Постанова 4857 № 380/5174/22

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 вересня 2023 рокуЛьвівСправа № 380/5174/22 пров. № А/857/4038/23 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі: головуючого судді Коваля Р. Й., суддів Гудима Л. Я., Довгополова О. М., розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 23 січня 2023 року (ухвалене у м. Львові у порядку письмового провадження суддею Сподарик Н.І.) в адміністративній справі № 380/5174/22 за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії, В С Т А Н О В И В : У березні 2022 року ОСОБА_1 (далі також позивач) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з позовом до військової частини НОМЕР_1 (далі також відповідач), в якому просив: - визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати йому середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 21.12.2020 по 17.02.2022; - зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити йому середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 21.12.2020 по 17.02.2022, виходячи з середньоденного заробітку (грошового забезпечення), нарахованого відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 з одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб. Ухвалою суду першої інстанції від 12.03.2022 позовну заяву залишено без руху та надано десятиденний строк на усунення її недоліків. На виконання вимог ухвали суду про залишення позовної заяви без руху, позивачем усунуто вказані недоліки, надано уточнену позовну заяву, в якій просив суд: - визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати йому середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 21.12.2020 по 17.02.2022; - зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити йому середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 99 000,00 грн з одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що наказом т.в.о командира військової частини НОМЕР_1 від 18 грудня 2020 року № 262 (по стройовій частині) старшого прапорщика ОСОБА_1 виключено з 20 грудня 2020 року зі списків особового складу частини, всіх видів забезпечення і направлено для зарахування на військовий облік до Самбірського ОМВК м. Самбір Львівської області. Оскільки відповідачем у день звільнення не проведено йому виплату індексації грошового забезпечення, відтак останній зазначає, що відповідно до ст. 117 КзПП України має право на стягнення середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку, а саме з 20.12.2020 по 17.02.2022 (день виплати відповідачем індексації грошового забезпечення на виконання рішення суду). Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 23 січня 2023 року позовні вимоги задоволено. Стягнуто з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнені за період з 21.12.2020 по 17.02.2022 у сумі 99 000 (дев`яносто дев`ять тисяч) грн 00 коп. Стягнуто з військової частини НОМЕР_2 за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 992 (дев`ятсот дев`яносто дві) гривень 40 копійок. Не погодившись із цим рішенням, його оскаржила військова частина НОМЕР_1 , яка вважає, що рішення суду першої інстанції прийняте з порушенням норм матеріального права, за невідповідності висновків суду обставинам справи, а тому просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нову постанову, якою в задоволенні позовних вимог відмовити. Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що норми КЗпП України, на які посилається позивач, не можуть бути застосовані при вирішенні спору, що виник між сторонами, оскільки позивач проходив військову службу, правовідносини, що склались між сторонами у цій справі, є адміністративно-правовими та пов`язані з проходженням та звільненням з публічної служби, регулюються законодавством у сфері проходження військової служби. Відзив на апеляційну скаргу поданий не був. Відповідно до ч. 4 ст. 304 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Відповідно до частини четвертої статті 229 КАС України у зв`язку з розглядом справи у письмовому провадженні фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося. Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав. Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 проходив військову службу в Збройних Силах України, у військовій частині НОМЕР_1 . Згідно з витягом із наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) № 262 від 18.12.2020 старшого прапорщика ОСОБА_1 , головного старшину військової частини, звільненого наказом командира 703 окремого полку оперативного забезпечення від 18.12.2020 № 39-РС (по особовому складу) відповідно до пункту «б» (за станом здоров`я) частини п`ятої пункту 2 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» з правом носіння військової форми одягу, з 20.12.2020 виключено із списків особового складу частини, всіх видів забезпечення. Вважаючи протиправними дії відповідача щодо неправильного нарахування та виплати індексації грошового забезпечення у період з 01.01.2013 по 20.12.2020, позивач звернувся до суду з позовом. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 27.07.2021 у справі № 380/2735/21, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 09.02.2022, визнано протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати позивачу індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2013 року по 20 грудня 2020 року з урахуванням базових місяців січня 2008 року та березня 2018 року. Зобов`язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01 січня 2013 року по 20 грудня 2020 року з врахуванням січня 2008 року та березня 2018 року, як базових місяців із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №

44. Відповідно до банківської виписки з карткового рахунку ОСОБА_1 від 07.03.2022, на банківський рахунок позивача 18.02.2022 надійшли кошти в розмірі 106 559,00 грн. Позивач, вважаючи протиправною несвоєчасну виплату при звільненні належних йому сум, звернувся до суду з вказаним позовом. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що до спірних правовідносин застосуванню підлягають положення ч. 2 ст. 117 КЗпП України, оскільки на момент звільнення позивачу не було виплачено всіх належних йому сум і розмір таких сум був спірним. Переглядаючи рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог, з врахуванням такого. Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-ХІІ) визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституцій-ного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі. Відповідно до частини першої статті 9 Закону № 2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює за кріплення кваліфікованих військових кадрів. Згідно із частиною четвертою статті 9 Закону № 2011-ХІІ грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності. Частиною другою статті 9 Закону № 2011-ХІІ передбачено, що до складу грошового забезпечення входять посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Відповідно до пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України №1153/2008 від 10 грудня 2008 року, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини. Згідно із частиною другою статті 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-ХІІ) закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України. Проте приписами наведених правових актів не врегульовано порядок виплати грошового забезпечення особам за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби. Як зазначено у рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб), при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми КЗпП, у якому визначені основні трудові права працівників. Відтак, колегія суддів звертає увагу на те, що за загальним правилом пріоритетними для застосування є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню субсидіарно у тих випадках, коли нормами спеціального законодавства спірні правовідносини не врегульовані. Тому колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що оскільки питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців не врегульовані спеціальним законодавством, то до таких правовідносин слід застосовувати приписи КЗпП. Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення провести з ним розрахунок у строки, зазначені статтею 116 цього Кодексу. Згідно із частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника ви-плата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. Частиною другою цієї ж статті визначено, що у разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. Згідно зі статтею 117 КЗпП України у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Відтак, колегія суддів вважає, що норми статті 116 та статті 117 КЗпП України хоча і є загальними, проте поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення особи з військової служби. Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 01 березня 2018 року у справі № 806/1899/17 та від 31 травня 2018 року у справі № 823/1023/16. З матеріалів справи видно, що відповідачем повний розрахунок при звільненні проведено з позивачем лише 18.02.2022, тобто поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП України. З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що до спірних правовідносин слід застосувати положення частини другої статті 117 КЗпП України, оскільки на момент звільнення з військової служби позивачу не було виплачено всіх належних йому сум. Разом з тим, колегія суддів зазначає, що згідно правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то у тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення. Так, як ухвалення судових рішень про стягнення з роботодавця виплат, які мали бути виплачені при звільненні, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення. Відтак, на переконання колегії суддів, доводи відповідача про неможливість застосування до спірних правовідносин приписів статті 117 КЗпП України є безпідставними. Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку із працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП, а саме: виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців викладено в постановах Верховного Суду від 31.05.2018 у справі № 823/1023/16, від 30.01.2019 справі № 807/3664/14, від 26.06.2019 у справі № 826/15235/16, від 30.04.2020 у справі № 140/2006/19. З огляду на зазначене, наявні правові підстави для задоволення позовних вимог щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Статтею 117 КЗпП України покладено обов`язок щодо визначення розміру відшкодування за час затримки на орган, який виносить рішення по суті спору. Колегія суддів апеляційного суду вважає, що судом першої інстанції правильно обчислено середній заробіток за час затримки виплати позивачеві при звільненні грошових виплат, що з урахуванням середньоденного заробітку позивача (527,95 грн), періоду затримки виплати (423 дні) та істотності частки невиплачених сум відносно середнього заробітку позивача (0,47), становить 104 961,74. Разом з тим, колегія суддів зауважує, що позивач просив суд зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 99 000,00 грн з одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб. Відповідно до приписів частин другої та третьої статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Таким правом користуються й особи, в інтересах яких подано позовну заяву, за винятком тих, які не мають адміністративної процесуальної дієздатності. З урахуванням цих приписів позивач на свій розсуд визначив свої позовні вимоги, а суд першої інстанції правомірно розглянув адміністративну справу відповідно до цих позовних вимог. З огляду на наведене, місцевий суд дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позову про стягнення з відповідача середнього грошового забезпечення за затримку повного розрахунку при звільненні (в частині невиплати індексації грошового забезпечення) за період з 21.12.2020 по 17.02.2022 в сумі 99 000,00 грн. Решта доводів апеляційної скарги на законність рішення суду першої інстанції не впливають та висновків суду першої інстанції не спростовують, а відтак не потребують додаткового аналізу. Згідно з позицією Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах «Проніна проти України» (пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. У справі «Трофимчук проти України» ЄСПЛ також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід. Тобто, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. Відповідно до пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Статтею 316 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З урахуванням викладеного, рішення суду першої інстанції є законним, доводи апеляційної скарги зроблених судом першої інстанції висновків не спростовують, тому підстави для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції відсутні. Керуючись статтями 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 23 січня 2023 року в адміністративній справі № 380/5174/22 без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини п`ятої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий суддя Р. Й. Коваль судді Л. Я. Гудим О. М. Довгополов