єктний склад у справі № 910/22011/21 аналогічний суб`єктному складу в справі № 910/4085/22. Однак, як правильно встановлено судом першої інстанції, предмет та підстави позову не є аналогічними, а сума боргу та періоди нарахування в справі № 910/22011/21 є більшими ніж у справі № 910/4085/22. Отже, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про відсутність підстав для залишення позову без розгляду в порядку п. 3. ч. 1 ст. 226 Господарського процесуального кодексу України. Так, колегія суддів апеляційного господарського суду вважає інші посилання скаржника, викладені ними в апеляційній скарзі такими, що не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення, наведені доводи скаржника не спростовують висновків суду першої інстанції та зводяться до переоцінки доказів та встановлених судом обставин. Разом з цим, колегія суддів приймає до уваги, що мотиви апеляційної скарги Комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва" фактично зводяться до мотивів викладених у відзиві на позовну заяву, висновки по яким були зроблені судом першої інстанції у оскаржуваному рішенні. Отже, зазначені в апеляційній скарзі доводи не знайшли свого підтвердження під час перегляду рішення судом апеляційної інстанції, апелянт не подав жодних належних та допустимих доказів на підтвердження власних доводів, які могли б бути прийняті та дослідженні судом апеляційної інстанції в розумінні ст.ст. 73, 76-79, 86, 269 Господарського процесуального кодексу України. А тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення Господарського суду першої інстанції - без змін. При цьому, колегія суддів погоджується з твердженнями позивача викладеними у відзиві на апеляційну скаргу. Судові витрати, згідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покласти на апелянта. Суд апеляційної інстанції роз`яснює, що, за загальним правилом, не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України. Керуючись ст. ст. 129, 269, 270, 275, 276 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва" на рішення Господарського суду міста Києва від 22.05.2023 року у справі №910/4085/22 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 22.05.2023 року у справі №910/4085/22 залишити без змін.

3. Судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, покласти на апелянта.

4. Матеріали справи №910/4085/22 повернути до Господарського суду міста Києва. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та, за загальним правилом, не підлягає оскарженню до Верховного Суду крім випадків, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий суддя В.В. Сулім Судді А.Г. Майданевич Б.О. Ткаченко