Рішення КАС ВС № 990/64/23

РІШЕННЯ Іменем України 25 вересня 2023 року м. Київ справа №990/64/23 адміністративне провадження № П/990/64/23 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду головуючого судді - Губської О.А., суддів: Єресько Л.О., Мацедонської В.Е., Соколова В.М., Уханенка С.А., за участю: секретаря судового засідання: Андрійчук Т.В., представника позивача: Новицької С.В., представника відповідача: Саввіна С.С., представника третьої особи: Шеляженка Ю.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Президента України Зеленського Володимира Олександровича, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні позивача: Громадська організація «Український Рух Пацифістів», про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії, - ВСТАНОВИВ: І. ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ

1. ОСОБА_1 (далі ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду з позовом до Президента України Зеленського Володимира Олександровича (далі - відповідач), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні позивача: Громадська організація «Український Рух Пацифістів», в якому просить: 1.1. визнати протиправною бездіяльність Президента України, яка виразилася в тому, що Президент України В. О. Зеленський не визначив порядок звільнення з військової служби на підставі сумлінної відмови; 1.2. зобов`язати Президента України В. О. Зеленського визначити порядок звільнення із військової служби на підставі сумлінної відмови для реалізації права на сумлінну відмову від військової служби, передбаченого ст.35 Конституції України, ст.18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Європейської конвенції з прав людини). ІІ. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ПОЗИЦІЇ ПОЗИВАЧА ТА ЗАПЕРЕЧЕНЬ ВІДПОВІДАЧА

2. Позивач в обґрунтування позову зазначив, що будучи гарантом додержання прав людини, уповноваженим визначати порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців, при здійсненні керівництва у сфері оборони Президент України В. О. Зеленський протиправно не визначив порядок звільнення з військової служби на підставі сумлінної відмови, тоді як Президент України зобов`язаний визначити порядок звільнення з військової служби на підставі сумлінної відмови для гарантування додержання права людини на сумлінну відмову від військової служби, передбаченого ст.35 Конституції України, ст.18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст.9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Європейської конвенції з прав людини). Вказує, що внаслідок порушення Президентом України зазначених вимог Конституції та законодавства України було порушено його право на сумлінну відмову від військової служби.

3. Також скаржник зазначає, що як християнський пацифіст, він має релігійні переконання, несумісні із виконанням військового обов`язку, і через його сумлінну відмову від військової служби має право на заміну виконання військового обов`язку, в т.ч. призову на військову службу за мобілізацією, на альтернативну (невійськову) службу. Вважає, що згідно із Конституцією та законодавством України, заява у будь-якій формі (усній, письмовій, у цій позовній заяві, тощо) про відповідні релігійні переконання є достатнім доказом їх дійсної наявності і право на сумлінну відмову від військової служби, включаючи заміну військового обов`язку альтернативною невійськовою службою, має реалізуватися незалежно від належності або неналежності людини до будь-яких релігійних організацій, оскільки це право за законом і за юридичним принципом абсолютної неможливості втручання держави у сферу forum internum людини зумовлюється виключно наявністю особистого внутрішнього переконання (сумлінної відмови) людини, що виключає виконання військового обов`язку.

4. Також позивач зауважив, що він є учасником Громадської організації «Український Рух Пацифістів» та погоджуюся з її метою, а саме здійснення права на мир, ненасильницький захист від агресії і примусу воювати, громадський контроль і скорочення сектору безпеки і оборони; підписав Декларацію Антивоєнного Інтернаціоналу (War Resisters' International), рішуче відмовляється підтримувати будь-які види війни і старатиметься усунути всі причини війни; підписав Декларацію миру міжнародної мережі Світ ВИЩЕ війни (World BEYOND War), до якої входить Український Рух Пацифістів.

5. ОСОБА_1 вказав, що після вторгнення держави-агресора він переїхав із сім`єю до Одеси, де йому 14 вересня 2022 року було вручено повістку про призов по мобілізації. Попри те, що він вказав, що його релігійні переконання не дозволяють служити в армії і вбивати людей, висловлена ним сумлінна відмова була проігнорована, чим було порушене його право на сумлінну відмову від військової служби. У подальшому шляхом погроз кримінальним покаранням (ув`язненням), його змусили не чинити опір протиправному призову за мобілізацією, а також примусом і обманом змусили прийняти військову присягу. Позивач вказує, що йому пообіцяли, що в армії від нього не вимагатимуть користуватися зброєю і вбивати людей, вчили на водія за військово-обліковою спеціальністю 790, а після закінчення учебки привезли на Донеччину і сказали, що водіїв їм не треба та зачислили його стрільцем. У подальшому він сумлінно відмовлявся користуватися зброєю, хоча за військовим квитком на ньому числиться автомат АК-74, чим порушується його право на сумлінну відмову від військової служби. Зазначає, що багато разів заявляв і відстоював своє право на відмову вбивати з мотивів сумління під час військової служби у Збройних Силах України, однак його заяви та усні рапорти не сприймалися серйозно і йому не дозволяли подати та відмовлялися приймати рапорт про звільнення з військової служби на підставі сумлінної відмови, чим було порушено його право на сумлінну відмову від військової служби, передбачене Конституцією та законодавством України.

6. Позивач вказує, що Указом Президента України "Про Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України" не передбачено такої підстави для звільнення з військової служби, як сумлінна відмова, і своїми іншими актами Президент України також протиправно не визначив порядок звільнення з військової служби на підставі сумлінної відмови. 7. 03 січня 2023 року Громадською організацією "Український Рух Пацифістів" направлено звернення до Президента України В. О. Зеленського та до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини з проханням замінити позивачу військову службу на альтернативну невійськову. Під час подальшого листування з Офісу Президента України заява Українського Руху Пацифістів про захист права позивача на сумлінну відмову від військової служби була направлена до Міністерства оборони України, і на неї було надано відповідь від 03.03.2023 за підписом Начальника управління персоналу штабу Командування Сухопутних військ Збройних Сил України Р.Горбача, в якій стверджується, що підстав для проходження альтернативної невійськової служби у військовослужбовця військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_1 немає. Зі змісту цього листа також вбачається, що при застосуванні діючого законодавства командування Збройних Сил України керується передусім актами Президента України як верховного головнокомандувача, який через протиправну бездіяльність не визначив порядок звільнення з військової служби на підставі сумлінної відмови, чим і пояснюється системне ігнорування права людини на сумлінну відмову від військової служби та незастосування відповідних норм Конституції та законодавства України всіма ланками командування Збройних Сил України. 8. 04.02.2023 листом представника Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Олександра Кононенка було повідомлено, що встановлений статтею 65 Конституції України обов`язок громадянина захищати свою державу кореспондується із встановленим статтею 35 Конституції України обов`язком Держави замінювати виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою громадянину, який має несумісні із військовою службою релігійні переконання. Тобто, Конституція України гарантує звільнення громадян, які за своїми релігійними переконаннями не допускають користування зброєю, від проходження військової служби за призовом. Також зазначається, що закон, яким би у відповідності до ст. 64 Конституції України під час дії воєнного стану обмежувалися права громадян, передбачені ст. 35 Конституції України, прийнято не було. Аналогічні правові норми, за якими право Держави зобов`язувати своїх громадян проходити військову службу не є абсолютним і обмежується правом кожної людини на відмову від несення військової служби, зокрема, з міркувань релігії, встановлені і в міжнародних договорах, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, зокрема, у статті 9 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, а також статті 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. При цьому право на відмову від несення військової служби на підставі релігійних переконань має абсолютний характер. Тому держава не може накладати обмеження на свободу сповідувати свою релігію за допомогою обов`язкової військової служби. Також у вказаному листі пояснюється, що Конституція України та міжнародні договори мають вищу юридичну силу (перевагу над іншими внутрішньодержавними законодавчими актами), а тому право особи на альтернативну службу (тобто, звільнення від проходження військової служби за призовом) є абсолютним і не може обмежуватися у зв`язку з відсутністю (неурегулюванням законами України) порядку заміни військової служби на альтернативну під час дії воєнного стану. Окрім того, у зазначеному листі представника Уповноваженого констатувалося, що зазначене питання не врегульоване ані Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу", ані статтею 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу", а також висловлювалася думка, що питання звільнення позивача з військової служби може бути вирішене виключно шляхом скасування в судовому порядку наказу про призов його на військову службу.

9. На думку позивача, оскільки як гарант захисту прав людини Президент України зобов`язаний визначити порядок звільнення з військової служби на підставі сумлінної відмови, належним способом правового захисту його порушеного права на сумлінну відмову від військової служби є зобов`язання Президента України через суд виконати його обов`язки та гарантувати права людини, встановлені Конституцією та законодавством України, в т.ч. міжнародними договорами про права людини (Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Європейська конвенція з прав людини), які мають вищу юридичну силу за Закон України "Про альтернативну (невійськову) службу" та Закон України "Про військовий обов`язок і військову службу".

10. Позивач наголошує, що статтею 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" не передбачено такої підстави для звільнення із військової служби, як сумлінна відмова, що не може бути перешкодою для звільнення із військової служби на цій підставі, оскільки відповідно до ч. 4 ст. 2 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" порядок проходження військової служби (а отже, і звільнення з неї) визначається не тільки цим законом, але й іншими законами України, починаючи з Конституції та міжнародних договорів України, які передбачають таку підставу для звільнення з військової служби, як сумлінна відмова.

11. Позивач також зазначає, що право людини на сумлінну відмову від військової служби передбачене ст. 35 Конституції України, ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Європейської конвенції з прав людини) і невід`ємною гарантією цього права є можливість заміни виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою, в тому числі, шляхом звільнення з військової служби на підставі сумлінної відмови. Як гарант прав людини за ч. 1 ст. 102 Конституції України, Президент України має вживати всі необхідні заходи для гарантування (забезпечення і непорушності) в Україні права людини на сумлінну відмову від військової служби, передбаченого ст. 35 Конституції України, ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Європейської конвенції з прав людини), в тому числі, гарантувати це право людини та інші права людини при виконанні усіх повноважень Президента України nа Конституцією за законами України.

12. Таким чином, на думку позивача, здійснюючи керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави відповідно до п. 17 ч. 1 ст. 106 Конституції України, визначаючи порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців відповідно до ч. 4 ст. 2 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу", Президент України має позитивне зобов`язання гарантувати реалізацію і повне дотримання прав людини, зокрема, права людини на сумлінну відмову від військової служби. Це зобов`язання було порушене бездіяльністю Президента України, який не визначив порядок звільнення із військової служби на підставі сумлінної відмови.

13. Відповідач заперечує проти позову, вважає, що позовні вимоги є безпідставними і не підлягають задоволенню, оскільки з огляду на заявлені позивачем позовні вимоги, у цій справі відсутній публічно-правовий спір між ОСОБА_1 та Президентом України Зеленським В.О, а також відсутнє порушене право, свобода або інтерес позивача.

14. Свою позицію відповідач обґрунтовує тим, що безпосередньо між позивачем і Президентом України відсутній будь-який спір у зв`язку зі здійсненням останнім владно-управлінських повноважень, що передував зверненню до адміністративного суду. Президентом України не приймалося жодних рішень та не вчинялось жодних дій (або не допускалось бездіяльності), юридичним наслідком яких було б порушення прав, свобод та інтересів позивача. Також, позивачем не зазначено та не обґрунтовано, які саме з законодавчо-визначених обов`язків не були здійснені Президентом України та якими доказами такі обставини підтверджуються. ІІ. ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ, ЗАЯВИ, КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

15. Верховний Суд ухвалою від 24 квітня 2023 року відкрив провадження в адміністративній справі та призначено справу до розгляду в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін на 22 травня 2023 року о 11:30 год .

16. Ухвалою Верховного Суду від 22 травня 2023 року залучено до участі у справі у якості третьої особи, що не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача Громадську організацію "Український Рух Пацифістів".

17. Громадська організація "Український Рух Пацифістів" підтримала позовні вимоги і погодилася із всіма доводами позовної заяви ОСОБА_1 .

18. Розгляд справи неодноразово відкладався у зв'язку із задоволенням клопотань позивача.

19. У судовому засіданні 25 вересня 2023 року представники позивача, представник третьої особи та представник відповідача підтримали свої доводи, вимоги і заперечення, викладені в позовній заяві, відзиві на неї та відповіді на відзив. IV. ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ, ТА ЗМІСТ СПІРНИХ ПРАВОВІДНОСИН

20. Позивач мобілізований до лав Збройних Сил України відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 69/2022 «Про загальну мобілізацію» та станом на дату подання позову проходить службу у в/ч НОМЕР_1 .

21. Разом з тим, позивач вважає, що як християнський пацифіст він має релігійні переконання, несумісні із виконанням військового обов`язку, і через його сумлінну відмову від військової служби має право на заміну виконання військового обов`язку, в т.ч. призову на військову службу за мобілізацією, на альтернативну (невійськову) службу.

22. Позивач стверджує, що позбавлений права відмовитися (звільнитися) від (з) військової служби у зв`язку із його релігійними переконаннями через відсутність відповідного порядку, у чому і вбачає порушення Президентом України його прав.

23. Вважає, що будучи гарантом додержання прав людини, уповноваженим визначати порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців, при здійсненні керівництва у сфері оборони Президент України В. О. Зеленський протиправно не визначив порядок звільнення з військової служби на підставі сумлінної відмови, тоді як Президент України зобов`язаний визначити порядок звільнення з військової служби на підставі сумлінної відмови для гарантування додержання права людини на сумлінну відмову від військової служби, передбаченого ст. 35 Конституції України, ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Європейської конвенції з прав людини).

24. Зазначає, що внаслідок порушення Президентом України зазначених вимог Конституції та законодавства України було порушено його право на сумлінну відмову від військової служби, в результаті чого він звернувся до суду з цим позовом. V.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

25. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

26. Положеннями статті 55 Конституції України визначено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права та свободи від порушень і протиправних посягань.

27. Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

28. Згідно з пунктами 1 та 2 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

29. Відповідно до частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини, та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

30. Положеннями пункту 1 частини першої статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

31. Особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Президента України встановлені статтею 266 КАС України. Згідно з пунктами 1, 2 частини першої цієї статті її правила поширюються, зокрема, на розгляд адміністративних справ щодо законності (крім конституційності) указів і розпоряджень Президента України; законності дій чи бездіяльності Президента України.

32. Верховний Суд звертає увагу на те, що положення частини першої статті 2, пункту 2 частини першої статті 4, статей 5, 19 та частини першої статті 266 КАС України слід розуміти так, що в порядку адміністративного судочинства до Верховного Суду як суду першої інстанції можуть оскаржуватися тільки ті правові акти, дії чи бездіяльність, зокрема, Президента України, які прийнято / вчинено / допущено у правовідносинах, у яких глава держави реалізує свої владні (управлінські) функції.

33. Також слід звернути увагу на те, що як зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 квітня 2018 року (справа № П/9901/137/18 (800/426/17), протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень слід розуміти як зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.

34. Тобто, бездіяльність суб`єкта владних повноважень є такою, що порушує права і свободи особи в тому разі, якщо певні дії повинні, але не вчиняються суб`єктом владних повноважень на реалізацію покладеної на нього компетенції.

35. Відповідно до частин першої та другої статті 102 Конституції України Президент України є главою держави і виступає від її імені.

36. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

37. Конституційний Суд України неодноразово вказував у своїх актах на те, що повноваження Президента України вичерпно визначені Конституцією України (рішення від 10.04.2003 № 7-рп/2003, від 07.04.2004 № 9-рп/2004, від 16.05.2007 № 1-рп/2007, від 02.10.2008 № 19-рп/2008).

38. Повноваження Президента України визначені статтею 106 Конституцій України.

39. Згідно із частиною першою вказаної статті Конституції України Президент України: 1) забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; 2) звертається з посланнями до народу та зі щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України; 3) представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України; 4) приймає рішення про визнання іноземних держав; 5) призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав; 6) призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно до статті 156 цієї Конституції, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою; 7) призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені цією Конституцією; 8) припиняє повноваження Верховної Ради України у випадках, передбачених цією Конституцією; 9) вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до статті 83 Конституції України, подання про призначення Верховною Радою України Прем`єр-міністра України в строк не пізніше ніж на п`ятнадцятий день після одержання такої пропозиції; 10) вносить до Верховної Ради України подання про призначення Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України; 11) призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради України Генерального прокурора; 12) призначає на посади та звільняє з посад половину складу Ради Національного банку України; 13) призначає на посади та звільняє з посад половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення; 14) вносить до Верховної Ради України подання про призначення на посаду та звільнення з посади Голови Служби безпеки України; 15) зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності цій Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності; 16) скасовує акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим; 17) є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави; 18) очолює Раду національної безпеки і оборони України; 19) вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та в разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань; 20) приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України; 21) приймає у разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації - з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України; 22) призначає на посади третину складу Конституційного Суду України; 24) присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання і класні чини; 25) нагороджує державними нагородами; встановлює президентські відзнаки та нагороджує ними; 26) приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, про надання притулку в Україні; 27) здійснює помилування; 28) створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби; 29) підписує закони, прийняті Верховною Радою України; 30) має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів (крім законів про внесення змін до Конституції України) з наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховною Радою України; 31) здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України.

40. Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» № 64/2022 від 24 лютого 2022 року на всій території України введено воєнний стан.

41. Указом Президента України «Про загальну мобілізацію» № 69/2022 від 24 лютого 2022 року, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, оголошено про проведення загальної мобілізації.

42. У відповідності зі ч. 1 ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

43. Відповідно до ч. 3 ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу», військовий обов`язок включає проходження військової служби.

44. Статтею 3 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу», передбачено, що правовою основою військового обов`язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, Закон України "Про оборону України", "Про Збройні Сили України", "Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію", інші закони України, а також прийняті відповідно до них укази Президента України та інші нормативно-правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов`язку, проходження військової служби, служби у військовому резерві та статусу військовослужбовців, а також міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

45. Закон України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" від 21.10.1993 р. №3543-XII (далі - Закон №3543-XII) встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.

46. Так, мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано (стаття 1 Закону №3543-XII).

47. Відповідно до частини 8 статті 4 Закону №3543-XII, з моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.

48. На час особливого періоду дія будь-яких прийнятих до настання цього періоду нормативно-правових актів, що передбачають скорочення чисельності, обмеження комплектування або фінансування Збройних Сил України, інших військових формувань чи правоохоронних органів спеціального призначення, зупиняється.

49. Статтею 23 Закону №3543-XII встановлено перелік військовозобов`язаних, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, де зазначено інші військовозобов`язані або окремі категорії громадян у передбачених законом випадках.

50. В пункті 4 ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» зазначено, що громадяни України мають право на заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою згідно з Конституцією України та Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу".

51. Організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби (далі - альтернативна служба), якою відповідно до Конституції України має бути замінене виконання військового обов`язку, якщо його виконання суперечить релігійним переконанням громадянина, визначені Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу" №1975-XII від 12.12.1991 (далі - Закон №1975-XII).

52. Статтею 1 Закону №1975-XII визначено, що альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов`язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.

53. Право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов`язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю (стаття 2 Закону №1975-XII).

54. Надаючи правовий аналіз вказаним нормативним актам вбачається, що надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації віруючим громадянам, які перебувають на військовому обліку військовозобов`язаних, законом не передбачено; порядок направлення та проходження служби під час мобілізації в умовах воєнного або надзвичайного станів віруючих громадян Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу" не визначено.

55. Порядок проходження невійськової служби не прописаний також і у Законі України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію".

56. Тобто, в даній ситуації стоїть питання щодо необхідності законодавчого врегулювання спірної ситуації, зокрема, щодо внесення змін до Законів України "Про військовий обов`язок і військову службу", «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", «Про альтернативну (невійськову) службу».

57. На думку позивача, будучи гарантом додержання прав людини, уповноваженим визначати порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців, при здійсненні керівництва у сфері оборони Президент України В. О. Зеленський протиправно не визначив порядок звільнення з військової служби на підставі сумлінної відмови, тоді як Президент України зобов`язаний визначити порядок звільнення з військової служби на підставі сумлінної відмови для гарантування додержання права людини на сумлінну відмову від військової служби, передбаченого ст. 35 Конституції України, ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Європейської конвенції з прав людини).

58. Проте, стаття 106 Конституцій України не визначає таких повноважень у Президента України.

59. Разом з тим, пунктом 1 ч. 1 ст. 92 Конституції України передбачено, що виключно законами України визначаються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов`язки громадянина.

60. Відповідно ж до статті 91 Конституції України Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених цією Конституцією.

61. Таким чином аналіз наведеного вказує на те, що питання, порушені позивачем у пред`явленому ним адміністративному позові, не належать до компетенції Президента України, оскільки він не наділений повноваженнями втручатися у роботу Верховної Ради України.

62. Щодо доводів позивача про те, що він відповідно до ст. 35 Конституції України, ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Європейської конвенції з прав людини) має право на звільнення з військової служби на підставі сумлінної відмови, Суд зазначає наступне.

63. Відповідно до статті 35 Конституції України, кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров`я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов`язкова. Ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

64. Положення статті 35 Основного Закону України кореспондуються з положеннями статті 9 «Свобода думки, совісті і релігії» Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

65. Так, відповідно до п. 1 ст. 9 Конвенції кожен має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу сповідувати свою релігію або переконання; передбачено, що кожен має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.

66. Зі змісту пункту 2 статті 9 Конвенції випливає, що свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає обмеженням, лише встановленим законом, і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

67. У своєму рішенні по справі «Коккінакіс проти Греції» ЄСПЛ зазначив, що як визначено у статті 9 Конвенції, свобода думки, совісті та релігії виступає однією з підвалин «демократичного суспільства» у значенні, що вживається у пункті 31 Конвенції. Основоположний характер прав, гарантованих його пунктом 1 статті 9 Конвенції, знаходить своє відображення, зокрема, у формулюванні параграфа, що передбачає обмеження на них. На відміну від других параграфів статей 8, 10 і 11 Конвенції, які охоплюють права, що перераховуються в перших параграфах цих статей, у другому параграфі статті 9 Конвенції згадується лише про «свободу сповідувати релігію чи переконання» (пункт 33).

68. Перелік таких обмежень, за вказівкою ЄСПЛ у справі «Свято-Михайлівська Парафія проти України», є вичерпним, вони мають чітко тлумачитись в межах обмеженої самостійної оцінки, наданої державі, і лише переконливі та нездоланні причини можуть виправдовувати запровадження таких обмежень. При цьому держава має незначні межі для власної самостійної оцінки в цих питаннях.

69. Що стосується конкретних обставин, то наявність в діях влади держави порушень статті 9 Конвенції має доводитися за певною схемою (трискладовий тест), визначеною в частині другій цієї статті і закріпленою в практиці Європейського суду з прав людини. Окрім наявності порушення права та факту втручання держави у свободу думки, совісті та релігії, необхідно з`ясувати три обставини: - чи передбачено таке втручання національним законом в тому розумінні терміну «закон», яке прийнято Конвенцією? - чи переслідувало здійснене втручання законну мету (тобто передбачену ч. 2 ст. 9 Конвенції)? - чи було воно необхідним у демократичному суспільстві?

70. Згідно згаданого вище «трискладового тесту» надалі важливо з`ясувати, чи втручання держави в право громадянина вільно сповідувати свою релігію або переконання переслідувало легітимну мету, передбачену ч. 2 ст. 9 Конвенції.

71. Остання суттєва обставина, яка підлягає з`ясуванню в межах «трискладового тесту»: чи було втручання необхідним у демократичному суспільстві. Цей пункт є важливим при визначенні фактично пропорційності застосованих обмежень до прав чи свобод, і саме оцінка з точки зору необхідності в демократичному суспільстві виявляється ключовою при визначенні того, чи вийшла держава за межі розсуду, якими вона наділена.

72. Будь-які такі обмеження мають відповідати «нагальній суспільній потребі» та бути «пропорційними легітимній меті, яку вони переслідують».

73. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року визначає, що «кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії. Це право включає свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір і свободу сповідувати свою релігію та переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних і ритуальних обрядів та вчень» .

74. Разом з тим, пункт 3 тієї ж статті говорить, що користування названими правами накладає особливі обов`язки і особливу відповідальність. Отже, воно може бути пов`язане з певними обмеженнями, які, однак, мають встановлюватися законом і бути необхідними: a) для охорони суспільної безпеки та порядку; b) для охорони здоров`я і моралі; c) для охорони основних прав та свобод інших осіб.

75. При цьому стаття 4 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права допускає, що держави-учасниці мають право відступити від узятих за Пактом зобов`язань - зокрема і щодо забезпечення права на свободу думки, совісті і релігії - лише під час надзвичайного становища в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою і про наявність якого офіційно оголошується.

76. Як було зазначено вище, Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022, введено в Україні воєнний стан у зв`язку із військовою агресією Російської Федерації проти України.

77. Верховний Суд констатує, що внаслідок збройної агресії російської федерації проти України, розпочатої 20.02.2014, частина території України (Автономна Республіка Крим і місто Севастополь) є анексованою, деякі райони Донецької та Луганської областей є тимчасово окупованими. Починаючи з 24.02.2022 збройна агресія Російської Федерації проти України набула повномасштабного характеру.

78. В умовах воєнного стану держава зобов`язана мобілізувати всі доступні їй ресурси для посилення своєї обороноздатності та відсічі збройної агресії російської федерації проти України.

79. Визначені конституційні принципи щодо захисту суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу, основою конституційного ладу України, тож від їх захисту залежить їх втілення загалом, зокрема й гарантованих Конституцією України прав і свобод людини і громадянина.

80. Наразі, в Україні надзвичайне становище, при якому життя нації перебуває під загрозою і про наявність якого офіційно оголошено.

81. «Сіракузькі принципи, що стосуються обмежень і відхилень від положень Міжнародного пакту про громадянські і політичні права», прийняті 1984 р. Економічною і Соціальною Радою ООН, передбачають, що у питаннях тлумачення допустимих обмежень прав і свобод необхідно, зокрема, дотримуватися таких принципів: «сфера застосування обмеження не може бути витлумачена таким чином, щоб поставити під загрозу сутність відповідного права»; «щоб обмеження вважалося необхідним, воно повинно переслідувати законні цілі і бути співмірним цим цілям», «при застосуванні обмеження, держава не повинна застосовувати заходи, які призводять до більшого обмеження прав, ніж це необхідно для досягнення мети, для якої вводяться обмеження» (пункти 2,10,11 розділу А частини 1).

82. Статтею 64 Конституції України визначено, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції (частина друга).

83. Тобто, частиною другою статті 64 Конституції України не передбачено заборони обмеження прав і свобод, передбачених статтею 35 Конституції України.

84. Аргументи позивача спростовані судом наведеною оцінкою, а відтак з огляду на встановлені в цій справі обставини та правове регулювання спірних правовідносин суд встановив, що позовні вимоги задоволенню не підлягають.

85. Відповідно до приписів статті 139 КАС України судові витрати не підлягають стягненню. Керуючись статтями 2, 241-246, 250, 262, 263, 266 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд

ВИРІШИВ: У задоволенні позову ОСОБА_1 до Президента України Зеленського Володимира Олександровича третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні позивача: Громадська організація «Український Рух Пацифістів», про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії - відмовити. Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення Верховного Суду, якщо його не скасовано, набирає законної сили після набрання законної сили рішенням Великої Палати Верховного Суду за наслідками апеляційного перегляду. Рішення може бути оскаржено до Великої Палати Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення суду. Повне рішення складене та підписане 28 вересня 2023 року. Головуючий суддя О.А. Губська Судді Л.О. Єресько В.Е. Мацедонська В.М. Соколов С.А. Уханенко