Постанова Івано-Франківський апеляційний суд № 342/798/23

Справа № 342/798/23 Провадження № 22-ц/4808/1210/23 Головуючий у 1 інстанції Гайдич Р. М. Суддя-доповідач Томин ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 жовтня 2023 року м. Івано-Франківськ Івано-Франківський апеляційний суд в складі: головуючої Томин О.О., суддів: Бойчука І.В., Луганської В.М., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Візінського Василя Васильовича на ухвалу Городенківського районного суду від 14 серпня 2023 року, постановлену в складі судді Гайдича Р.М., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, в с т а н о в и в: 07.07.2023 року ОСОБА_1 звернувся до Городенківського районного суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу. Ухвалою Городенківського районного суду від 10.07.2023 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху. Зазначено, що представником позивача не надано суду належних та допустимих доказів, які б підтверджували останнє відоме місце реєстрації проживання або перебування відповідача, яке б відносилося до території, на яку поширюється юрисдикція Городенківського районного суду. Ухвалою Городенківського районного суду від 14.08.2023 року позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу визнано неподаною та повернуто позивачу. Не погоджуючись із вказаною ухвалою, представник ОСОБА_1 - адвокат Візінський В.В. подав апеляційну скаргу. Вважає дану ухвалу незаконною та необґрунтованою, постановленою з порушенням норм цивільного процесуального права. Вказує, що в позовній заяві на виконання вимог п. 2 ч. 3 ст. 175 ЦПК України щодо обов`язкової вказівки у позові місця проживання чи перебування відповідача, було зазначено останнє відоме її місце проживання в Україні. Посилаючись на ч. 9 ст. 28 ЦПК України, відповідно до якої позови до відповідача, місце реєстрації проживання або перебування якого невідоме, пред`являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за останнім відомим зареєстрованим його місцем проживання або перебування чи постійного його заняття (роботи), зазначає, що останнє відоме позивачу місце проживання відповідача: АДРЕСА_1 . Вказане підтверджується і укладенням шлюбу між сторонами в м. Городенка. Тому позивач звертався до Городенківського районного суду з даним позовом. Вважає, що вказане узгоджується також з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 19.10.2022 року у справі №526/442/22. А у відповідності до вимог ст. 498 ЦПК України у разі, якщо після відкриття провадження у справі буде встановлена необхідність вручення документів (зокрема, позовної заяви з додатками) відповідачу за межами України, такі дії можуть бути вчинені судами першої та/або апеляційної інстанцій у визначеному законодавством України порядку. На його думку, у даній справі суд першої інстанції проявив надмірний формалізм, переклавши на позивача можливі ризики розгляду справи за участю іноземної особи. Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 04.03.2020 року у справі №559/2162/18. Просить ухвалу Городенківського районного суду від 14.08.2023 року скасувати, справу передати до Городенківського районного суду для продовження розгляду. Відзив на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходив. У відповідності до вимог статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на ухвали суду, зазначені в пунктах 1, 5, 6, 9, 10, 14, 19, 37-40 частини першої статті 353 цього Кодексу, в тому числі щодо повернення заяви позивачеві (заявникові), розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться, а розгляд справи здійснюється у порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами (частина 13 статті 7 ЦПК України). Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з наступних підстав. Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам оскаржувана ухвала суду першої інстанції не відповідає. Як вбачається з матеріалів справи, 07.07.2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Візінський Василь Васильович звернувся до Городенківського районного суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, укладеного між нею та ОСОБА_1 26.10.2013 року (а.с. 1-3). У позовній заяві зазначив, що позивач проживає за адресою: АДРЕСА_1 ; останнє відоме місце проживання відповідача в Україні: АДРЕСА_1 , відоме місце проживання в Іспанії: АДРЕСА_2 . Надані копія Паспорта громадянина України позивача, виданого 14.09.2020 року, Довідки про реєстрацію місця проживання особи №23 від 09.09.2020 року підтверджують, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, народився в с. Рогиня Городенківського (тепер - Коломийського району) Івано-Франківської області, де й зареєстрований та проживає по АДРЕСА_1 (а.с. 5-7). Згідно долученого до матеріалів справи повторного Свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 від 10.09.2020 року, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин України, та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , громадянка Іспанії, зареєстрували шлюб 26.10.2013 року у Відділі державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Городенківського районного управління юстиції в Івано-Франківській області (а.с. 8). Ухвалою Городенківського районного суду від 10.07.2023 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху. Зазначено, що представником позивача, зазначаючи в заяві про останнє відоме місце проживання відповідача в Україні, та вказуючи про відоме місце проживання її за межами України, не надано суду належних та допустимих доказів, які б підтверджували останнє відоме місце реєстрації проживання або перебування відповідача, яке б відносилося до території, на яку поширюється юрисдикція Городенківського районного суду. У зв`язку з чим неможливо встановити, чи підсудна дана справа Городенківському районному суду (а.с. 14-16). 21.07.2023 року представником позивача - адвокатом Візінським В.В. на виконання вищевказаної ували долучено Довідку Острівецького старостинського округу Коломийського району Івано-Франківської області №11-126 від 17.07.2023 року, за даними якої дружина ОСОБА_1 - ОСОБА_3 в дійсності проживала разом з ним в господарстві за адресою: АДРЕСА_1 , та вела спільне з ним господарство протягом вересня-жовтня 2013 року, липня-серпня 2014 року та квітня-травня 2016 року (а.с. 18, 19). Наголошено, що шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено в м. Городенка і певний час сторони проживали у позивача в Україні. Визнаючи неподаною та повертаючи позовну заяву, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не усунув недоліки у строк, встановлений судом, а надані ним докази не є такими, які б свідчили про останнє зареєстроване місце проживання або перебування відповідача на території, на яку поширюється юрисдикція Городенківского районного суду Івано-Франківської області, або підтвердження наявності на цій території її майна, чи відомого останнього місця її заняття (роботи). Однак апеляційний суд не може погодитися із таким висновком з огляду на наступне. Статтею6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, встановлено, що кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов`язків має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Крім того, частиною першою статті 8 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом. Обов`язком суду є забезпечення особі права на звернення до суду. Згідно положень ЦПК України, суддя, отримавши позовну заяву, перевіряє дотримання позивачем вимог ст.ст. 175 і 177 ЦПК України щодо форми та змісту позовної заяви. Так, згідно ч. 3 ст. 175 ЦПК України позовна заява повинна містити, зокрема: повне найменування (для юридичних осіб) або ім`я (прізвище, ім`я та по батькові - для фізичних осіб) сторін та інших учасників справи, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), поштовий індекс. Відповідно до ч. 1 ст. 27 ЦПК України позови до фізичної особи пред`являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом. Предметом позову у цій справі є розірвання шлюбу. За змістом ч. 1 ст. 110 СК України позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя. Позови про розірвання шлюбу можуть пред`являтися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача також у разі, якщо на його утриманні є малолітні або неповнолітні діти або якщо він не може за станом здоров`я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача. За домовленістю подружжя справа може розглядатися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування будь-кого з них (ч. 2 ст. 28 ЦПК України). Вказана норма права з метою захисту права особи на судовий захист повинна тлумачитися і застосовуватися більш широко, а саме фраза про те, що «чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача». Також вказана норма процесуального права не може застосовуватися у відриві від положень частини дев`ятої та десятої статті 28 ЦПК України, згідно з якими: позови до відповідача, місце реєстрації проживання або перебування якого невідоме, пред`являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за останнім відомим зареєстрованим його місцем проживання або перебування чи постійного його заняття (роботи); позови до відповідача, який не має в Україні місця проживання чи перебування, можуть пред`являтися за місцезнаходженням його майна або за останнім відомим зареєстрованим місцем його проживання чи перебування в Україні. Із позовної заяви вбачається, що представник позивача на виконання вимог пункту 2 частини третьої статті 175 ЦПК України щодо обов`язкової вказівки у позові місця проживання чи перебування відповідача, зазначив останнє відоме місце її проживання в Україні (АДРЕСА_1 ). Також факт проживання ОСОБА_2 за вищевказаною адресою на території України та ведення з позивачем спільного господарства протягом вересня-жовтня 2013 року, липня-серпня 2014 року та квітня-травня 2016 року підтверджено Довідкою Острівецького старостинського округу Коломийського району Івано-Франківської області №11-126 від 17.07.2023 року (а.с. 18, 19). Дані про те, що позивачу відомо місце реєстрації чи перебування відповідача на даний час, відсутні, тому ним вказано останнє йому відоме місце перебування відповідача в Україні. В даному випадку посилання суду першої інстанції на те, що позивачем не надано доказів, які б свідчили про останнє зареєстроване місце проживання або перебування відповідача на території, на яку поширюється юрисдикція Городенківского районного суду Івано-Франківської області, а зі змісту Довідки №11-126 від 17.07.2023 року тільки вбачається про тимчасове перебування зазначеної в ній особи в певний період часу за певною адресою без належної реєстрації місця проживання або перебування у спосіб визначений нормами чинного законодавства України, є помилковими. Відповідно до абзацу 2 частини 1 та 9 статті 187 ЦПК України, якщо відповідачем вказана фізична особа, яка не має статусу підприємця, суд відкриває провадження не пізніше наступного дня з дня отримання судом у порядку, передбаченому частиною восьмою цієї статті, інформації про зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи - відповідача. Якщо за результатами отриманої судом інформації буде встановлено, що справа не підсудна цьому суду, суд надсилає справу за підсудністю в порядку, встановленому статтею 31 цього Кодексу. Якщо отримана судом інформація не дає можливості встановити зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи, суд вирішує питання про відкриття провадження у справі. Подальший виклик такої особи як відповідача у справі здійснюється через оголошення на офіційному веб-порталі судової влади України (ч. 10 ст. 187 ЦПК України). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду від 15.04. 2020 року у справі №569/2295/19 (провадження №61-14212св19) зазначено, що «повернення позовної заяви позивачеві із вказаних в оскаржуваних судових рішеннях підстав законом не передбачено, оскільки у разі встановлення того, що справа не підсудна цьому суду, суд надсилає її за підсудністю в порядку, встановленому статтею 31 ЦПК України, а у разі якщо отримана судом інформація не дає можливості встановити зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи, суд вирішує питання про відкриття провадження у справі». Аналогічні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 29.01.2020 року у справі №501/2443/18 (провадження №61-12785св19), від 12.05.2022 року у справі №552/3486/20 (провадження №61-19159св20). Частиною першою статті 60 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначено, що правові наслідки шлюбу визначаються спільним особистим законом подружжя, а за його відсутності - правом держави, у якій подружжя мало останнє спільне місце проживання, за умови, що хоча б один з подружжя все ще має місце проживання у цій державі, а за відсутності такого - правом, з яким обидва з подружжя мають найбільш тісний зв`язок іншим чином. Частиною першою статті 16 даного Закону передбачено, що особистим законом фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є. Відповідно до пункту 7 частини першої статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом, зокрема у випадку якщо дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України. Ураховуючи, що позивач є громадянином України та має постійне місце проживання і реєстрації в Україні, шлюб між сторонами укладений в Україні, відповідач певний період часу проживала за місцем реєстрації свого чоловіка і вела з ним спільне господарство, у позовній заяві зазначено і матеріалами справи підтверджено останнє відоме місце її проживання в Україні, висновки суду про визнання неподаною та повернення такої позовної заяви про розірвання шлюбу є неправомірними. Щодо посилання місцевого суду на те, що позивачем вказано адресу проживання відповідача у країні, громадянином якої вона є (Іспанії), то зі змісту позову, поданої представником позивача заяви про усунення недоліків та апеляційної скарги вбачається, що така не є саме останнім відомим зареєстрованим її місцем проживання або перебування. Відповідно до практики ЄСПЛ, реалізуючи положення Конвенції, необхідно уникати надто формального ставлення до передбачених законом вимог, оскільки доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним. Надмірний формалізм при вирішенні питання щодо прийняття (розгляду) позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист. У справі «Делькур проти Бельгії» (Delcourt v. Belgium) від 17 січня 1970 року зазначено, що у демократичному суспільстві у світі розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало меті та призначенню цього положення. У рішеннях ЄСПЛ у справі «Гофман проти Німеччини» від 11 жовтня 2001 року (пункт 65), у справі «Кудла проти Польщі» від 26 жовтня 2000 року (пункт 122) зазначено, що однієї із гарантій 6 Конвенції є право на забезпечення ефективного доступу до суду для того, щоб учасники судового процесу могли одержати рішення, яке стосується їх «прав та обов`язків». У рішенні від 13 січня 2000 року у справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» та у рішенні від 28 жовтня 1998 року у справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» ЄСПЛ вказав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і перешкодило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнано порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції. При застосуванні процедурних правил, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом (рішення у справах: «Walchli v. France» від 26 липня 2007 року, «ТОВ «Фріда» проти України» від 8 грудня 2016 року). «Право на суд», одним із аспектів якого є право доступу, не є абсолютним і може підлягати обмеженням; їх накладення дозволене за змістом. Проте такі обмеження повинні застосовуватись з легітимною метою та повинні зберігати пропорційність між застосованими засобами та поставленого метою (VOLOVIK v. UKRAINE, №15123/03, §53, 55, ЄСПЛ, від 06.12.2007 року). Отже, у даній справі суд проявив надмірний формалізм, переклавши на позивача можливі ризики розгляду справи за участю іноземної особи. Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 04 березня 2020 року в справі №559/2162/18, від 19 жовтня 2022 року у справі №526/442/22 (провадження №61-6895св22). Не врахувавши вказаних обставин і норм чинного законодавства, суд першої інстанції помилково вважав, що представником позивача не усунуто недоліків позову, та визнав позовну заяву неподаною і повернув її позивачу. Відповідно до ч. 1 ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали. Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що ухвала про визнання неподаною та повернення позовної заяви постановлена суддею з порушенням норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення питання, у зв`язку з чим вона підлягає скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду. Керуючись ст.ст. 367, 374, 379, 381-384, 389, 390 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Візінського Василя Васильовича задовольнити. Ухвалу Городенківського районного суду від 14 серпня 2023 року скасувати, направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови. Головуюча: О.О. Томин Судді: І.В. Бойчук В.М. Луганська Повний текст постанови складено 02 жовтня 2023 року.