Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 461/2451/23

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 вересня 2023 рокуЛьвівСправа № 461/2451/23 пров. № А/857/13471/23 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Затолочного В.С., суддів: Довгополова О.М., Качмара В.Я., з участю секретаря судового засідання Єршової Ю.С., представника відповідача Горбонос І.К., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу громадянина російської федерації ОСОБА_1 на рішення Галицького районного суду м. Львова від 06 липня 2023 року у справі № 461/2451/23 за адміністративним позовом громадянина російської федерації ОСОБА_1 до Головного управління ДМС України у Львівській області про визнання протиправним та скасування рішення про примусове повернення до країни походження (рішення суду першої інстанції прийнято суддею Мироненко Л.Д. в м. Львові Львівської області 06.07.2023 о 16:37 год.), - ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (далі також позивач) звернувся з адміністративним позовом до Головного управління ДМС України у Львівській області (далі відповідач, ГУ ДМС України у Львівській області), в якому просить визнати протиправним та скасувати рішення про примусове повернення до країни походження від 27.03.2023. Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 06 липня 2023 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено. Не погодившись із вказаним рішенням, його оскаржив позивач, який покликаючись на те, що рішення є незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, просить рішення Галицького районного суду м. Львова від 06 липня 2023 року скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. В обґрунтування апеляційних вимог, покликається на те, що маючи обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань через свої політичні переконання в країні походження, прибув до України шукати захисту відповідно до ратифікованих Україною міжнародних конвенцій. Позивач зазначає, що неодноразово звертався до органів Державної міграційної служби України щодо надання йому статусу біженця, однак дані заяві належним чином не були розглянуті. З огляду на це, вважає, що суд першої інстанції дійшов хибного висновку про наявність підстав для винесення відповідачем спірного рішення. Відповідач скористався правом подання відзиву на апеляційну скаргу, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, оскаржуване рішення без змін. Позивач подав письмове клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку з тим, що його представник перебуває у відпустці. Вирішуючи дане клопотання, апеляційний суд керується наступним. Справа, що розглядається, відноситься до категорії термінових адміністративних справ, особливості розгляду яких визначені параграфом 2 глави 11 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України). Зокрема, статтею 288 КАС України визначені особливості провадження у справах за адміністративними позовами з приводу примусового повернення чи примусового видворення іноземців або осіб без громадянства за межі території України. Відповідно до статті 268 КАС України У справах, визначених статтями 273-277, 280-283-1, 285-289 цього Кодексу, щодо подання позовної заяви та про дату, час і місце розгляду справи суд негайно повідомляє відповідача та інших учасників справи шляхом направлення тексту повістки на офіційну електронну адресу, а за її відсутності - кур`єром або за відомими суду номером телефону, факсу, електронною поштою чи іншим технічним засобом зв`язку. Учасник справи вважається повідомленим належним чином про дату, час та місце розгляду справи, визначеної частиною першою цієї статті, з моменту направлення такого повідомлення працівником суду, про що останній робить відмітку у матеріалах справи, та (або) з моменту оприлюднення судом на веб-порталі судової влади України відповідної ухвали про відкриття провадження у справі, дату, час та місце судового розгляду. Неприбуття у судове засідання учасника справи, повідомленого відповідно до положень цієї статті, не перешкоджає розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій. Як визначено частиною четвертою статті 288 КАС України суд апеляційної інстанції розглядає справу у десятиденний строк після закінчення строку на апеляційне оскарження з повідомленням учасників справи. Відкривши апеляційне провадження за апеляційною скаргою позивача у даній справі 12 вересня 2023 року, апеляційний суд призначив справу до апеляційного розгляду у судовому засіданні на 21 вересня 2023 року, про ще негайно були повідомлені учасники справи. Про належне їх повідомлення свідчать наявні в матеріалах справи повістки-повідомлення та довідки про їх доставку на електронну адресу сторін. Повістка-повідомлення на ім`я позивача була надіслана на електронну адресу його представника, зазначену в апеляційній скарзі. Про підтвердження отримання повістки-повідомлення позивачем на думку суду свідчить і його клопотання про відкладення розгляду справи. Апеляційний суд враховує, що розгляд апеляційної скарги не потребує дослідження нових доказів, оскільки жодна із сторін про таке не заявляла, позиція позивача досить ретельно та послідовно викладена в його апеляційній скарзі, а до клопотання про відкладення розгляду справи не додано будь-якого документу, що підтверджує перебування представника позивача у відпустці та терміни її закінчення. За таких обставин, апеляційний суд вважає за можливе розглянути апеляційну скаргу за відсутності апелянта. Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції вірно встановлено, що громадянин російської федерації ОСОБА_1 прибув до України поза межами пункту пропуску у березні 2017 року. Рішенням Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 02.06.2022 року позивача з метою ідентифікації та подальшого забезпечення видворення за межі території України поміщено до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України (далі також ПТПІ), строком на шість місяців. Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 27 липня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на вищевказане рішення було залишено без задоволення, а рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 02.06.2022 року - без змін. Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 28 листопада 2022 року було продовжено строк затримання позивача у Волинському ПТПІ на строк шість місяців, з метою вжиття заходів щодо його ідентифікації та примусового видворення. Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 19 січня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 було задоволено, рішення Галицького районного суду м. Львова від 28 листопада 2022 року скасовано та у позові про продовження строку затримання відмовлено. Відповідно до довідки, виданої директором Волинського ПТПІ, ОСОБА_1 з 02 червня 2022 року по 25 січня 2023 року перебував у Волинському ПТПІ. Також встановлено, що перебуваючи у Волинському ПТПІ, позивач звертався до Управління ДМС України у Волинській області із заявою про визнання його біженцем. Листом Управління ДМС України у Волинській області від 20.06.2022 року № 04-01/338 заяву ОСОБА_1 було повернуто та повідомлено, що прийняття вказаної заяви можливе після припинення чи скасування воєнного стану. 26.01.2023 року позивач звернувся ГУ ДМС у Львівській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Листом відповідача від 20.02.2023 року ОСОБА_1 було повідомлено, що особа, яка виявила намір отримати захист в Україні повинна особисто в установленому порядку звернутись до відповідного територіального органу ДМС із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та запропоновано позивачу особисто прибути до відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС у Львівській області. 27.03.2023 року ОСОБА_1 звернувся до Начальника ГУ ДМС України у Львівській області із скаргою, у якій зазначив, що 17.03.2023, 20.03.2023, 27.03.2023 року особисто звертався до відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС у Львівській області із заявою про визнання його біженцем, однак його заяву не прийняли без роз`яснення конкретної причини. Просив прийняти його заяву про визнання біженцем. В подальшому, у цей же день його було затримано працівниками відповідача та доставлено в інший відділ ГУ ДМС України у Львівській області, де було складено протокол про адміністративне правопорушення та винесено постанову про вчинення адміністративного правопорушення. З протоколу про адміністративне правопорушення від 27.03.2023 року серії ПР МЛВ № 002038 вбачається, що 27.03.2023 року о 13 год. 45 хв. за адресою: м. Львів, вул. Дорошенка, 12, виявлено ухилення позивачем від виїзду з України після закінчення відповідного терміну перебування. Постановою від 27.03.2023 серії ПН МЛВ № 002034, ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності за частиною першою статті 203 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі КУпАП) та накладено стягнення у виді штрафу у розмірі 5100 грн. за ухилення від виїзду з України після закінчення відповідного терміну перебування. При розгляді справи додатково встановлено, що громадянин російської федерації ОСОБА_1 прибув на територію України, з його слів, в березні 2017 року поза межами пункту пропуску та до цього часу територію України не залишав. Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 28 квітня 2023 року вказану постанову було скасовано, а провадження у справі про притягнення позивача до адміністративної відповідальності за частиною першою статті 203 КУпАП закрито. Постановою Львівського апеляційного суду від 06 червня 2023 року апеляційну скаргу ГУ ДМС у Львівській області було задоволено, рішення Галицького районного суду м. Львова від 28 квітня 2023 року скасовано. Прийнято нову постанову, якою у задоволенні позовних вимог було відмовлено. Рішенням провідного спеціаліста ГУ ДМС у Львівській області від 27.03.2023 року зобов`язано гр. російської федерації ОСОБА_1 покинути територію України у термін до 25.04.2023 року. Крім того, встановлено, що позивач також звертався у міжурядову організацію Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців з проханням про допомогу в проходженні державної процедури про надання статусу біженця у відповідності до Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а також за правовим захистом для осіб без громадянства і тих, хто ризикує таким стати. Згідно із листами старшого радника з правових питань від 01.07.2022, 10.10.2022, 16.11.2022 та 20.02.2023 позивач є особою, яка підпадає під захист Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців і повинна, зокрема, бути захищеною від примусового повернення до країни, де існуватиме загроза її життю чи свободі Водночас, судом вірно встановлено, що вищевказані листи виконавчого партнера УВКБ ООН у справах біженців, видані на ім`я ОСОБА_1 , від 01.07.2022, 10.10.2022, 16.11.2022 терміном дії три місяці від дня видачі, на день винесення відповідачем оскаржуваного рішення втратили чинність. Крім того, відповідно до довідки від 09.04.2022 року № 1443/16, виданої главою інформаційного офісу Хізб ут-Тахрір в Україні, ОСОБА_1 прийнятий в Хізб-ут-Тахрір в 2016 р. російським відділенням організації у м. Казань, РФ та на даний момент приписаний до українського відділення організації. Оцінюючи спірні правовідносини, що виникли між сторонами, апеляційний суд виходить з наступного. Закон України від 22.09.2011 року № 3773-VІ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (далі Закон № 3773-VI) визначає правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та встановлює порядок їх в`їзду в Україну та виїзду з України. Згідно частини першої статті 2 Закону № 3773-VI Правовий статус іноземців та осіб без громадянства визначається Конституцією України, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України. Стаття 26 Конституції України визначає, що Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом. Пунктом 14 частини першої статті 1 Закону № 3773-VI визначено, що нелегальний мігрант - іноземець або особа без громадянства, які перетнули державний кордон поза пунктами пропуску або в пунктах пропуску, але з уникненням прикордонного контролю і невідкладно не звернулися із заявою про надання статусу біженця чи отримання притулку в Україні, а також іноземець або особа без громадянства, які законно прибули в Україну, але після закінчення визначеного їм терміну перебування втратили підстави для подальшого перебування та ухиляються від виїзду з України. 17 червня 2022 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 692 «Про припинення дії Угоди між Урядом України і Урядом Російської Федерації про безвізові поїздки громадян України і Російської Федерації та застосування деяких міжнародних договорів України з Російською Федерацією» (далі Постанова № 692). Згідно пункту 1 даної Постанови Уряд вирішив припинити дію Угоди між Урядом України і Урядом Російської Федерації про безвізові поїздки громадян України і Російської Федерації, вчиненої 16 січня 1997 р. у м. Москві. Пунктом 6 Постанови № 692 визначено, що ця постанова набирає чинності з дня її опублікування та застосовується з 1 липня 2022 року. Пунктом 2 Постанови № 692 передбачено, що на період до припинення дії Угоди, зазначеної у пункті 1 цієї постанови, відповідно до статті 6 такої Угоди зупинити дію статей 1 і 2 Угоди в частині можливості громадян Російської Федерації в`їжджати, виїжджати, прямувати транзитом, перебувати і пересуватися територією України без віз на підставі документів, зазначених у пунктах 2, 3, 4, 6 і 8 переліку документів громадян Російської Федерації для в`їзду, виїзду, перебування і пересування територією України, наведеного в Додатку 1 до Угоди. Відповідно до частин першої, третьої, четвертої, восьмої статті 26 Закону № 3773-VI іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство України з прикордонних питань про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення У рішенні зазначаються підстави його прийняття, порядок оскарження та наслідки невиконання. Форма рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства затверджується спільним наказом Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України. Рішення про примусове повернення може бути оскаржено до суду. Примусове повернення не застосовується до іноземців та осіб без громадянства, які не досягли 18-річного віку, до іноземців та осіб без громадянства, на яких поширюється дія Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а так само не може бути застосовано до осіб, які не мають документів, що посвідчують особу та дають право на виїзд з України (такі іноземці та особи без громадянства затримуються у встановленому законом порядку з метою ідентифікації, документування та забезпечення передачі відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію або примусового видворення відповідно до цього Закону). На виконання вимог спільним наказом Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Служби безпеки України від 23.04.2012 № 353/271/150 затверджено Інструкцію про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства (далі Інструкція). Згідно пункту 1 Інструкції вона визначає порядок дій посадових осіб Державної міграційної служби України, її територіальних органів і територіальних підрозділів (далі - органи ДМС), органів охорони державного кордону та органів Служби безпеки України (далі - СБУ) під час прийняття рішень, зокрема, про примусове повернення. Пункт 4 Інструкції визначає, що іноземці можуть бути примусово повернуті до країни походження чи третьої країни на підставі рішення органу ДМС або органу охорони державного кордону, або органу СБУ про примусове повернення. Пунктом 5 Інструкції визначені підстави для прийняття рішення про примусове повернення іноземців до країни походження або третьої країни, якими, зокрема, є: дії, що порушують законодавство України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; дії, що суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку. Згідно пункту 6 Інструкції примусове повернення з підстав, передбачених пунктом 5 цього розділу, здійснюється за рішенням органів ДМС, органу охорони державного кордону (стосовно іноземців, затриманих ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України), органу СБУ з подальшим повідомленням протягом 24 годин прокурора про підстави прийняття такого рішення, оформленням відповідних документів, доведенням цього рішення до іноземця та взяттям з нього зобов`язання про добровільний виїзд з України у визначений у рішенні строк, а також здійсненням подальшого контролю за фактичним виконанням іноземцем цього рішення. Відповідно до частини першої статті 23 Закону № 3773-VI нелегальні мігранти та інші іноземці та особи без громадянства, які вчинили злочин, адміністративні або інші правопорушення, несуть відповідальність відповідно до закону. Як зазначалося вище, позивач притягнутий до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 203 КУпАП, яка передбачає відповідальність за ухилення від виїзду з України після закінчення відповідного терміну перебування. Таким чином, позивач порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства на території України, що є самостійною підставою для прийняття рішення про примусове повернення, передбачену частиною першою статті 26 Закону № 3773-VI. Отже, відповідач, за наявності обґрунтованих підстав, виніс оскаржуване рішення про примусове повернення позивача. Оцінюючи доводи апелянта щодо наявності у нього підстав набути статус біженця або особи, що потребує додаткового захисту, які не були враховані відповідачем при винесенні оскаржуваного рішення, апеляційний суд зазначає наступне. Згідно частини другої статті 5 Закону України від 8 липня 2011 року № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі Закон № 3671-VI) особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Матеріалами справи підтверджено, що позивач прибув на територію України незаконно, поза пунктом пропуску ще в березні 2017 року, в статусі нелегального мігранта, та в порушення імперативних вимог частини другої статті 5 Закону № 3671-VI, що не дає альтернативи вибору поведінки потенційного заявника, не звернувся невідкладно (без зволікань) з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно матеріалів справи, позивач вперше звернувся з відповідною заявою до органів Державної міграційної служби лише в червні 2022 року, після його затримання та поміщенні в ПТПІ. До відповідача позивач звернувся із заявою з такою заявою лише 26.01.2023 року (по спливу майже 6 років від дати прибуття в Україну), у відповідь на яке відповідач роз`яснив офіційну процедуру звернення за захистом в Україні. Відтак, позивач з 2017 року по червень 2022 року не вчиняв жодних спроб для легалізації власного становища. Порушення приписів законодавства України, а саме звернення до компетентних державних органів із зверненням за захистом із значним зволіканням у часових проміжках, на думку суду є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. Така ж правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 14.03.2018 у справі № 820/1502/17 та від 30.01.2020 у справі № 826/10336/18, який зазначив, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. Згідно частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. З цих же підстав апеляційним судом відхиляються покликання позивача на те, що внаслідок його членства в організації Хізб ут-Тахрір позивач може переслідуватися в країні походження. Не скориставшись на протязі п`яти років правом на легалізацію в Україні та отримання відповідного правового захисту, позивач своїми діями фактично засвідчив про відсутність в нього побоювань стати жертвою переслідувань в країні походження. Не можуть бути підтвердженням наявності таких побоювань у позивача і надані ним суду листи представництва в Україні УВКБ ООН у справах біженців, оскільки дані докази оцінюються апеляційним судом в сукупності з іншими, які, навпаки свідчать про свідоме ухилення позивача на протязі тривалого час від надання йому захисту, а також про вчинення дій, які порушують законодавство України про правовий статус іноземців. Крім того, в цілому доводи апелянта зводяться до протиправності відмови органів ДМС України в наданні йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового чи тимчасового захисту. Межі справи, що розглядається, не дають підстав для оцінки дій та бездіяльності органів ДМС України щодо розгляду заяв позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Предметом її розгляду є правомірність індивідуального акта щодо позивача про його примусове повернення. Він має право на оскарження таких дій чи бездіяльності у встановленому законом порядку і, зокрема, шляхом звернення до суду з відповідним позовом. Більше того, у справі № 140/8612/22, в межах якої позивач оскаржував бездіяльність Управління ДМС України у Волинській області щодо розгляду його заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суди першої та апеляційної інстанцій (рішення від 20 березня 2023 року, постанова від 12 липня 2023 року) дійшли висновків про правомірність відмови даного суб`єкта владних повноважень у поверненні без розгляду відповідної заяви позивача. Таким чином, рішення відповідача про примусове повернення в країну громадянського походження прийнято з урахуванням всіх обставин, що мають значення та відповідно до вимог діючого законодавства. Узагальнюючи наведене, суд апеляційної інстанції переконаний, що судом першої інстанції надано належну оцінку наявним у справі доказам, а їх достатня кількість та взаємний зв`язок у сукупності дали змогу суду першої інстанції зробити вірний висновок про наявність підстав для відмови у задоволені адміністративного позову. Враховуючи викладене, колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення суду першої інстанції. З наведеного вбачається, що доводи апеляційної скарги являються безпідставними та необґрунтованими та не спростовують висновків суду першої інстанції, правова оцінка доказів дана вірно, а відтак у задоволенні апеляційної скарги слід відмовити. Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Відтак, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи. Крім того, колегія суддів зазначає, що інші зазначені позивачем в апеляційній скарзі обставини, крім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин справи і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування. З огляду на вищевикладене, апеляційний суд приходить до висновку про те, що рішення суду першої інстанції є законним та скасуванню не підлягає. Згідно частини першої статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права. Відповідно до частин першої - четвертої статті 242 КАС України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. З огляду на вищезазначене, вказаним вимогам оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідає. Відповідно до частин першої та другої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Підсумовуючи, апеляційний суд приходить до висновку, що суд першої інстанції при вирішенні даного спору правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку. Наведені висновки суду є вичерпні, а доводи апелянта - безпідставні. Апеляційний суд переглянув оскаржуване судове рішення і не виявив порушень норм матеріального чи процесуального права, які могли призвести до ухвалення незаконного судового рішення, щоб його скасувати й ухвалити нове. Відповідно до пункту 1 статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Відповідно до статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 241, 242, 308, 310, 315, 316, 321, 325, 370 КАС України, суд -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу громадянина російської федерації ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Галицького районного суду м. Львова від 06 липня 2023 року у справі № 461/2451/23 - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду лише з підстав, визначених ст. 328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя В. С. Затолочний судді О. М. Довгополов В. Я. Качмар Повне судове рішення складено 22.09.2023