Постанова 4855 № 640/27804/21

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/27804/21 Суддя (судді) першої інстанції: Добрянська Я.І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 серпня 2023 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Головуючого судді Файдюка В.В. суддів: Мєзєнцева Є.І. Собківа Я.М. При секретарі: Шепель О.О. розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 листопада 2022 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання протиправними дій, зобов`язати вчинити дії, - В С Т А Н О В И В : ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (далі - відповідач, ГУ ПФУ в м.Києві), в якому просила: - визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві щодо відмови ОСОБА_1 в переведені з пенсії по інвалідності відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» на пенсію державного службовця відповідно до статті 37 Закону України від 16 грудня 1993 року №3723-ХІІ «Про державну службу»; - зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві призначити та здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 з 05.03.2021 року пенсію державного службовця відповідно до статті 37 Закону України від 16 грудня 1993 року №3723-ХІІ «Про державну службу» у розмірі 60 відсотків від заробітку, зазначеного у довідках №40/2021 від 09.02.2021 року та 41/2021 від 09.02.2021 року. В обґрунтування позову зазначено, що 31.03.2021 року позивач звернулась до відповідача з заявою про переведення її з пенсії по інвалідності на пенсію державного службовця відповідно до статті 37 Закону України «Про державну службу» № 3723 Вважає, що відповідач незаконно відмовив їй у переведенні з пенсії по інвалідності на пенсію державного службовця, посилаючись на положення постанови Кабінету Міністрів України від 14.09.2016 року №622 «Деякі питання пенсійного забезпечення окремих категорій громадян» та зазначив, що пенсії по інвалідності відповідно до Закону України «Про державну службу» після набуття чинності Закону України «Про державну службу» № 889-УІІ не призначаються. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 листопада 2022 року даний адміністративний позов - задоволено повністю. Приймаючи таке рішення, суд виходив з того, що ОСОБА_1 є інвалідом ІІ групи, має стаж на посаді державної служби понад 10 років, перед зверненням за призначенням пенсії працювала на посаді, віднесеній до посад державних службовців, тому позивач має право на призначення пенсії по інвалідності згідно статті 37 Закону № 3723-XII, відтак наявні правові підстави для переведення позивача з пенсії по інвалідності, призначеної їй відповідно до Закону № 1058-IV, на пенсію державного службовця по інвалідності ІІ групи відповідно до Закону № 3723-XII. На вказане рішення суду відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та прийняти нову постанову, якою у задоволенні позову відмовити, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Позиція відповідача обґрунтована тим, що переведення позивача на пенсію по інвалідності відповідно до статті 37 Закону України «Про державну службу» №3723-ХІІ згідно «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України № 889-VIII "Про державну службу" є недоцільним. Крім того, апелянт зазначає, що здійснення перерахунків - це виключно прерогатива пенсійного органу. Відповідно до п.3 ч.1 статті 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Приймаючи до уваги, що в суді першої інстанції справа розглядалась в порядку спрощеного провадження, враховуючи, що за наявними у справі матеріалами її може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів та з огляду на відсутність необхідності розглядати справу у судовому засіданні, справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження. Дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга відповідача не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Як вбачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_1 відповідно до акта огляду МСЕК від 19.05.2015 року є інвалідом ІІ групи (загальне захворювання) й отримує пенсію по інвалідності на підставі Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» № 1058-IV, починаючи з травня 2015 року. Наказом Управління праці та соціального захисту населення Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації від 11.01.2017 року ОСОБА_1 звільнена з посади начальника відділу у справах інвалідів та постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи згідно ст. 85 Закону України «Про державну службу». Стаж державної служби ОСОБА_1 станом на 01.05.2016 року становив 10 років 05 місяці 20 днів. 05.03 2021 року позивач звернулася до відповідача із заявою про переведення її з пенсії по інвалідності, призначеної відповідно до Закону № 1058-IV, на пенсію по інвалідності державного службовця згідно із Законом № 3723-XII. Листом № 2600-0308-8/54790 від 31.03.2021 року відповідач відмовив ОСОБА_1 у призначенні пенсії по інвалідності державного службовця і повідомив, що з 01.05.2016 року набрав чинності Закон № 889-VIII, у відповідності до п. 10, 12 «Прикінцеві положення» якого пенсія державного службовця згідно ст. 37 Закону № 3723-XII призначається: державним службовцям, які на день набрання чинності Закону № 889-VIII обіймали посади державної служби та мають не менше як 10 років стажу на посадах, віднесених до відповідних категорій посад державних службовців, визначених ст. 25 Закону № 3723-ХІІ та актами Кабінету Міністрів України; особам, які на день набуття чинності Закону № 889-VIII мають не менше 20 років стажу на посадах, віднесених до відповідних категорій посад державної служби, визначених ст. 25 Закону № 3723-ХІІ та актами Кабінету Міністрів України. Вважаючи дії відповідача протиправними, а свої права порушеними, позивач звернулася до суду з даним позовом. Обговорюючи правомірність таких дій, колегія суддів зазначає наступне. Статтею 46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості й в інших випадках, передбачених законом (ч.1). Право на пенсійне забезпечення гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення. Зміст та обсяг права громадян на пенсійне забезпечення полягає у їх матеріальному забезпеченні шляхом надання трудових і соціальних пенсій, тобто щомісячних пенсійних виплат відповідного розміру в разі досягнення особою передбаченого законом віку чи визнання її інвалідом або отримання членами її сім`ї цих виплат у визначених законом випадках. Встановивши в законі правові підстави призначення пенсій, їх розміри, порядок обчислення і виплати, законодавець може визначати як загальні умови їх призначення, так і особливості набуття права на пенсію, включаючи для окремих категорій громадян пільгові умови призначення пенсії залежно від ряду об`єктивно значущих обставин, що характеризують трудову діяльність (особливості умов праці, професія, виконувані функції, кваліфікаційні вимоги, обмеження, ступінь відповідальності тощо). Законодавець повинен робити це з дотриманням вимог Конституції України, в тому числі принципів рівності та справедливості (ч.2). Відповідно до статті 37 Закону України "Про державну службу" № 3723-ХІІ від 19 грудня 1993 року (далі - Закон №3723-ХІІ) право на одержання пенсії державних службовців мають право чоловіки, які досягай віку 62 роки, та жінки, які досягли пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", за наявності страхового стажу, необхідного для призначення пенсії за віком у мінімальному розмірі, передбаченого абзацом першим частини першої статті 28 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", у тому числі стажу державної служби не менш як 10 років, та які на час досягнення зазначеного віку працювали на посадах державних службовців, а також особи, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців, незалежно від місця роботи на час досягнення зазначеного віку. Пенсія державним службовцям призначається в розмірі 60 відсотків суми їх заробітної плати, з якої було сплачено єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, а до 1 січня 2011 року - страхові внески на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування, а особам, які на час звернення за призначенням пенсії не є державними службовцями, - у розмірі 60 відсотків заробітної плати працюючого державного службовця відповідної посади та рангу за останнім місцем роботи на державній службі, з якої було сплачено єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, а до 1 січня 2011 року - страхові внески на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування. При цьому, 01 травня 2016 року набув чинності Закон України "Про державну службу" від 10 грудня 2015 року № 889-VIII (Закон № 889-VIII), згідно ч.2 Прикінцевих та перехідних положень якого визнано такими, що втратили чинність, зокрема, Закон України "Про державну службу" № 3723-ХІІ, крім статті 37, що застосовується до осіб, зазначених у пунктах 10 і 12 цього розділу. Так, п. 10, 12 розд. ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 889-VIII передбачено, що державні службовці, які на день набрання чинності цим Законом займають посади державної служби та мають не менш як 10 років стажу на посадах, віднесених до відповідних категорій посад державних службовців, визначених ст. 25 Закону № 3723-XII та актами Кабінету Міністрів України, мають право на призначення пенсії відповідно до ст. 37 Закону № 3723-XII у порядку, визначеному для осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців. Для осіб, які на день набрання чинності цим Законом мають не менш як 20 років стажу на посадах, віднесених до відповідних категорій посад державної служби, визначених ст. 25 Закону № 3723-XII та актами Кабінету Міністрів України, зберігається право на призначення пенсії відповідно до ст. 37 Закону № 3723-XII у порядку, визначеному для осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців. Тобто, за наявності в особи станом на 01.05.2016 року певного стажу державної служби (10 років для осіб, що на зазначену дату займали посади державної служби, або 20 років незалежно від того, чи працювала особа станом на 01 травня 2016 року на державній службі), така особа зберігає право на призначення пенсії відповідно до ст. 37 Закону № 3723-XII, але за такої умови: у порядку, визначеному для осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців. Приписами ч. 9 ст. 37 Закону № 3723-XII визначено, що пенсія по інвалідності у розмірах, передбачених ч. 1 цієї статті, призначається за наявності страхового стажу, встановленого для призначення пенсії по інвалідності відповідно до Закону № 1058-IV особам, визнаним інвалідами І або II групи у період перебування на державній службі, які мають стаж державної служби не менше 10 років, а також особам з числа інвалідів І або II групи незалежно від часу встановлення їм інвалідності, які мають не менше 10 років стажу державної служби на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців, якщо безпосередньо перед зверненням за призначенням такої пенсії вони працювали на зазначених посадах. Пенсія по інвалідності відповідно цього Закону, призначається незалежно від причини інвалідності за умови припинення державної служби (…). Судом встановлено, що трудовий стаж позивача на державній службі становить 10 років 05 місяців 20 днів, вона є інвалідом ІІ групи, що підтверджується довідкою МСЕК серія АВ № 0430296, виданою 15 травня 2015 року. Таким чином, оскільки ОСОБА_1 є інвалідом ІІ групи, має стаж на посаді державної служби понад 10 років, перед зверненням за призначенням пенсії працювала на посаді, віднесеній до посад державних службовців, колегія суддів дійшла висновку, що позивач має право на призначення пенсії по інвалідності згідно ст. 37 Закону № 3723-XII, а тому наявні правові підстави для переведення позивача з пенсії по інвалідності, призначеної їй відповідно до Закону № 1058-IV, на пенсію державного службовця по інвалідності ІІ групи відповідно до Закону № 3723-XII. Отже, вимоги ОСОБА_1 про визнання протиправними дій Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області щодо відмови у переведенні її з пенсії по інвалідності на пенсію державного службовця є обґрунтованими, а тому підлягають задоволенню. Щодо посилання апелянта на те, що для переведення пенсії необхідно волевиявлення особи, яке оформлене заявою встановленої пунктом 4.1. Порядку форми, а позивачем цього зроблено не було, оскільки вона звернулась із заявою щодо надання інформації щодо доцільності переведення з пенсії по інвалідності відповідально до Закону № 1058-IV на пенсію по інвалідності відповідно до Закону № 3723-XII, то колегія суддів зазначає, що матеріали справи доказів такого твердження не містять. Натомість, у листі від 21 березня 2021 року №2600-0308-8/54790 ГУ ПФУ в м.Києві чітко зазначено, що ОСОБА_1 у переведенні пенсії відмовлено, а не зазначено про недоцільність такого переведення, як стверджується відповідачем у скарзі. Тобто, зазначене посилання апелянта є абсолютно безпідставним. ЄСПЛ у п. 52, 56 рішення від 14 жовтня 2010 року у справі «Щокін проти України» зазначив, що тлумачення й застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов`язаний переконатися в тому, що спосіб, у який тлумачиться й застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних із принципами Конвенції з погляду тлумачення їх у світлі практики Суду. На думку ЄСПЛ, відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які передбачали можливість різного тлумачення, порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією, і не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади в майнові права заявника. Таким чином, у випадку існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов`язків особи в національному законодавстві, органи державної влади зобов`язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи. Водночас положеннями ст. 6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. З огляду на викладене, враховуючи наявність у національному законодавстві правових «прогалин» щодо захисту прав людини та основних свобод, зокрема, у сфері пенсійного забезпечення державних службовців, а також з метою реалізації положень ст. 46 Конституції України щодо недопущення обмеження конституційного права громадян на достатній життєвий рівень громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави, колегія суддів підтримує висновок суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення даного позову. Щодо посилання відповідача на дискреційні повноваження, колегія суддів зазначає наступне. Згідно статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом №475/97-ВР від 17 липня 1997 року (далі - Конвенція), кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Обираючи спосіб захисту порушеного права, треба зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Отже, суть наведених рішень зводиться до вимоги надати заявникові такі заходи правового захисту на національному рівні, які би дозволили компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом. Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб спосіб захисту повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року). Отже, "ефективний засіб правого захисту" у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі. Як вбачається з положень Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року, під дискреційними повноваженнями треба розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Суд не може підміняти державний орган рішення якого оскаржується, приймати замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями, оскільки вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб`єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не має права виходити за її межі. Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб`єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб`єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень. Отже, у разі відсутності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним. Оскільки оскаржувані дії відповідача не ґрунтуються на дискреційних повноваженнях, зважаючи, що право позивача на переведення з пенсії по інвалідності на пенсію державного службовця по інвалідності підтверджується матеріалами справи, належним захистом порушеного права ОСОБА_1 є зобов`язання відповідача призначити та здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 з 05.03.2021 року пенсію державного службовця відповідно до ст. 37 Закону України №3723-ХІІ «Про державну службу» у розмірі 60 відсотків від заробітку, зазначеного у довідках №40/2021 від 09.02.2021 року та 41/2021 від 09.02.2021 року. Наведене повністю узгоджується з правовою позицією, висловленою Верховним Судом у постанові від 13 лютого 2019 року по зразковій справі №822/524/18 та у постанові від 10 липня 2018 року по справі № 591/6970/16-а. Відтак, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а викладені в апеляційній скарзі доводи позицію суду не спростовують. Решта тверджень та посилань сторін судовою колегією апеляційного суду не приймається до уваги через їх неналежність до предмету позову або непідтвердженість матеріалами справи. З наведеного вище колегія суддів приходить до висновку, що при винесенні оскаржуваного рішення судом першої інстанції було дотримано всіх вимог законодавства, а тому відсутні підстави для його скасування. За правилами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 243, 246, 308, 315, 316, 321, 325, 329, 331 КАС України суд, ПОСТАНОВИВ : Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві - залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 листопада 2022 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та подальшому оскарженню не підлягає, відповідно до п.2 ч.1 статті 263, п.2 ч.5 статті 328 КАС України. Повний текст рішення виготовлено 01 серпня 2023 року. Головуючий суддя: В.В. Файдюк Судді: Є.І. Мєзєнцев Я.М. Собків