Постанова Другий апеляційний адміністративний суд № 440/5239/22

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 липня 2023 р.Справа № 440/5239/22 Другий апеляційний адміністративний суд у складі: Головуючого судді: Присяжнюк О.В., Суддів: П`янової Я.В. , Спаскіна О.А. , за участю секретаря судового засідання Труфанової К.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 31.03.2023 р. (постановлену суддею Сич С.С.) по справі за заявою ОСОБА_1 про встановлення судового контролю за виконанням рішення суду по справі № 440/5239/22 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області (в подальшому ГУ ПФУ в Полтавській області), в якому просив: визнати протиправними дії відповідача щодо перерахунку з 01.04.2019 р. та виплати з 01.02.2022 р. пенсії з обмеженням її максимального розміру сумою, що не перевищує десяти прожиткових мінімумів встановлених для осіб, які втратили працездатність; зобов`язати відповідача провести з 01.04.2019 р. перерахунок призначеної пенсії у розмірі 85% відповідних сум грошового забезпечення, визначених у довідці Полтавського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки № 9/1/5340/фп73371 від 30.08.2021 р., без обмеження підсумку пенсії максимальним розміром та здійснити виплату (доплату) різниці між перерахованою та виплаченою пенсією за минулий час, у подальшому виплачувати пенсію без її обмеження максимальним розміром. Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 20.07.2022 р., яке набрало законної сили 20.08.2022 р., позов задоволено частково, а саме: визнано протиправними дії відповідача щодо обмеження пенсії позивачу максимальним розміром при її перерахунку з 01.04.2019 р.; зобов`язано відповідача перерахувати позивачу пенсію без обмеження максимальним розміром з 01.09.2019 р. та здійснити виплату позивачу суми перерахованої пенсії, з урахуванням виплачених сум; в іншій частині позовних вимог відмовлено. ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення судового контролю за виконанням рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 20.07.2022 р., в якій просив: зобов`язати відповідач подати суду звіт про виконання рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 20.07.2022 р. у справі № 440/5239/22, в якому, серед іншого, зазначити правові чи інші підстави для обмеження з 01.07.2019 р. розміру виплати пенсії, сумою визначеною станом на 01.04.2019 р., а також заходи, які вживались задля погашення заборгованості з доплати пенсії за період з 2019-2022 років в сумі 142007,71 грн.; постановити окрему ухвалу та направити її до ГУ ПФУ в Полтавській області для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону в частині повторного протиправного обмеження максимального розміру та суми виплати пенсії з 01.07.2019 р., в тому числі, для розгляду питання щодо притягнення до відповідальності осіб, рішення, дії чи бездіяльність яких визнаються протиправними. Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 31.03.2023 р. відмовлено у задоволенні заяви позивача про встановлення судового контролю за виконанням судового рішення та відмовлено у задоволенні клопотання про постановлення окремої ухвали. Позивач, не погодившись з ухвалою суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 31.03.2023 р. та ухвалити нове рішення яким задовольнити заяву апелянта про встановлення судового контролю за виконанням судового рішення. В обґрунтування вимог апеляційної скарги, апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а саме: вимог Кодексу адміністративного судочинства України та на не відповідність висновків суду обставинам справи. У судове засідання учасники справи не з`явилися, своїх представників не направили, про дату, час і місце судового засідання повідомлені своєчасно та належним чином, апелянт просив розгляд справи проводити за його відсутністю та відсутністю його представника. Відповідно до ч. 4 ст. 229, ч. 2 ст. 313 Кодексу адміністративного суду України, у зв`язку з неявкою в судове засідання всіх учасників справи, фіксування судового засідання за допомогою технічного запису не здійснювалося. Відмовляючи у задоволенні заяви позивача про встановлення судового контролю за виконанням судового рішення, суд першої інстанції виходив з того, що на теперішній час відсутні підстави вважати, що у разі невжиття судом процесуальних заходів, передбачених ст. 382 Кодексу адміністративного суду України, ухвалене по цій справі судове рішення по суті спору залишиться невиконаним. Суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції з наступних підстав. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно із ст. 129-1 Конституції України, суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. Відповідно до ч. 4 ст. 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", невиконання судових рішень має наслідком юридичну відповідальність, установлену законом. Згідно із ч. ч. 2, 3 ст. 14 Кодексу адміністративного судочинства України, судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Статтею 370 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Аналіз вищевказаних норм законодавства вказує, що рішення суду, яке набрало законної сили є обов`язковим для учасників справи. Так, у рішеннях Європейського Суду з прав людини у справах "Бурдов проти Росії" від 07.05.2002 р., "Ромашов проти України" від 27.07.2004 р., "Шаренок проти України" від 22.02.2004 р. зазначається, що право на судовий захист було б ілюзорним, якби правова система держави дозволяла щоб остаточне зобов`язальне рішення залишалося без дієвим на шкоду одній із сторін; виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має вважатися невід`ємною частиною судового процесу. Відповідно до ч. 1 ст. 382 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення. За наслідками розгляду звіту суб`єкта владних повноважень про виконання рішення суду або в разі неподання такого звіту суддя своєю ухвалою може встановити новий строк подання звіту, накласти на керівника суб`єкта владних повноважень, відповідального за виконання рішення, штраф у сумі від двадцяти до сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (ч. 2 ст. 382 Кодексу адміністративного судочинства України). Статтею 1 Закону України "Про виконавче провадження" встановлено, що завершальною стадією судового провадження з примусового виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) є виконавче провадження. У разі відсутності добровільного виконання судових рішень, вимогами Закону України "Про виконавче провадження" врегульований порядок дій та заходів, що спрямованих на примусове виконання таких рішень. Тобто, рішення суду, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, що у першу чергу забезпечується через примусове виконання судових рішень, відповідно до Закону України "Про виконавче провадження". Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України "Про виконавче провадження", примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів". Судовим розглядом встановлено, що 09.09.2022 р. Полтавським окружним адміністративним судом видано виконавчий лист № 440/5239/22 про зобов`язання відповідача перерахувати позивачу пенсію без обмеження максимальним розміром з 01.04.2019 р. та здійснити йому виплату суми перерахованої пенсії, з урахуванням виплачених сум. Як вбачається з матеріалів справи ГУ ПФУ в Полтавській області здійснено перерахунок пенсії позивача та у зв`язку з відсутністю коштів звернулося до Пенсійного фонду України з листом вих. № 1600-0404-5/19306 від 16.03.2023 р., в якому просило розглянути питання виплати заборгованості, нарахованої на виконання рішення суду у справі № 440/5239/22. Таким чином, судовим розглядом встановлено, що відповідач вживає заходи для виконання судового рішення. Із врахуванням вищевикладених обставин, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що відсутні підстави для задоволення заяви ОСОБА_1 про встановлення судового контролю, оскільки відповідачем вчиняються дії для виконання рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 13.03.2023 р. у справі № 440/5239/22 та відсутні данні які б унеможливлювали виконання рішення суду. Щодо постановлення окремої ухвали, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Відповідно до ч.ч. 1, 2, 3 ст. 249 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним суб`єктам владних повноважень для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону. У разі необхідності суд може постановити окрему ухвалу про наявність підстав для розгляду питання щодо притягнення до відповідальності осіб, рішення, дії чи бездіяльність яких визнаються протиправними. Суд може постановити окрему ухвалу у випадку зловживання процесуальними правами, порушення процесуальних обов`язків, неналежного виконання професійних обов`язків (в тому числі якщо підписана адвокатом чи прокурором позовна заява містить суттєві недоліки) або іншого порушення законодавства адвокатом або прокурором. Окрема ухвала щодо прокурора або адвоката надсилається органу, до повноважень якого належить притягнення до дисциплінарної відповідальності прокурора або адвоката відповідно. Аналіз вищевказаної норми законодавства вказує, що постановлення окремої ухвали є правом, а не обов`язком суду. Із врахуванням вищевикладених обставин, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що відсутні підстави для постановлення окремої ухвали. Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Відповідно до п.

30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя. При прийнятті рішення у даній справі суд врахував позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки інших аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). Пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень визначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Із врахуванням такого підходу Європейського суду з прав людини до оцінки аргументів сторін, суд апеляційної інстанції вважає, що ключові аргументи апеляційної скарги отримали достатню оцінку. Інші доводи і заперечення сторін на висновки суду апеляційної інстанції не впливають. Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 31.03.2023 р. - без змін, оскільки суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм процесуального права. Керуючись ст. ст. 243, 308, 316, 322, 325, 326, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 31.03.2023 р. по справі № 440/5239/22 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий суддя О.В. Присяжнюк Судді Я.В. П`янова О.А. Спаскін Повний текст постанови складено 24.07.2023 року