Постанова КЦС ВС № 752/21315/15-ц

Постанова Іменем України 30 серпня 2023 року м. Київ справа № 752/21315/15-ц провадження № 61-9453св22 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк», розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 28 лютого 2019 року у складі судді Шевченко Т. М. та постанову Київського апеляційного суду від 04 серпня 2022 року у складі колегії суддів: Ящук Т. І., Махлай Л. Д., Немировської О. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У грудні 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк»), правонаступником якого є Акціонерне товариство «Альфа-Банк» (далі - АТ «Альфа-Банк»), про захист прав споживача, визнання недійсними кредитного договору і договору застави майна та виключення запису про заставу рухомого майна. Позов обґрунтований тим, що 07 травня 2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі - АКБ «Укрсоцбанк»), правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_2 укладено договір кредиту № 380/473/07-А, згідно з яким банк надав позичальнику у тимчасове користування грошові кошти в сумі 24 501,00 дол. США зі сплатою 10,5 % річних, строком повернення до 06 травня 2014 року відповідно до графіку погашення кредиту. В забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, 07 травня 2007 року між АКБ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_2 укладено договір застави майна № 04/3-667, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С. П., відповідно до якого позивач передав в заставу банку автомобіль «Hyundai Tucson», реєстраційний номер НОМЕР_1 . Позивач вважає, що зміст договору кредиту суперечить пунктам 2, 4 глави 3 розділу ІІІ Інструкції «Про касові операції в банках України», затвердженої постановою Правління Національного банку України від 14 серпня 2003 року № 337 (далі - Інструкція), що встановлює порядок видачі готівки національної та іноземної валюти з каси банку. Всупереч нормам законодавства зобов`язання у спірному кредитному договорі визначене в іноземній валюті - доларах США. Жодних умов щодо визначення зобов`язання у національній валюті України - гривні, або у гривні із визначенням грошового еквіваленту зобов`язання в іноземній валюті, у спірному договорі немає. Також зміст кредитного договору суперечить частині другій статті 11, статті 21 Закону України «Про захист прав споживачів» (далі - Закон), оскільки відповідач не повідомив позичальника ОСОБА_2 у письмовій формі про умови надання кредиту та не надав в повному обсязі інформації про умови кредитування, як того вимагає Закон, а саме: про орієнтовну сукупну вартість кредиту та детального розпису загальної вартості кредиту. Відсутність вказаної інформації у кредитному договорі призвело до того, що відповідач на власний розсуд зараховував фактично сплачену позивачем суму кредиту на будь-які рахунки та на невідомих позичальнику умовах, на власний розсуд визначав розподіл фактично сплачених коштів на тіло кредиту та проценти. Посилаючись на вказане, позивач просив суд визнати недійсними договір кредиту від 07 травня 2007 року № 380/473/07-А з усіма додатковими угодами до нього, укладений між ОСОБА_2 та АКБ «Укрсоцбанк», договір застави майна від 07 травня 2007 року № 04/3-667, укладений між ОСОБА_2 та АКБ «Укрсоцбанк», виключити з державного реєстру обтяжень рухомого майна запис про заставу рухомого майна, а саме транспортного засобу «Hyundai Tucson», 2007 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 та зняти заборону на його відчуження. Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 28 лютого 2019 року, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 04 серпня 2022 року, у позові відмовлено. Відмовляючи у позові, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, врахував, що сторони, підписуючи кредитний договір, дійшли згоди щодо його укладання на зазначених у ньому умовах, тому, з власної ініціативи визначили для себе правила подальшої поведінки. Докази того, що під час підписання оспорюваного кредитного договору ОСОБА_2 був обмежений у праві вибору кредитної установи, умов кредитування чи інших умов, у матеріалах справи відсутні. Договір підписаний сторонами без будь-яких застережень та зауважень, що свідчить про вільне волевиявлення сторін при його укладанні. Належних та допустимих доказів того, що банк та/або ОСОБА_2 в момент підписання кредитного договору не дотримали вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України, матеріали справи не містять. Крім того, немає жодного доказу того, що під час укладення оспорюваного правочину ОСОБА_2 звертався до банку з приводу роз`яснення йому положень договору, які б були йому незрозумілі або за додатковою інформацією щодо умов кредитування. Також ОСОБА_2 не скористався своїм правом, передбаченим пунком 1 статті 11 Закону (в редакції чинній на момент укладення оспорюваного правочину) щодо можливості відкликання згоди на укладення кредитного договору протягом 14 календарних днів з моменту отримання примірника укладеного договору без пояснення причин. Кредитний договір містить, зокрема, суму кредиту, розмір процентної ставки та щомісячного платежу, строк повернення грошових коштів. Вимоги про визнання недійсним договору застави майна від 07 травня 2007 року № 04/3-667та виключення з Державного реєстру обтяжень рухомого майна запис про заставу автомобіля і зняття заборони на його відчуження, є похідними від основних, тому суди дійшли висновку про відмову у їх задоволенні. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить оскаржувані судові рішення скасувати, ухваливши нове судове рішення про задоволення позову. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції 28 вересня 2022 року ОСОБА_2 подав касаційну скаргу на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 28 лютого 2019 рокута постанову Київського апеляційного суду від 04 серпня 2022 року. Ухвалою Верховного Суду від 18 жовтня 2022 року поновлено строк на касаційне оскарження судових рішень, відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. У задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення дії рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 28 лютого 2019 року та постанови Київського апеляційного суду від 04 серпня 2022 року відмовлено. У жовтні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 06 липня 2023 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п`яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Протоколом повторного автоматизованого розподілу справи між суддями Верховного Суду від 08 серпня 2023 року, у зв`язку із звільненням у відставку судді ОСОБА_3 , суддею доповідачем у справі визначено суддю Шиповича В. В. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Підставою касаційного оскарження судових рішень ОСОБА_2 зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права, вказує, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17, від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17, Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 2-6315/11, Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2022 року у справі № 393/126/20, Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2766цс15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, вказує про відсутність висновку Верховного Суду щодо питань застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). Зазначає, що суди встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України). Вважає, що суд апеляційної інстанції, не застосувавши правові висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постанові від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17, внаслідок чого під час встановлення процесуального правонаступництва АТ «Альфа-Банк» щодо AT «Укрсоцбанк», не визначив підстави такого правонаступництва, а також обсяг прав та обов`язків, який перейшов до правонаступника у спірних правовідносинах, а саме щодо кредиторських вимог банку до ОСОБА_2 за спірним договором кредиту. Вказує, що суд апеляційної інстанції встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів: копії передавального акта від 11 жовтня 2019 року, затвердженого рішенням єдиного акціонера AT «Укрсоцбанк» від 15 жовтня 2019 року, копії рішення єдиного акціонера AT «Укрсоцбанк» від 15 жовтня 2019 року № 5/2019; копії протоколу загальних зборів акціонерів АТ «Альфа-Банк»від 15 жовтня 2019 року № 4/2019. Ухвалу у вигляді окремого документу про заміну сторони у справі її правонаступником суд апеляційної інстанції не постановляв, а рішення щодо правонаступництва прийняв протокольною ухвалою суду 30 січня 2020 року. Позивача не було належним чином повідомлено про заміну кредитора у зобов`язанні. Банк не надав документів на підтвердження переходу обсягу прав та обов`язків кредиторських вимог банку до ОСОБА_2 за спірним договором кредиту до правонаступника, чим проігнорував вимоги ухвали суду про витребування документів. У порушення вимог законодавства представник банку не направив на адресу позивача копію своєї заяви про залучення до участі у справі правонаступника від 20 грудня 2019 року з доданими до неї документами, що є порушенням вимог статті 83 ЦПК України. Звертає увагу, що у ОСОБА_4 відсутні повноваження адвоката, оскільки згідно з ордером про надання правничої (правової) допомоги АТ «Альфа-Банк» від 20 грудня 2019 року, який він додав до своєї заяви, правнича (правова) допомога надається на підставі договору від 01 квітня 2018 року № б/н. Разом з тим, вказаний договір до заяви не доданий, внаслідок чого неможливо встановити яка сама правнича (правова) допомога надається за цим договором і чи стосується вона цієї справи. Отже, заява про залучення як правонаступника подана неуповноваженою особою. Зазаначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо відповідності умов спірного договору кредиту положенням пунктів 2, 4 глави З розділу III Інструкції, що встановлюють порядок видачі готівки національної та іноземної валюти з каси банку, та щодо відповідності умов спірного договору кредиту положенням абзаців першого, другого пункту 3 глави 2 розділу III Інструкції, що встановлюють порядок приймання готівки іноземної валюти від клієнтів до каси банку, оскільки законодавством, чинним на момент виникнення спірних правовідносин, не передбачено такого способу видачі іноземної готівкової валюти який зазначено у спірному договорі кредиту. Крім того, такий спосіб видачі іноземної готівкової валюти суперечить законодавству, чинному на момент виникнення спірних правовідносин. Суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у позові, оскільки він не заявляв вимог про те, що кредитний договір є недійсним з підстав неотримання ним готівкової іноземної валюти. Підставою позову є невідповідність умов спірного договору кредиту положенням Інструкції. Суд апеляційної інстанції вийшов за межі розгляду справи, чим порушив статтю 367 ЦПК України, оскільки питання отримання чи не отримання позивачем кредитних коштів за спірним договором кредиту не належить до предмета доказування у цій справі, та не є підставою заявлених ОСОБА_2 вимог про визнання договору кредиту недійсним. Суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази, зокрема квитанцію від 07 травня 2007 року № ав\5638947, форма 377-К, щодо валютообмінної касової операції, яка була надана представником відповідача 30 січня 2020 року разом з іншими копіями матеріалів кредитної справи на вимогу суду. Ця квитанція не підписана ОСОБА_5 , а у графі «Підпис клієнта» - підпис ОСОБА_2 відсутній. Отже, іноземна валюта за спірним договором кредиту ОСОБА_2 фактично не видавалась та, відповідно, не здійснювався її обмін (конвертація) на гривню, а ОСОБА_2 були видані кошти у національній валюті, про що свідчить перерахування 121 770,00 грн на поточний рахунок ТОВ «Паритет-Моторс» на виконання умов договору купівлі-продажу автомобіля на умовах банківського кредиту від 23 квітня 2007 року № 23/4/2007-М-1, а також відповідний порядок видачі готівки національної валюти прописаний у спірному договорі кредиту. Суди, встановивши факт видачі іноземної валюти ОСОБА_2 з каси банку, з наступним їх обміном на гривню і перерахуванням на встановлені договором цілі, дійшли помилкового висновку про те, що під час надання кредиту в доларах США банк здійснив його конвертацію (обмін) через операційну касу Київської обласної філії АКБ Укрсоцбанк в гривню та повністю дотримався вимог пункту 2.1 кредитного договору від 07 травня 2007 року № 380/473/07-А, чим порушили статтю 18 Закону щодо несправедливих умов договору. Суди не встановили фактичні обставини справи та не дослідили докази, якими ці обставини підтверджуються, а саме: лист ОСОБА_2 від 18 вересня 2012 року (Вих. № 18-09/12) на ім`я голови правління ПАТ «Укрсоцбанк» з описом вкладення та повідомленням про вручення поштового відправлення 21 вересня 2012 року; копію квитанції про нібито здійснення обміну іноземної валюти від 07 травня 2007 року № ав\5638947, яку ОСОБА_2 не підписував; копію меморіального ордеру від 07 травня 2007 року № 202 про перерахування банком суми у розмірі 121 770,00 грн на поточний рахунок ТОВ «Паритет Моторс» (автосалон) за придбання автомобіля; копію квитанції від 07 травня 2007 року № 201 на суму 121 770,00 грн. Крім того, суд апеляційної інстанції необгрунтовано відхилив два питання, що мають суттєве значення для встановлення фактичних обставин справи, які були заявлені позивачем у клопотанні про призначення судової економічної експертизи від 04 вересня 2019 року, що є підставою для направлення справи на новий розгляд. Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив Фактичні обставини справи, встановлені судами У квітні 2007 року ОСОБА_2 звернувся до Київської обласної філії АКБ «Укрсоцбанк» з проханням про видачу кредиту для придбання автомобіля «Hyundai Tucson». Відповідно до висновку служби банківської безпеки Київської обласної філії АКБ «Укрсоцбанк» від 25 квітня 2007 року погоджено видачу кредиту в сумі 24 501,00 дол. США ОСОБА_2 , який займає посаду юрисконсульта ПП «Євроклідон», має документально підтверджений дохід, вносить аванс 10 % вартості автомобіля при його придбанні, має право власності на 1/3 частини квартири у м. Києві. 26 квітня 2007 року кредитний комітет Київської обласної філії АКБ «Укрсоцбанк» прийняв рішення щодо надання ОСОБА_2 для придбання автомобіля кредит на суму 24 501,00 дол. США в готівковій формі з подальшим прийомом платежу на користь юридичної особи, строк кредитування - 84 місяці, відсоткова ставка - 10,5 % (партнерська програма); компенсація відсоткової ставки - 2,1 % від суми кредиту по курсу НБУ на день видачі кредиту; комісія за відкриття позичкового рахунку - 151,00 грн, щомісячне погашення кредиту та відсотків; розмір авансового внеску - 10 % від вартості автомобіля. Про прийняте рішення банк листом від 26 квітня 2007 року повідомив ТОВ «Паритет Моторс», яке 23 квітня 2007 року надало рахунок-фактуру про вартість зазначеного автомобіля. Згідно зі змістом преамбули договору кредиту від 07 травня 2007 року № 380/473/07-А договір укладено на підставі отриманої позичальником до укладення цього договору повної та достовірної інформації від кредитора про умови кредитора останнім. Відповідно до пункту 1.1 договору кредиту кредитор надає, а позичальник отримує на умовах цього договору грошові кошти в сумі 24 501,00 дол. США з обов`язком виплати 10,5 % річних та повернення кредиту до 10 числа кожного місяця згідно з графіком, що наведений у цьому пункті договору. Згідно графіку сума щомісячного платежу за тілом кредиту становить 292,00 дол. США, а останній платіж, який має бути здійснено не пізніше 06 травня 2014 року - 265 дол. США. Згідно із пунктом 1.2 договору, кредит надається позичальнику на купівлю транспортного засобу марки «Hyundai» моделі «Tucson», випуску 2007 року, відповідно до договору купівлі-продажу від 23 квітня 2007 року № 23/4/2007-М-1, укладеним між позичальником та ТОВ «Паритет Моторс». Відповідно до пунктів 1.4 та 1.4.2 договору кредиту позичальник свідчить та гарантує, що на момент укладення цього договору він отримав від кредитора повну та достовірну інформацію про його особу та місцезнаходження, а також про умови отримання кредиту на придбання транспортного засобу, в тому числі на умовах цього договору. Згідно із пунктом 2.1 договору кредиту надання кредиту має здійснюватись з позичкового рахунку № НОМЕР_2 , відкритого у Київській обласній філії кредитора, шляхом видачі позичальнику готівкових грошових коштів в межах суми кредиту з наступною їх конвертацією (обміном) на гривні та перерахуванням отриманої суми на зазначені цілі. Моментом (днем) надання позичальнику кредиту необхідно вважати день першого надання йому грошових коштів кредиту. Моментом (днем) повернення позичальником його заборгованості за цим договором (строкової та/або простроченої), а також погашення вимог кредитора, що випливають з цього договору, необхідно вважати день зарахування сум: кредиту чи відповідної його частини на рахунок № НОМЕР_2 в Київській обласній філії кредитора; нарахованих процентів на рахунок № НОМЕР_3 в Київській обласній філії кредитора. Відповідно до пункту 2.1 договору кредиту нарахування процентів має здійснюватись кредитором в валюті кредиту на фактичну щоденну суму заборгованості за кредитом і за фактичну кількість днів її використання у періоді (28-29-30-31/360) останнього робочого дня кожного поточного місяця використання кредиту, а також в день повернення заборгованості за кредитом в повному обсязі в день такого повернення. При розрахунку процентів має враховуватись день надання та не враховуватись день повернення кредиту. Додатковою угодою про внесення змін до договору кредиту від 07 травня 2007 року № 38-0/473/07-А сторони погодили, що з 10 листопада 2008 року встановлюється процентна ставка за користування кредитом на рівні 13,5 %. 28 квітня 2009 року між сторонами укладено договір про внесення змін до договору кредиту від 07 травня 2007 року, доповнено договір кредиту пунктом 1.1.1, згідно з яким при погашенні позичальником заборгованості за кредитним договором, пріоритетними є його зобов`язання за договором відновлювальної кредитної лінії від 28 квітня 2009 року. 29 липня 2010 року між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 укладена додаткова угода до договору кредиту від 07 травня 2007 року, в якій сторони дійшли згоди про зміну графіку погашення основного боргу, у зв`язку з цим внесли відповідні зміни до графіку погашення тіла кредиту. Згідно з цим графіком із серпня 2010 року до квітня 2011 року щомісячний платіж за тілом кредиту становить 64,00 дол. США, з травня 2011 року до квітня 2014 року - 347,00 дол. США, а останній платіж - 335,95 дол. США, що підлягає сплаті до 06 травня 2014 року. 26 липня 2011 року між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 укладено додаткову угоду про внесення змін до договору кредиту № 380/473/07-А, якою сторони підтвердили, що залишок заборгованості за кредитом станом на дату укладання цієї додаткової угоди становить 12 955,95 дол. США. Погашення залишку кредитної заборгованості передбачено новим графіком, відповідно до якого з серпня 2011 року до квітня 2012 року щомісячний платіж становить 150,55 дол. США, з травня 2012 року до травня 2014 року - 464,04 дол. США. Відповідно до пункту 4 додаткової угоди детальний розпис сукупної вартості кредиту, зазначення реальної процентної ставки, абсолютне значення подорожчання кредиту наведено у додатку 1 до цієї додаткової угоди, що є її невід`ємною частиною. Згідно з детальним розписом сукупної вартості кредиту, що підписана позичальником та представником банку, залишок заборгованості за кредитом становить 12 955,95 дол. США, процентна ставка - 13,5 % річних, сума процентів, які підлягають сплаті за користування кредитом - 2 917,81 дол. США, реальна процентна ставка - 14,55 %. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Згідно із частинами першою-другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої-другої, п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Предметом спору є визнання недійсними кредитного договору, договору застави майна та виключення запису про заставу рухомого майна. Згідно зі статтею 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямованих на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладені договору, виборі контрагента, визначені умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відповідно до частин другої, третьої статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Аналізуючи частину третю статті 215 ЦК України можна дійти висновку, що договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов`язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Саме по собі порушення сторонами договору при його укладенні окремих вимог закону не може бути підставою для визнання його недійсним, якщо судом не буде встановлено, що укладеним договором порушено право чи законний інтерес позивача і воно може бути відновлене шляхом визнання договору недійсним. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню статті 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист порушеного цивільного права. Недійсність - це така ознака правочину, який його сторони мали намір укласти чи уклали, яка має бути притаманна цьому юридичному факту на момент його вчинення. Якщо недійсність обґрунтовується обставинами, які на момент його вчинення не існували, це не може бути підставою для рішення суду про визнання його недійсним. ОСОБА_2 , звернувшись до суду з позовом про визнання недійсним договору кредиту від 07 травня 2007 року № 380/473/07-А, посилався на невідповідність договору вимогам закону та несправедливість умов договору кредиту. Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (стаття 217 ЦК України). Відповідно до частин першої, другої статті 18 Закону в редакції на час укладення зазначеного договору, продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Згідно з пунктами 3, 10, 11, 13, 15 частини 3 статті 18 Закону в редакції на час укладення зазначеного договору несправедливими є, зокрема умови договору про: встановлення жорстких обов`язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; установлення обов`язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору; обмеження відповідальності продавця (виконавця, виробника) стосовно зобов`язань, прийнятих його агентами, або обумовлення прийняття ним таких зобов`язань додержанням зайвих формальностей. Відповідно до частини другої статті 11 Закону в редакції на час укладення зазначеного договору, перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов`язаний повідомити споживача у письмовій формі про: 1) особу та місцезнаходження кредитодавця; 2) кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов`язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов`язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування. Згідно з частиною п`ятою статті 11 Закону в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими: для надання кредиту необхідно передати як забезпечення повну суму або частину суми кредиту чи використати її повністю або частково для покладення на депозит, або викупу цінних паперів, або інших фінансових інструментів, крім випадків, коли споживач одержує за таким депозитом, такими цінними паперами чи іншими фінансовими інструментами таку ж або більшу відсоткову ставку, як і ставка за його кредитом; споживач зобов`язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, крім випадків, коли укладення такого договору вимагається законодавством та/або коли витрати за таким договором прямо передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача; передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки; встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки. За змістом статей 11, 18 Закону, до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов`язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. У постанові від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1341цс15 Верховний Суд України наголосив, що Закон застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору. Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) підтверджено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону з подальшими змінами у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України необхідно розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Суди у розглядуваній справі, дослідивши надані сторонами докази, встановили, що під час укладення оспорюваного кредитного договору було дотримано вимоги законодавства, зокрема, досягнуто сторонами договору згоди з усіх істотних умов: мета, сума і строк кредиту; умови і порядок його видачі та повернення; види (способи) забезпечення зобов`язання позичальника; відсоткова ставка; порядок плати за кредит; порядок зміни та припинення дії договору; відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору; кредитний договір укладено у письмовій формі та підписано його сторонами; сторони кредитного договору мають необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення сторін було вільним і відповідало їх внутрішній волі. За встановлених обставин суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову в позові, оскільки, підписуючи кредитний договір та неодноразово укладаючи додаткові угоди до кредитного договору, позичальник ОСОБА_2 був ознайомлений та погодився з усіма умовами отримання та повернення кредиту, сплати процентів за користування кредитом у строки, встановлені договором. Разом з тим, згідно з матеріалами кредитної справи ОСОБА_2 заздалегідь до підписання кредитного договору, інціював процедуру його укладення та не мав об`єктивних перешкод ознайомитись із умовами видачі та повернення кредиту. У матеріалах справи відсутні докази спростування презумпції правомірності правочину, зокрема, не спростовано, що під час укладення кредитного договору позивач діяв свідомо та вільно, враховуючи власні інтереси, добровільно погодився з його умовами, визначивши при цьому характер правочину і всі його істотні умови. Жодних належних та допустимих доказів, які б підтвердили, що під час укладення кредитного договору з боку банку існувало приховування реального розміру відсоткової ставки та/або сукупної вартості кредитного договору, і такими діями відповідача були порушені права позивача, ОСОБА_2 не надав. Крім того, ОСОБА_2 після укладення кредитного договору уклав з банком чотири додаткові угоди, у двох з яких сторони підтверджували розмір заборгованості за кредитом у доларах США, процентів за користування кредитними коштами, здійснювали реструктуризацію боргу. Наявні в справі та досліджені судами попередніх інстанцій докази вказують на те, що із червня 2007 року до квітня 2012 року позичальник вносив платежі на погашення кредиту та процентів за користування кредитом. За умовами договору кредиту строк кредитування встановлено до травня 2014 року, проте з цим позовом ОСОБА_2 звернувся у грудні 2015 року тобто через півтора роки після закінчення строку повернення кредиту та після звернення банку до суду у вересні 2015 року з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором. Отже, ОСОБА_2 , систематично сплачуючи протягом тривалого часу періодичні платежі за договором, укладаючи неодноразово додаткові угоди щодо реструктуризації заборгованості, погоджувався з умовами кредитного договору, не порушував питання про його розірвання. Оскільки суди у розглядуваній справі не встановили обставин, які б давали підстави для визнання недійсним договору кредиту, тому відсутні підстави для задоволення похідних вимог про визнання недійсним договору застави майна від 07 травня 2007 року № 04/3-667, та виключення з Державного реєстру обтяжень рухомого майна запису про заставу рухомого майна - автомобіля «Hyundai Tucson», 2007 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 та зняття заборони на його відчуження. Твердження в касаційній скарзі про те, що позивач не заявляв вимог про те, що кредитний договір є недійсним з підстав неотримання ним готівкової іноземної валюти, а вказував підставою позову саме невідповідність умов спірного договору кредиту положенням Інструкції, не відповідає змісту позовної заяви, відповідно до якої підставами позову є як неотримання готівкової іноземної валюти позивачем так і несправедливість умов договору кредиту. Крім того, в касаційній скарзі ОСОБА_2 також вказує, що іноземна валюта за спірним договором йому фактично не видавалась та, відповідно, не здійснювався її обмін (конвертація) на гривню, натомість були видані кошти у національній валюті - гривні. З цих підстав підлягають відхиленню доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції, вийшов за межі розгляду справи. Доводи касаційної скарги щодо недослідження судом апеляційної інстанції зібраних у справі доказів, зокрема квитанції від 07 травня 2007 року № ав\5638947, форма 377-К, щодо валютообмінної касової операції, яка була надана представником відповідача 30 січня 2020 року, висновків судів не спростовують, оскільки оскаржувані судові рішення містять висновки щодо оцінки доказів у їх сукупності, визначення правовідносин, що виникли між сторонами, та правильне застосування норм матеріального і процесуального права, відповідають вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості. Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції неповно та необ`єктивно дослідив усі обставини справи, надав їм неправильну правову оцінку не є підставами для скасування судового рішення відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України. Посилання в касаційній скарзі на те, що апеляційний суд при призначенні експертизи необгрунтовано відхилив два питання, що мають суттєве значення для встановлення фактичних обставин справи, не впливають на розгляд справи по суті з огляду на висновки, викладені у висновку експерта. При цьому суд апеляційної інстанції в ухвалі від 05 березня 2020 року зазначив, що вважає за необхідне виключити з переліку питань, що були запропоновані позивачем, питання № 4 та № 5, оскільки вони не відносяться до завдань судової економічної експертизи документів фінансово-кредитних операцій. Відповідно до частини четвертої-п`ятої статті 103 ЦПК України питання, з яких має бути проведена експертиза, що призначається судом, визначаються судом. Учасники справи мають право запропонувати суду питання, роз`яснення яких, на їхню думку, потребує висновку експерта. У разі відхилення або зміни питань, запропонованих учасниками справи, суд зобов`язаний мотивувати таке відхилення або зміну. Помилковими є також доводи касаційної скарги, що всупереч нормам законодавства України зобов`язання у спірному кредитному договорі виражене в іноземній валюті - доларах США. На час виникнення укладення оспорюваного кредитного договору, нормативним актом, який регулював правовідносини у сфері валютного регулювання та валютного контролю, був, зокрема, Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі - Декрет КМУ). Відповідно до статті 5 вказаного Декрету КМУ, операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій НБУ. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральної ліцензії) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до пункту другого статті 5 Декрету КМУ. За змістом статей 47, 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (в редакції на час укладення оспорюваного кредитного договору) операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик визначались як кредитні операції незалежно від виду валюти, яка використовується. Порядок надання дозволу НБУ на банківські операції та генеральних ліцензій встановлювався також Положенням про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженим постановою Правління НБУ від 17 липня 2001 року № 275, у пункті 5.3 якого зазначено, що письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, що перераховані в цьому Положенні, є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом КМУ. Аналізуючи вказані норми, можна дійти висновку, що на час укладення оспорюваного кредитного договору від 07 травня 2007 року, банк як фінансова установа, отримавши в установленому законом порядку банківську ліцензію та відповідний письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, який є генеральною ліцензією на валютні операції, мав право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті. Відповідно до вимог підпункту «в» пункту четвертого статті 5 Декрету КМУ індивідуальної ліцензії потребують операції з надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують установлені законодавством межі, які законодавством не встановлені. Отже, за відсутності нормативних умов для застосування режиму індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій достатньою правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті згідно з вимогами статті 5 Декрету КМУ була наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої у встановленому порядку. Тобто надання кредитів у іноземній валюті за наявності в банку відповідної генеральної ліцензії (дозволу НБУ на здійснення кредитних операцій у валюті) не суперечило вимогам законодавства України чинного на час укладення оспорюваного кредитного договору. Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. За встановлених обставин суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що банк дотримався вимог законодавства щодо надання кредиту в іноземній валюті, оскільки оспорюваний договір укладено до набрання чинності Законом України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг». Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що зміст договору кредиту суперечить положенням пунктів 2, 4 глави 3 розділу III Інструкції, та що згідно з законодавством, чинним на момент виникнення спірних правовідносин, не було передбачено такого способу видачі іноземної готівкової валюти, який зазначено в оспорюваному договорі. Згідно з пунктом 2.1 договору кредиту надання кредиту має здійснюватись з позичкового рахунку № НОМЕР_2 , відкритого у Київській обласній філії кредитора, шляхом видачі позичальнику готівкових грошових коштів в межах суми кредиту з наступною їх конвертацією (обміном) на гривні та перерахуванням отриманої суми на зазначені цілі. На виконання цих умов договору 07 травня 2007 року ОСОБА_2 звернувся до АКБ «Укрсоцбанк» із заявою про видачу готівки в сумі 24 501,00 дол. США, що було еквівалентно 123 730,05 грн. Отже, під час надання кредиту в доларах США банк здійснив його конвертацію (обмін) через операційну касу Київської обласної філії АКБ Укрсоцбанк в гривню, чим повністю дотримався вимог пункту 2.1 кредитного договору від 07 травня 2007 року № 380/473/07-А. Крім того, чинним на час видачі кредитних коштів законодавством, не встановлювалися заборони щодо видачі кредиту в іноземній валюті з подальшою його конвертацією в національну валюту. Суди правильно вказали, що саме ОСОБА_2 був ініціатором укладення кредитного договору, був ознайомлений з усіма умовами договору у тому числі щодо валюти кредиту, міг обирати умови договору або не погоджуватись на певні умови. Цим договором встановлено порядок повернення кредиту, який містить детальний опис сум повернення кредитних коштів та порядок їх сплати. Предметом спірного договору є зобов`язання банку надати позичальнику кредит в сумі 24 501,00 дол. США та зобов`язання позичальника прийняти, належним чином використати та повернути всю отриману суму кредиту, а також сплатити проценти за користування кредитом. При цьому умовами кредитного договору передбачено, що валютою кредиту є долар США. При цьому перерахування кредитних коштів на рахунок автосалону у гривні, як оплати за автомобіль, було здійснено згідно з вимогами законодавства України та умовами кредитного договору. Доводи касаційної скарги щодо невідповідності вимогам Закону пункту 3.3.2 договору кредиту про встановлення у них комісії за дії, які банк здійснює на власну користь, Верховний Суд відхиляє, оскільки висновків судів вони не спростовують, Крім того, суд апеляційної інстанції надав належну правову оцінку такому ж доводу апеляційної скарги та правильно зазначив, що сплата комісій, зазначених у пункті 3.3.2 договору кредиту встановлена одноразово, позичальник її сплатив при укладенні договору, а наявність підстав для визнання зазначеного пункту договору недійсним не встановлено. Доводи касаційної скарги про порушення судами норм процесуального права щодо не дослідження доказів, Верховний Суд вважає необґрунтованими, оскільки судами надано оцінку доказів відповідно до положень статті 89 ЦПК України. Встановивши, що права вимоги за оспорюваним кредитним договором перейшли до АТ «Альфа-Банк», як правонаступника АТ «Укрсоцбанк», апеляційний суд обгрунтовано здійснив заміну відповідача його правонаступником. Аналогічно заміну АТ «Укрсоцбанк» його правонаступником (АТ «Альфа-Банк») було здійснено ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 13 вересня 2022 року у справі № 755/18238/15-ц за позовом АТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості. Повноваження представника банку в суді підтверджені належними документами. Незгода заявника із судовими рішеннями, висновками щодо встановлених обставин та оцінкою доказів не є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень. Як на підставу касаційного оскарження ОСОБА_2 посилається на те, що суди не застосували правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17, від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17, Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 2-6315/11, Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2022 року у справі № 393/126/20, Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2766цс15. Визначаючи подібність правовідносин, Верховний Суд враховує правовий висновок, викладений в мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20), від 08 лютого 2022 року у справі № 2-7763/10 (провадження № 14-197цс21), згідно з якими на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими. У наведених заявником постановах викладено узагальнені висновки щодо процесуального правонаступництва та укладання кредитного договору відповідно до вимог законодавства, проте висновки, викладені в оскаржуваних судових рішеннях не суперечать вказаним висновкам. Крім того, у наведених постановах Верховного Суду висновки, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц вказала, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. З урахуванням того, що інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано відхилив, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»). Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Зважаючи на викладене, Верховний Суд, переглянувши рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень. Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 28 лютого 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 серпня 2022 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович