Постанова КЦС ВС № 489/1777/17

Постанова Іменем України 04 жовтня 2023 року м. Київ справа № 489/1777/17 провадження № 61-9259св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач), суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 03 грудня 2018 року у складі судді Тихонової Н. С. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 29 квітня 2020 року у складі колегії суддів: Бондаренко Т. З., Крамаренко Т. В., Темнікової В. І., ВСТАНОВИВ: 1.

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном шляхом виселення. Свої вимоги позивачка мотивувала тим, що 28 грудня 2016 року між нею та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого останній відчужив квартиру АДРЕСА_1 , яка належала йому на праві приватної власності. У подальшому вона дізналася, що у вказаній квартирі проживають та зареєстровані члени сім`ї колишнього власника, а саме: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 . Зазначені особи не є членами її сім`ї, чинять їй перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження належною їй квартирою. Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд зобов`язати ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 усунути їй перешкоди у користуванні та розпорядженні належним їй майном шляхом їх виселення. У червні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду із зустрічним позовом, який у подальшому уточнила, до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним та витребування майна із чужого незаконного володіння. Уточнений зустрічний позов мотивовано тим, що вона з 19 липня 1979 року зареєстрована та проживає у квартирі АДРЕСА_1 , а її колишній чоловік ОСОБА_2 набув на неї право власності 07 липня 1992 року, тобто під час перебування із нею у зареєстрованому шлюбі, з 20 серпня 1983 року до 30 червня 2005 року. Таким чином, вказана квартира є спільною сумісною власністю колишнього подружжя, а тому укладений 28 грудня 2016 року її колишнім чоловіком з ОСОБА_1 договір купівлі-продажу квартири порушує її право власності на неї, принаймні на 1/2 частку. Ураховуючи викладене, відповідно до вимог статті 60 СК України, статей 203, 215 ЦК України, ОСОБА_3 просила суд: -визнати квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ; -визнати договір купівлі-продажу вказаної квартири, укладений 28 грудня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , недійсним; -витребувати квартиру АДРЕСА_1 із чужого незаконного володіння. Справа судами розглядалась неодноразово. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 03 грудня 2018 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном шляхом виселення відмовлено. Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні та розпорядження майном шляхом виселення задоволено. Виселено ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення. Зустрічний позов задоволено частково. Визнано 3/5 частки квартири АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Визнано за ОСОБА_3 право власності на 3/10 частки квартири АДРЕСА_1 . Визнано недійсним договір купівлі-продажу частини квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Міхняєвою А. А., та зареєстрований в реєстрі за № 369, укладений 28 грудня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , в частині купівлі-продажу 3/10 часток квартири. Витребувано з володіння ОСОБА_1 3/10 частки квартири АДРЕСА_1 та передано із у володіння ОСОБА_3 . Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що право власності на 60% спірної площі квартири набуто ОСОБА_2 під час перебування у шлюбі з ОСОБА_3 унаслідок сплати 60% пайових внесків до житлово-будівельного кооперативу «Гігант» за рахунок коштів подружжя, а іншої частини - матір`ю ОСОБА_2 - ОСОБА_6 . Отже, 1/3 частка квартири належить ОСОБА_3 як частка у справі спільної сумісної власності подружжя та відчужена ОСОБА_2 ОСОБА_1 без відповідних правових підстав, а тому оспорюваний договір купівлі-продажу квартири від 28 грудня 2016 року в цій частині є недійсним. Оскільки вказана частка спірної квартири вибула із володіння ОСОБА_3 поза її волею, то вона підлягає витребуванню від ОСОБА_1 , як добросовісного набувача, оскільки остання не знала про права третіх осіб на цю квартиру. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Миколаївського апеляційного суду від 29 квітня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 03 грудня 2018 року в частинах визнання частки квартири спільною власністю подружжя, визнання права власності на частку квартири, визнання частково недійсним договору купівлі-продажу квартири та витребування майна змінено. Визнано 58/100 часток квартири АДРЕСА_1 спільним сумісним майном подружжя. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Міхняєвою А. А. та зареєстрований в реєстрі за № 369, укладений 28 грудня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , в частині продажу її 29/100 часток. Витребувано з володіння ОСОБА_1 29/100 часток квартири АДРЕСА_1 та передано їх у володіння ОСОБА_3 . В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Суд апеляційної інстанції постановив, що висновок суду першої інстанції щодо визначення статусу частки спірної квартири як спільного майна подружжя є правильним, оскільки, спростовуючи цей факт, ОСОБА_2 надав докази лише стосовно 42/40 часток цієї квартири, вартість яких сплачено не ним, а щодо походження коштів, сплачених на погашення інших 58/100 часток вартості спірної квартири, будь-яких доказів на спростування презумпції виникнення права власності на цю частину спірної квартири до суду не надав. Ураховуючи наведене, оскаржуване рішення районного суду в частині визнання квартири спільною власністю подружжя та визнання права власності ОСОБА_3 на спірну квартиру підлягає зміні в частині визначення часток. Так, спільною власністю підлягає визнанню 58/100 часток спірної квартири. А за ОСОБА_3 відповідно слід визнати право власності на 29/100 (58/100:2) часток цієї квартири. Ураховуючи, що відчужуючи спірну квартиру за договором купівлі-продажу квартири від 28 грудня 2016 року, ОСОБА_2 не був її власником в цілому, тому він не мав будь-яких повноважень щодо відчуження тієї її частки, яка належала ОСОБА_3 . Отже, рішення суду першої інстанції в частині зазначення частки спірної квартири, щодо якої визнано оспорюваний договір недійсним, підлягає зміні з 3/10 на 29/100 часток. Також є обґрунтованим висновок суду першої інстанції щодо відсутності підстав для застосування положень статті 391 ЦК України, якими встановлено право власника на захист права власності шляхом пред`явлення вимоги щодо усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, та задоволення позову ОСОБА_1 про виселення ОСОБА_3 і їхніх з ОСОБА_2 дітей: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , оскільки ОСОБА_3 є співвласником визначеної частки спірної квартири, а тому також має відповідні права співвласника, а діти наділені відповідними правами як члени сім`ї. Узагальнені доводи вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у червні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права, просила скасувати рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 03 грудня 2018 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 29 квітня 2020 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову ОСОБА_1 , а в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовити. Підставами касаційного оскарження рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 03 грудня 2018 року та постанови Миколаївського апеляційного суду від 29 квітня 2020 року заявник зазначає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 07 лютого 2020 року у справі № 703/3090/17 (провадження № 61-12473св19). Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували того, що подружжя ОСОБА_7 не вносило грошових коштів в рахунок паїв за спірну квартиру. Також судами під час розгляду справи не було встановлено джерело доходів подружжя ОСОБА_7 , їх спроможність взагалі вносити будь-які кошти за спірну квартиру. Крім того, судами першої та апеляційної інстанцій неправильно застосовано вимоги статті 146 ЖК України, статті 15 Закону України «Про власність» та статей 22, 24, 28, 29 КпШС України до спірних правовідносин. Відзиви на касаційну скаргу від інших учасників справи не надходили. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 29 липня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі 489/1777/17 та витребувано цивільну справу з Ленінського районного суду м. Миколаєва. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 14 липня 2022 року зазначену справу призначено до судового розгляду. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17 серпня 2022 року заяви суддів Луспеника Д. Д., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. про самовідвід у цій справі задоволено. Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19 серпня 2022 року справу призначено судді-доповідачу Черняк Ю. В. Судді, які входять до складу колегії: Гулейков І. Ю., Погрібний С. О., Ступак О. В., Усик Г. І. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17 серпня 2022 року зупинено касаційне провадження у вказаній справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 362/2770/19 (провадження № 14021цс22). Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20 січня 2023 року у зв`язку з перебуванням судді-доповідача Черняк Ю. В. у відпустці пов`язаною з вагітністю та пологами, справу призначено судді-доповідачу: Червинській М. Є. Судді, які входять до складу колегії: Зайцев А. Ю., Коротенко Є. В., Коротун В. М., Тітов М. Ю., Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 13 вересня 2023 року поновлено касаційне провадження у вказаній справі. Фактичні обставини справи, встановлені судом Суд установив, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебували у шлюбі з 20 серпня 1983 року по 30 червня 2005 року. 07 липня 1992 року ОСОБА_2 на підставі рішення виконкому Ленінської районної ради народних депутатів м. Миколаєва № 112 від 19 червня 1992 року отримав свідоцтво про право особистої власності на квартиру АДРЕСА_1 . У рішенні виконкому зазначено, що воно винесено на підставі матеріалів, підготовлених бюро технічної інвентаризації та відповідно до списків, представлених правлінням житлово-будівельного кооперативу про погашення позики володільця. Відповідно до талону № 69 ЖБК «Гігант» без дати, виготовленому на бланку типографії за 1969 рік, ОСОБА_6 - мати ОСОБА_2 сплатила за вказану квартиру 40% її вартості (1 560 карб.) та згідно з квитанцією від 28 серпня 1971 року доплатила ще 280 карбованців. 10 листопада 1974 року ОСОБА_6 видано ордер № 1507 на право зайняття квартири АДРЕСА_1 у складі сім`ї з трьох осіб: ОСОБА_6 , її чоловік - ОСОБА_8 та син - ОСОБА_2 . Згідно з паспортом на дану квартиру АДРЕСА_2 без дати, виготовленому на бланку типографії за 1988 рік, виданому ОСОБА_2 , вартість квартири складала 4 365 карб., які повністю сплачені. Відповідно до повідомлень ОСББ «Гігант» та Бюро технічної інвентаризації на запити районного та апеляційного судів інформація про сплачені внески за спірну квартиру відсутня. За даними довідки ОСББ «Гігант» від 16 березня 2017 року у вказаній квартирі зареєстровані: ОСОБА_2 - з 29 березня 1983 року, ОСОБА_3 - з 19 липня 1979 року, ОСОБА_4 - з 20 травня 2002 року, ОСОБА_3 - з 24 квітня 2012 року. 28 грудня 2016 року ОСОБА_9 на підставі договору купівлі-продажу від 28 грудня 2016 року продав ОСОБА_1 спірну квартиру за 46 322 грн. 2.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Апеляційний суд, змінюючи рішення місцевого суду в частині визначення розміру частки в спірній квартирі, дійшов висновку, що спільною сумісною власністю подружжя є 58/100 частин спірної квартири, з чим ОСОБА_2 та ОСОБА_3 погодились, судове рішення в цій частині не оскаржено (стаття 400 ЦПК України). В зустрічній позовній заяві ОСОБА_3 посилаючись на те, що у ОСОБА_2 були відсутні підстави для продажу належної їй частки квартири, в зв`язку з чим просила також визнати договір купівлі-продажу квартири від 28 грудня 2016 року укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 недійсним та витребувати на її користь належну їй частку квартири у спільному майні подружжя. За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. За приписами частин першої-третьої статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Статтею 68 СК України передбачено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України. Відповідно до частини першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. За змістом частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень. Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності. Відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним. Водночас пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Принцип добросовісності - це загальноправовий принцип, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб`єктів при виконанні своїх юридичних обов`язків і здійсненні своїх суб`єктивних прав. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Положення частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України з урахуванням пункту 6 статті 3 ЦК України спрямовані на захист прав саме добросовісного набувача, тому саме в разі його недобросовісності договір може бути визнаний недійсним. Отже, укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Подібні правові висновки Велика Палата Верховного Суду виклала в постанові від 29 червня 2021 року в справі № 916/2813/18, відступивши від висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року в справі № 372/504/17, що закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди всіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи-контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. Також про необхідність встановлювати добросовісність набувача за таким договором зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2022 року в справі № 125/2157/19. Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд на наведене уваги не звернув, не врахував, що можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи-контрагента за таким договором, жодної оцінки добросовісності чи недобросовісності дій ОСОБА_1 при укладенні спірного правочину не надав, внаслідок чого дійшов передчасного висновку про наявність підстав для визнання договору купівлі-продажу квартири від 28 грудня 2016 року недійсним та витребування частини майна з чужого незаконного володіння. Оскільки апеляційний суд не встановив достатніх підстав для визнання недійсним оспорюваного договору купівлі-продажу недійсним, зокрема не встанови недобросовісності третьої особи-контрагента за таким договором, то є передчасними його висновки про те, що ОСОБА_3 має відповідні права співвласника спірної квартири, а тому не підлягає виселенню з неї разом із дітьми: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Судові рішення в частині виселення ОСОБА_2 до суду касаційної інстанції не оскаржено та предметом перегляду не є (стаття 400 ЦПК України). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Згідно з частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. З огляду на викладене, оскільки допущені апеляційним судом порушення норм процесуального права унеможливили ухвалення законного та обґрунтованого судового рішення по суті розгляду спору, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для скасування постанови апеляційного суду та передачі справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, під час якого суду належить урахувати вищенаведене та ухвалити судове рішення відповідно до установлених обставин і вимог закону. Щодо судових витрат Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Верховний Суд не змінює судові рішення та не ухвалює нове, а передає справу на новий розгляд, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 03 грудня 2018 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 29 квітня 2020 року в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном шляхом виселення, та в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння скасувати, справу у цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді:А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун М. Ю. Тітов