Постанова 4813 № 521/19357/18

Номер провадження: 22-ц/813/206/23 Справа № 521/19357/18 Головуючий у першій інстанції Коблова О. Д. Доповідач Комлева О. С. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08.08.2023 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі: головуючого-судді Комлевої О.С., суддів: Вадовської Л.М., Сєвєрової Є.С., з участю секретаря Виходець А.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Військової академії (м. Одеса) на рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 30 травня 2019 року, постановленого під головуванням судді Коблової О.Д., повний текст рішення складений 10 червня 2019 року, по цивільній справі за позовомВійськової академії (м. Одеса) до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа Малиновська районна адміністрація Одеської міської ради в особі органу опіки та піклування про усунення перешкод в користуванні приміщенням, - в с т а н о в и в: У листопаді 2018 року Військова академія (м. Одеса) звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа Малиновська районна адміністрація Одеської міської ради в особі органу опіки та піклування про усунення перешкод в користуванні приміщенням, в якому просила зобов`язати ОСОБА_1 , ОСОБА_2 усунути перешкоди у здійсненні Військовою академією (м. Одеса) права користування та розпорядженням приміщенням №208 в будинку НОМЕР_1 військового містечка НОМЕР_2 за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом виселення. В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначив, що у 1997 році ОСОБА_1 проходячи військову службу в Одеському інституті Сухопутних військ за погодженням начальника інституту на період проходження військової служби був вселений з членами його сім`ї до спірної кімнати №208, що знаходиться на території військового містечка. Спеціальний ордер на вселення не отримував. На квартирному обліку в житловій комісії Військової академії ОСОБА_1 не перебуває, крім того має у власності 1/2 квартири, що знаходиться за адресою АДРЕСА_2 . На даний час спірне приміщення відповідач разом з сім`єю займає, але фактично там не мешкає,при цьому не є ані військовослужбовцем, ані працівником ЗСУ, а відтак відсутні будь-які правові підстави для подальшого зайняття відповідачами приміщення 208 буд. 87 військового містечка

17. Рішенням Малиновського районного суду міста Одеси від 30 травня 2019 року у задоволенні позову Військової академії (м. Одеса) відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду, Військова академія (м. Одеса) звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити, посилаючись на те, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим, ухваленим в результаті неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи. В обґрунтування своєї апеляційної скарги апелянт зазначав, що статусу службового житла або статусу гуртожитку будівля АДРЕСА_3 не має та являється військовим майном. Військовослужбовцям тимчасово дозволяється розміститися в даній будівлі. На квартирному обліку в житловій комісії Військової академії ОСОБА_1 не перебуває, крім того має у власності 1/2 квартири, що знаходиться за адресою АДРЕСА_2 . На переконання апелянта відповідачі є недобросовісними володільцями майна та зобов`язані повернути майно Військовій академії. Щодо висновку Малиновської районної адміністрації ОМР про недоцільність виселення неповнолітнього сина ОСОБА_1 з приміщення, апелянт зазначив, що позивач не заявляв позовних вимог стосовно нього, тому цей висновок не слід брати до уваги. Відзиву до суду надано не було. Відповідно до ч.3 ст.360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду судового рішення. Протоколом автоматизованого розподілу від 14 серпня 2019 року визначений склад колегії суддів під головуванням судді Гірняк Л.А. для розгляду справи (а.с. 181 т. 1). Ухвалою Одеського апеляційного суд від 15 жовтня 2019 року провадження у справі з апеляційною скаргою Військової академії (м. Одеса) було відкрито (а.с. 198-199 т. 1). Ухвалою Одеського апеляційного суду від 17 січня 2020 року справа призначена до розгляду (а.с. 207 т. 1). Відповідно до рішення Вищої ради правосуддя №126/0/15-23 від 21 лютого 2023 року суддю ОСОБА_3 було звільнено з посади у зв`язку з поданням заяви про відставку (а.с. 1 т. 2). Відповідно до протоколу повторного розподілу справи за допомогою автоматизованої системи документообігу суду від 16 березня 2023 року цивільна справа передана головуючому-судді (суддя-доповідач) Комлевій О.С. зі складом колегії суддів,з урахуванням навантаження на суддів Одеського апеляційного суду (а.с. 2 т. 2). Ухвалою Одеського апеляційного суду від 21 березня 2023 року цивільна справа за апеляційною скаргою Військової академії (м. Одеса)прийнята до провадження та призначена до розгляду (а.с. 3 т. 2). В судове засідання, призначене на 08 серпня 2023 року учасники справи не з`явилися, були сповіщені належним чином у відповідності до ч. 8 ст. 128 ЦПК України (а.с. 24-26, 31-34 т. 2). Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду. Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі №348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а не можливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи. Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, усвідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу у відсутність учасників справи, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи, явка яких не визнавалась апеляційним судом обов`язковою. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав. Згідно ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. У відповідності до ст. 367ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до ст. 375ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Статтею 81 ЦПК України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_1 проходив службу в Збройних Силах України з 01.08.1990 року по 27.11.2006 року. При цьому, в період з 26.11.1996 року по 27.11.2006 року ОСОБА_1 проходив військову службу на різних посадах в Одеському інституті Сухопутних військ. Данні обставини підтверджуються записами у військовому квитку ОСОБА_1 . Серія НОМЕР_3 . З 11.07.1994 року по 26.11.1996 року ОСОБА_1 перебував на квартирному обліку у військовій частині НОМЕР_4 як військовослужбовець, що потребує поліпшення житлових умов. Це підтверджується довідкою № 15 від 24.03.2003 року, виданою начальником КЕЧ Миколаївського гарнізону. Рішенням житлової комісії інституту Сухопутних військ від 16.11.2002 року майора ОСОБА_1 прийнято на квартирний облік та включено в чергу на отримання житлових приміщень з 22.11.2000 року, склад сім`ї 1 особа, що слідує з витягу з протоколу № 9 засідання житлової комісії ОІСВ від 16.11.2002 року. У 1997 році ОСОБА_1 разом із дружиною ОСОБА_2 на підставі дозволу начальника Одеського інституту Сухопутних військ були вселені у кімнату 208 гуртожитку для сімей офіцерів, який належав інституту і був розташований на його території за адресою: АДРЕСА_4 . Дана обставина підтверджується доданою позивачем до своєї позовної заяви копією рапорту ОСОБА_1 з проханням про вселення його до гуртожитку загальновійськового факультету, на якому начальником Одеського інституту Сухопутних військ у письмовому вигляді надано дозвіл на таке вселення. Ця обставина визнається відповідачами. ОСОБА_1 зі своєю сім`єю постійно проживає та зареєстровані у кімнаті № 208 зазначеного гуртожитку. Разом з ОСОБА_1 і ОСОБА_2 мешкають їх діти: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Місце проживання ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та їхніх дітей зареєстровано за адресою: АДРЕСА_5 . Зокрема, ОСОБА_1 зареєстрований за вказаною адресою з 22.11.2000 року, ОСОБА_2 зареєстрована за цією ж адресою з 30.09.2005 року, ОСОБА_6 зареєстрований з 30.09.2005 року, а ОСОБА_7 - з 30.08.2010 року. Факт проживання та реєстрації ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та їхніх дітей за зазначеною адресою підтверджується довідкою (випискою з домової книги про склад сім`ї та прописку), виданою Військовою академією (м. Одеса) ОСОБА_1 07.05.2012 р. за № 22/7/63Ц62, довідками (виписками з домової книги про склад сім`ї та реєстрацію), виданими Військовою академією (м. Одеса) ОСОБА_1 29.07.2014 р. за № 159 і 14.12.2016 р. за №

513. Цей же факт доводиться доданою позивачем до своєї позовної заяви довідкою (випискою з домової книги про склад сім`ї та реєстрацію), виданою ОСОБА_8 . Військовою академією (м. Одеса) у 2018 році та відмітками у паспортах ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про реєстрацію місця проживання. Наказом начальника Генерального штабу - Головнокомандувача Збройних Сил України (по особовому складу) від 14.11.2006 року № 387 підполковника ОСОБА_1 , старшого викладача кафедри озброєння бойових машин та вогневої підготовки загальновійськового факультету Одеського інституту Сухопутних військ, було звільнено з військової служби у запас за пунктом 63 підпункт «г» (у зв`язку зі скороченням штатів). При цьому, в пункті 9 зазначеного наказу вказано, що підполковник ОСОБА_1 звільняється у зв`язку з реформуванням Збройних Сил України із залишенням на квартирному обліку для позачергового отримання житла за рахунок житлового фонду Міністерства оборони України. Це підтверджується витягом з наказу начальника Генерального штабу - Головнокомандувача Збройних Сил України (по особовому складу) від 14.11.2006 року №

387. Наказом начальника Одеського інституту Сухопутних військ (по стройовій частині) від 27.11.2006 року № 254 підполковника ОСОБА_1 , старшого викладача кафедри озброєння бойових машин та вогневої підготовки загальновійськового факультету Одеського інституту Сухопутних військ, було виключено із списків особового складу інституту, всіх видів забезпечення і направлено для зарахування на військовий облік до ІНФОРМАЦІЯ_3 . При цьому, в параграфі 1 зазначеного наказу вказано, що підполковник ОСОБА_1 житлом від МО України не забезпечувався, звільняється з залишенням в гарнізонній черзі для позачергового отримання житла за рахунок житлового фонду МО України. Це підтверджується витягом з наказу начальника Одеського інституту Сухопутних військ (по стройовій частині) від 27.11.2006 року №

254. Відмовляючи у задоволені позову Військової академії (м. Одеса) про усунення перешкод у користуванні приміщенням, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 хоча і припинив свої відносин проходження військової служби з МО України, його, у відповідності до приписів статей 124 і 125 ЖК України, не може бути виселено із вищевказаної кімнати в гуртожитку без надання іншого жилого приміщення Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, з огляду на таке. Згідно зі статтею 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України). З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. За змістом статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку (частина перша статті 109 ЖК України). Відповідно до частини третьої статті 116 ЖК України осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення. Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. «Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). Європейський суд з прав людини вказав, що «коли національні органи судової влади дійшли висновку, що вселення не відповідало чинним правовим положенням, вони надали цьому аспекту першочергове значення, жодним чином не врівноваживши його з аргументами заявників, що цей захід покладе на них надмірний тягар. Крім того, жодним чином не було розглянуто такі питання, як те, що з моменту вселення заявників разом із другим заявником до спірного житлового приміщення пройшло дванадцять років; та, що заявники виконали все, що від них вимагалось для належної реєстрації компетентним органом влади їх наймачами та, що протягом усього відповідного періоду вони добросовісно сплачували всі платежі, пов`язані з найманням. Підхід, застосований національним судами, сам по собі є проблематичним, оскільки він призвів до того, що вони не оцінили пропорційність виселення заявників. Із цього приводу суд звертає увагу на аргумент Уряду, що будь-яке право на тимчасове зайняття відповідного житлового приміщення було тісно пов`язане зі статусом військовослужбовця другого заявника та, що це право було втрачено у зв`язку з його звільненням з військової служби. Суд у принципі готовий визнати, що цей аргумент міг бути важливим для вирішення питання щодо пропорційності. Проте його не було включено до обґрунтування національного суду, який ухвалив рішення про виселення. Отже, аргументи Уряду з цього приводу мають бути відхилені. Суд уже констатував порушення статті 8 Конвенції в інших справах, коли у контексті провадження щодо виселення заявники не могли вимагати здійснення оцінки пропорційності такого втручання. Суд не знаходить підстав, щоб дійти іншого висновку у цій справі. Отже, Суд доходить висновку, що було порушення статті 8 Конвенції» (SADOVYAK v. UKRAINE, № 17365/14, § 32 - 35, ЄСПЛ, від 17 травня 2018 року). Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується. Забезпечення житлом військовослужбовців, які були звільнені з військової служби у зв`язку з реформуванням Збройних Сил України, є однією з державних гарантії соціального захисту таких осіб. Ці гарантії знайшли своє відображення та були закріплені у Законі України «Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у зв`язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей». Пунктом 8 статті 1 вказаного Закону (в редакції від 31.03.2005 року, що діяла на момент звільнення ОСОБА_1 з військової служби у зв`язку з реформуванням Збройних Сил України), було встановлено, що особи, які звільнилися з військової служби і потребують поліпшення житлових умов, протягом трьох років після звільнення забезпечуються житловими приміщеннями у порядку, передбаченому законодавством, або мають право на одержання кредитів на індивідуальне будівництво чи придбання житла з погашенням їх за рахунок коштів Державного бюджету України. Наведені норми Закону України «Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у зв`язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей» кореспондуються з нормами Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Так, відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у межах норм і відповідно до вимог, встановлених Житловим кодексом Української PCP, іншими законами, в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. А згідно частини 9 цієї ж статті військовослужбовці, що перебувають на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, при звільненні з військової служби в запас або у відставку за віком, станом здоров`я, а також у зв`язку із скороченням штатів або проведенням інших організаційних заходів, у разі неможливості використання на військовій службі залишаються на цьому обліку у військовій частині до одержання житла державного житлового фонду або за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення, а в разі її розформування - у військових комісаріатах і квартирно-експлуатаційних частинах районів та користуються правом позачергового одержання житла. У свою чергу порядок забезпечення військовослужбовців житлом врегульований постановою Кабінету Міністрів України № 1081 від 03.08.2006 року «Про затвердження Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями». Згідно пункту 29 зазначеного Порядку військовослужбовці, які перебувають на обліку при звільненні з військової служби в запас або у відставку за віком, станом здоров`я, а також у зв`язку із скороченням штатів або проведенням інших організаційних заходів, у разі неможливості використання на військовій службі залишаються на обліку у військовій частині до одержання житла з державного житлового фонду, а в разі розформування військової частини - у військовому комісаріаті і квартирно-експлуатаційному органі та користуються правом позачергового одержання житла. А відповідно до приписів пункту 30 зазначеного Порядку військовослужбовці знімаються з обліку у разі: поліпшення житлових умов, внаслідок чого відпала потреба в наданні житла; засудження військовослужбовця до позбавлення волі на строк понад шість місяців, крім умовного засудження; звільнення з військової служби за службовою невідповідністю, у зв`язку з систематичним невиконанням умов контракту військовослужбовцем; подання відомостей, що не відповідають дійсності, але стали підставою для зарахування на облік; в інших випадках, передбачених законодавством. З аналізу наведених правових норм вбачається, що на ОСОБА_1 , як на звільненого із служби у зв`язку з реформуванням Збройних Сил України військовослужбовця, та на членів його сім`ї розповсюджуються певні державні гарантії соціального захисту, які полягають в обов`язку держави позачергово забезпечити цих осіб житлом для постійного проживання. Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Виходячи з аналізу норм статей 124 і 125 ЖК України без надання іншого жилого приміщення не може бути виселено робітників і службовців, які хоча і припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, але відносяться до осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років, а також до осіб, звільнених у зв`язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників. Судом встановлено, що будівля 87, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , фактично є гуртожитком та багато років використовувалась під тимчасове житло для безквартирних військовослужбовців та членів їх сімей. ОСОБА_1 за рішенням командування Одеського інституту Сухопутних військ, в якому він на той час проходив військову службу, була надана жила площа в розташованому на території цього інституту за адресою: АДРЕСА_4 , гуртожитку для сімей військовослужбовців, та він разом з дружиною ОСОБА_2 і дітьми - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , вселився в кімнату № НОМЕР_5 зазначеного гуртожитку. При цьому, правомірність такого вселення Військовою академією (м. Одеса) не оспорювалась. В зазначеному гуртожитку колись Одеським інститутом Сухопутних військ, а зараз і Військовою академією (м. Одеси) створені всі умови для проживання та реєстрації місця проживання ОСОБА_1 , ОСОБА_10 та їхніх дітей. До того ж, Військова академія (м. Одеси) приймає від ОСОБА_1 оплату комунальних платежів за проживання в гуртожитку. На момент звільнення з військової служби ОСОБА_1 прослужив в Збройних Силах України понад 16 років, в тому числі в Одеському інституті Сухопутних військ - понад 10 років. Звільнено ОСОБА_1 було у зв`язку зі скороченням штатів Одеського інституту Сухопутних військ пов`язаним з реформуванням Збройних Сил України. Тому, хоча ОСОБА_1 і припинив свої відносин проходження військової служби з МО України, його, у відповідності до приписів статей 124 і 125 ЖК України, не може бути виселено із вищевказаної кімнати в гуртожитку без надання іншого жилого приміщення. Відповідно до частин 1, 2 статті 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Висновки суду про те, що ОСОБА_2 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 мають право разом з ОСОБА_1 проживати в кімнаті № НОМЕР_5 гуртожитку Військової академії (м. Одеси), розташованого в АДРЕСА_4 , на рівні з ним користуватися цим жилим приміщенням та не можуть бути виселеними із вищевказаної кімнати в гуртожитку без надання іншого жилого приміщення відповідають вимогам закону. Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції надав належну оцінку висновку наданому представником Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради про недоцільність виселення ОСОБА_1 , 1972 р.н., ОСОБА_2 , 1976 р.н., ОСОБА_6 , 2002 р.н., ОСОБА_7 , 2009 р.н. із кімнати АДРЕСА_6 . У справі, що переглядається, встановивши, що відповідачі зайняли житлове приміщення з дозволу начальника Одеського інституту Сухопутних військ, понад 16 років проживали в кімнаті № НОМЕР_5 без будь-яких заперечень з боку балансоутримувача будинку, суд першої інстанції з дотриманням передбачених Конвенцією принципів зробили правильний висновок про відмову в задоволенні позову. Такий правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі №759/4907/18. На підставі вищевикладеного, суд встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, оцінивши докази у справі, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному їх дослідженні, прийшов до обґрунтованого висновку про відмову у задоволені позову за його безпідставністю. Висновки суду відповідають вимогам закону, на які посилався суд під час розгляду справи і фактичним обставинам по справі, а також підтверджується зібраними по справі доказами. З вказаними висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів апеляційної інстанції. Доводи апеляційної скарги Військової академії (м. Одеса) про те, що відповідачі є недобросовісними володільцями майна та зобов`язані повернути майно Військовій академії, колегія суддів залишає без задоволення, оскільки ОСОБА_1 був звільнений з роботи у зв`язку зі скороченням штатів Одеського інституту Сухопутних військ пов`язаним з реформуванням Збройних Сил України, який надав йому житлове приміщення в користування. При цьому в статті 125 ЖК України визначено перелік осіб, які не можуть бути виселені зі службового житла у випадках, передбачених статтею 124 цього кодексу, без надання іншого жилого приміщення. Зокрема, не може бути виселено сім`ї військовослужбовців; осіб, звільнених у зв`язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників. Також колегія суддів звертає увагу, що Військова академія (м. Одеса) не оспорює правомірність вселення ОСОБА_1 у кімнату № НОМЕР_5 та приймає від ОСОБА_1 оплату комунальних платежів за проживання в гуртожитку Доводи про те, що статусу службового житла або статусу гуртожитку будівля АДРЕСА_3 не має та являється військовим майном, колегія суддів відхиляє, так як будівля 87, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , фактично є гуртожитком та багато років використовувалась під тимчасове житло для безквартирних військовослужбовців та членів їх сімей. Крім того, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди апелянта із висновками суду першої інстанції щодо встановлених обставин справи, ці доводи були предметом перевірки суду першої інстанції, який дав їм повну, всебічну та об`єктивну оцінку у своєму рішенні, проте повноваження суду апеляційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі «Пономарьов проти України» (Заява № 3236/03). Висновки суду відповідають вимогам закону, на які посилався суд під час розгляду справи і фактичним обставинам по справі, а також підтверджується зібраними по справі доказами. Також судом при прийнятті рішення були взяті до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності. Згідно з ч.2 ст.77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Відповідно до ч.2 ст.43 ЦПК України обов`язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі. За вимогами ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Одночасно, апеляційний суд звертає увагу на те, що за положеннями ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. За правилами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України). Належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій. Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об`єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом. Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. За ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32). Пункт 1ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41). Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів розглянувши справу в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги на момент винесення судового рішення, вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, рішення суду відповідає фактичним обставинам справи, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин, доводи апеляційної скарги є безпідставними, всі доводи були розглянути судом першої інстанції при розгляді справи, та їм була надана відповідна правові оцінка, а тому суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для ухвалення нового рішення - не має. Судова колегія, розглянувши справу прийшла до висновку, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, в зв`язку з чим апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу і залишає рішення без змін. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389, 390ЦПК України, апеляційний суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргуВійськової академії (м. Одеса) залишити без задоволення. Рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 30 травня 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційного скарги до Верховного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст судового рішення складений 14 серпня 2023 року. Головуючий ______________________________________ О.С. Комлева Судді ______________________________________ Л.М. Вадовська ______________________________________ Є.С. Сєвєрова