Постанова Черкаський апеляційний суд № 705/880/21

ЧЕРКАСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Номер провадження 22-ц/821/1432/23Головуючий по 1 інстанції Справа №705/880/21 Піньковський Р. В. Доповідач в апеляційній інстанції Новіков О. М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 вересня 2023 року м. Черкаси Черкаський апеляційний суд в складі колегії: судді доповідача Новікова О.М., суддів Бородійчука В. Г., Карпенко О. В., секретаря Новицької Н.О., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 10 квітня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про заміну боржників у зобов`язанні, - в с т а н о в и в : ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_4 про заміну боржників у зобов`язанні, в обґрунтування зазначивши наступне. По договору дарування від 27.05.1994 ОСОБА_5 та ОСОБА_1 належить як спільна власність частина жилого будинку по АДРЕСА_1 . Вони здійснюють свої права власності за спільною згодою і несли відповідальність за зобов`язаннями пов`язаними із спільним майном. Передача частки, крім спадкування, проводиться після її визначення та виділу в натурі. Перехід майнових прав на окремі об`єкти права не є підставою для зміни або розірвання договору. Відсутність письмових домовленостей з нотаріальним посвідченням про відмову або вихід із договору залишає його продовженим на невизначений час. За вчинення збитків і невиконання спільних зобов`язань кожна сторона відповідає своїм майном, своїми силами і за свій рахунок. Але ОСОБА_5 , на думку позивача з перевищенням своїх повноважень, вийшла з договору і передала в повному складі свої майнові права ОСОБА_6 , а фіксований об`єкт права з її частки повторно передала ОСОБА_7 без майнових прав по договору дарування від 29.08.2017 року. Це спричинило реальні додаткові витрати до збитків від ОСОБА_5 до моменту зміни договору по судовим справам 705/6002/15, 705/3006/16 та іншим. Переведення прав і обов`язків від співвласника-боржника ОСОБА_5 на ОСОБА_2 і ОСОБА_8 включають і зобов`язання по збиткам у вигляді солідарного обов`язку, у зв`язку з цим звернувся до суду. Просить суд замінити ОСОБА_5 у боргових зобов`язаннях по договору дарування від 27.05.1994 року на ОСОБА_2 і ОСОБА_8 , що набули прав власності по договору дарування від 29.08.2017 року і зобов`язати обов`язки боржників виконати в повному обсязі. Рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 10 квітня 2023 року в задоволенні позову відмовлено з підстав недоведеності обставин, які мають значення для справи і на які посилається позивач як на підставу своїх вимог. Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 оскаржив його в апеляційному порядку, просив скасувати рішення та залишити позов без розгляду. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд не мав права вирішувати спір по суті з причин ненадання позивачем доказів та повинен був залишити позовну заяву без розгляду згідно ст. ст. 187, 200, 257 ЦПК України. Своїм правом на подачу відзиву на апеляційну скаргу сторона не скористалася. Перевіривши доводи апеляційної скарги та вивчивши матеріали справи, колегія суддів приходить до наступного. Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Ухвалене судом першої інстанції рішення відповідає зазначеним вище вимогам. Відповідно до договору дарування, який був укладений 27 травня 1994 року та посвідчений державним нотаріусом Уманської міської державної нотаріальної контори, зареєстрований в реєстрі за №2-1577, ОСОБА_9 подарувала, а ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , прийняли в дар кожен в рівних долях належну ОСОБА_9 1/3 частину житлового будинку з відповідною частиною надвірних споруд, що знаходиться в АДРЕСА_2 , який розташований на присадибній ділянці розміром 2035 кв.м. Позивач ОСОБА_1 у своєму позові зазначив про те, що відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_10 29.08.2017 року на підставі незаконних договорів дарування, укладених з ОСОБА_5 набули майнові права та зобов`язання відносно частини спільного майна, а саме будинковолодіння по АДРЕСА_1 . Вважає, що у зв`язку із зазначеним, станом на цей час саме відповідачі мають нести відповідальність щодо вищевказаного майна, а тому є необхідність у заміні ОСОБА_5 на ОСОБА_2 та ОСОБА_8 у договорі дарування від 27.05.1994 року. При цьому до позовної заяви додає лише копію договору дарування, укладеного 27.05.1994 року, а копії договорів дарування від 29.08.2017 року, які на його думку призвели до незаконної передачі ОСОБА_5 до ОСОБА_2 та ОСОБА_8 прав на її частку майна, що є у спільній частковій власності та будь-яких інших доказів щодо прав та обов`язків відповідачів відносно цього майна не додає. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що права позивача договорами дарування від 27.05.1994 року та від 29.08.2017 року не порушені, оскільки позивач не довів належними та допустимими доказами, яким чином договори дарування від 29.08.2017 року, укладені між колишнім співвласником ОСОБА_5 та відповідачами у цій справі ОСОБА_2 і ОСОБА_11 , порушують и?ого цивільне право, а також незрозумілим є необхідність заміни сторін у договорі, на підставі якого, колишнім співвласником ОСОБА_5 реалізоване її законне право як власника своєї частки. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції. Частинами 1, 2, 3 статті 13 ЦПК України встановлено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України). Згідно з нормами частин 1, 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України). Згідно із практикою ЄСПЛ за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача; за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом виключно спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача, оскільки це не звільняє позивача від виконання ним його процесуальних обов`язків (Постанова КЦС ВС від 13 лютого 2019 року справа № 369/13976/15-ц). Згідно зі ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Звертаючись за захистом своїх прав до суду саме заявник повинен обґрунтувати підстави позову, предмет позову, вказати осіб, які порушують його права, та яких може стосуватись вирішення спору відповідно до принципів змагальності та диспозитивності цивільно-процесуального судочинства. Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» роз`яснено, що під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення. У роз`ясненні п. 6 вказаної Постанови вказано, враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні. Позивач повинен був довести за допомогою належних та допустимих доказів, з урахуванням положень ЦПК України та з посиланням на матеріально-правову підставу своїх вимог, зазначені ним обставини. Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю, згідно ч.1 ст. 356 ЦК України, тобто частки у майні є визначеними. У відповідності до ст. 358 ЦК України:

1. Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.

2. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

3. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

4. Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов`язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно. Відповідно до ч. 1 і 2 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Відповідно до ч.1 ст. 717 ЦК України за договором одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність. У відповідності до вимог ст. ст. 203 та 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови. Статтею 361 ЦК України передбачено, що співвласник має право самостійно розпоряджатись своєю часткою у праві спільної часткової власності. Згідно з ч. 2 ст. 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Відповідно до ч. 1 ст. 720 ЦК України сторонами договору дарування є дарувальник і обдаровуваний, а саме: фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим і територіальна громада. Згідно зі ст. 520 ЦК України боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом. ОСОБА_1 просить суд замінити сторону договору дарування, укладеного між обдарованими: ним та ОСОБА_5 , яка не є стороною у цій справі, та дарувальником ОСОБА_9 , однак, чинним законодавством не передбачено поняття «заміни сторони у договорі дарування», але передбачено підстави припинення дії такого договору, а саме: відмова однієї зі сторін; у випадку смерті однієї із сторін до настання строку (терміну) або відкладальної обставини, встановленої договором дарування з обов`язком передати дарунок у майбутньому; недійсність договору. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Питання про розірвання договору дарування, у якому він є стороною, позивач не ставить. Крім того, інші сторони цього договору, які не є учасниками справи, також не ставлять будь-яких претензій по договору дарування. Також позивачем не подано до суду будь-яких доказів наявності передбачених законом підстав для заміни сторони у договорі дарування від 27 травня 1994 року. На позивача покладений обов`язок з врахуванням предмету і підстав позову довести в суді ті обставини на які він посилається, як на підставу своїх позовних вимог і відповідно, що є підстави до застосування до спірних правовідносин відповідних положень Цивільного кодексу України. Тобто, позивач повинен був довести за допомогою належних та допустимих доказів, з урахуванням положень ст.ст. 76-80 ЦПК України, зазначені ним обставини. Однак таких доказів він не надав. Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що в підтвердження позовних вимог позивачем не було надано суду жодного належного, допустимого та достовірного доказу. Суд першої інстанції при вирішенні спору по суті прийшов до обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог. Що стосується вимоги ОСОБА_1 в апеляційній скарзі про скасування рішення суду із прийняттям нового рішення про залишення його позову без розгляду, то вона є такою, що задоволенню не підлягає, оскільки відповідно до положень пункту 5 частини 1 статті 257 ЦПК України заява про залишення прозову без розгляду має бути подана до початку розгляду справи по суті, однак справа розглянута з прийняттям рішення і підстав для його скасування з залишенням позову без розгляду в порядку передбаченому статтею 377 ЦПК України колегія не вбачає. Щодо вимоги ОСОБА_1 про стягнення судових витрат у справі колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки позивач ОСОБА_1 звільнений від сплати судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до висновку про відмову в задоволенні його апеляційної скарги і залишення без змін рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, судовий збір за подання позовної заяви та апеляційної скарги компенсується за рахунок держави. Докази наявності інших судових витрат, понесених сторонами, у матеріалах справи відсутні, тому відсутні підстави для їх стягнення. Враховуючи вище викладене, колегія суддів вважає, що доводи, наведені в апеляційній скарзі не дають підстав для встановлення неправильності застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення. З огляду на викладене, підстав для скасування або зміни постановленого судом першої інстанції рішення колегія суддів не знаходить. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Статтею 375 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 35, 258, 375, 381, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,- п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Заочне рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 10 квітня 2023 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 про заміну боржників у зобов`язанні - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції з підстав та на умовах, викладених у статті 389 ЦПК України. Судді: