Ухвала КГС ВС № 910/1892/23

УХВАЛА 21 вересня 2023 року м. Київ cправа № 910/1892/23 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Бенедисюка І.М. (головуючий), Малашенкової Т.М., Міщенка І.С., за участю секретаря судового засідання Ковалівської О.М., представників учасників справи: позивача - Гнатик К.М. (самопредставництво), відповідача - Бєлова О.С. (адвокат), розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу приватного акціонерного товариства "Трикотажна фабрика "Роза" на рішення господарського суду міста Києва від 12.04.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 29.06.2023 за позовом Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України до приватного акціонерного товариства "Трикотажна фабрика "Роза" про стягнення 1 359 755,83 грн, ВСТАНОВИВ: Військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України (далі - військова частина, позивач) звернулася до господарського суду міста Києва з позовом до приватного акціонерного товариства "Трикотажна фабрика "Роза" (далі - ПАТ "Трикотажна фабрика "Роза", відповідач) про стягнення 915 353,83 грн пені та 444 402,00 грн штрафу за порушення умов договору від 02.05.2022 №155/ВЗЗ-2022 (далі - Договір) на підставі положень статей 525, 526, 532, 549, 610, 611, 629, 651, 662, 712 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статей 193, 197, 231, 268 Господарського кодексу України (далі - ГК України). Позовні вимоги мотивовано неналежним виконанням відповідачем умов Договору щодо своєчасної поставки товару, визначеного у пункті 3.1 Договору, а тому на думку позивача, наявні підстави для стягнення з відповідача штрафних санкцій та збитків. Згідно з розрахунком позивача: - розмір неустойки (пені), нарахованої згідно з пунктом 7.3 Договору становить 157 529, 47 грн; - розмір штрафу відповідно до пункту 7.5 Договору становить 591 999, 84 грн; - розмір штрафу відповідно до пункту 7.6 Договору становить 591 999, 84 грн; - розмір збитків відповідно до пункту 7.1 Договору становить 31 750,00 грн. Рішенням господарського суду міста Києва від 12.04.2023 (суддя Чебикіна С.О.) у справі №910/1892/23 позов військової частини задоволено частково; стягнуто з ПАТ "Трикотажна фабрика "Роза" на користь військової частини 457 676,92 грн пені, 222 201,00 грн штрафу та 20 396,33 грн судового збору; в іншій частині у позові відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем належним чином доведено факт порушення відповідачем взятих на себе зобов`язань у частині своєчасного виконання зобов`язання з поставки товару та, відповідно, наявність правових підстав для стягнення з відповідача штрафних санкцій. З мотивувальної частини рішення вбачається, що судом зменшено загальний розмір пені і штрафу на 50% від заявленої суми. У цій частині оскаржуване рішення суду першої інстанції мотивовано з посиланням на те, що відповідач свої договірні зобов`язання зі спірної поставки товару виконав у повному обсязі ще до звернення з даним позовом до суду, а тому, виходячи із засад справедливості, добросовісності, розумності, пропорційності та співмірності, суд першої інстанції дійшов висновку про можливість зменшення розміру заявлених до стягнення з відповідача пені та штрафу. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 29.06.2023 (колегія суддів: Станік С.Р., Тищенко О.В., Гончаров С.А.) рішення господарського суду міста Києва від 12.04.2023 скасовано в частині відмови у задоволенні позовних вимог щодо стягнення з ПАТ "Трикотажна фабрика "Роза" на користь військової частини 457 676,92 грн пені та 222 201,20 грн штрафу; прийнято в скасованій частині нове рішення про задоволення позовних вимог у наведених частинах; у решті рішення господарського суду міста Києва від 12.04.2023 у справі №910/1892/23 - залишено без змін. Викладено резолютивну частину рішення господарського суду міста Києва від 12.04.2023 у справі №910/1892/23 у такій редакції: "Позов задовольнити повністю. Стягнути з ПАТ "Трикотажна фабрика "Роза" на користь військової частини 915 353,83 грн пені, 444 402,00 грн штрафу та 20 396,33 грн судового збору. Стягнути з ПАТ "Трикотажна фабрика "Роза" на користь військової частини 30 593,03 грн судового збору за подачу апеляційної скарги". Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що наведені відповідачем доводи в обґрунтування підстав для відмови у задоволенні позовних вимог щодо пені та штрафу - не є підставами для застосування положень частини третьої статті 551 ЦК України та частини першої статті 233 ГК України в контексті спірних правовідносин сторін у межах даного спору. За висновком суду апеляційної інстанції, суд першої інстанції не врахував, що: - матеріали справи не містять доказів на підтвердження тверджень відповідача стосовно впливу на виконання ним зобов`язань за договором затримки постачальника матеріалу, з якого відповідачем виготовляється продукція, яка має бути поставлена позивачу; - відповідачем не надано суду доказів, як відсутності у нього будь-яких запасів матеріалів, так і відсутності на ринку інших постачальників такого матеріалу та/або взагалі відсутності на ринку обумовленого матеріалу; - повідомлення постачальника матеріалів для виконання замовлення (ТОВ ТД "Промінь") про затримку в постачанні матеріалів внаслідок частих оголошень повітряних тривог і військової агресії російської федерації проти України, а також доводи відповідача про відключення світла та незначний період прострочення - жодним чином не обґрунтовують прострочення останнім виконання своїх зобов`язань за Договором. У тому числі і через призму погоджених сторонами умов Договору, який було укладено вже під час дії воєнного стану. Cуд апеляційної інстанції врахував, що відповідач, в умовах воєнного стану та збільшення особового складу Національної гвардії України у зв`язку з загальною мобілізацією, оголошеною Указом Президента України від 24.02.2022 №65/2022 "Про загальну мобілізацію", не міг не знати, що затримка поставки обмовленого договором товару (білизна для холодної погоди, спідня білизна), призводить до ускладнення виконання особовим складом територіальних управлінь, з`єднань, військових частин та підрозділів Національної гвардії України завдань з борони України, захисту безпеки населення та інтересів держави в умовах триваючої широкомасштабної збройної агресії російської федерації. Відхиляючи доводи відповідача стосовно того, що такої обставини, як терористичні дії щодо цивільного населення України з боку російської федерації не існувало та відповідач не міг передбачити такі обставини під час укладання договору - суд апеляційної інстанції зазначив про те, що по-перше, спірний Договір укладено сторонами вже після початку повномасштабної військової агресії та введення воєнного стану на території України (після 24.02.2022), по-друге, умови Договору сторонами погоджено за вільного волевиявлення, зокрема, і в частині розрахунків під час воєнного стану. Не погоджуючись із судовими рішеннями попередніх інстанцій у справі, ПАТ "Трикотажна фабрика "Роза" звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить: скасувати рішення господарського суду міста Києва від 12.04.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 29.06.2023 зі справи №910/1892/23; передати справу на новий розгляд до господарського суду міста Києва. Як на підставу касаційного оскарження відповідач посилається на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), зазначаючи про те, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях неправильно застосували норми статті 233 ГК України та 551 ЦК України, без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, які викладено у постановах: від 15.02.2023 зі справи №920/437/22, від 24.05.2022 зі справи №910/10675/21, від 21.04.2023 зі справи №904/1725/22, від 30.03.2023 зі справи №904/392/22, від 06.04.2023 зі справи №925/154/22 (у частині вирішення питання щодо клопотання про зменшення штрафних санкцій). Скаржник зазначає про те, що суд апеляційної інстанції не застосував положення частини третьої статті 551 ЦК України та частини першої статті 233 ГК України, які підлягають застосуванню у спірних правовідносинах; не перевірив та не дослідив стан виконання основного зобов`язання відповідачем; не перевірив та не дослідив обставини щодо понесення позивачем збитків про які він заявляв у суді апеляційної інстанції. Також вказує на те, що суди попередніх інстанцій при винесенні оскаржуваних рішень, виходячи із загальних засад, встановлених у статті 3 ЦК України, а саме, справедливості, добросовісності та розумності, враховуючи відсутність у справі доказів негативних наслідків для позивача від несвоєчасної поставки продукції, мали взагалі відмовити у задоволенні позовних вимог. Крім того, за доводами скаржника, суд апеляційної інстанції грубо порушив норми процесуального права, зокрема, в частинні належного повідомлення ПАТ "Трикотажна фабрика "Роза" про залишення апеляційної скарги без руху, що фактично призвело до обмеження прав одного із учасників справи на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції. Суд апеляційної інстанції необґрунтовано відхилив подане відповідачем клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку з необхідністю отримати відповіді на адвокатські запити направлені до Київської міської військової адміністрації, Броварської районної військової адміністрації, ДТЕК Київські електромережі з метою отримання додаткових доказів наявності важливих обставин, що призвели до порушення відповідачем умов Договору з незалежних від нього причин. Зокрема, судом апеляційної інстанції не було досліджено "винятковість випадку" та "причини" не подання певних доказів в судді першої інстанції і не застосовано правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 13.04.2021 зі справи №909/722/14. У відзиві на касаційну скаргу військова частина заперечує проти доводів скаржника, зазначаючи про їх необґрунтованість, і просить оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. У зв`язку з відпусткою судді Студенця В.І. склад судової колегії Касаційного господарського суду змінювався, що підтверджується Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19.09.2023, який наявний в матеріалах справи. У контексті доводів касаційної скарги ПАТ "Трикотажна фабрика "Роза" Верховний Суд зазначає, що предметом апеляційного розгляду у даній справі було, на думку позивача, недотримання господарським судом норм права під час ухвалення рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог щодо стягнення з ПАТ "Трикотажна фабрика "Роза" на користь військової частини 457 676,92 грн пені та 222 201,20 грн штрафу. При цьому, в іншій частині судове рішення жодною зі сторін не оскаржувалося, а тому Верховним Судом не переглядається. Так, касаційна скарга ПАТ "Трикотажна фабрика "Роза" подана на підставі пункту 1 частини першої статті 287 ГПК України, з урахуванням вимог пункту 5 частини другої статті 290 ГПК України та пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України. Відповідно до частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу. Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України у касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований апеляційним судом у оскаржуваному судовому рішенні. Разом з тим, дослідивши доводи касаційної скарги і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі з огляду на таке. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційних скаргах, стосується правовідносин, які не є подібними. Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах. Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження. При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника. Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства, закріплених у частині третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. Відповідно до імперативних приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду. Вирішуючи питання визначення подібності правовідносин, Верховний Суд звертається до правового висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19. Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин, конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими. При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими. У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається. Що ж до доводів касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у наведених скаржником постановах, колегія суддів зазначає таке. Проаналізувавши наведені правові висновки, на які як на підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, вказує скаржник, а також зміст оскаржуваних судових рішень, Верховний Суд дійшов висновку, що такі судові рішення ухвалені за однакового правового регулювання спірних правовідносин, зокрема щодо застосування статті 233 ГК України та статті 551 ЦК України, що має місце і в цій справі. Так, зокрема у постанові Верховного Суду від 24.05.2022 у справі №910/10675/21 (на яку посилається скаржник), суд касаційної інстанції, при вирішенні питання про зменшення розміру штрафних санкцій, вказав: "… відповідно до статті 233 ГК України, у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушення зобов`язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій. Схоже правило міститься в частині третій статті 551 ЦК України, відповідно до якої розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Отже, за змістом наведених норм суд має право зменшити розмір санкцій зокрема з таких підстав, у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора; якщо порушення зобов`язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин. Такий перелік не є вичерпним, оскільки частина третя статті 551 ЦК України визначає, що суд має таке право і за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Відповідно до усталеної практики Верховного Суду право суду зменшити заявлені до стягнення суми штрафних санкцій пов`язане з наявністю виняткових обставин, встановлення яких вимагає надання оцінки судом поданим учасниками справи доказам та обставинам, якими учасники справи обґрунтовують наявність підстав для зменшення штрафних санкцій, так і заперечення інших учасників щодо такого зменшення. Вирішуючи питання про зменшення розміру пені та штрафу, які підлягають стягненню зі сторони, що порушила зобов`язання, суд повинен з`ясувати наявність значного перевищення розміру неустойки порівняно з розміром збитків, а також об`єктивно оцінити, чи є цей випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеня виконання зобов`язань, причин неналежного виконання або невиконання зобов`язання, незначності прострочення у виконанні зобов`язання, невідповідності розміру пені наслідкам порушення, негайного добровільного усунення винною стороною порушення та його наслідків та ін. При цьому обов`язок доведення існування обставин, які можуть бути підставою для зменшення розміру заявленої до стягнення суми пені, покладається на особу, яка заявляє відповідне клопотання. Встановивши відповідні обставини, суд вирішує стосовно можливості зменшення розміру заявленої до стягнення пені, що є правом суду, яке реалізується ним на власний розсуд". У постанові від 06.04.2023 зі справи №925/154/22 (предметом касаційного оскарження були рішення судів попередніх інстанцій щодо вимог про стягнення штрафу за порушення строків поставки товару) Верховний Суд також зазначив про те, що: "… зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, і за відсутності у законі переліку обставин, які мають істотне значення, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки". Верховний Суд зазначає, що такий підхід є усталеним в судовій практиці і така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду, зокрема, від 03.07.2019 у справі №917/791/18, від 22.10.2019 у справі №904/5830/18, від 13.01.2020 у справі №902/855/18, від 04.02.2020 у справі №918/116/19, від 29.09.2020 у справі №909/1240/19 (909/1076/19). При вирішенні питання про зменшення розміру штрафних санкцій судам належить брати до уваги як обставини, прямо визначені у статті 233 ГК України та статті 551 ЦК України, так і інші обставини, на які посилаються сторони і які мають бути доведені ними. При цьому, відповідно до принципу змагальності суд оцінює надані сторонами докази і наведені ними аргументи. Суд повинен належним чином мотивувати своє рішення про зменшення неустойки, із зазначенням того, які обставини ним враховані, якими доказами вони підтверджені, які аргументи сторін враховані, а які відхилені (статті 86, 236-238 ГПК України). Верховний Суд наголошує, що визначення конкретного розміру зменшення штрафних санкцій належить до дискреційних повноважень суду. При цьому, реалізуючи свої дискреційні повноваження, які передбачені статтею 551 ЦК України та статтею 233 ГК України щодо права на зменшення розміру належних до сплати штрафних санкцій, суд, враховуючи загальні засади цивільного законодавства, передбачені статтею 3 ЦК України (справедливість, добросовісність, розумність), має забезпечити баланс інтересів сторін та з дотриманням правил статті 86 ГПК України визначити конкретні обставини справи (як-то: ступінь вини боржника, його дії щодо намагання належним чином виконати зобов`язання, ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, а й інші інтереси сторін, дії/бездіяльність боржника тощо), які мають юридичне значення, і з огляду на мотиви про компенсаційний, а не каральний характер заходів відповідальності з урахуванням встановлених обставин справи не допускати фактичного звільнення від їх сплати без належних правових підстав. Такий підхід є усталеним в судовій практиці (відповідний правовий висновок викладено і у постановах Верховного Суду від 08.10.2020 у справі №904/5645/19, від 14.04.2021 у справі №922/1716/20). З урахуванням наведеного вище, Суд зауважує, що у даній справі скаржник у касаційній скарзі вказує на неправильне застосування апеляційним судом положень статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України, в яких визначено право суду на зменшення штрафу заявленого до стягнення. Водночас, оскільки таке право суду реалізується судами зважаючи на відповідні положення процесуального законодавства з урахуванням фактичних встановлених судами обставин, а тому, в даному випадку, правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, необхідно проаналізувати і на предмет процесуальної подібності правовідносин (процесуальних обставин (ситуацій)) у порівнюваних справах (у справі, що розглядається судом, зі справою, в якій Верховний Суд сформував відповідні правові висновки щодо застосування норми матеріального та процесуального права). Як вбачається зі змісту постанови Верховного Суду від 15.02.2023 у справі №920/437/22 позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачем договору купівлі-продажу природного газу від 19.03.2019 № СМ3-Н-02-2019-270/12 в частині виконання обов`язку отримати та оплатити мінімальний договірний обсяг газу за період з 01.05.2021 до 30.04.2022, внаслідок чого до відповідача підлягає застосуванню відповідальність згідно з пунктом 7.6 договору, в редакції додаткової угоди № 34 - стягнення штрафу у розмірі неприйнятого обсягу газу. Верховний Суд, залишаючи без змін постанову апеляційного господарського суду, зазначив про те, що суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача штрафу, однак, скориставшись правом на його зменшення - встановивши обставини, які мають істотне значення, за наявності яких господарський суд може зменшити неустойку (частина третя статті 551 ЦК України), зокрема, що порушення відповідачем своїх зобов`язань за договором не призвело до безповоротних негативних наслідків для позивача, а стягнення місцевим господарським судом з відповідача 20 000, 00 грн штрафу (зменшення суми штрафу до 0,02%) не забезпечує баланс інтересів сторін у справі та фактично нівелює мету існування неустойки як цивільної відповідальності за порушення зобов`язання, обґрунтовано стягнув з відповідача на користь позивача 1 033 552, 07 грн штрафу за договором купівлі-продажу природного газу. Зі змісту постанов Верховного Суду від 21.04.2023 зі справи №904/1725/22, від 30.03.2023 зі справи №904/392/22 вбачається, що предметом спору у зазначених справах були вимоги про стягнення штрафу з залізниці за несвоєчасну доставку вантажів в період введення воєнного стану в Україні. У вказаних справах суди, з урахуванням поданих сторонами доказів та всіх встановлених судами обставин, застосували положення статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України, та відмовили у задоволенні клопотання відповідача про зменшення розміру штрафу. Верховний Суд, переглядаючи судові рішення у справах №904/1725/22 та №904/392/22, зважаючи на встановлені судами обставини справ та відповідне застосування судами положень наведених вище норм матеріального права, констатував необхідність змінити прийняті у справі судові рішення і зменшивши заявлений до стягнення штраф. Так, у контексті доводів касаційної скарги відповідача (щодо відсутності у справі доказів на підтвердження обставин щодо настання негативних наслідків для позивача від несвоєчасної поставки продукції та, відповідно відсутності підстав для задоволення позовних вимог) та висновків судів попередніх інстанцій Суд враховує те, що висновки Верховного Суду на які посилається скаржник (щодо застосування приписів статей 3, 551 ЦК України, статті 233 ГК України у сукупності з положеннями статті 86 ГПК України) є загальними і усталеними у правозастосовній практиці. Поряд з тим Верховний Суд також неодноразово наголошував на тому, що алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить в першу чергу від позиції сторін спору, а також доводів і доказів, якими вони обґрунтовують свою позицію. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичний склад у справі, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування, який може змінюватися в процесі її розгляду. Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду, як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення. Такі ж висновки були викладені і в постанові Верховного Суду від 14.12.2021 у справі №916/112/20. Суд зазначає, що висновки у наведених скаржником постановах та у цій справі не можуть вважатися в цьому випадку подібними через те, що на висновки у вказаних справах скаржник послався, виокремивши їх із контексту судових рішень, не урахувавши викладених в рішеннях правових позицій Верховного Суду стосовно спірних правовідносин та предмету спору, в контексті досліджуваних судами у вказаних справах доказів та встановлених фактичних обставин. У справі, що розглядається суд апеляційної інстанції, зважаючи на встановлені обставини справи щодо наявності підстав для нарахування штрафу та відповідні докази подані сторонами, їх аргументи та заперечення, дійшов висновків про відсутність підстав для застосування своїх дискреційних повноважень щодо зменшення розміру штрафних санкцій та належним чином навів у тексті оскаржуваної постанови мотиви їх прийняття, що, у свою чергу, не підтверджує доводи скаржника про неправильне їх застосування судом апеляційної інстанції до спірних правовідносин. Зокрема суд апеляційної інстанції встановив, що спірний Договір укладено сторонами вже після початку повномасштабної військової агресії та введення воєнного стану на території України (після 24.02.2022) і умови Договору в частині розрахунків під час воєнного стану сторонами погоджено за вільного волевиявлення. Суд апеляційної інстанції також врахував, що затримка поставки товару (білизна для холодної погоди, спідня білизна), в умовах воєнного стану та за умов збільшення особового складу Національної гвардії України у зв`язку з загальною мобілізацією, призводить до ускладнення виконання особовим складом територіальних управлінь, з`єднань, військових частин та підрозділів Національної гвардії України завдань з борони України, захисту безпеки населення та інтересів держави в умовах триваючої широкомасштабної збройної агресії російської федерації. Отже, застосування судом апеляційної інстанції положень статей 233 ГК України та статті 551 ЦК України у даній справі залежало виключно від встановлених і доведених обставин конкретної справи, а також оцінки наданих сторонами до суду доказів, що входило в предмет доказування та формувало фактично-доказову базу. При цьому, в аспекті порушених відповідачем у касаційній скарзі питань слід зазначити про те, що всі доводи в цій частині лише узагальнено зводяться до цитування правових висновків Верховного Суду, які безпосередньо пов`язані з індивідуально-встановленими судами у кожній із наведених справ обставинами. Водночас, посилаючись на неврахування, як судом першої інстанції, так і судом апеляційної інстанції висновків, викладених Верховним Судом у від 15.02.2023 зі справи №920/437/22, від 24.05.2022 зі справи №910/10675/21, від 21.04.2023 зі справи №904/1725/22, від 30.03.2023 зі справи №904/392/22, від 06.04.2023 зі справи №925/154/22, скаржник фактично намагається спонукати Верховний Суд до здійснення переоцінки доказів, на підставі яких судами були встановлені обставини спірних правовідносин, що відповідно до статті 300 ГПК знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Разом з тим, як вже було зазначено вище, зважаючи на зміст приписів статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України, враховуючи повноваження судів першої та апеляційної інстанції, визначені ГПК України (щодо оцінки поданих сторонами доказів та встановлення фактичних обставин справи) та повноваження суду касаційної інстанції, визначені у статті 300 ГПК України, саме суди першої та апеляційної інстанцій користуються можливістю надати оцінку та встановити певні обставини щодо зменшення розміру штрафних санкцій. Тоді як Верховний Суд має можливість лише перевірити правильність застосування зазначених положень законодавства, з урахуванням встановлених судами обставин справи та наданої ними оцінки таким обставинам. Таким чином, наведені скаржником у касаційній скарзі постанови Верховного Суду, в яких визначено правовий висновок щодо застосування судами положень статті 233 ГК України та статей 3, 551 ЦК України були прийняті у справах із неоднаковими обставинами, які мають юридичне значення, хоч і за схожого матеріально-правового та процесуально-правового регулювання спірних правовідносин, однак за іншої фактично-доказової бази (обставин справи та зібраних у ній доказів) ніж у справі, що розглядається Судом (№910/1892/23). Доводи касаційної скарги та посилання на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду щодо застосування норм процесуального права у постанові від 13.04.2021 зі справи №909/722/14 (відмова у задоволенні клопотання про призначення у справі судової будівельно-технічної експертизи), колегія суддів відхиляє, оскільки вони є висновками щодо оцінки обставин порушень, встановлених у цій справі, які не є аналогічними обставинам у даній справі, що розглядається. Зокрема, матеріали справи свідчать, що суд апеляційної інстанції у судовому засіданні 29.06.2023 розглянув та відхилив клопотання представника відповідача про відкладення розгляду справи, як необґрунтоване, оскільки дійшов висновку, що наведені у клопотанні обставини не є підставою для відкладення розгляду справи. Крім того спрямовані на отримання нових доказів (документів), які ПАТ "Трикотажна фабрика "Роза" має намір покласти в обґрунтування своєї позиції по суті спору. Тобто, докази, які не існували на момент прийняття рішення суду першої інстанції. Суд у контексті наведених вище доводів звертається до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 16.09.2022 у справі №913/703/20 згідно з якою: "… ГПК встановлює строки та порядок подання сторонами у справі доказів. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи (частини 2, 3 ст.80 ГПК). Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу (ч.4 ст.80 ГПК). З відповідних положень ст.80 ГПК вбачається, що докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, повинні існувати на момент звернення до суду з відповідним позовом, і саме на позивача покладено обов`язок подання таких доказів одночасно з позовною заявою. Єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом доказів з порушенням встановленого строку, - наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії (наприклад, якщо стороні не було відомо про існування доказів), тягар доведення яких також покладений на учасника справи. Отже, така обставина як відсутність існування доказів на момент звернення до суду з відповідним позовом взагалі виключає можливість прийняття судом додаткових доказів незалежно від причин їх неподання позивачем. Навпаки, саме допущення такої можливості судом матиме наслідком порушення наведених норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Подібні висновки наведені у постановах Верховного Суду від 26.02.2019 у справі №913/632/17, від 06.02.2019 у справі №916/3130/17, від 19.10.2021 у справі №903/533/21". Таким чином, за встановлених судом апеляційної інстанції та не спростованих скаржником обставин слідує, що відповідач звернувся до суду із згаданим клопотанням лише задля того, щоб мати можливість отримати нові докази вже на стадії апеляційного розгляду справи. Вказане, у свою чергу, свідчить про відсутність порушення апеляційним господарським судом норм процесуального права в цій частині. Такі дії суду апеляційної інстанції повністю відповідають положенням частин першої, третьої статті 269 ГПК України. Доводи касаційної скарги щодо неналежного повідомлення ПАТ "Трикотажна фабрика "Роза" щодо недоліків апеляційної скарги та залишення апеляційної скарги без руху, колегія суддів відхиляє, оскільки ПАТ "Трикотажна фабрика "Роза" не скористалось своїм правом на оскарження ухвали суду апеляційної інстанції про повернення апеляційної скарги без розгляду від 29.06.2023, передбаченим у пункті 2 частини першої статті 287 ГПК України. Доводи в цій частині також не свідчать про наявність підстав, для скасування оскаржуваних судових рішень з наведених скаржником міркувань. Суд зазначає, що посилаючись на висновки Верховного Суду щодо застосування норм процесуального права у постанові від 13.04.2021 зі справи №909/722/14, скаржник лише намагається довести, що суд апеляційної інстанції не правильно встановив обставини у цій справі на підставі здійсненої ним оцінки доказів у їх сукупності, та спонукає Верховний Суд до їх переоцінки, при тому, що з підстав порушення судом норм процесуального права (пункт 4 частини другої статті 287, частина третя статті 310 ГПК України) судові рішення, як першої так і апеляційної інстанції, відповідачем не оскаржено. Отже, касаційна інстанція встановила, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постановах Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі №910/1892/23. Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів, на підставі пункту 5 частини першої статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ПАТ "Трикотажна фабрика "Роза" на рішення господарського суду міста Києва від 12.04.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 29.06.2023 у справі №910/1892/23. В Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності. Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії. У справі Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) "Sunday Times v. United Kingdom" Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства. До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика. Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія. Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom"). Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні. При цьому право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України"). Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (рішення ЄСПЛ від 09.10.1979 у справах "Ейрі проти Ірландії", п.24, Series A N32, та "Гарсія Манібардо проти Іспанії", заява N 38695/97, п.43, ECHR 2000-II). У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", серія A, N 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden", серія A, N 212-A, с.15, п.31). Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем порядку доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження, зазвичай, вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі №910/4647/18). Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ: Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою приватного акціонерного товариства "Трикотажна фабрика "Роза" на рішення господарського суду міста Києва від 12.04.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 29.06.2023 у справі №910/1892/23. Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя І. Бенедисюк Суддя Т. Малашенкова Суддя І. Міщенко