Постанова Київський апеляційний суд № 757/51921/20-ц

справа № 757/51921/20-ц головуючий у суді І інстанції Новак Р.В. провадження № 22-ц/824/8704/2023 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Фінагеєв В.О. П О С Т А Н О В А Іменем України 02 серпня 2023 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Головуючого судді Фінагеєва В.О., суддів Кашперської Т.Ц., Яворського М.А., за участю секретаря Лобоцької В.П., розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником ОСОБА_2 , на рішення Печерського районного суду міста Києва від 02 грудня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційний Банк «Приватбанк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Українське бюро кредитних історій» про захист честі, гідності та ділової репутації, відшкодування моральної шкоди, - В С Т А Н О В И В: У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом та просив визнати недостовірною та такою, що порушує його право на недоторканість ділової репутації інформацію, яка міститься в кредитній історії на ім?я ОСОБА_1 , зокрема, інформацію щодо фінансового зобов`язання перед АТ КБ «Приватбанк»; зобов`язати АТ КБ «Приватбанк» не пізніше наступного дня після набрання законної сили рішенням суду, спростувати недостовірну інформацію щодо наявності заборгованості, яка міститься в кредитній історії на ім?я ОСОБА_1 ; зобов`язати ТОВ «Українське бюро кредитних історій» не пізніше наступного дня після набрання законної сили рішенням суду, вилучити з усіх баз даних ТОВ «Українське бюро кредитних історій» недостовірну інформацію щодо наявності заборгованості, яка міститься у кредитній історії на ім?я ОСОБА_1 ; стягнути солідарно з АТ КБ «ПРИВАТБАНК» та ТОВ «Українське бюро кредитних історій» на користь позивача суму відшкодування моральної шкоди, яка становить 50 000 грн. за поширення недостовірної інформації, яка міститься в кредитній історії на ім?я ОСОБА_1 та перерахувати цю суму на його розрахунковий рахунок. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що в кредитній історії позивача міститься недостовірна інформація про фінансові зобов`язання, а саме про нібито наявну заборгованість позивача, як поручителя, за кредитним договором перед АТ КБ «Приватбанк» у сумі 274 187 грн. 53 коп. Позивач звернувся до ТОВ «Українське бюро кредитних історій» із заявою про вилучення інформації, в якій зазначив докази підтвердження того, що інформація в кредитній історії є недостовірною. В заяві позивач послався на рішення судів першої та апеляційної інстанцій, які набрали законної сили, і які свідчать про відсутність будь-якої заборгованості перед АТ КБ «Приватбанк». Листом від 25 вересня 2020 року за №1791 ТОВ «Українське бюро кредитних історій» рекомендувало позивачу звернутись за деталями по кредитному договору до кредитора безпосередньо. Листом від 23 жовтня 2020 року за №20.1.0.0.0/7-201020/4755, АТ КБ «ПриватБанк» зазначив про неможливість задоволення вимог позивача. Позивач вказує, що діями відповідачів йому завдано моральну шкоду, яку останній оцінює у розмірі 50 000 грн. Вказану суму позивач просить стягнути з кожного відповідача. Отже, неправомірними діями відповідачів, позивачу завдано моральних страждань, що є підставою для стягнення з них моральної шкоди у визначеному позивачем розмірі. Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 02 грудня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції через неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. В обґрунтування доводів апеляційної скарги позивач вказує про те, що з його боку було надано усі необхідні докази, що підтверджують обставини, на які він посилався, як на підставу своїх вимог і які мали значення для вирішення справи. В свою чергу, відповідачами зі свого боку навпаки всупереч наведеним нормам не було надано до суду першої інстанції жодних належних, допустимих і достовірних доказів, які мали значення для вирішення справи, для доведення, підтвердження та обґрунтування своєї позиції й тих обставин, на які вони посилалися, як на підставу своїх заперечень проти позову, але суд першої інстанції під час розгляду справи не приділив цьому належної уваги та провів суто однобічний розгляд, внаслідок чого надав неналежну оцінку матеріалам справи та дійшов до помилкових висновків. Крім того, дії суду першої інстанції під час розгляду даної справи повністю не узгоджуються із приписами процесуального законодавства України, оскільки суд систематично і безпідставно обмежував права позивача та не вчиняв своїх прямих обов`язків у встановленому ЦПК України порядку, чим було допущено порушення низки норм процесуального закону. Позивач зазначає, що основним та єдиним висновком суду першої інстанції в обґрунтування свого рішення стало те, що нібито права позивача не було порушено, але такий висновок не відповідає дійсним обставинам. Так, рішенням Дзержинського районного суду міста Харкова від 21 листопада 2013 року та ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 16 квітня 2014 року у справі № 2-10200/11 були встановлені обставини, які мають преюдиціальне значення та не потребують додаткового доказування (ч. 4 ст. 82 ЦПК України), але суд першої інстанції безпідставно проігнорував наведені судові рішення та встановлені в них факти. Зокрема, з наведених судових рішень слідує, що у позивача не існувало зобов`язання (заборгованості) перед відповідачем-1 у тому обсязі (розмірі), який зазначається в його кредитній історії, не кажучи про те, що зобов`язання в принципі є припиненим (недійсним), оскільки відповідний договір поруки було припинено (розірвано), та як наслідок були припинені усі правовідносини за ним саме на підставі рішення суду. У зв`язку з цим, кредитна історія позивача безсумнівно містить недостовірну інформацію про нібито заборгованість та фінансові зобов`язання позивача, яких не існує й не існувало в принципі, чим очевидно було порушено права позивача, не кажучи про те, що в кредитній історії навіть не було відображено відомостей щодо зазначених судових рішень, які стосуються припинення зобов`язання за кредитним правочином, а тому висновки суду першої інстанції з цього приводу є суто помилковими, необгрунтованими та такими, що не узгоджуються із приписами чинного законодавства України. Крім того, поширення негативної та недостовірної (неправдивої) інформації про позивача безсумнівно порушує його особисті немайнові права, зокрема право на недоторканість ділової репутації, а тому позивач має гарантоване законом право на належне відшкодування шкоди. У відзиві на апеляційну скаргу відповідач ТОВ «Українське бюро кредитних історій» вказує про те, що з інформації, яка міститься в кредитній історії позивача, вбачається, що кредитні договори було укладено з декількома фінансовими установами. За укладеними, спірними кредитними договорами є заборгованість, що свідчить про неналежне виконання взятих на себе кредитних зобов`язань позивачем. Підстав вважати, що вказані кредитні договори було укладено всупереч чинному законодавству відсутні. Станом на момент подачі позову до суду, доказів порушення вимог ст. 203, 215 ЦК України суду не було надано. Натомість, позивачем самостійно зазначено, що договір між ним та АТ КБ «ПриватБанк» було укладено, що за договором існувала заборгованість, яка змусила банк звернутися до суду за захистом свого порушеного права та стягнути заборгованість в судовому порядку. Отже, твердження позивача про те, що інформація, яка міститься в кредитній історії є неправдивою або такою, що не відповідає дійсності, є помилковим. Отже, відповідно до обставин справи, підстав вважати, що договір №МК-43-2 від 30 травня 2007 року недійсний, вчинено шляхом вчинення шахрайських дій тощо, немає. Оскільки на цей час не було встановлено та визнано факту відсутності кредитного договору, договір не був визнаний недійсним у судовому порядку, не був встановлений факт відсутності письмової згоди позивача на використання та розповсюдження інформації щодо нього, у відповідача не має підстав для спростування та вилучення такої інформації та, відповідно, позовні вимоги не можуть бути задоволені. Крім того, відповідно до викладених обставин та доказів, які надано до суду, жодним чином не простежується, в чому саме полягають моральні страждання позивача. Отже, позовні вимоги про стягнення моральної шкоди є незаконними та необгрунтованими. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, виходячи з наступного. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судом встановлено, що 17 березня 2006 року між позивачем та АТ КБ «Приватбанк» було укладено договір поруки № НАН2АК12180004, який забезпечував виконання зобов`язання за кредитним договором № НАН2AU12180004 від 17 березня 2006 року, укладеного між АТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_3 . Рішенням Дзержинського районного суду міста Харкова від 21 листопада 2013 року у справі №2-10200/11 визнано припиненими договір поруки №НАН2АК12180004 від 17 березня 2006 року між позивачем та АТ КБ «Приватбанк». Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 16 квітня 2014 року рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 21 листопада 2013 року залишено без змін. В кредитній історії позивача міститься інформація про фінансові зобов`язання, а саме про наявну заборгованість позивача, як поручителя, за кредитним договором від 17 березня 2006 року перед АТ КБ «Приватбанк» у сумі 274 187 грн. 53 коп. ОСОБА_1 звернувся до ТОВ «Українське бюро кредитних історій» із заявою про вилучення інформації, в якій зазначив докази, що інформація в кредитній історії є недостовірною. В заяві позивач послався на рішення судів першої та апеляційної інстанцій, які набрали законної сили, і які свідчать про відсутність будь-якої заборгованості перед АТ КБ «Приватбанк». Листом від 25 вересня 2020 року за №1791 ТОВ «Українське бюро кредитних історій» рекомендувало позивачу звернутись за деталями по кредитному договору до кредитора безпосередньо. Листом від 23 жовтня 2020 року за №20.1.0.0.0/7-201020/4755, АТ КБ «ПриватБанк» зазначив про неможливість задоволення вимог позивача. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що у діях відповідачів щодо висвітлення питань, пов`язаних з наявністю боргу в роздруківці, не міститься юридичного складу правопорушення про спростування недостовірної інформації, дана заборгованість була підставою пред`явленого позову і стосувалася його предмета, особисті немайнові права позивача не порушено. Позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження заподіяння йому моральної шкоди, понесених моральних страждань, та не доведено наявність такої шкоди, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вину останнього в її заподіянні. Апеляційний суд не може погодитися з висновками суду першої інстанції з наступних підстав. Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Відповідно до пункту 1 розділу III Прикінцеві положення Закону України «Про організацію формування та обігу кредитних історій» від 23 червня 2005 року № 2704-IV цей Закон набирає чинності через шість місяців з дня його опублікування. Закон України «Про організацію формування та обігу кредитних історій» набрав чинності 29 січня 2006 року. Згідно зі ст. 5 Закону джерелами формування кредитних історій є: відомості, що надаються Користувачем до Бюро за письмовою згодою суб`єкта кредитної історії відповідно до цього Закону; відомості державних реєстрів, інформація з інших баз даних публічного користування, відкритих для загального користування джерел за винятком відомостей (інформації), що становлять державну таємницю. Бюро має право отримувати відомості та інформацію, що зазначені у частині першій цієї статті, на договірних засадах. Органи або уповноважені особи (держателі, адміністратори державних реєстрів тощо) зобов`язані на запит Бюро надавати відомості з державних реєстрів в електронному вигляді (у форматі бази даних) у разі наявності письмової згоди суб`єктів інформації. Згідно з положеннями ч. 1 ст. 9 Закону інформація для формування кредитної історії надається користувачем до Бюро лише в разі наявності письмової згоди юридичної або фізичної особи, яка уклала кредитний правочин з користувачем. У статті 3 Закону України «Про організацію формування та обігу кредитних історій» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин) закріплено, зокрема, що: бюро кредитних історій (далі - Бюро) - юридична особа, виключною діяльністю якої є збір, зберігання, використання інформації, яка складає кредитну історію; кредитна історія - це сукупність інформації про юридичну або фізичну особу, що її ідентифікує, відомостей про виконання нею зобов`язань за кредитними правочинами, іншої відкритої інформації відповідно до Закону; користувач Бюро (далі - Користувач) - юридична або фізична особа - суб`єкт господарської діяльності, яка укладає кредитні правочини та відповідно до Договору надає і має право отримувати інформацію, що складає кредитну історію; кредитний правочин - правочин, за яким виникає, змінюється або припиняється зобов`язання фізичної або юридичної особи щодо сплати грошових коштів Користувачу протягом певного часу в майбутньому (в тому числі договір страхування); суб`єкт кредитної історії - будь-яка юридична або фізична особа, яка уклала кредитний правочин та щодо якої формується кредитна історія. У частині першій статті 4 Закону України «Про організацію формування та обігу кредитних історій» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин) визначено, зокрема, що принципами формування та доступу до інформації, яка складає кредитну історію, є: збір і надання інформації, що складає кредитну історію, виключно за згодою суб`єкта цієї кредитної історії. У частині першій статті 5 Закону України «Про організацію формування та обігу кредитних історій» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин) передбачено, зокрема, що джерелами формування кредитних історій є: відомості, що надаються Користувачем до Бюро за письмовою згодою суб`єкта кредитної історії відповідно до цього Закону. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 10 Закону України «Про організацію формування та обігу кредитних історій» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин) бюро вилучає з кредитної історії інформацію, яка передбачена пунктом 2 частини першої статті 7, у разі відсутності кредитного правочину, Договору або визнання їх недійсними. У пункті 5 частини третьої статті 2 ЦПК України вказано, що основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України). Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України). У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Зі змісту позовної заяви у справі, що переглядається в апеляційному порядку, спір виник між фізичною особою (позивачем) і бюро та банком (відповідачі) щодо: незаконності передання банком до кредитної історії позивача інформації про наявність кредитної заборгованості; незаконності внесення бюро інформації (запису) в кредитній історії щодо наявності кредитної заборгованості у позивача; зобов`язання бюро виключити недостовірну інформацію (запис) з кредитної історії позивача щодо наявності кредитної заборгованості. Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, рішенням Дзержинського районного суду міста Харкова від 21 листопада 2013 року у справі №2-10200/11 зокрема визнано припиненими договір поруки №НАН2АК12180004 від 17 березня 2006 року між позивачем та АТ КБ «Приватбанк». Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 16 квітня 2014 року рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 21 листопада 2013 року залишено без змін. Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Отже, рішенням Дзержинського районного суду міста Харкова від 21 листопада 2013 року та ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 16 квітня 2014 року у справі № 2-10200/11 були встановлені обставини, які мають преюдиціальне значення та не потребують додаткового доказування, а саме те, що договір поруки №НАН2АК12180004 від 17 березня 2006 року між позивачем та АТ КБ «Приватбанк» є припиненим, з моменту набрання рішенням суду законної сили, тобто з 16 квітня 2014 року. При цьому, як вбачається з матеріалів справи та сторонами не заперечується в Єдиному реєстрі наявності кредитної історії, формування та ведення якого здійснюється ТОВ «Українське бюро кредитних історій», в кредитній історії позивача наявна інформація про заборгованість позивача, як поручителя за кредитним договором від 17 березня 2006 року. Вказана інформація очевидно є недостовірною, оскільки позивач, як поручитель, не має перед АТ КБ «Приватбанк» жодної заборгованості з 16 квітня 2014 року. Згідно з ч. 1 ст. 5 Закону джерелами формування кредитних історій є: відомості, що надаються користувачем до Бюро за письмовою згодою суб`єкта кредитної історії відповідно до цього Закону; відомості державних реєстрів, інформація з інших баз даних публічного користування, відкритих для загального користування джерел за винятком відомостей (інформації), що становлять державну таємницю. Отже, відповідальним за надання достовірної інформації до Бюро кредитних історій, щодо наявної за позивачем заборгованості за договором поруки, є виключно АТ КБ «Приватбанк», який будучи обізнаним про наявність судового рішення про припинення поруки, без будь-яких законних підстав відмовив позивачу у внесенні змін до його кредитної історії, надавши відповідь на його запит, яка взагалі не стосувалася піднятих у ньому питань. За таких обставин, бездіяльність АТ КБ «Приватбанк» щодо не передання до ТОВ «Українське бюро кредитних історій» відомостей для внесення до кредитної історії позивача про відсутність у позивача заборгованості за кредитним договором від 17 березня 2006 року є незаконною. Оскільки договір поруки є припиненим, то у відповідності до пункту 1 частини першої статті 10 Закону України «Про організацію формування та обігу кредитних історій» інформація щодо наявної заборгованості позивача, як поручителя, підлягає вилученню з його кредитної історії. Згідно з положеннями ч. 1 ст. 9 Закону інформація для формування кредитної історії надається користувачем до Бюро лише в разі наявності письмової згоди юридичної або фізичної особи, яка уклала кредитний правочин з користувачем. Як встановлено судом під час перегляду справи в суді апеляційної інстанції, письмова згода ОСОБА_1 на передачу інформації для формування кредитної історії відсутня. Не зміг вказати на наявність такої згоди представник АТ КБ «Приватбанк» в судовому засідання суду апеляційної інстанції. Таким чином, апеляційний суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання недостовірною інформації, яка міститься в кредитній історії на ім?я ОСОБА_1 , зокрема, інформацію щодо наявного фінансового зобов`язання перед АТ КБ «Приватбанк»; зобов`язання ТОВ «Українське бюро кредитних історій» вилучити з усіх баз даних ТОВ «Українське бюро кредитних історій» недостовірну інформацію щодо наявності заборгованості ОСОБА_1 перед АТ КБ «Приватбанк», яка міститься у кредитній історії на ім?я ОСОБА_1 є обґрунтованими та підлягають задоволенню. Позовні вимоги ОСОБА_1 про зобов`язання АТ КБ «Приватбанк» не пізніше наступного дня після набрання законної сили рішенням суду, спростувати недостовірну інформацію щодо наявності заборгованості, яка міститься в кредитній історії на ім?я ОСОБА_1 , задоволенню не підлягають з наступних підстав. Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відтак, зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Способи захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють як закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається в статті 16 ЦК України. При цьому, вимога позивача щодо зобов`язання відповідача спростувати недостовірну інформацію не призведе до поновлення порушеного права позивача, оскільки не потягне за собою вилучення відповідної інформації з Бюро кредитних історій, а відтак є неефективним способом захисту, що є окремою достатньою підставою до відмови в задоволенні позову в цій частині. Що стосується вимоги про солідарне стягнення з відповідачів моральної шкоди у розмірі 50 000 грн., апеляційний суд вважає за необхідне зазначити наступне. Згідно зі статтею 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає зокрема у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до частини першої статті 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Під час вирішення спорів про відшкодування шкоди за статтею 1167 ЦК України доказуванню підлягає: факт спричинення шкоди, протиправність дій заподіювача шкоди і його вина, причинний зв`язок між протиправною дією та негативними наслідками. Відсутність хоча б одного з таких елементів виключає відповідальність за заподіяння шкоди. Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини заподіювана шкоди. У деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов`язок довести наявність шкоди та її розмір, протиправність поведінки заподіювача шкоди та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяною шкодою. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Таким чином, позивач повинен надати докази, як на підтвердження протиправних дій чи бездіяльності фізичної чи юридичної особи, так і докази спричинення йому моральної шкоди, а також наявності причинного зв`язку між діями, бездіяльністю заподіювача та спричиненою шкодою. Відповідно до статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Звертаючись до суду з позовом про відшкодування моральної шкоди, позивач зазначав про те, що поширення недостовірної інформації про наявність у нього заборгованості за кредитним договором завдало йому моральної шкоди, яка полягає у втратах немайнового характеру через приниження його ділової репутації, що призвело до зниження престижу та підриву довіри до позивача. Разом з тим, позивачем не надано суду жодних доказів на підтвердження зазначених обставин, та не доведено наявність такої шкоди, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вину останнього в її заподіянні. Відтак, позовні вимоги щодо відшкодування позивачу моральної шкоди задоволенню не підлягають. Враховуючи зазначене, висновки суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позову в повному обсязі не відповідають фактичним обставинам справи, судом неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, що у відповідності до ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду та ухвалення нового рішення по суті вимог позивача. Згідно з ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. При подачі позовної заяви в частині задоволених позовних вимог за дві вимоги немайнового характеру позивач сплатив 1 681 грн. 60 коп. судового збору (840,8*2). При подачі апеляційної скарги в частині задоволених позовних вимог позивачем сплачено 2 522 грн. 40 коп. судового збору. В загальному розмірі при подачі позовної заяви та апеляційної скарги позивачем сплачено 4 204 грн. судового збору. Оскільки апеляційний суд приходить до висновку щодо наявності підстав до часткового задоволення позову, то сплачений позивачем судовий збір підлягає стягненню з відповідачів в рівних частинах, а саме по 2 102 грн. з кожного (4 204/2). При цьому, вимоги позивача про покладання на відповідачів солідарного обов`язку з відшкодування понесених позивачем судових витрат задоволенню не підлягають, оскільки такі вимоги не ґрунтуються на положеннях чинного законодавства. На підставі викладеного та керуючись статтями 374, 376, 381, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , задовольнити частково. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 02 грудня 2021 року скасувати та ухвалити нове судове рішення. Позов ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційний Банк «Приватбанк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Українське бюро кредитних історій» про захист честі, гідності та ділової репутації, відшкодування моральної шкоди задовольнити частково. Визнати недостовірною та такою, що порушує право на недоторканість ділової репутації ОСОБА_1 інформацію, яка міститься в кредитній історії на ім?я ОСОБА_1 , зокрема, інформацію щодо наявного фінансового зобов`язання перед Акціонерним товариством Комерційний банк «Приватбанк». Зобов`язати Товариство з обмеженою відповідальністю «Українське бюро кредитних історій» вилучити з усіх баз даних ТОВ «Українське бюро кредитних історій» недостовірну інформацію щодо наявності заборгованості ОСОБА_1 перед АТ КБ «Приватбанк», яка міститься у кредитній історії на ім?я ОСОБА_1 . В задоволенні решти позовних вимог відмовити. Стягнути з Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк», місце знаходження: вул. Грушевського, 1Д, м. Київ, ідентифікаційний код - 14360570, на користь ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер - НОМЕР_1 , судовий збір у розмірі 2 102 (дві тисячі сто дві) гривні. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Українське бюро кредитних історій», місце знаходження: вул. Грушевського, 1Д, м. Київ, ідентифікаційний код - 33546706, на користь ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер - НОМЕР_1 , судовий збір у розмірі 2 102 (дві тисячі сто дві) гривні. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Повне судове рішення складено 03 серпня 2023 року. Головуючий Фінагеєв В.О. Судді Кашперська Т.Ц. Яворський М.А.