Постанова Вінницький апеляційний суд № 127/25715/22

Справа № 127/25715/22 Провадження № 22-ц/801/1460/2023 Категорія: 77 Головуючий у суді 1-ї інстанції Романюк Л. Ф. Доповідач:Копаничук С. Г. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 вересня 2023 рокуСправа № 127/25715/22м. Вінниця Вінницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Головуючого - Копаничук С.Г. (суддя - доповідач), суддів: Денишенко Т. О., Сала Т. Б., за участі секретаря судового засідання - Литвина С. С., учасники справи: позивач ОСОБА_1 , відповідач: Вінницький національний аграрний університет, розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці апеляційну скаргу адвоката Маліцького М. В., подану в інтересах ОСОБА_1 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 12 травня 2023 року, ухвалене під головуванням судді Романюк Л. Ф., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Вінницького національного аграрного університету про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та затримки розрахунку при звільненні, в с т а н о в и в: У листопаді 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Вінницького національного аграрного університету про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та затримки розрахунку при звільненні. Позовні вимоги мотивовано тим, що наказом від 25.11.2021 року за № 800-К, ОСОБА_1 було прийнято на посаду завідувача кафедри військової підготовки, доцента та укладено контракт про роботу на посаді з 26.11.2021 року по 26.11.2026 року, з посадовим окладом у розмірі згідно із штатним розписом, надбавкою за вислугу років 30%, доплатою за завідування кафедрою у розмірі 4%, коштом спеціального фонду кафедри військової підготовки. Контракт за № 76/21 з науково педагогічним працівником, ОСОБА_1 укладено та підписано 25.11.2021 року, в якому визначені всі умови праці, зарплати та інше. Наказом № 401-к від 11.07.2022 року ОСОБА_1 було звільнено «завідувача кафедри військової підготовки, доцента, з займаної посади з 11липня 2022 року за власним бажанням згідно ст. 38 КЗпП України». Звільнення вважає незаконним по причині відсутності розірвання укладеного із ним контракту, оскільки оспорюваному наказі, не вказано підставу припинення контракту; посилання на контракт, а також на конкретну статтю, пункт закону. Зазначає, що з 11.07.2022 року не працює, середня заробітна плата склала за останні 3 місяці 10982,00 грн., що підтверджується довідкою наданою відповідачем. Оскільки, вимушений прогул склав 8 місяців, а тому борг за час вимушеного прогулу складає 87 856,00 грн. Сума компенсації дорівнює 89 244, 80 грн. (41832 грн. *22.1:100). На підставі викладеного, просив суд поновити його на посаді завідувача кафедри військової підготовки, доцента з 11.07.2022 року у Вінницькому національному аграрному університеті з посадовим окладом у розмірі згідно із штатним розписом, надбавка за вислугу років 30%, доплата за завідування кафедрою у розмірі 4%, коштом спеціального фонду кафедри військової підготовки. Стягнути з Вінницького національного аграрного університету на його користь 177 100 грн., з яких: 87 856 грн - середній заробіток за час вимушеного прогулу з 11.07.2022 року до дня поновлення на роботі, який на день пред`явлення позову, 89 244,80 грн. - сума середньої заробітної плати за час затримки розрахунку при звільненні. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 12 травня 2023 року в задоволенні позову відмовлено. У апеляційній скарзі адвокат Маліцький М. В., діючи в інтересах позивача, посилаючись на неповноту з`ясування судом обставин, що мають значення для справи і неправильне застосування судом норм матеріального і процесуального права, просить зазначене рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Зазначає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про обрання позивачем невірного способу захисту порушеного права, оскільки роботодавцем не вирішено питання про розірвання контракту на підставі ст. 39 КЗпП. Крім цього, зазначає, що суд мав забезпечити ефективне відновлення порушеного права та у разі необхідності вийти за межі заявлених позовних вимог. Колегія суддів, заслухавши доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши рішення суду та доводи апеляційної скарги, дійшла таких висновків. Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права; обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції вищевказаним вимогам закону не відповідає. Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що позивачем обрано не ефективний спосіб захисту порушеного права, оскільки, він не заявив вимоги про скасування наказу про звільнення. Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне. У справі встановлено, що наказом від 25.11.2021 року за № 800-К, ОСОБА_1 було прийнято на посаду завідувача кафедри військової підготовки, доцента та укласти контракт про роботу на посаді з 26.11.2021 року по 26.11.2026 року з посадовим окладом у розмірі згідно із штатним розписом, надбавка за вислугу років 30%, доплата за завідування кафедрою у розмірі 4%, коштом спеціального фонду кафедри військової підготовки. 25 листопада 2021 року між Вінницьким національним аграрним університетом та ОСОБА_2 укладено контракт № 76/21, в якому визначені всі умови праці, заробітної плати, припинення трудових відносин, тощо. 27 червня 2022 року ОСОБА_1 подав роботодавцю заяву про звільнення його з роботи за власним бажанням з 11.07.2022 року, що фактично означало його бажання достроково розірвати укладений контракт (а.с.43). Наказом № 401-к від 11.07.2022 року ОСОБА_1 було звільнено «завідувача кафедри військової підготовки, доцента, з займаної посади з 11 липня 2022 року за власним бажанням згідно ст. 38 КЗпП України»). 11 липня 2022 року ОСОБА_1 був відсутній на робочому місці, що підтверджується відповідними актами роботодавця (а.с. 47-53). Згідно із платіжним дорученням №1386 від 12 липня 2022 року Вінницький національний аграрний університет здійснив розрахунок з ОСОБА_1 лише 27 липня 2027 року. 12 липня 2022 року Вінницький національний аграрний університет надіслав на адресу ОСОБА_1 лист про необхідність ознайомлення з наказом про звільнення та отримання трудової книжки, який повернувся на адресу відповідача з відміткою «за закінченням терміну зберігання». Частиною другою статті 2 КЗпП України передбачено, що працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Частинами першою, другою статті 21 КЗпП України визначено, що трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачене законодавством, колективним договором або угодою сторін. Відповідно до статті 23 КЗпП України трудовий договір може бути безстроковим, що укладається на невизначений строк, на визначений строк, встановлений за погодженням сторін та таким, що укладається на час виконання певної роботи. Підстави припинення трудового договору встановлено статтею 36 КЗпП України. За змістом пункту 8 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є підстави, передбачені трудовим договором з нефіксованим робочим часом, контрактом. Згідно із частиною третьою статті 21 КЗпП України контракт є особливою формою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України. Згідно із п. 1 Положення про порядок укладання контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівників, затвердженого постановою КМУ від 19 березня 1994 р. №170 (далі Положення), це Положення визначає порядок укладання контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівників на підприємства, в установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та галузевої приналежності, а також до громадян. Пунктом 25 Положення передбачено, що контракт підлягає розірванню достроково на вимогу працівника в разі його хвороби або інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за контрактом, порушення роботодавцем законодавства про працю, невиконання чи неналежного виконання роботодавцем зобов`язань, передбачених контрактом, та з інших поважних причин. Звільнення працівника у цьому разі проводиться відповідно до статті 39 Кодексу законів про працю України. Згідно із п. 15.4 контракту, його дія припиняється з ініціативи працівника до закінчення строку дії контракту у випадках передбачених законодавством (ст. 39 КЗпП) та цим контрактом. У пункті 17 контракту сторони визначили, що з підстав передбачених п. 15.4 контракт розривається з попередженням відповідної сторони за два тижні. Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 подав роботодавцю заяву про припинення трудових відносин за власним бажанням 27 червня 2023 року, тобто за два тижні до звільнення, у відповідності до п.п. 15.4, 17 контракту. Так, дійсно, відповідач видав наказ про звільнення позивача на підставі ст. 38 КЗпП, яка регулює умови звільнення працівників, які працюють за безстроковим трудовим договором, а не на підставі контракту. Однак помилка у формулюванні наказу про звільнення жодним чином не впливає на права позивача, оскільки останній виявив бажання припинити трудові відносини з відповідачем, що і було здійснено, тобто у даних правовідносинах саме ОСОБА_1 бажав припинення трудових відносин, а тому підстави для поновлення його на роботі відсутні. У кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80-81, 83), від 1 липня 2021 року у справі № 9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 1 лютого 2022 року у справі № 750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункти 4, 36), від 4 липня 2023 року у справі № 233/4365/18 (пункт 31)). Відповідно до ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Виходячи з доводів позовної заяви та встановлених фактичних обставин, колегія суддів приходить до висновку, що належним способом захисту права позивача на звільнення за ст. 39 КЗпП, є позов про зміну формулювання підстав звільнення, однак таких вимог позивач не заявляв. Щодо позовних вимог про стягнення середнього заробітку за несвоєчасну видачу трудової книжки колегія суддів виходить з наступного. Частиною першою статті 47 КЗпП України передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. Відповідно до статті 48 КЗпП України трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника. Трудові книжки ведуться на всіх працівників, які працюють на підприємстві, в установі, організації або у фізичної особи понад п`ять днів. Трудові книжки ведуться також на позаштатних працівників при умові, якщо вони підлягають загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню, студентів вищих та учнів професійно-технічних навчальних закладів, які проходять стажування на підприємстві, в установі, організації. Згідно з пунктом 4.2 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої, затвердженої Наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 року N 58 (далі - Інструкція) якщо працівник відсутній на роботі в день звільнення, то власник або уповноважений ним орган в цей день надсилає йому поштове повідомлення із вказівкою про необхідність отримання трудової книжки. Пересилання трудової книжки поштою з доставкою на зазначену адресу допускається тільки за письмовою згодою працівника. Відповідно до пункту 6.2 Інструкції трудові книжки та їх дублікати, що не були одержані працівниками при звільненні, зберігаються протягом двох років у відділі кадрів підприємства окремо від інших трудових книжок працівників, які перебувають на роботі. Після цього строку не затребувані трудові книжки (їх дублікати) зберігаються в архіві підприємства протягом 50 років, а по закінченні зазначеного строку їх можна знищити в установленому порядку. Згідно з частиною п`ятою статті 235 КЗпП України у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. Отже, відповідальність роботодавця за затримку видачі трудової книжки настає за наявності сукупності обставин, наведених у частині п`ятій статті 235 КЗпП України. Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. З матеріалів справи слідує, що ОСОБА_1 у день звільнення був відсутній на робочому місці, 12 липня 2022 року відповідач надіслав йому листа про необхідність отримати трудову книжку, однак позивач жодного разу не прибула до роботодавця з метою її отримання. В сою чергу, без письмової згоди та заяви працівника роботодавець не має права направити трудову книжку поштою. Право працівника отримати трудову книжку в день звільнення пов`язується не лише з обов`язком роботодавця видати трудову книжку, а й з обов`язком працівника її забрати, якщо роботодавець створив всі умови для її вчасної видачі. Судом апеляційної інстанції надана оцінка діям обох сторін з урахуванням балансу прав та обов`язків як працівника, так і роботодавця. Судом встановлено, що позивачем не з`явився на роботу у останній робочий день, тому роботодавець був позбавлений можливості видати йому трудову книжку в день звільнення, тобто вина роботодавця у невидачі трудової крижки відсутня. Отже, встановлені у цій справі обставини свідчать про відсутність умисних винних дій (бездіяльності) роботодавця у затримці видачі трудової книжки у розумінні положень частини п`ятої статті 235 КЗпП України, тому відсутні праві підстави доля його відповідальної у вигляді виплати середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки. Щодо доводів та вимог позивача про стягнення середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільнені колегія суддів зазначає наступне. Як уже зазначалось, наказ про звільнення позивача прийнято роботодавцем 11 липня 2022 року. У цей день ОСОБА_1 не працював, що підтверджуються відповідними актами (а.с. 47-53) Відповідно до ст. 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. ОСОБА_1 у день звільнення не працював та з вимогами про розрахунок до роботодавця не звертався. Враховуючи положення ст. 116 КЗпП та встановлені обставини, колегія суддів приходить до висновку про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Відповідно до п. 3 ч. 4 статті 265 ЦПК України у мотивувальній частині рішення зазначаються мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику. Разом з тим, суд першої інстанції відмовляючи в задоволенні позову помилково обмежився лише тим, що позивач не оскаржує наказ про звільнення, при цьому не надав мотивованої оцінки аргументам сторін. Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно зі статтею 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, як ухвалене за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважав встановленими, невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, які зроблені з порушенням та неправильним застосуванням судом норм матеріального та процесуального права, що відповідно до вимог ст. 376 ЦПК України є підставами для його скасування з прийняттям нового судового рішення про відмову в задоволенні позову. Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України, статті 141 ЦПК України суд розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. При зверненні до суду позивач був звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 1 частини першої статті 5 Закону України від 08.07.2011 № 3674-VІ «Про судовий збір». Відповідно до частини 6 ст. 141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, судові витрати слід компенсувати за рахунок держави у порядку передбаченому Кабінетом Міністрів України. Керуючись ст. ст. 375, 376, 381, 382-384, 389, 390 ЦПК України, постановив: Апеляційну скаргу адвоката Маліцького М. В., подану в інтересах ОСОБА_1 , задовольнити частково. Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 12 травня 2023 року скасувати та ухвалити нове рішення. В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Вінницького національного аграрного університету про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та затримки розрахунку при звільненні, - відмовити. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення до Верховного Суду. Головуючий С. Г. Копаничук судді: Т. О. Денишенко Т. Б. Сало