Постанова 4850 № 200/1419/23

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 вересня 2023 року справа №200/1419/23 м. Дніпро Перший апеляційний адміністративний суд у складі суддів: головуючого судді: Гаврищук Т.Г., суддів: Гайдара А.В., Сіваченка І.В., за участю секретаря судового засідання Усенко Т.І., представника відповідача Лушер Н.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_1 та Донецької обласної прокуратури на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 13 червня 2023 року по справі №200/1419/23 (суддя І інстанції Аканов О.О.) за позовом ОСОБА_1 до Донецької обласної прокуратури про стягнення грошових коштів, невиплачених при звільненні, стягнення середнього заробітку за час затримки їх виплат,- УСТАНОВИВ: Позивач звернувся до суду з позовом до Прокуратури Донецької області про визнання протиправною бездіяльності щодо невиплати вихідної допомоги у розмірі середньомісячного заробітку відповідно до ст.44 КЗпП України; стягнення суми вихідної допомоги у розмірі середньомісячного заробітку відповідно до ст.44 КЗпП України у сумі 27539,82 грн.; середнього заробітку за час затримки розрахунку виплати вихідної допомоги у розмірі середньомісячного заробітку з 29.12.2020р. по день ухвалення судового рішення по справі відповідно до положень ст.117 КЗпП України. Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 13 серпня 2023 року позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Донецької обласної прокуратури щодо не нарахування та не виплати вихідної допомоги при звільненні в розмірі середньомісячного заробітку. Зобов`язано Донецьку обласну прокуратуру нарахувати та виплатити вихідну допомогу при звільненні в розмірі середньомісячного заробітку, що складає 28170,87 грн.. Стягнуто з Донецької обласної прокуратури на позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 05.04.2023р. по 13.06.2023р. включно у сумі 2117,38 грн.. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Не погодившись з таким судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить суд скасувати рішення суду першої інстанції в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 05.04.2023р. по 13.06.2023р. включно та прийняти нове рішення про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30.12.2020р. (день звільнення з органів прокуратури) по 13.06.2023р. (день ухвалення рішення суду) у сумі 28170,87 грн.. В обґрунтування доводів апеляційної скарги позивач посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального права. Позивач вважає, що судом першої інстанції невірно застосовано принцип співмірності при визначенні розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку. На думку позивача розмір середнього заробітку з урахуванням частки, яка визначена судом в розмірі 3,51% має складати 28170,87 грн.. Відповідач, не погодившись з судовим рішенням, також подав апеляційну скаргу, в якій просить суд скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що судом першої інстанції не було враховано, що позивача було звільнено з органів прокуратури Донецької області на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» внаслідок неуспішного проходження атестації, Отже, позивача звільнено з підстав та в порядку, передбачених нормами спеціального закону - Закону України Про прокуратуру, яким не передбачено виплати вихідної допомоги при звільненні, зокрема у випадку звільнення у разі неуспішного проходження прокурором атестації. Статтею 44 КЗпП України також не передбачено виплату вихідної допомоги у разі припинення трудового договору через неуспішне проходження атестації. Також відповідач вважає, що судом першої інстанції невірно визначений розмір вихідної допомоги 28170,87 грн. замість 27539,82 грн.. Оскільки позовна вимога про стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є похідною від вимоги щодо стягнення вихідної допомоги, то відповідач заперечує проти вказаної вимоги. Відповідач також наголошує на тому, що судом першої інстанції не прийнято до уваги пропуск позивачем строку звернення до суду, встановленого ч.2 ст.233 КЗпП України. В судовому засіданні представник відповідача підтримала доводи апеляційної скарги відповідача та просили її задовольнити. Позивач до апеляційного суду не прибув. Суд, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника відповідача, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційних скарг, розглядаючи апеляційні скарги в межах викладених доводів, встановив наступне. Позивач з 1998 року проходив службу в органах прокуратури. Наказом Донецької обласної прокуратури від 24.12.2020р. №1910к позивача звільнено з посади прокурора Торецького відділу Костянтинівської місцевої прокуратури Донецької області та з органів Запорізької обласної прокуратури на підставі пп. 2 пункту 19 розділу II Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» з 29.12.2020 року. 19.12.2021р. відповідачем на запит позивача від 23.11.2021р. повідомлено, що в разі скорочення кількості прокурорів органів прокуратури Законом України «Про прокуратуру» не передбачено виплату вихідної допомоги при звільненні. Наведені обставини сторонами не оспорюються. Спірні правовідносини між сторонами склалися з приводу правомірності/неправомірності дій відповідача щодо невиплати вихідної допомоги при звільненні позивача з органів прокуратури. Закон України від 14.10.2014 №1697-VІІ «Про прокуратуру» (далі Закон №1697-VII; у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначає правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України. Статтею 4 Закону №1697-VII установлено, що організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Відповідно до пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Законом України від 19.09.2019 №113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі Закон №113-ІХ) статтю 51 Закону №1697-VII доповнено частиною п`ятою, згідно з якої на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження. Законом №113-ІХ було внесено зміни також і до КЗпП України, а саме: статтю 32 доповнено частиною п`ятою такого змісту: «Переведення прокурорів відбувається з урахуванням особливостей, визначених законом, що регулює їхній статус»; статтю 40 доповнено частиною п`ятою такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус»; частину дев`яту статті 252 після слів «дисциплінарної відповідальності та звільнення» доповнено словами і цифрами «а також положення частин другої і третьої статті 49-4 цього Кодексу». Статтею 1 КЗпП України визначено, що цей кодекс регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України встановлено що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку, зокрема змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Відповідно до частини четвертої статті 40 КЗпП України особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частини першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус. Статтею 44 КЗпП України передбачено, що при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток. Отже, наведеною нормою передбачено виплату працівникові вихідної допомоги при припиненні трудового договору. Колегія суддів зазначає, що вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору з незалежних від працівника обставин. Аналіз наведених норм дозволяє дійти висновку про те, що працівникові виплачується вихідна допомога як державна гарантія при припиненні трудового договору з незалежних від працівника обставин. Водночас приписами Закону №1697-VII не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Нормою, що регулює порядок виплати вихідної допомоги у разі звільнення працівник, є стаття 44 КЗпП України. Конституційний Суд України у Рішенні від 07 травня 2002 року №8-рп/2002 зазначив, що Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України. Норми, що передбачають вирішення спорів, зокрема про поновлення порушеного права, не можуть суперечити принципу рівності усіх перед законом та судом і у зв`язку з цим обмежувати право на судовий захист. Правове регулювання Конституцією України та спеціальними законами України спеціального статусу посадових осіб не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами. Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 17 лютого 2015 року у справі №21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Аналогічна позиція неодноразово була висловлена також і Верховним Судом, зокрема у постановах від 17 жовтня 2018 року у справі №823/276/16, від 11 жовтня 2018 року у справі №823/244/16 та від 08 жовтня 2019 року у справі №823/263/16. Унесені Законом №113-ІХ зміни до КЗпП України не визначають особливостей регулювання трудових відносин прокурорів, а лише передбачають, що ці особливості встановлюються спеціальним законом. З урахуванням викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що частиною п`ятою статті 51 Закону №1697-VII та частиною четвертою статті 40 КЗпП України передбачено виключний перелік випадків, коли до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми КЗпП України. Однак у такий виключний перелік не включено питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, а отже, не заборонено застосування положень статті 44 КЗпП України при вирішенні спірного питання. З огляду на наведене, колегія суддів вважає правомірним висновок суду першої інстанції щодо наявності у позивача права на отримання вихідної допомоги при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку. Аналогічні правові висновки висловлено Верховним Судом у постановах від 23 грудня 2020 року у справі №560/3971/19, від 21 січня 2021 року у справі №260/1890/19, від 27 січня 2021 року у справі №380/1662/20, від 11 лютого 2021 року у справі №420/4115/20, від 18 лютого 2021 року у справі №640/23379/19, від 29.11.2022 року у справі №200/4481/21. Як встановлено судом та не заперечується сторонами, у день звільнення відповідач не виплатив позивачу вихідну допомогу, передбачену статтею 44 КЗпП України, а тому суд першої інстанції правомірно дійшов висновку про наявність у позивача права на отримання цієї допомоги. Водночас, колегія суддів погоджується з доводами відповідача про те, що судом першої інстанції невірно визначений розмір вихідної допомоги 28170,87 грн. замість 27539,82 грн.. Як вбачається з матеріалів справи, довідкою Донецької обласної прокуратури від 13.04.2023р. №21-211ВИХ23 підтверджується, що середньоденна заробітна плата позивача становить 1311,42 грн., середньомісячна заробітна плата - 27539,82 грн.. Проте, при визначенні розміру вихідної допомоги, яка належить до виплати позивачу, суд невірно визначив середню кількість робочих днів у період жовтень-листопад 2020 року - 21,5 робочих днів, замість 21 робочих днів. Відтак, колегія суддів вважає, що на користь позивача підлягає стягненню вихідна допомога при звільненні в розмірі середнього місячного заробітку, що складає 27539,82 грн.. Саме наведену суму вихідної допомоги і просив стягнути позивач при зверненні до суду з позовом. Щодо стягнення на користь позивача середнього заробітку за весь час затримки виплати вихідної допомоги при звільненні, колегія суддів зазначає наступне. У відповідності до вимог статті 116 КЗпП України ( в редакції, чинної на дату звільнення) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. Статтею 117 КЗпП України визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Законом України від 01.07.2022р. №2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, викладено в такій редакції: Стаття 116 КЗпП України Строки розрахунку при звільненні При звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму. Стаття

117. Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті. Відтак, на дату звернення позивача до суду з цим позовом стаття 117 КЗпП України діяла в редакції, викладеній згідно із Законом № 2352-ІХ, яка і підлягає застосуванню у спірних правовідносинах. Отже, у межах спірних правовідносин середній заробіток за весь час затримки стягується по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що норма покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, які йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою встановлено, що в разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Згідно з правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). У постанові від 26 червня 2019 року в справі №761/9584/15-ц Велика Палата Верховного Суду акцентувала увагу, з-поміж іншого, на тому, що закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків. Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їхнього розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач. З огляду на мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи визначені критерії. У постанові від 26 лютого 2020 року в справі №821/1083/17 Велика Палата Верховного Суду, посилаючись на висновки, викладені нею у постанові від 26 червня 2019 року в справі №761/9584/15-ц, також констатувала, що за змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності. Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником. Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору. Так, якщо між роботодавцем і колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення. Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця. Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівникові майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення. Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 травня 2020 року в справі №810/451/17, а також Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20 травня 2020 року та від 17 листопада 2021 року в справі №816/1640/17, від 12 серпня 2020 року в справі №400/3365/19, від 13 жовтня 2021 року в справі №580/1790/20 та інших. За приписами частини 5 статті 242 КАС України при виборі та застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. З огляду на відсутність спеціального нормативно-правового акта, який регулював би питання розрахунку середньої заробітної плати військовослужбовця, до спірних правовідносин слід застосовувати загальні положення, що регламентують порядок розрахунку середньої заробітної плати працівників, в частині визначення періоду, за який враховується середня заробітна плата. Механізм обчислення середньої заробітної плати визначений Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100(далі - Порядок № 100). Відповідно до пункту 2 Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку. Пунктом 8 Порядку передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів. Згідно довідки-розрахунку від 16.12.2021р. розмір грошового забезпечення позивача за два останні місяці служби, що передували звільненню, складає: жовтень 2020 року -19671, 36 грн., листопад 2020 року - 27539,89 грн., середньоденна заробітна плата позивача становить - 1311,42грн.. Відповідно до довідки про нараховане грошове забезпечення від 13.04.2023р. № 21-211 ВИХ-23 при звільненні (грудень 2020 року) позивачу нараховано 187819,14 грн.. З урахуванням недоплаченої суми вихідної допомоги позивачу мало бути сплачено при звільненні 187819,14 + 27539,82 = 215358,96 грн.. У відсотковому відношенні сума недоплати складає 12,78 %. Отже, сума, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 12,78 % та кількості затримки 6 місяців становить 30167,90 грн.. Водночас, колегія суддів враховує висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019р. по справі № 761/9584/15-ц. В цій справі Велика Палата Верховного Суду зазначила наступне: «72. … Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця. … 86. … оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач. …

91. Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке: - розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; - період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; - ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; - інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

93. У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду, навіть якщо аналогічні висновки Верховний Суд України сформулював також при розгляді інших справ (див. пункти 50, 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц).». Як вбачається з матеріалів справи, причинами, що пов`язані з тривалістю порушень прав позивача, є як дії позивача, який не зразу після звільнення оскаржив бездіяльність відповідача щодо повного розрахунку, так і дії відповідача, який не здійснив повного розрахунку при звільненні. Як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи, позивач тільки через два роки після звільнення звернувся до суду із позовною заявою про виплату вихідної допомоги при звільненні. Щодо дій відповідача, колегія зауважує, що вихідна допомога позивачу не була сплачена у зв`язку із відсутністю, на думку відповідача, правових підстав для такої виплати. Відтак, між сторонами виник спір щодо виплати вказаної вище допомоги. Під час розгляду справи судом не було встановлено, що невиплата відповідачем належних позивачеві сум була обумовлена проявом грубого свавілля. З огляду на встановлені обставини та з метою дотримання балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правомірно було зменшено розмір середнього заробітку, визначивши його в загальній сумі 2117,38 грн.. Аналогічний висновок викладено Верховним Судом у подібних правовідносинах в постанові від 21.04.2021р. у справі № 360/3574/19. З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга позивача задоволенню не підлягає. Доводи відповідача щодо пропуску позивачем встановленого строку звернення до суду колегією суддів не прийнято до уваги виходячи з наступного. У постановах від 24 листопада 2022 року у справі №280/7483/20 та від 29 листопада 2022 року у справі № 200/4481/21 Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду дійшов висновків про те, що частиною першою статті 233 КЗпП України, яка регулює строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів, встановлено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. При цьому, частиною другою цієї статті встановлено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Офіційне тлумачення положення указаної норми надав Конституційний Суд України у рішеннях від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 і №9-рп/2013. У цьому рішенні Конституційний Суд України дійшов висновку, що в аспекті конституційного звернення, положення частини другої статті 233 КЗпП України у системному зв`язку з положеннями статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат. Згідно з пунктом 2.1 мотивувальної частини вказаного рішення поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків. Під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другої статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат. До «усіх виплат» (заробітна плата, компенсація за невикористані відпустки, інші виплати) також належить і виплата вихідної допомоги (що є предметом позовних вимог), яка гарантована статтею 43 Конституції України. Поняття та підстави виплати вихідної допомоги визначені статтею 44 КЗпП України. За змістом цієї норми вихідна допомога - це грошова виплата працівникові, який звільнений з роботи не з власної ініціативи, яку виплачує роботодавець у випадках, передбачених законом або сторонами. Вихідна допомога не ототожнюється із заробітною платою, оскільки її розмір не пов`язаний з кількістю і якістю праці, а лише з фактом звільнення працівника з визначених законом підстав, що виплачуються працівникові при звільненні. Тобто, основним завданням вихідної допомоги є матеріальне забезпечення звільненого працівника в період пошуку ним нової роботи. Отже, спір у цій справі стосується невиплати вихідної допомоги при звільненні на яку працівник має право, згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, а тому не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про її стягнення. Посилання відповідача на ст. 233 КЗпП України в редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-IX, колегія суддів вважає помилковим, оскільки відповідно до пункту 1 глави XIX Прикінцеві положення КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Постановою Кабінету Міністрів України від 23 грудня 2022 року №1423 Про внесення змін до розпорядження Кабінету Міністрів України від 25 березня 2020 року №338 і постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 року №1236 дію карантину через COVID-19 продовжено. Карантин скасований на всій території України з 1 липня 2023 року. Отже, запровадження на території України карантину є безумовною підставою для продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину. Аналогічний висновок міститься в постанові Верховного Суду від 02 серпня 2023 року справа № 380/17776/22, 03 серпня 2023 року справа №280/6779/22. Згідно частини першої статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового судового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального та процесуального права. Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини справи та ухвалив судове рішення з частковим порушенням норм матеріального права, а тому рішення суду першої інстанції слід змінити. Керуючись статтями 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,- ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 13 червня 2023 року по справі №200/1419/23 залишити без задоволення. Апеляційну скаргу Донецької обласної прокуратури на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 13 червня 2023 року по справі №200/1419/23 задовольнити частково. Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 13 червня 2023 року по справі №200/1419/23 змінити. В абзаці 3 резолютивної частини рішення Донецького окружного адміністративного суду від 13 червня 2023 року по справі №200/1419/23 вислів «вихідну допомогу при звільненні в розмірі середньомісячного заробітку, що складає 28170,87 грн.» замінити на «вихідну допомогу при звільненні в розмірі середньомісячного заробітку, що складає 27539,82 грн..» В абзаці 4 резолютивної частини рішення Донецького окружного адміністративного суду від 13 червня 2023 року по справі №200/1419/23 вислів «середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 05.04.2023р. по 13.06.2023» замінити на «середній заробіток за час затримки шість місяців». В іншій частині рішення Донецького окружного адміністративного суду від 13 червня 2023 року по справі №200/1419/23 - залишити без змін. Повне судове рішення 14 вересня 2023 року. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому статтею 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий суддя: Т.Г. Гаврищук Судді: А.В. Гайдар І.В. Сіваченко