Постанова 4855 № 320/974/23

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 320/974/23 Суддя (судді) першої інстанції: Леонтович А.М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 серпня 2023 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі: головуючого - судді Ключковича В.Ю., суддів Беспалова О.О., Парінова А.Б., розглянувши у письмовому провадженні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 28 лютого 2023 року, прийнятого у порядку письмового провадження, у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Служби безпеки України у м. Києві та Київській області про визнання протиправною бездіяльність, - В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Служби безпеки України у м. Києві та Київській області, в якому просив суд: визнати протиправною бездіяльність Головного управління Служби Безпеки України в м. Києві та Київської області відносно ОСОБА_1 стосовно несвоєчасного остаточного розрахунку при звільненні; зобов?язати Головне управління Служби безпеки України в м. Києві та Київської області виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку за період з 19.08.2019 по 08.11.2022 відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100; встановити судовий контроль за виконанням судового рішення в адміністративній справі по позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління Служби безпеки України в м. Києві та Київської області про визнання бездіяльності протиправною та зобов?язання вчинити певні дії шляхом зобов?язання Головного управління Служби безпеки України в м. Києві та Київської області подати у строк 30 (тридцять) днів з дня набрання судовим рішенням законної сили звіт про виконання рішення Київського окружного адміністративного суду. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 28.02.2023 у задоволенні адміністративного позову відмовлено. Не погоджуючись із вказаним рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, з підстав порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, в якій просить скасувати рішення Київського окружного адміністративного суду від 28.02.2023 та задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Позивач зазначає, що суд на підставі ст. 117 Кодексу законів про працю України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при непроведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець доведе відсутності в ньому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодаві не виключає його відповідальності. Наведена позиція узгоджується з правовою позицією П`ятого апеляційного адміністративного суду від 11.02.2020 по справі № 420/3341/19. Крім того, відповідно до п. 2.2 Рішення Конституційного суду України № 4-рп від 22.02.2012, аналіз статей 116,117 Кодексу законів про працю України свідчить про те, що навиплата звільненому працівнику всіх сум, що належать йому від власника або уповноважним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, є день фактичного розрахунку. Позивач зазначає, що при зверненні до суду з позовною заявою щодо нарахування та виплату грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки позивач не мав можливості звернутись із вимогами щодо нарахування та виплати середнього заробітку за весь час затримки, оскільки по-перше, вважає що це передчасна вимога, а по-друге період, за який можливо стягнути середній заробіток за весь час затримки - з дня звільнення працівника по день нарахування та виплати належної до сплати заборгованості (грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки). На час звернення з позовними вимогами щодо виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки він не міг визначити дату нарахування та виплати суми, належної до виплати. Щодо твердження суду першої інстанції «позивач був звільнений з військової служби у серпні 2019, і безпосередньо після звільнення у нього не виникло зауважень щодо нарахованих і виплачених йому сум», то позивач вказує, що не мав підстав для сумнівів у добросовісності роботодавця щодо нарахування та виплати його грошового забезпечення, отже вбачається не зловживання своїм правом, а саме порушення роботодавцем статті 117 Кодексу законів про працю України. 05.07.2023 до Шостого апеляційного адміністративного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач просить відмовити в задоволенні такої, а оскаржуване рішення залишити без змін. Відповідач наголошує, що до моменту звільнення позивач добровільно проходив саме військову службу на військових посадах в органах Служби безпеки України на підставі відповідного контракту про проходження військової служби. Таким чином, відповідач походить до наступних правових висновків: у момент звільнення із військової служби позивач не перебував у трудових відносинах із органом СБУ, не був його працівником, не реалізовував право на працю, а відбував військову службу (виконував військовий обов`язок) у добровільному порядку за контрактом; військовослужбовець, який уклав із органом СБУ контракт про проходження військової служби, не міг у 2019 році та раніше й надалі не може одночасно перебувати із цим органом у трудових відносинах, а працівник, який уклав трудовий договір із органом СБУ - на підставі такого договору проходити військову службу, що стосувалося й позивача до його звільнення з військової служби; звільнення позивача з військової служби у 2019 році відбулось не внаслідок вичерпання чи припинення трудового договору (трудових відносин), якого й не існувало, а у зв`язку із завершенням строку контракту про проходження військової служби, яким трудові відносини не породжувалися і не регулювалися; грошове забезпечення військовослужбовця СБУ, тобто позивача, і заробітна плата будь-якого працівника, який уклав трудовий договір із СБУ, були у 2019 році й дотепер залишаються різними матеріальними об`єктами дійсності, відмінними юридичними поняттями; позивач при звільненні з військової служби із ГУ СБУ не отримував заробітної плати, у зв`язку з чим визначити її середню величину для позивача згідно із Порядком обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 або будь-яким іншим способом неможливо. «Середнє грошове забезпечення» з метою взяття відповідальності, встановленої ст. 117 Кодексу законів про працю України, не обчислюється на підставі Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100, оскільки останнім такого джерела доходів не передбачено. Зарплата працівника і грошове забезпечення військовослужбовця СБУ можуть співвідноситися хіба що лише за найменуваннями їх окремих складових елементів, розміри, порядок і основи формування яких, все одно, є тепер й у 2019 році були відмінними; законодавство про працю не регулювало у 2019 році правовідносини ні щодо звільнення з військової служби позивача, ні щодо його як військовослужбовця грошового забезпечення та здійснення виплат на користь позивача у зв`язку із його звільненням; положеннями законодавства України (Законів України «Про Службу безпеки України», «Про військовий обов`язок і військову службу», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «Положення про проходження військової служби військовослужбовцями Служби безпеки України», затвердженого указом Президента України від 27.12.2007 № 1262/2007, постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб»), яке регулювало у 2019 році правовідносини щодо звільнення з військової служби, нарахування і сплату військовослужбовцям СБУ грошового забезпечення, не передбачено того, щоб воно на підставі ст. 4 Кодексу законів про працю України було прийнято відповідно до цього Кодексу. Також цим законодавством не утверджено норм права, які б покладали на відповідача визначену ст. 117 Кодексу законів про працю України відповідальність перед позивачем як особою, звільненою із військової служби з органу СБУ. Також відповідач зауважує, що грошова компенсація за не використані у ході військової служби дні додаткових відпусток мала сплачуватися позивачу, як військовослужбовцю, не обов`язково при звільненні (19.08.2019), а у рік звільнення відповідно до абз. 3 п. 14 ст. 10-1 закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Порушення такого строку могло оскаржуватись у загальному порядку, чим позивач раніше й скористався, ініціювавши справу № 320/3036/22, за результатами якої його позовні вимоги судом задоволено у повному обсязі. Надалі жодних затримок із виплатою позивачу грошової компенсації за не використані ним дні додаткових відпусток за 2018-2019 роки завдяки добровільному і своєчасному виконанню відповідачем судового рішення, ухваленого іменем України у справі № 320/3036/22, не відбулось. Відтак, відповідач вважає, що його бездіяльність, тим паче протиправна, у даному випадку відсутня. Керуючись частинами 1 та 2 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Як вбачається з матеріалів справи, позивач з 10.08.2009 проходив військову службу в органах Служби безпеки України на посадах офіцерського оперативного та керівного складу й 19.08.2019 був звільнений у запас у зв`язку з закінченням строку контракту, на підставі положень п.п. "а" п. 2 ч. 5 ст. 26 Закону України "Про військовий обов`язок та військову службу". Вважаючи, що відповідач при звільненні протиправно не виплатив позивачу грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки за 2018-2019 роки, як учаснику бойових дій, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби, ОСОБА_1 звернувся до відповідача з заявою, у якій просив нарахувати та виплатити компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки за 2018-2019 роки. Відповідач відмовив позивачу у виплаті грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 16.09.2022 по справі № 320/3036/22 зобов`язано Головне управління Служби безпеки України у м. Києві та Київській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2018 - 2019 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 19.08.2019. На виконання рішення Київського окружного адміністративного суду від 16.09.2022 по справі № 320/3036/22 позивач 08.11.2022 отримав від відповідача грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку, як учаснику бойових дій в сумі 15 569,46 грн. Оскільки, грошова компенсація виплачена не вчасно, позивач звернувся до суду з вимогою про зобов`язання відповідача виплатити йому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої виходив з того, що у справі № 825/742/16 Верховний Суд з`ясував, що спір щодо невиплачених при звільненні сум між роботодавцем і працівником виник більш ніж через півтора роки після звільнення. З урахуванням викладеного Верховний Суд дійшов висновку, що у такому випадку підстави для застосування положень статті 117 Кодексу законів про працю України відсутні. У даній справі, позивач був звільнений з військової служби у серпні 2019, і безпосередньо після звільнення у нього не виникло зауважень щодо нарахованих і виплачених йому сум. Звертаючись до суду із позовом про стягнення заборгованості з виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки у листопаді 2021 року, позивач також не ставив питання про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку. З огляду на викладене суд першої інстанції прийшов до висновку, що в діях позивача є ознаки зловживання своїм правом та намагання збагатитися за рахунок відповідача, підстав для задоволення позову не встановлено. Переглядаючи справу за наявними у ній доказами, перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів зазначає про таке. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. На виконання ст. 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей. Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України від 20.12.1991 № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-ХІІ). За визначенням, що міститься у ст. 1 Закону № 2011-ХІІ соціальний захист військовослужбовців - це діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом. На виконання ч. 2 ст. 1-2 Закону № 2011-ХІІ у зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації. На виконання абз. 1 ч. 1 ст. 9 Закону № 2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону № 2011-ХІІ до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Як встановлено вище, Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 16.09.2022 по справі № 320/3036/22 зобов`язано Головне управління Служби безпеки України у м. Києві та Київській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2018 - 2019 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 19.08.2019. На виконання рішення Київського окружного адміністративного суду від 16.09.2022 по справі № 320/3036/22 позивач 08.11.2022 отримав від відповідача грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку, як учаснику бойових дій в сумі 15 569,46 грн. Отже, остаточний розрахунок був проведений з позивачем 08.11.2022, тобто не в день звільнення (19.08.2019). Відтак, колегія суддів приходить до висновку про обґрунтованість тверджень позивача, що бездіяльність відповідача щодо несвоєчасного повного розрахунку при звільненні є протиправною. На виконання ст. 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму. Стаття 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті. За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Дійсно, непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується порядку та умов визначення норм оплати праці та порядку вирішення спорів щодо оплати праці, оскільки вказана категорія осіб отримує грошового забезпечення. Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати компенсації за невикористану додаткову відпустку) не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Такі питання врегульовано нормами КЗпП України. Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, вважає за можливе застосувати до даних правовідносин, які виникають під час звільнення військовослужбовців з військової служби вказані норми КЗпП України. Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у справах №806/1899/17 та №823/1023/16. Так, згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 15.09.2015 у справі №21-1765а15, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум. Розглядаючи питання щодо можливості відступу від зазначеної правової позиції Верховного Суду України, Велика Палата Верховного Суду у справі № 821/1083/17 надала оцінку доводам касаційної скарги відповідача щодо необхідності застосування до спірних правовідносин тлумачення, наведеного у п. 57 рішення Європейського суду з прав людини в справі «Меньшакова проти України». У цьому рішенні ЄСПЛ зауважив, що відповідно до ст. 117 КЗпП України «при відсутності спору щодо суми» заборгованості із заробітної плати, звільнені працівники мають право на компенсацію за несвоєчасну виплату такої заборгованості за період «фактичного розрахунку» (ч. 1 ст. 117), а «при наявності спору про розміри сум» заборгованості із заробітної плати компенсація повинна бути виплачена, якщо спір вирішено на користь працівника (ч. 2 ст. 117). Також ЄСПЛ звернув особливу увагу на те, що ч. 2 ст. 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від ч. 1 ст. 117 КЗпП України. Таким чином, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом» (параграф 57 підрозділу «В. Суть» розділу І рішення від 08.04.2010 («Стверджуване порушення п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції»). За наслідком розгляду справи №821/1083/17 Велика Палата Верховного Суду сформулювала такі висновки: - умовами застосування ч. 1 ст. 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку; під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо); - аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію ст. 117 КЗпП України, однак воно не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно; - оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення. Відповідно до ст. 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені ст. 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена ст. 117 КЗпП України. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. Із системного тлумачення положень частин 1 та 2 ст. 117 КЗпП України можна дійти висновку, що ч. 1 цієї статті стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником, а ч. 2 ст. 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору. Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в ч. 1 ст. 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення. Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення. Подібна правова позиція щодо застосування статей 116, 117 КЗпП України до спорів про стягнення з роботодавця середнього заробітку працівника за час затримки розрахунку при звільненні, які виникли після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати, викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.05.2020 № 810/451/17, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 25.11.2021 у справі № 580/723/20. Зважаючи на вказане вище, колегія суддів приходить до висновку, що до спірних правовідносин застосуванню підлягають положення ст. 117 КЗпП України, оскільки на момент звільнення ОСОБА_1 не було виплачено всіх належних йому сум. Згідно п. 3 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок № 100) при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження включаються: основна заробітна плата; доплати і надбавки (за надурочну роботу та роботу в нічний час; суміщення професій і посад; розширення зон обслуговування або виконання підвищених обсягів робіт робітниками-почасовиками; високі досягнення в праці (високу професійну майстерність); умови праці; інтенсивність праці; керівництво бригадою, вислугу років та інші); виробничі премії та премії за економію конкретних видів палива, електроенергії і теплової енергії; винагорода за підсумками річної роботи та вислугу років тощо. Відповідно до абз. 3 п. 2 Порядку № 100 у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. За приписами пунктів 5, 8 Порядку № 100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати. Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Колегія суддів, обізнана, що за приписам Порядку обчислення середньої заробітної плати, суди мають здійснити розрахунок суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, втім керуючись ч. 2 ст. 11 КАС України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять. Щодо позовної вимоги встановити судовий контроль за виконанням відповідачем судового рішення, зобов`язавши, у встановлений судом строк, подати звіт про його виконання, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до ст. 370 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом. На виконання ч. 1 ст. 382 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення. Так, вимога щодо подачі звіту про виконання судового рішення слугує стимулюючим засобом для його виконання. Втім, зобов`язати надати сторону звіт про виконання рішення суду є правом суду, а не обов`язок. Матеріали судової справи не містять жодного доказу того, що відповідач може ухилятися від виконання судового рішення, тому, на думку колегії суддів, відсутні обґрунтовані підстави для зобов`язання відповідача подати суду такий звіт. Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. Таким чином, доводи апеляційної скарги у знайшли своє підтвердження, а тому таку необхідно задовольнити частково. Згідно п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення. Відповідно до ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що порушення норм матеріального права та невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, призвело до помилкового вирішення справи, а тому рішення суду першої інстанції слід скасувати та ухвалити нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги в частині. Судові витрати за наслідком апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції у даній справі не підлягають розподілу. Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 317, 321, 322, 328 КАС України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Київського окружного адміністративного суду від 28 лютого 2023 року скасувати та ухвалити нову постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Служби безпеки України у м. Києві та Київській області про визнання протиправною бездіяльність - задовольнити частково. Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Служби Безпеки України в м. Києві та Київської області щодо несвоєчасного остаточного розрахунку при звільненні ОСОБА_1 ; Зобов?язати Головне управління Служби безпеки України в м. Києві та Київської області виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за період з 19 серпня 2019 року по 08 листопада 2022 року, відповідно до ст. 117 Кодексу законів про працю України та Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100; В задоволенні інших позовних вимог - відмовити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає Головуючий суддя В.Ю. Ключкович Судді О.О. Беспалов А.Б. Парінов