Постанова 4851 № 440/5055/22

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 вересня 2023 р.Справа № 440/5055/22 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Перцової Т.С., Суддів: Русанової В.Б. , Жигилія С.П. , за участю секретаря судового засідання Перцової Т.С. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної екологічної інспекції Центрального округу на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 10.11.2022, головуючий суддя І інстанції: Г.В. Костенко, м. Полтава, повний текст складено 15.11.22 року по справі № 440/5055/22 за позовом ОСОБА_1 до Державної екологічної інспекції Центрального округу про стягнення компенсації середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати при звільненні, ВСТАНОВИВ ОСОБА_1 (далі позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовом до Державної екологічної інспекції Центрального округу ( далі відповідач), в якому просив суд: - стягнути з Державної екологічної інспекції Центрального округу на користь ОСОБА_1 компенсацію середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати при звільненні за період з 19.12.2018 по 30.05.2022 у сумі 378904,60 грн, без урахування податків і зборів; - стягнути за рахунок бюджетних асигнувань з Державної екологічної інспекції Центрального округу на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору. В обґрунтування позовних вимог пояснив, що на виконання рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 23.11.2021 у справі № 440/4683/21, яким стягнуто з відповідача на користь ОСОБА_1 , недоотриману заробітну плату після звільнення у 2018 році в сумі 42248,70 грн, 31.05.2022 відповідачем, після утримання обов`язкових податків і зборів перераховано на банківський рахунок позивача суму 34010,20 грн, тобто відповідач фактично розрахувався з позивачем. Разом з цим, оскільки, відповідачем було проведено розрахунок з позивачем у повному обсязі лише 31.05.2022, а не у день звільнення 18.02.2018, період затримки виплати заробітної плати позивачу склав 865 робочих днів, що з огляду на положення ст. 117 Кодексу законів про працю є підставою для стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати при звільненні. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 10.11.2022 у справі № 440/5055/22 адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_1 ) до Державної екологічної інспекції Центрального округу (вул. Коцюбинського, 6, м. Полтава, код ЄДРПОУ 42149108) про стягнення компенсації середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати при звільненні задоволено частково. Стягнуто з Державної екологічної інспекції Центрального округу на користь ОСОБА_1 середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні у сумі 42248,70 (сорок дві тисячі двісті сорок вісім гривень сімдесят копійок). У задоволені іншої частини позовних вимог - відмовлено. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Державної екологічної інспекції Центрального округу на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 1894,55 (одна тисяча вісімсот дев`яносто чотири гривні п`ятдесят п`ять копійок). Відповідач, не погодившись із вказаним рішенням суду першої інстанції в частині задоволення позову, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на необґрунтованість, неповне з`ясування обставин, які мають значення для справи, неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд апеляційної інстанції рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 10.11.2022 у справі № 440/5055/22 скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. В обґрунтування вимог апеляційної скарги, наполягав на пропущенні позивачем місячного строку звернення до суду, встановленого ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України та ст. 233 Кодексу законів про працю України, оскільки у даній справі строк обчислюється з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Вважає, що період затримки розрахунку при звільненні має відраховуватись не з дня звільнення позивача (18.12.2018), а з 18.05.2021, тобто з дня коли Інспекція отримала ухвалу про прийняття позовної заяви до розгляду та позовної заяви з додатками по справі 440/4683/21, в якій предметом розгляду було стягнення на користь ОСОБА_1 недоплаченої при звільненні заробітної плати. З посиланням на правову позицію викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, щодо обставин які мають бути враховані при визначенні розміру середнього заробітку, зазначив, що у спірних правовідносинах як працівник має діяти добросовісно, щодо реалізації своїх прав, так і повинні бути враховані інтереси роботодавця, тобто, має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця. Позивач у надісланому відзиві на апеляційну скаргу заперечував проти задоволення її вимог, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін, як законне та обґрунтоване. Підтримав власну позицію, викладену у позовній заяві щодо наявності підстав для стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. З приводу строку звернення до суду вказав, що позовну заяву подано до Полтавського окружного адміністративного суду на сьомий день після зарахування на картковий рахунок позивача затриманої заробітної плати, таким чином, строк звернення до суду не було пропущено. Сторони в судове засідання не прибули, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялися вчасно і належним чином. У відповідності до ч. 2 ст. 313 КАС України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Згідно з ч. 4 ст. 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Колегія суддів, вислухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах апеляційної скарги рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на таке. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 працював у Державній екологічній інспекції у Полтавській області на посаді начальника відділу екологічного контролю земельних ресурсів, за поводженням з відходами та небезпечними хімічними речовинами старшого державного інспектора з охорони навколишнього природного середовища Полтавської області. Наказом голови ліквідаційної комісії Державної екологічної інспекції у Полтавській області від 18.12.2018 року № 23-о ОСОБА_1 звільнено з посади начальника відділу екологічного контролю земельних ресурсів, за поводженням з відходами та небезпечними хімічними речовинами старшого державного інспектора з охорони навколишнього природного середовища Полтавської області, у зв`язку із ліквідацією установи відповідно до пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (а.с.19-20). Позивач, вважаючи свої права порушеними внаслідок невиплати відповідачем заробітної плати за грудень 2018 року (12 робочих днів), а саме: посадового окладу, надбавки за вислугу років та надбавки за ранг держслужбовця; виплати грошової компенсації за 179 календарних днів невикористаних відпусток (щорічні основні та додаткові оплачувані відпустки за стаж державної служби) та грошових компенсацій у подвійному розмірі за чергування у святковий день 09.05.2018, які вказані у наказі від 18.12.2018 року № 23-о, звернувся до суду з позовом. Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 23.11.2021 по справі № 440/4683/21 стягнуто з Державної екологічної інспекції Центрального округу (вул. Коцюбинського, буд. 6, м. Полтава, 36039, код ЄРДПОУ 42149108) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) недоотриману заробітну плату після звільнення у 2018 році в сумі 42248,70 грн. (сорок дві тисячі двісті сорок вісім гривень сімдесят копійок) (а.с.11-18). 31.05.2022 на картковий рахунок позивача від Державної екологічної інспекції Центрального округу надійшла сума 34010,20 грн. Позивач, вважаючи, що відповідач внаслідок порушення строків розрахунку при його звільненні повинен сплатити на його користь середній заробіток за 865 дні затримки, звернувся до суду з даною позовною заявою. Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції, з урахуванням правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постановах від 26 лютого 2020 року в справі № 821/1083/17 та від 13 травня 2020 року №810/451/17, виходив з того, що оскільки на момент звільнення позивачу не було виплачено всіх належних йому сум, наявні підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 117 КЗпП України та виплати йому середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При цьому врахував, що сума середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, заявлена позивачем (378904,60 грн.) значно перевищує несвоєчасно виплачену суму (42248,70 грн), а тому вважав за необхідне застосувати принцип співмірності та стягнути на користь позивача середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 42248,70 грн, що становить 100% від суми затримки розрахунку при звільненні. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, а також виходячи з меж апеляційного перегляду справи (перегляду підлягає рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову), визначених статтею 308 КАС України, колегія суддів зазначає наступне. Частинами 1, 2 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України (далі по тексту КАС України) визначено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Відповідно до ч. 3 ст. 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений ч. 5 ст. 122 КАС України. Водночас, у зазначених положеннях КАС України відсутні норми, що регулювали б порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці. Разом з тим, ч. 1 ст. 233 КЗпП України, яка регулює строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів, встановлено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У пункті 2.2. Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 визначено, що роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать працівнику від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Як зазначив Конституційний Суд України у зазначеному Рішенні, аналіз наведених положень свідчить про те, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Таким чином, Конституційний Суд України визначив, що для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин. Згідно з ч. 1 ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. З огляду на наведене Конституційний Суд України дійшов висновку, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним. Крім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17 зауважила, що за змістом ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності. Поряд з цим, у постанові Верховного Суду від 11 лютого 2021 року у справі № 240/532/20, Судом роз`яснено обмеження права особи на звернення до суду з адміністративним позовом в місячний строк. Так, у згаданій постанові Суд дійшов висновку, що обмеження права особи на звернення до суду з адміністративним позовом місячним строком з дня проведення з ним остаточного розрахунку ґрунтується на правильному застосуванні судом ст. 122 КАС України та не суперечить Рішенню Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012, яким розтлумачено ст. 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями ст. 117, 237-1 цього Кодексу в аспекті неоднозначної судової практики розгляду трудових спорів у порядку цивільного судочинства. Таким чином, враховуючи вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку, що оскільки фактична виплата всіх належних при звільненні працівникові сум у цій справі здійснена відповідачем лише 31 травня 2022 року, що підтверджується наявною в матеріалах справи довідкою з карткового рахунку позивача (а. с. 26), саме з цієї дати слід рахувати місячний строк для подання позову. Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом у постанові від 26.05.2022 у справі № 340/1972/21. З позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати при звільненні (здійснено лише 31.05.2022), позивач звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду 07.06.2022, у зв`язку з чим, колегія суддів відхиляє доводи відповідача, викладені в апеляційній скарзі щодо пропуску позивачем місячного строку звернення до суду, оскільки звернення відбулось на сьомий день після виплати позивачу всіх належних йому сум при звільненні. Надаючи оцінку рішенню суду першої інстанції по суті заявлених позовних вимог, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Відповідно до статті 47 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу. За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму. Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, встановлені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. З аналізу вищенаведених законодавчих норм вбачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. Для захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків. Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом якого до роботодавця можливо застосувати відповідальність. Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником. Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору. Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення. Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення. Колегія суддів враховує, що Верховний суд України у постанові від 15.09.2015 по справі № 21-1765а15, усуваючи розбіжності у застосуванні касаційними судами вищезазначених норм матеріального права, виклав таку правову позицію: Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум, яка є обов`язковою для суду апеляційної інстанції при вирішенні цього спору. Як вже зазначалось вище, рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 23.11.2021 по справі № 440/4683/21, яке набрало законної сили 05.01.2022, стягнуто з Державної екологічної інспекції Центрального округу на користь позивача недоотриману заробітну плату після звільнення у 2018 році, у розмірі 42248,70 грн, яка складалась із заробітної плати за грудень 2018 року (12 робочих днів), посадового окладу, надбавок за вислугу років та за ранг держслужбовця, виплати грошової компенсації за 179 календарних днів невикористаних відпусток та грошової компенсації у подвійному розмірі за чергування у святковий день 09.05.2018. Заборгованість підприємства перед позивачем за означеними складовими становила 94024,01 грн та була частково погашена (у розмірі 51775,31 грн), у зв`язку з чим, залишок боргу склав 42248,70 грн, який в свою чергу було стягнуто рішенням від 23.11.2021 по справі № 440/4683/21. Відповідачем 31.05.2022 проведено виплату позивачу недоотриманої заробітної плати після звільнення, що підтверджується наявною в матеріалах справи випискою з карткового рахунку ОСОБА_1 (а.с. 26). Враховуючи, що не проведення з вини власника, або уповноваженого ним органу, розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, у позивача наявне право на отримання відшкодування за несвоєчасне отримання всіх належних його коштів (заробітної плати) на дату звільнення. Таким чином, предметом спору в цій справі є стягнення з роботодавця на користь працівника середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні з 18.12.2018 до моменту остаточного розрахунку 31.05.2022. Підсумовуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку з 18.12.2018 по 31.05.2022, що відповідає положенням статті 117 КЗпП України. Порядок обчислення середньої заробітної плати затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100). Згідно з абзацом першим пункту 2 Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. Абзацом третім пункту 2 Порядку № 100 передбачено, що у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. Відповідно до абзацу першого пункту 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У відповідності до довідки № 03-22/2386 від 06.07.2022 (а.с 47), наданої відповідачем до суду апеляційної інстанції, середньомісячна заробітна плата ОСОБА_1 станом на 18.12.2018 складала 9636,88 грн. Розмір середньоденної заробітної плати позивача, станом на 18.12.2018 складав 438,04 грн. Враховуючи дату звільнення позивача (18.12.2018) та дату проведення остаточного розрахунку (31.05.2021), кількість днів затримки розрахунку при звільненні становить 862 робочих дні. Таким чином, сума компенсації за затримку розрахунку при звільненні за період з 19.12.2018 по день виплати - 31.05.2022 становить 377590,48 грн (438,04 грн - середньоденний заробіток позивача * 862 дні). З урахуванням правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19 при вирішенні питання про визначення розміру суми середнього заробітку, яка підлягає стягненню на користь позивача за затримку розрахунку, слід взяти до уваги такі фактори, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат, обставини, за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати, що вплинули затримку розрахунку. Судом апеляційної інстанції встановлено, що одним з факторів, що суттєво вплинув на розмір середнього заробітку (377590,48 грн), слугував тривалий проміжок часу затримки відповідачем розрахунку належної позивачу заробітної плати при звільненні (862 робочих дні). Колегія суддів враховує, що у випадку застосування загального порядку обчислення компенсації, наведений підхід призведе до значного перевищення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні над сумою заборгованих виплат. За таких обставин, вірним є висновок суду першої інстанції про необхідність застосування принципу пропорційності при визначенні розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, що підлягає відшкодуванню на користь позивача. Між тим, у спірних правовідносинах недоплачена сума грошової компенсації, яка не була своєчасно виплачена позивачу є значно більшою від суми, виплаченої позивачу при звільненні, що унеможливлює застосування аналогічного механізму (формули), визначеного Верховним Судом в постановах від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19, від 24.06.2021 у справі № 480/2577/20 для обчислення розміру відшкодування працівнику заробітку за час затримки розрахунку. Водночас, запропонований Судом у справі № 480/3105/19 спосіб зменшення середнього заробітку, який підлягає стягненню на підставі статті 117 КЗпП України, не потрібно інтерпретувати, як єдино правильний чи обов`язковий. Критерії, які запропонувала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, містять широкий спектр умов, які можуть вплинути на суму середнього заробітку. Обставини кожної конкретної справи можуть бути різними, тож вимагатимуть індивідуального підходу і пояснення щодо застосування цих критеріїв. Враховуючи, що суд першої інстанції, застосувавши принцип пропорційності, визначив розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає відшкодуванню позивачу, на рівні 42248,70 грн, що складає 100% несвоєчасно виплаченої відповідачем суми при звільненні (визначеної на виконання рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 23.11.2022 по справі № 440/4683/21) та є значно меншою сумою, ніж сума розрахована відповідно до ст. 117 КЗпП України, у колегії суддів відсутні підстави вважати, що вказана сума не є справедливою, не пропорційною і такою, що не відповідає критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат. Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст. 322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення Серявін та інші проти України) та Висновком № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень. Як зазначено в п.58 рішення Європейського суду з прав людини по справі Серявін та інші проти України, суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору по даній справі, колегія суддів прийшла до висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції в частині задоволення позову, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують. Керуючись ч. 4 ст. 229, ч. 4 ст. 241, ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 326-329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, - ПОСТАНОВИВ Апеляційну скаргу Державної екологічної інспекції Центрального округу залишити без задоволення. Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 10.11.2022 по справі № 440/5055/22 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий суддя Т.С. Перцова Судді В.Б. Русанова С.П. Жигилій Повний текст постанови складено 22.09.2023 року