Ухвала КАС ВС № 520/26715/21

УХВАЛА 31 липня 2023 року м. Київ справа № 520/26715/21 адміністративне провадження № К/990/24495/23 Суддя Верховного Суду у Касаційному адміністративному суді Мацедонська В. Е., перевіривши касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 10 червня 2022 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 14 червня 2023 року у справі №520/26715/21 за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на посаді,- УСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернулась до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Офісу Генерального прокурора, в якому просила: - стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду від 20.01.2021 справі № 520/905/2020 про поновлення на посаді ОСОБА_1 за період з 21 січня 2021 року по 21 листопада 2021 року в розмірі 301463 грн. 69 коп. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 10 червня 2022 року, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 14 червня 2023 року, позов задоволено. Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду від 20.01.2021 року у справі № 520/905/2020 про поновлення на посаді ОСОБА_1 за період з 21 січня 2021 року по 21 листопада 2021 року в розмірі 30 1463 грн 69 коп. Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій Офіс Генерального прокурора подав касаційну скаргу до Верховного Суду. За наслідками перевірки касаційної скарги на предмет відповідності вимогам, передбаченим статтями 328-330 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суддею-доповідачем встановлено, що у касаційній скарзі не викладені передбачені КАС України підстави для оскарження судових рішень в касаційному порядку. Згідно з частиною 1 статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом. Відповідно до частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до пункту 4 частини другої статті 330 КАС України у касаційній скарзі зазначаються підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав). У касаційній скарзі міститься посилання на пункт 1 частини 4 статті 328 КАС України, як на підставу касаційного оскарження. Так, скаржник зазначає, що під час вирішення цього спору суди попередніх інстанцій не врахували правові висновки щодо застосування норми статті 236 КЗпП України у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 24.01.2019 року у справі за № 760/9521/15-ц, від 10.10.2019 року у справі № 522/13736/15, від 10.05.2018 року у справі за № 332/603/17, від 19.12.2018 року у справі № 802/1206/17-а, у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 910/4518/16 від 30.01.2019 року, та від 13.03.2019 у справі № 711/8446/16-ц, а також у постанові Верховного Суду України від 31.02.2012 року у справі № 6-76цс12. Суд зазначає, що обов`язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України є зазначення у касаційній скарзі: 1) норми матеріального права, яку неправильно застосовано судами; 2) постанови Верховного Суду і який саме висновок щодо застосування цієї ж норми у ній викладено; 3) висновок судів, який суперечить позиції Верховного Суду; 4) в чому полягає подібність правовідносин у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду i у якій подається касаційна скарга). Обов`язковим є взаємозв`язок усіх чотирьох умов між собою. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах розуміються такі рішення, в яких має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Правовим висновком Верховного Суду є висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульований внаслідок казуального тлумачення цієї норми при касаційному розгляді конкретної справи, та викладений у мотивувальній частині постанови Верховного Суду, прийнятої за наслідками такого розгляду. Так, при встановленні доцільності посилання на постанови Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, як на підставу для перегляду оскаржуваного рішення за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, кожен правовий висновок Верховного Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: чи є правовідносини подібними та чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на редакцію відповідних законодавчих актів. У цьому контексті Суд зауважує, що висновки, викладені Верховним Судом у постановах від 24.01.2019 року у справі №760/9521/15-ц, від 10.10.2019 року у справі №522/13736/15, від 10.05.2018 року у справі №332/603/17, від 13.03.2019 року у справі № 711/8446/16-ц не є релевантними до цієї справи. Так, у постанові від 24.01.2019 року у справі №760/9521/15-ц Верховний Суд указав, що законодавець передбачає обов`язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення працівника на роботі і цей обов`язок полягає у тому, що у роботодавця обов`язок видати наказ про поновлення працівника на роботі виникає відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде таке рішення суду оскаржуватися. При цьому, зазначене судове рішення не містить висновку про те, що за відсутності вини не можна покладати обов`язок сплати середнього заробітку на відповідача. У справі №522/13736/15 Верховним Судом вирішувалось питання строку звернення до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення. Зокрема, у постанові від 10.10.2019 року Верховний Суд дійшов висновку, що середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі працівника не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, отже, строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі обмежуються трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. У постанові від 10.05.2018 року у справі №332/603/17 Верховний Суд зазначив, що доводи касаційної скарги щодо неправильного стягнення судом коштів з відповідача, а не з державної організації «Комбінат «Зірка», про неможливість поновлення позивача на займаній ним посаді у зв`язку з її відсутністю, про закінчення виконавчого провадження, про відмову позивача щодо поновлення на іншій запропонованій йому посаді, вбачаються необґрунтованими та не спростовують висновків судів про наявність підстав для задоволення позову, оскільки обставини, на які посилається позивач, не є підставою для звільнення роботодавця від виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника і у зв`язку з невиконанням такого рішення від обов`язку виплатити останньому середній заробіток на підставі положень статті 236 КЗпП України. Предметом позову у справі № 802/1206/17-а було визнання протиправним та скасування рішення Комісії з питань виплати допомоги по безробіттю одноразово для організації безробітними підприємницької діяльності Ленінського районного центру зайнятості міста Вінниці в частині відмови безробітному ОСОБА_2 у виплаті допомоги по безробіттю одноразово для організації підприємницької діяльності, а також визнано протиправним та скасовано наказ Ленінського районного центру зайнятості м. Вінниці «Про відмову гр. ОСОБА_2 у виплаті допомоги по безробіттю одноразово". При цьому стаття 236 КЗпП України судом у вказаній справі не застосовувалась. У постанові у справі № 910/4518/16 позовні вимоги обґрунтовані тим, що всупереч вимогам статті 116 Кодексу законів про працю України ПрАТ «Азовелектросталь» станом на день звільнення позивача не провело з нею повного розрахунку з виплати заробітної плати. При цьому стаття 236 КЗпП України судом у вказаній справі не застосовувалась. У постанові від 13.03.2019 року у справі № 711/8446/16-ц Великою Палатою Верховного Суду надавалась правова оцінка підсудності спорів про стягнення середньої заробітної плати з боржника, стосовно якого порушене провадження у справі про банкрутство. Верховним Судом установлено, що, приймаючи оскаржувані рішення у справі №520/26715/21, суди попередніх інстанцій виходили з того, що відповідно до статті 236 КЗпП України виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі проводиться незалежно від вини роботодавця в цій затримці. При цьому, при вирішенні спору судами було враховано висновок Верховного Суду щодо застосування статті 236 КЗпП України у подібних правовідносинах, викладений у постанові від 27.01.2022 року у справі № 580/5185/20. При цьому, посилання скаржника на постанову Верховного Суду України у справі № 6-76цс12 є безпідставним, оскільки згідно пункту 1 частини 4 статті 328 КАС України підставою касаційного оскарження є застосування судом норми права без урахування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду. Отже, скаржником не доведено, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду. Ураховуючи наведене, Суд уважає недоведеним наявність підстав касаційного оскарження, зокрема, визначеної пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України. Інші аргументи касаційної скарги зводяться до часткового опису обставин справи, переоцінки доказів, з посиланням на неповне з`ясування обставин справи судами попередніх інстанцій. Суд зазначає, що за приписами частини другої статті 341 КАС України оцінка доказів, установлення обставин, що не були встановлені або відхилені судом та вирішення питання щодо переваги одних доказів над іншими, не є повноваженнями суду касаційної інстанції, а відповідач обґрунтовує свої доводи саме посиланням на обставини справи, що мають оціночний характер у сукупності з іншими обставинами, що не є підставою для відкриття касаційного провадження у справі. З урахуванням змін до КАС України, внесених Законом України від 15 січня 2020 року № 460-IX і які набрали чинності 8 лютого 2020 року, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, а тому відсутність у касаційній скарзі визначених законом підстав касаційного оскарження унеможливлює її прийняття до розгляду і відкриття касаційного провадження. Згідно з пунктом 4 частини 5 статті 332 КАС України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається суддею-доповідачем також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку. За таких обставин касаційна скарга підлягає поверненню особі, що її подала. Керуючись статтями 328, 330, 332 КАС України, УХВАЛИВ: Касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 10 червня 2022 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 14 червня 2023 року у справі №520/26715/21 за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на посаді - повернути особі, яка її подала. Роз`яснити, що повернення касаційної скарги не позбавляє права повторного звернення до суду касаційної інстанції в порядку, встановленому законом. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею та оскарженню не підлягає. Суддя В. Е. Мацедонська