Постанова 4851 № 520/1246/23

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 липня 2023 р. Справа № 520/1246/23 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Подобайло З.Г., Суддів: Бегунца А.О. , Бартош Н.С. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 14.03.2023, головуючий суддя І інстанції: Заічко О.В., м. Харків, повний текст складено 14.03.23 по справі № 520/1246/23 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області , Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_2 звернулась до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області, в якому просить суд: визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області №203950007327 від 21.09.2022 року про відмову у призначенні пенсії за вислугу років відповідно до п. «е» ст.55 Закону України «Про пенсійне забезпечення»; зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області призначити та виплачувати з 14.09.2022 року пенсію за вислугу років відповідно до п «е» ст.55 Закону України «Про пенсійне забезпечення»; зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області при призначенні пенсії за вислугу років зарахувати до спеціального стажу періоди її роботи з 01.08.1986 по 01.02.1992, з 01.02.1992 по 12.02.1997, з 01.04.2000 по 11.10.2005, з 28.03.2006 по 03.02.2016, з 14.03.2016 по 26.04.2017; допустити до негайного виконання рішення суду в частині виплати заборгованості з виплати пенсії за вислугу років у межах суми стягнення за один місяць. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 14.03.2023 року адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області №203950007327 від 21.09.2022 про відмову у призначенні пенсії за вислугу років відповідно до п. «е» ст.55 Закону України «Про пенсійне забезпечення». Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області призначити та виплачувати ОСОБА_1 пенсію за вислугу років з 14.09.2022 відповідно до п. «е» ст.55 Закону України «Про пенсійне забезпечення». Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області при призначенні пенсії за вислугу років ОСОБА_1 зарахувати до спеціального стажу періоди її роботи з 01.08.1986 по 01.02.1992, з 01.02.1992 по 12.02.1997, з 01.04.2000 по 11.10.2005, з 28.03.2006 по 03.02.2016, з 14.03.2016 по 26.04.2017. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області на користь ОСОБА_1 суму сплаченого судового збору у розмірі 858 (вісімсот п`ятдесят вісім) гривень 88 копійок. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 14.03.2023 року та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги посилається на те, що рішенням відповідача №203950007327 від 21.09.2022 року позивачці відмовлено в призначенні пенсії за вислугу років у зв`язку з відсутністю необхідного спеціального стажу. Зазначає, що до спеціального стажу не враховано період роботи з 01.02.1992 по 12.02.1997, оскільки позивачку прийнято на роботу в Центральну районну аптеку №96, а запис про звільнення завірено печаткою Центральної районної аптеки №94, а періоди з 25.02.1997 по 31.03.2000, з 01.04.2000 по 11.10.2005, з 28.06.2006 по 03.02.2016, з 03.02.2016 по 16.02.2016, оскільки відсутня інформація, що відповідно до Постанови №909 ці установи відносяться до закладів охорони здоров`я та мають акредитаційні сертифікати. Вказує, що враховуючи положення п.2-1, п.16 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону №1058 (із змінами), пенсія за вислугу років призначається працівникам охорони здоров`я, якщо станом на 10.10.2017 року вони мали спеціальний стаж роботи не менше 26 років 6 місяців. Стверджує, що позивачка на час звернення із заявою від 14.09.2022 року про призначення пенсії за вислугу років не мала станом на 10.10.2017 року необхідного спеціального стажу роботи 26 років 6 місяців. Вважає, що відсутні законні підстави для призначення пенсії за вислугу років ОСОБА_1 відповідно до пункту «е» ст. 55 Закону №1788 та розділу ХV Прикінцеві положення Закону №1058. Зауважує, що суд першої інстанції визнає дії протиправними та скасовує рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області, проте судові витрати стягує за рахунок Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області. Наголошує, що у спірних правовідносинах Головне управління Пенсійного фонду в Харківській області є неналежним відповідачем. Зазначає, що зобов`язуючи відповідача призначити пенсію позивачці та зарахувати до спеціального стажу спірні періоди є втручанням в дискреційні повноваження суб`єкта владних повноважень. Позивачка по справі не скористалась правом на подання відзиву на апеляційну скаргу, відповідно до вимог ст.304 КАС України. Відповідно до п.п. 1, 3 ч.1 ст.311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі: відсутності клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю; подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Оскільки оскаржуване рішення суду першої інстанції було розглянуто в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи і сторонами не заявлялись клопотання про розгляд справи за їх участі, колегія суддів вирішила розглядати справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Учасникам по даній справі було направлено судом апеляційної інстанції та отримано останніми копії ухвал Другого апеляційного адміністративного суду про відкриття апеляційного провадження та про призначення даної справи до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження, у т.ч. копію апеляційної скарги, що підтверджується наявними в матеріалах справи довідками про доставку електронних листів. Відповідно до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_2 , відповідно до записів у трудовій книжці серії НОМЕР_1 , починаючи з 01.08.1986 року, працювала провізором-технологом/провізором аналітиком у Центральній районній аптеці №94, а з 01.02.1992 року переведена до Центральній районній аптеці №96 провізором-технологом, де працювала до 12.02.1997 року. У період з 01.04.2005 року по 11.10.2005 року позивачка працювала провізором у ТОВ «Нонкон ЛТД». З 28.03.2006 року по 03.02.2016 року працювала завідуючою провізором в аптечному кіоскові у ТОВ «Центральна районна аптека №16». У період з 14.03.2016 року по 26.04.2017 року працювала завідуючим провізором аптечного пункту в Комунальному підприємстві охорони здоров`я «Міжлікарняна аптека №271». Вищезазначені періоди роботи складають стаж 27 років 13 днів. 14.09.2022 року позивачка звернулася до Головного управління Пенсійного фонду України через Веб-портал з заявою про призначення пенсії відповідно до п «е» ст.55 Закону України «Про пенсійне забезпечення». Рішенням №203950007327 від 21.09.2022 року Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області позивачці відмовлено у призначенні пенсії, у зв`язку з відсутністю спеціального стажу, оскільки стаж складає лише 07 років 27 днів. Не погодившись з діями відповідача, позивачка звернулася до суду за захистом своїх прав. Задовольняючи частково адміністративний позов, суд першої інстанції виходив з протиправності рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області №203950007327 від 21.09.2022 про відмову у призначенні пенсії за вислугу років відповідно до п «е» ст.55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», яке підлягає скасуванню. У зв`язку з чим, суд дійшов висновку, що належним способом захисту прав позивачки буде зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області призначити та виплачувати позивачці пенсію за вислугу років з 14.09.2022 відповідно до п. «е» ст.55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», зарахувавши при призначенні пенсії до спеціального стажу періоди її роботи з 01.08.1986 по 01.02.1992, з 01.02.1992 по 12.02.1997, з 01.04.2000 по 11.10.2005, з 28.03.2006 по 03.02.2016, з 14.03.2016 по 26.04.2017. Колегія суддів частково погоджується з висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне. Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно зі ст.46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, шо включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. У відповідності до п.6 ч.1 ст.92 Конституції України основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України. За нормами частини першої статті 5 Закону України Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування від 09.07.2003 №1058-IV (далі по тексту - Закон №1058-IV) цей Закон регулює відносини, що виникають між суб`єктами системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Згідно з пунктом 16 розділу XV Прикінцеві положення Закону №1058-IV, до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Положення Закону України «Про пенсійне забезпечення» застосовуються в частині визначення права на пенсію за вислугу років для осіб, які на день набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» мають вислугу років та стаж, необхідні для призначення такої пенсії. Відповідно до пункту 2-1 розділу XV Прикінцеві положення Закону №1058-IV, особам, які на день набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» мають вислугу років та стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачений статтями 52, 54 та 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», пенсія за вислугу років призначається за їхнім зверненням з дотриманням умов, передбачених Законом України «Про пенсійне забезпечення». Розмір пенсії за вислугу років визначається відповідно до статті 27 та з урахуванням норм статті 28 цього Закону. Пенсії за вислугу років фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» №2148-VIII від 03.10.2017 набрав чинності 11.10.2017. Таким чином, пенсії за вислугу років згідно із нормами Закону №1788-XII призначаються за умови наявності у особи станом на 11.10.2017 визначеного Законом №1788-XII страхового і спеціального стажу. Відповідно до статті 2 Закону №1788-XII за цим Законом призначаються трудові пенсії: за віком; по інвалідності; в разі втрати годувальника; за вислугу років. Згідно зі статтею 7 Закону №1788-ХІІ звернення за призначенням пенсії може здійснюватися у будь-який час після виникнення права на пенсію. При цьому пенсії за віком і по інвалідності призначаються незалежно від того, припинено роботу на час звернення за пенсією чи вона продовжується. Пенсії за вислугу років призначаються при залишенні роботи, яка дає право на цю пенсію. За змістом статті 51 Закону №1788-ХІІ пенсії за вислугу років встановлюються окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком. Статтею 52 Закону №1788-ХІІ визначено, що право на пенсію за вислугу років мають, зокрема, працівники освіти, охорони здоров`я, а також соціального забезпечення, які в будинках-інтернатах для престарілих та інвалідів і спеціальних службах безпосередньо зайняті обслуговуванням пенсіонерів та інвалідів, відповідно до пункту «е» статті

55. Відповідно до пункту «е» статті 55 Закону №1788-XII (в редакції, що діяла до внесення змін Законами України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 №213-VIII та «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24.12.2015 №911-VIII), право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку. В подальшому, з прийняттям Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 №213-VIII (далі по тексту - Закон №213-VIII) підвищено, зокрема, спеціальний стаж, необхідний для виходу на пенсію, для категорій працівників, визначених пунктами д, е, ж статті 55 Закону №1788, а з прийняттям Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24.12.2015 №911-VIII (далі по тексту - Закон №911-VIII) встановлено раніше не передбачений законодавством вік виходу на пенсію для окремих категорій громадян, а саме: 55 років - для працівників освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення (пункт «е» статті 55 Закону №1788) за переліком, що затверджується у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Так, згідно з пунктом «е» статті 55 Закону №1788-ХІІ (в редакції Закону №911-VIII), право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення після досягнення 55 років і за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 - не менше 25 років та після цієї дати: з 1 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року - не менше 25 років 6 місяців; з 1 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року - не менше 26 років; з 1 квітня 2017 року по 31 березня 2018 року - не менше 26 років 6 місяців; з 1 квітня 2018 року по 31 березня 2019 року - не менше 27 років; з 1 квітня 2019 року по 31 березня 2020 року - не менше 27 років 6 місяців. До досягнення віку, встановленого абзацом першим цього пункту, право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення: які в період до 1 січня 2016 року мали вислугу років на відповідних посадах не менше тривалості, передбаченої абзацами першим та другим цього пункту; 1971 року народження і старші за наявності вислуги років на цих посадах, передбаченої абзацами другим - одинадцятим цього пункту, та після досягнення ними такого віку: 50 років - які народилися з 1 січня 1966 року по 30 червня 1966 року; 50 років 6 місяців - які народилися з 1 липня 1966 року по 31 грудня 1966 року; 51 рік - які народилися з 1 січня 1967 року по 30 червня 1967 року; 51 рік 6 місяців - які народилися з 1 липня 1967 року по 31 грудня 1967 року; 52 роки - які народилися з 1 січня 1968 року по 30 червня 1968 року; 52 роки 6 місяців - які народилися з 1 липня 1968 року по 31 грудня 1968 року; 53 роки - які народилися з 1 січня 1969 року по 30 червня 1969 року; 53 роки 6 місяців - які народилися з 1 липня 1969 року по 31 грудня 1969 року; 54 роки - які народилися з 1 січня 1970 року по 30 червня 1970 року; 54 роки 6 місяців - які народилися з 1 липня 1969 року по 31 грудня 1970 року; 55 років - які народилися з 1 січня 1971 року. Проте, 04.06.2019 Конституційним Судом України ухвалено рішення №2-р/2019, яким визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону №1788-XII зі змінами, внесеними Законом №213-VIII та Законом №911-VIII. Конституційний Суд України виходив з того, що встановлення як додаткової умови для призначення пенсії за вислугу років досягнення віку 50 років для працівників, зазначених у пункті а статті 54 Закону №1788-XII, та 55 років для осіб, зазначених у пунктах «е», «ж» статті 55 Закону №1788-XII, слід визнати такими, що нівелюють сутність права на соціальний захист, не відповідають конституційним принципам соціальної держави та суперечать положенням статей 1, 3, частини третьої статті 22, статті 46 Основного Закону України. Крім того, на думку Конституційного Суду України, внесення змін Законом №213-VIII до оспорюваних положень Закону №1788-XII щодо підвищення на п`ять років пенсійного віку для жінок, збільшення на п`ять років загального та спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років, здійснювалося без урахування юридичної природи призначення пенсії за вислугу років, визначеної статтею 51 Закону №1788-XII, а саме того, що вказана пенсія встановлюється окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком. Дія статті 51 Закону №1788-XII поширюється на громадян, зайнятих на всіх без винятку роботах, вказаних у статтях 54, 55 Закону №1788-XII. Відтак, Конституційний Суд України визнав зміни, внесені до статті 55 Закону №1788-XII Законом №213-VIII та Законом №911-VIII, - неконституційними. Ці норми втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення №2-р/2019, тобто з 04.06.2019. Отже, починаючи з 05.06.2019 положення пункту «е» статті 55 Закону №1788-ХІІ діють в первісній редакції, чинній до внесення змін Законом №213-VIII та Законом №911-VIII, яка передбачає, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку. З аналізу вищевказаних правових норм вбачається, що єдиною умовою для набуття позивачкою, як працівником охорони здоров`я, права на призначення пенсії за вислугу років, є наявність у неї станом на 11.10.2017 (дату набрання чинності Законом №2148-VIII) не менше 25 років спеціального стажу роботи. За змістом положень статті 62 Закону №1788-ХІІ, основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України. Згідно з п.п. 1, 2 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року №637 (далі по тексту - Порядок №637), основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами. У разі коли документи про трудовий стаж не збереглися, підтвердження трудового стажу здійснюється органами Пенсійного фонду на підставі показань свідків. Як вбачається з матеріалів справи, а саме із записів трудової книжки позивачки серії НОМЕР_1 , починаючи з 01.08.1986 року по з 01.08.1986 року позивачка працювала провізором-технологом/провізором аналітиком у Центральній районній аптеці №94, а з 01.02.1992 року переведена до Центральній районній аптеці №96 провізором-технологом, де працювала до 12.02.1997 року. У період з 01.04.2000 року по 11.10.2005 року працювала провізором у ТОВ «Нонкон ЛТД»; з 28.03.2006 року по 03.02.2016 року працювала завідуючою провізором в аптечному кіоскові у ТОВ «Центральна районна аптека №16»; у період з 14.03.2016 року по 26.04.2017 року працювала завідуючим провізором аптечного пункту в Комунальному підприємстві охорони здоров`я «Міжлікарняна аптека №271». Усі дослідженні записи про роботу позивачки скріплені підписами та печаткою. При цьому, матеріали справи не містять посилань пенсійного органу на недоліки у заповненні трудової книжки позивачки чи на певні дефекти окремих записів. У відзиві на позовну заяву та апеляційній скарзі зазначено, що до стажу роботи позивачки не було зараховано період роботи з 01.02.1992 року по 12.02.1997 року, оскільки позивачку було прийнято на роботу в Центральну району аптеку №96, а запис про звільнення завірено печаткою Центральної районної аптеки №94. Колегія суддів вважає такі посилання безпідставними, оскільки відповідно до записів у трудовій книжці серії НОМЕР_1 , позивачка з 01.02.1992 року переведена з Центральної районної аптеки №94 до Центральної районної аптеки №96 провізором-технологом, де працювала до 12.02.1997 року. Доводи відповідача про те, що зазначені позивачкою періоди роботи з 01.04.2000 по 11.10.2005, з 28.03.2006 по 03.02.2016, з 14.03.2016 по 26.04.2017 також не враховані у спеціальний стаж, тому що відсутня інформація, що відповідно до Постанови №909 ці установи відносяться до закладів охорони здоров`я та мають акредитаційні сертифікати, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки право на пенсію за вислугу років визначається тільки за переліком посад та установ відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №909 «Про перелік закладів і установ освіти, охорони здоров`я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років». За змістом розділу 2 Переліку №909 до закладів і установ охорони здоров`я відносяться, серед іншого, аптеки, аптечні кіоски, аптечні магазини, контрольно-аналітичні лабораторії. Право на набуття пенсії за вислугою років, передбаченої пунктом «е» статті 55 Закону №1788-ХІІ, пов`язане не лише з місцем роботи - закладом охорони здоров`я, в даному випадку - аптека, а й з посадою, яку обіймає працівник, у випадку, що розглядається - провізор, фармацевт (незалежно від найменування посади). Судом при розгляді даної справи також враховуються висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у справі №492/446/15-а щодо припинення виплати особі пенсії, у зв`язку з неврахуванням до пільгового стажу, що дає право на призначення пенсії за вислугу років, періоду роботи особи у в аптеці, яка державної акредитації закладу охорони здоров`я із видачею відповідного сертифікату не проходила. За наслідками розгляду вказаної справи, Велика Палата у постанові від 29.08.2018 року відступила від викладеного у постанові Верховного Суду України від 17.09.2013 року у справі №21-241а13 правового висновку, про те, що до стажу роботи, який дає право на пенсію за вислугу років, зараховується, зокрема, робота на посадах провізорів, фармацевтів у аптеках, які офіційно набули статусу закладу охорони здоров`я на підставі державної акредитації, та дійшла висновку, що з 13.06.2015 (у зв`язку з внесенням змін до ст. 16 Основ законодавства України про охорону здоров`я» від 09.04.2015 №326-VIII, що набрали чинності 14.05.2015р. та введені в дію 13.06.2015р.) законодавство України покращило становище для всіх осіб, які працюють в аптечних закладах на посадах, що дають право на призначення пенсії за вислугу років на пільгових умовах, незалежно від наявності державної акредитації такого закладу, і з цього дня стаж роботи на відповідних посадах зараховується до спеціального стажу, необхідного для призначення такої пенсії. Велика Палата дійшла висновку, що ситуація у справі №492/446/15-а, є подібною до ситуації аптечних закладів, які з 13.06.2015 не проходили державну акредитацію і працівники яких, незважаючи на відсутність такої акредитації, отримали право на включення стажу роботи у цих закладах до стажу, який дає право на пенсію за вислугу років. Віднесення стажу роботи до спеціального, який дає право на пенсію за вислугу років, лише за ознакою наявності державної акредитації аптечного закладу, яка з 13.06.2015 стала добровільною, має дискримінаційний характер, оскільки без об`єктивного та розумного обґрунтування передбачає поводження у різний спосіб з особами, які перебувають у відносно схожих ситуаціях, - працювали чи працюють в неакредитованих аптечних закладах. Відповідно до ч.5 ст.242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Таким чином, періоди роботи позивачки з 01.08.1986 по 01.02.1992, з 01.02.1992 по 12.02.1997, з 01.04.2000 по 11.10.2005, з 28.03.2006 по 03.02.2016, з 14.03.2016 по 26.04.2017 належать до спеціального стажу, наявність якого є основною умовою для призначення пенсії за вислугу років. Вказаний період роботи підтверджений відповідними записами у трудовій книжці ОСОБА_1 та іншими належними та допустимими доказами, наявними в матеріалах справи. Таким чином, суд констатує, що станом на 11.10.2017 (дату набрання чинності Законом №2148-VIII) спеціальний стаж роботи (вислуга років) позивачці як працівника охорони здоров`я становив більше 25 років, а саме 27 років 13 днів. Тому ОСОБА_1 набула право на призначення пенсії за вислугу років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону №1788-ХІІ. За цим, доводи апеляційної скарги відповідача, що позивачка на час звернення із заявою від 14.09.2022 року про призначення пенсії за вислугу років не мала станом на 10.10.2017 року необхідного спеціального стажу роботи 26 років 6 місяців, у зв`язку з чим відсутні законні підстави для призначення пенсії за вислугу років ОСОБА_1 відповідно до пункту «е» ст. 55 Закону №1788 та розділу ХV Прикінцеві положення Закону №1058, є помилковими. Отже, наявні обґрунтовані підстави для визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області №03950007327 від 21.09.2022 про відмову у призначенні пенсії за вислугу років відповідно до п. «е» ст.55 Закону України «Про пенсійне забезпечення». При цьому, доводи апеляційної скарги про втручання суду у дискреційні повноваження відповідача в частині зобов`язання відповідача призначити та виплачувати позивачці пенсію за вислугу років з 14.09.2022 відповідно до п. «е» ст.55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», зарахувавши до спеціального стажу спірні періоди її роботи, колегія суддів не приймає до уваги, з огляду на наступне. Відповідно до ч.4 ст.245 КАС України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні. На законодавчому рівні поняття «дискреційні повноваження» суб`єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Пунктами 1.6, 2.4 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 23 червня 2010 року № 1380/5 передбачено, що дискреційні повноваження - сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта. Дискреційні повноваження можуть закріплюватися в нормативно-правових актах, проектах нормативно-правових актів такими способами: 1) за допомогою оціночних понять, наприклад: «за наявності поважних причин орган вправі надати …», «у виключних випадках особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може дозволити…», «рішення може бути прийнято, якщо це не суперечить суспільним інтересам…» тощо; 2) шляхом перерахування видів рішень, що приймаються органом (особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування), не вказуючи підстав для прийняття того чи іншого рішення або шляхом часткового визначення таких підстав; 3) шляхом надання права органу (особі, уповноваженій на виконання функцій держави або місцевого самоврядування) при виявленні певних обставин (настанні конкретних юридичних фактів) приймати чи не приймати управлінське рішення залежно від власної оцінки цих фактів; 4) за допомогою нормативних приписів, що містять лише окремі елементи гіпотези чи диспозиції правової норми, що не дозволяють зробити однозначний висновок про умови застосування нормативного припису або правові наслідки застосування такого припису. Стосовно дискреційних повноважень, суд, за наслідками аналізу вказаних положень, зазначає, що такими є повноваження суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може». У такому випадку дійсно суд не може зобов`язати суб`єкта владних повноважень обрати один з правомірних варіантів поведінки, оскільки який би варіант реалізації повноважень не обрав відповідач, кожен з них буде правомірним, а тому це не порушує будь-чиїх прав. Натомість, у даній справі, апелянт помилково вважає повноваження відповідача дискреційними, оскільки у разі скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області № 203950007327 від 21.09.2022 про відмову у призначенні пенсії за вислугу років відповідно до п. «е» ст.55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» з підстав відсутності необхідного спеціального стажу, відповідач зобов`язаний до вчинення конкретних дій щодо нарахування та виплати пенсії позивачки, з зарахуванням до спеціального стажу спірних періодів її роботи. Так, Європейським судом з прав людини у рішенні в справі "Рисовський проти України" (№29979/04) викладено окремі стандарти діяльності суб`єктів владних повноважень, зокрема, розкрито елементи змісту принципу "належного урядування". В рішенні ЄСПЛ вказав на те, що принцип "належного урядування", зокрема, передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому, на них покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість уникати виконання своїх обов`язків (заява №29979/04, пункт 70). Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (рішення у справі "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), пункт 73). Держава, чиї органи влади не дотримувалися своїх власних внутрішніх правил та процедур, не повинна отримувати вигоду від своїх правопорушень та уникати виконання своїх обов`язків; ризик будь-якої помилки, зробленої органами державної влади, повинна нести держава, а помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавленої особи, особливо якщо при цьому немає жодного іншого приватного інтересу (рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), пункт 74). Також, у справі "Пайн Велі Девелопмент ЛТД" та інші проти Ірландії", Європейським судом з прав людини визначено, що статтю 1 Першого протоколу до Конвенції слід застосовувати для захисту "правомірних (законних) очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. Отже, "правомірні (законні) очікування" - це очікування можливості (ефективного) здійснення певного права, як прямо гарантованого, так і опосередкованого (того, яке випливає з інших прав), у разі якщо особа прямо не виключена з кола тих, хто є носіями відповідного права. Принцип законного очікування спрямований на те, щоб у випадках, коли особа переконана, що досягне певного результату, якщо буде діяти відповідно до норм правової системи, забезпечити захист цих очікувань. При цьому, в своєму рішенні у справі "Пайн Велі Девелопмент Лтд" та інші проти Ірландії" від 23.10.91 Європейський суд з прав людини зазначив, що "правомірні (законні) очікування" виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала усі підстави вважати таке рішення дійсним та розраховувати на певний стан речей. У рішенні від 31.07.2003 року у справі "Дорани проти Ірландії", Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Салах Шейх проти Нідерландів", ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи "Каіч та інші проти Хорватії" (рішення від 17.07.2008 року), Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права. При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд виходить з принципу верховенства права щодо гарантування цього права ст. 1 Протоколу №1 до Європейської Конвенції з прав людини, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у Постанові від 21 березня 2019 року у справі №817/498/17 наголосив, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення. Аналогічну позицію висловив Верховний Суд України у постанові від 16.09.2015 року №21-1465а15 у справі №826/4418/14, яку колегія суддів враховує при виборі та застосування норм права до спірних правовідносин. Позиція Європейського суду з прав людини та Верховного Суду свідчить про необхідність встановлення такого способу відновлення порушеного права, при якому можливість прийняття подальших протиправних рішень буде виключена. Суд наголошує, що жоден інший спосіб захисту порушених прав позивачки не гарантує безпосереднього поновлення її прав та практичного застосування задекларованого принципу мовчазної згоди як ефективного механізму захисту, як того вимагає принцип верховенства права. Крім того, згідно Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 р. на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність, закріпленим ч.2 ст.2 КАС України, критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше було б порушено принцип розподілу влади. Проте, з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (рішення по справі Олссон проти Швеції від 24.03.1988 року), вбачається, що запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців, водночас, суди повинні відновлювати порушене право шляхом зобов`язання суб`єкта владних повноважень, у тому числі колегіальний орган, прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається. Згідно з ч.1 ст.5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист. При цьому, адміністративний суд, з урахуванням фактичних обставин, зобов`язаний здійснити ефективне поновлення порушених прав, а не лише констатувати факт наявності неправомірних дій/рішення. Для цього адміністративний суд наділений повноваженнями, зокрема, щодо зобов`язання відповідача вчинити певні дії, або ж прийняти рішення. У випадку невиконання обов`язку відповідачем, за наявності визначених законом умов, у суду виникають підстави для ефективного захисту порушеного права позивача шляхом, зокрема, зобов`язання відповідача вчинити певні дії, спрямовані на відновлення порушеного права, або шляхом зобов`язання прийняти рішення. З огляду на викладене, враховуючи що позивачка має право на зарахування до спеціального стажу періоди її роботи з 01.08.1986 по 01.02.1992, з 01.02.1992 по 12.02.1997, з 01.04.2000 по 11.10.2005, з 28.03.2006 по 03.02.2016, з 14.03.2016 по 26.04.2017, а відмова в призначенні пенсії пов`язана саме з відсутністю необхідного стажу роботи позивачки, колегія суддів вважає, що належним та ефективним способом захисту порушеного права позивачки буде зобов`язання відповідача призначити та виплачувати позивачці пенсію за вислугу років з 14.09.2022 відповідно до п.«е» ст.55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», зарахувавши до спеціального стажу спірні періоди її роботи. Разом з тим, колегія суддів приймає як належні посилання апелянта на те, що суд першої інстанції визнає протиправними дії та скасовує рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області, проте протиправно зобов`язує призначити та виплачувати позивачці пенсію за вислугу років та зарахувати до спеціального стажу спірні періоди її роботи саме Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області, з огляду на наступне. Згідно з ч.1 ст.44 Закону №1058 заява про призначення (перерахунок) пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально. Порядок подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» затверджений постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року № 22-1 (у редакції постанови правління Пенсійного фонду України від 07 липня 2014 року №13-1) (далі по тексту - Порядок №22-1). При цьому, 30 березня 2021 року набрала чинності постанова Правління Пенсійного фонду України від 16 грудня 2020 року №25-1 «Про затвердження Змін до деяких постанов правління Пенсійного фонду України» (далі по тексту - Постанова правління ПФУ №25-1). Зміни, внесені до Порядку №22-1 на підставі Постанови правління ПФУ №25-1, передбачали застосування органами Пенсійного фонду України принципу екстериторіальному при опрацюванні заяв про призначення/перерахунок пенсії з 01 квітня 2021 року. Запроваджена у зв`язку із змінами, внесеними до Порядку №22-1, технологія передбачає опрацювання заяв про призначення/перерахунок пенсії бек-офісами територіальних органів Пенсійного фонду України в порядку черговості надходження таких заяв незалежно від того, де було прийнято заяви та де проживає пенсіонер. Запровадження принципу екстериторіальності мало на меті досягнення таких результатів: єдиний підхід до застосування пенсійного законодавства; централізована прозора система контролю за діями фахівців, процесів призначення та перерахунку пенсій; мінімізація особистих контактів з громадянами; відв`язка звернень та їх опрацювання від територіального принципу; попередження можливих випадків зволікань у прийнятті рішення, а також оптимізація навантаження на працівників. Відповідно до пункту 1.1 розділу І Порядку №22-1 заява про призначення пенсії подається заявником до територіального органу Пенсійного фонду України (далі - орган, що призначає пенсію) через структурний підрозділ, який здійснює прийом та обслуговування осіб (далі - сервісний центр). Згідно пункту 4.2 розділу ІV Порядку №22-1 після реєстрації заяви та сканування копій документів засобами програмного забезпечення за принципом екстериторіальності визначається структурний підрозділ органу, що призначає (перераховує) пенсію, який формує атрибути сканованих документів (із зазначенням часу їх створення), електронну пенсійну справу. Пунктом 4.3. розділу ІV Порядку №22-1 визначено, що рішення за результатами розгляду заяви підписується керівником органу, що призначає пенсію (іншою посадовою особою, визначеною відповідно до наказу керівника органу, що призначає пенсію, щодо розподілу обов`язків), та зберігається в електронній пенсійній справі особи. Рішення за результатами розгляду заяви та поданих документів органом, що призначає пенсію, приймається не пізніше 10 днів після надходження заяви. За приписами пункту 4.10 розділу ІV Порядку №22-1 після призначення пенсії, поновлення виплати раніше призначеної пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший електронна пенсійна справа засобами програмного забезпечення передається до органу, що призначає пенсію, за місцем проживання (реєстрації)/фактичного місця проживання особи для здійснення виплати пенсії. Аналіз наведених вище положень Порядку №22-1 свідчить про наступне: - сутність принципу екстериторіальності полягає у визначенні структурного підрозділу органу, що призначає пенсію, який формуватиме електронну пенсійну справу та розглядатиме по суті заяву про призначення пенсії, незалежно від місця проживання/перебування заявника чи місця поданням ним відповідної заяви, тобто без прив`язки до території; - після опрацювання електронної пенсійної справи та прийняття рішення за наслідками розгляду заяви про призначення пенсії структурний підрозділ органу, що призначає пенсію, (тобто територіального органу Пенсійного фонду України), визначений за принципом екстериторіальності, передає електронну пенсійну справу органу, що призначає пенсію, (тобто територіальному органу Пенсійного фонду України), за місцем проживання (реєстрації)/фактичного місця проживання особи для здійснення виплати пенсії (п.4.10); - виплату пенсії проводить орган, що призначає пенсію, (тобто територіальний орган Пенсійного фонду України) за місцем фактичного проживання/перебування особи. У межах спірних правовідносин, органом, що приймав рішення за заявою ОСОБА_1 , є Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області. Як вбачається з матеріалів справи, позивачкою заявлена вимога щодо скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області №203950007327 від 21.09.2022 року про відмову у призначенні пенсії за вислугу років відповідно до п. «е» ст.55 Закону України «Про пенсійне забезпечення». Колегія суддів зауважує, що відповідачем у справах, в яких оспорюються, зокрема, рішення, ухвалені в результаті розгляду заяви про призначення пенсії, є саме орган державної влади - суб`єкт владних повноважень, який прийняв відповідне рішення. Відтак, позовні вимоги в цій частині сформовані вірно та суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку при їх задоволенні. Проте, колегія суддів зауважує, що за приписами п. 4.2 Порядку №22-1 після реєстрації заяви позивача засобами програмного забезпечення за принципом екстериторіальності Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області визначено як структурний підрозділ органу, що призначатиме пенсію та який прийматиме рішення за заявою позивачки про призначення пенсії. З матеріалів справи вбачається, що рішення №203950007327 від 21.09.2022 року прийнято Головним управлінням Пенсійного фонду України в Одеській області за принципом екстериторіальності, і саме воно досліджувало пенсійні документи позивачки і вирішувало питання щодо зарахування періодів роботи позивачки і призначення пенсії, а не Головне управління Пенсійного фонду України у Харківській області. Відтак, з огляду на приписи пунктів 4.2, 4.10 розділу ІV Порядку №22-1 належним відповідачем у частині позовних вимог щодо зобов`язання зарахувати періоди роботи та призначити позивачці пенсію є саме Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області, структурний підрозділ якого, визначений за принципом екстериторіальності, розглянув заяву ОСОБА_1 про призначення пенсії та прийняв рішення про відмову у її призначенні. Таким чином, саме Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області після скасування оскаржуваного рішення №203950007327 від 21.09.2022 року зобов`язано призначити позивачці пенсію за вислугу років з 14.09.2022 відповідно до п. «е» ст.55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», зарахувавши до спеціального стажу спірні періоди її роботи. Натомість, Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області не здійснювало розгляд заяви позивачки, не приймало рішення про відмову у призначенні пенсії, а тому відсутні правові та фактичні обставини для покладання на нього обов`язку щодо прийняття рішення за заявою позивачки. Згідно з пунктом 4.10 розділу ІV Порядку №22-1, Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області визначено як суб`єкт, який буде здійснювати виплату пенсії позивачці за місцем проживання (реєстрації)/фактичного місця проживання. Судом першої інстанції не було враховано вищенаведених обставин, що призвело до частково неправильного вирішення справи. Згідно зі ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, п. 29). Відповідно до ст.317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. З огляду на вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, та неправильно застосував норми матеріального та процесуального права, що призвело до частково неправильного вирішення справи, а тому апеляційну скаргу відповідача слід задовольнити частково, з частковим скасуванням рішення суду. Враховуючи те, що справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України. Керуючись ст.ст. 311, 315, 317, 321, 325, 327, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу задовольнити частково. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 14.03.2023 по справі №520/1246/23 скасувати в частині задоволення позовних вимог про зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області призначити та виплачувати ОСОБА_1 пенсію за вислугу років з 14.09.2022 відповідно до п. «е» ст.55 Закону України «Про пенсійне забезпечення»; зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області при призначенні пенсії за вислугу років ОСОБА_1 зарахувати до спеціального стажу періоди її роботи з 01.08.1986 по 01.02.1992, з 01.02.1992 по 12.02.1997, з 01.04.2000 по 11.10.2005, з 28.03.2006 по 03.02.2016, з 14.03.2016 по 26.04.2017; стягнення за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області на користь ОСОБА_1 суму сплаченого судового збору у розмірі 858 (вісімсот п`ятдесят вісім) гривень 88 копійок. Прийняти в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково. Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області призначити ОСОБА_1 пенсію за вислугу років з 14.09.2022 відповідно до п. «е» ст.55 Закону України «Про пенсійне забезпечення». Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області при призначенні пенсії за вислугу років ОСОБА_1 зарахувати до спеціального стажу періоди її роботи з 01.08.1986 по 01.02.1992, з 01.02.1992 по 12.02.1997, з 01.04.2000 по 11.10.2005, з 28.03.2006 по 03.02.2016, з 14.03.2016 по 26.04.2017. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області на користь ОСОБА_1 суму сплаченого судового збору у розмірі 858 (вісімсот п`ятдесят вісім) гривень 88 копійок. В іншій частині в задоволенні позовних вимог відмовити. В іншій частині рішення Харківського окружного адміністративного суду від 14.03.2023 року по справі № 520/1246/23 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України. Головуючий суддя (підпис)З.Г. Подобайло Судді(підпис) (підпис) А.О. Бегунц Н.С. Бартош