Постанова 4824 № 753/23270/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД 03680 м. Київ , вул. Солом`янська, 2-а Номер апеляційного провадження № 22-ц/824/6708/2023 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 червня 2023 року м. Київ Справа № 753/23270/19 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді-доповідача Ящук Т.І., суддів Кирилюк Г.М., Немировської О.В., за участю секретаря судового засідання Кравченко Н.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , на заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 лютого 2021 року, ухвалене у складі судді Трусової Т.О., у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю, встановив: У грудні 2019 року позивач ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до відповідача ОСОБА_1 про визнання квартири АДРЕСА_1 її особистою приватною власністю. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірна квартира була набута на підставі інвестиційного контракту №15737 від 20.01.2000, укладеного з АТ ХК «Київміськбуд» в особі АКБ «Аркада», кошти за яким сплачувались за рахунок власних коштів позивача. Відповідну квартиру було проінвестовано за 53 221 грн. 34 коп., які були сплачені позивачем до укладення шлюбу з відповідачем. Заочним рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 17 лютого 2021 року визнано квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 44,85 кв.м, особистою приватною власністю ОСОБА_3 . Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 23 січня 2023 року заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 лютого 2021 року залишено без задоволення. Не погоджуючись з рішенням, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи. В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що суд розглянув справу за відсутності відповідача, який не був повідомлений належним чином про дату, час та місце засідання суду, що відповідно до ч.1, п.3 ч.3 ст.376 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення. Звертає увагу на те, що позивачу, під час пред`явлення позову та під час всього судового розгляду було відомо про те, що відповідач не проживає чи не перебуває за адресою: АДРЕСА_1 та було достеменно відомо про місце проживання (перебування) відповідача та про наявні в нього засоби зв`язку. В той же час, всупереч вимогам ч.2 ст.43; п.2), ч.3, ст.175 ЦПК України, позивач не надав суду відомі йому відомості про місце проживання (перебування) відповідача, чим навмисно позбавив відповідача права на участь у судовому розгляді, подання своїх заперечень, доказів, пред`явлення зустрічного позову. Зазначає, що суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку, що усі кошти, вкладені у придбання спірної квартири, були особистими коштами позивача, однак судом не досліджено обставини придбання даного спірного майна, джерел фінансування такого майна, фактичних відносин між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 на момент виникнення спірних правовідносин, зокрема на момент укладання інвестиційного договору, внесення платежів. Судом першої інстанції також не надано належної оцінки тому факту, що спірне нерухоме майно було набуте у власність вже після реєстрації шлюбу, про що свідчить акт прийому - передачі квартири інвестору від 19.10.2000 та свідоцтва про право власності на квартиру. Також, суд першої інстанції своє рішення мотивував нормами матеріального права, які не діяли на момент виникнення спірних правовідносин, на момент виникнення права власності на спірне нерухоме майно. Так, вирішуючи спір, суд керувався нормами ст.57, 60, 70 Сімейного кодексу України та статтями 179, 181, 190 ЦК України, які набули чинності лише 01.01.2004. Позивачем не було повідомлено суду про те, що позивач та відповідач проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу у час виникнення спірних правовідносин. Сторони з 1993 року вели спільне господарство, спільний бюджет. 05.10.1999 (за 9 місяців до реєстрації шлюбу) в них народився син - ОСОБА_5 . Крім того, ведення позивачем та відповідачем спільного побуту, об`єднання їх праці та зусиль для створення спільної сумісної власності, можуть підтвердити свідки, які товаришували у період фактичних сімейних відносин з позивачем та відповідачем. На підтвердження участі відповідача у придбанні спірної квартири є також та обставина, що для придбання даної квартири, в інтересах сім`ї та вже народженої дитини ОСОБА_1 07.06.1999 уклав з ТОВ «НВФ Інтердиф» договір позики грошових коштів у сумі 55 000 грн. для придбання спірної квартири, строком на 7 років, що вочевидь дає підстави стверджувати, що повернення боргу відбувалось вже під час перебування ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у шлюбі. Крім того, зважаючи на затримку у наданні коштів за даним договором, 19.01.2000 відповідач брав у борг у ОСОБА_6 грошові кошти у сумі 8000 доларів США, що підтверджується відповідною розпискою з відміткою, зробленою позикодавцем про повернення коштів. Факт надання грошових коштів ОСОБА_6 може підтвердити у судовому засіданні. Про наявність цих боргових зобов`язань також було відомо позивачу. У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача ОСОБА_3 - адвокат Волощук В.В. просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Зазначав, що договір позики грошових коштів від 07.06.1999 та розписка від 19.01.2000 не містить підпису позивача, тому стверджувати, що ці кошти були позичені в інтересах сім`ї і були використані з метою внесення коштів по інвестиційному контракту - підстави відсутні. Інвестиційний контракт № 15737 від 20.01.2000 та додаткові угоди до нього не містять підпису відповідача, як згоди іншого з подружжя. Відповідачем не надано до матеріалів справи доказу укладення Інвестиційного контракту на будівництво спірної квартири та не надано доказів внесення коштів в будівництво квартири. В судовому засіданні відповідач ОСОБА_1 підтримав доводи апеляційної скарги з підстав в ній викладених, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову. Представник позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_7 заперечував проти доводів апеляційної скарги, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін. Заслухавши доповідь судді-доповідача, вислухавши пояснення відповідача та представника позивача, з`ясувавши обставини справи, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню виходячи з наступного. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , серед іншого, посилається на порушення судом першої інстанції норм процесуального права щодо неналежного повідомлення його про час і місце розгляду заяви, що відповідно до п.3 ч. 3 ст. 376 ЦПК Україниє обов`язковою підставою для скасування ухвали суду. З матеріалів справи вбачається, що 04 грудня 2019 року ОСОБА_8 в інтересах ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю. Відповідно до копії судової повістки про виклик до суду від 05 лютого 2020 року, розгляд справи було призначено на 10 червня 2020 року, про що повідомлені учасники справи (представник позивача ОСОБА_8 за адресою: АДРЕСА_3 ; відповідач ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 ). Проте жодних даних про отримання, вручення судової повістки на 10 червня 2020 року відповідачу матеріали справи не містять, оскільки в повідомленні про вручення поштового відправлення (рекомендоване) за ідентифікатором поштового відділення 0217506044382 в графі «Вручено особисто» записано «вкладено а/с». Тобто, відповідач особисто не отримував вказану судову повістку та не був повідомлений про розгляд справи за його участі. Згідно з протоколом судового засідання від 10 червня 2020 року, за відсутності учасників справи підготовче провадження у цивільній справі закрито, справу призначено до розгляду по суті на 23 листопада 2020 року на 16-00 год. Відповідно до копій судових повісток про виклик до суду від 10 червня 2020 року, від 30 листопада 2020 року, від 21 січня 2021 року розгляд справи було призначено відповідно на 23 листопада 2020 року, на 21 січня 2021 року та на 17 лютого 2021 року про що повідомлено відповідача ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 . Однак, жодних даних про отримання, вручення вказаних судових повісток матеріали справи не містять. Натомість, в матеріалах справи наявні конверти з судовими повістками, адресовані ОСОБА_1 без вручення останньому (т.1 а.с.84, 86, 87). Відповідно до протоколу судового засідання від 17 лютого 2021 року, справу розглянуто за відсутності учасників справи. Заочним рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 17 лютого 2021 року позовну заяву ОСОБА_3 задоволено. Відповідно до ч. 3, 4, 6 ст. 128 ЦПК України, судові виклики здійснюються судовими повістками про виклик. Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями. Судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур`єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи. Згідно з ч. 1, 2 ст. 130 ЦПК України, у випадку відсутності в адресата офіційної електронної адреси судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку, а юридичним особам - відповідній службовій особі, яка розписується про одержання повістки. Розписка про одержання судової повістки з поміткою про дату вручення в той самий день особами, які її вручали, повертається до суду. Тобто, підтвердженням належного повідомлення учасника справи особи, у разі відсутності офіційної електронної адреси, є її розписка про отримання судової повістки. В матеріалах справи відсутні дані про вручення судових повісток ОСОБА_1 з повідомленням про розгляд цивільної справи, призначений на 10 червня 2020 року, 23 листопада 2020 року, 21 січня 2021 року та 17 лютого 2021 року. Отже, будь-яких даних про належне повідомлення відповідача ОСОБА_1 про розгляд позовної заяви ОСОБА_3 до ОСОБА_9 про визнання майна особистою приватною власністю матеріали справи не містять. Таким чином, суд першої інстанції розглянув позовну заяву ОСОБА_3 за відсутності відомостей про належне повідомлення відповідача ОСОБА_9 про дату, час і місце судового засідання. Відповідно до правового висновку Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 квітня 2022 року у справі № 522/18010/18 «обов`язок суду повідомити учасників справи про місце, дату і час судового засідання є реалізацією однією із основних засад (принципів) цивільного судочинства - відкритості судового процесу. Невиконання (неналежне виконання) судом цього обов`язку призводить до порушення не лише права учасника справи бути повідомленим про місце, дату і час судового засідання, але й основних засад (принципів) цивільного судочинства. Розгляд справи в суді першої інстанції за відсутності учасника справи, якого не було повідомлено про місце, дату і час судового засідання, є обов`язковою та безумовною підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення судом апеляційної інстанції, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою. Порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов`язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою (пункт 3 частини третьої статті 376 ЦПК України). Правильним по суті рішення є в тому випадку, коли воно відповідає вимогам законності й обґрунтованості, оскільки порушення останніх має наслідком зміну або скасування оскарженого судового рішення. Оскаржене судове рішення належить залишати без змін за наявності незначних порушень закону, які вже були усунені при розгляді справи, або ж таких, які можуть бути виправлені судом апеляційної інстанції. Правило про те, що «не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань» стосується випадків, коли такі недоліки не призводять до порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства». Враховуючи вимоги вищевикладених процесуальних норм та правові висновки Верховного Суду, колегія суддів вважає, що при ухваленні судом першої інстанції заочного рішення, за відсутності даних про вручення відповідачу ОСОБА_9 судових повісток про виклик в судові засідання або за відсутності визначених процесуальним законом доказів про відмову відповідача отримати зазначені судові повістки, не було дотримано вимог ч. 1 ст. 280 ЦПК Українищодо ухвалення заочного рішення за умови належного повідомлення відповідача про дату, час і місце судового засідання, що є обов`язковою підставою для скасування судового рішення відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 376 ЦПК Українита ухвалення нового рішення. Зазначені обставини не були враховані судом першої інстанції при розгляді справи та заяви відповідача про перегляд заочного рішення. З огляду на наведене, та зважаючи, що судом першої інстанції розглянуто справу за відсутності відповідача, не повідомленого належним чином про розгляд позовної заяви, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність обов`язкових підстав для скасування заочного рішення суду першої інстанції з ухваленням постанови про задоволення позову, враховуючи наступне. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 05.08.2000 ОСОБА_3 та ОСОБА_1 зареєстрували шлюб (а.с. 11). Згідно свідоцтва про розірвання шлюбу від 06.10.2018 шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 розірвано, про що вчинено відповідний актовий запис №476 (а.с. 12). За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (ч. 1 ст. 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 1 січня 2004 року До сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набрання ним чинності. Роз`ясненнями, викладеними у п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів», яка узгоджується із Рішенням Конституційного Суду України № 1-рп/99 по справі № 1-7/99 за конституційним зверненням про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів визначено, що за загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (ч. 1 ст. 58 Конституції України) норми Сімейного кодексу Українизастосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 1 січня 2004 року До сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми СК Українизастосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набрання ним чинності. У випадку набуття подружжям права власності на майно до 01.01.2004, а поділ спільного майна здійснює після 01.01.2004, правовий режим набуття спірного майна буде визначатися Кодексом про шлюб та сім`юУкраїни, а розмір часток подружжя у майні, що є об`єктом права спільної сумісної власності, способи та порядок його поділу визначатимуться за правилами Сімейного кодексу України. Як було передбачено положеннями ст. 22 КпШС України, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Згідно із положеннями ч. 3 ст. 368 ЦК Українимайно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. За таких обставин розмір часток подружжя у майні, що є об`єктом права спільної сумісної власності, способи та порядок його поділу визначатимуться за правилами СК України. Відповідно до положень статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності (частина 1 статті 69 СК України). За положеннями ч. 1 ст. 70 цього Кодексу у разі поділу такого майна частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Згідно п. 1 ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним до шлюбу. Конструкція норми ст. 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі у судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18). Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведенню. Встановлено, що 20.01.2000 між ОСОБА_4 (Інвестором) та Акціонерним товариством Холдингова компанія «Київміськбуд» в особі АКБ «Аркада» (Компанія) було укладено інвестиційний контракт, предметом якого є інвестиційна участь Інвестора у будівництві будинку по АДРЕСА_1 , здійснення Компанією будівництва будинку, введення його в експлуатацію, оформлення та реєстрація права власності Компанії на будинок та передача Компанією у власність Інвестора однокімнатної квартири загальною проектною площею 44,80 кв.м., проектний номер квартири АДРЕСА_1 , що розташована на 3 поверсі (а.с. 13-17). В подальшому між сторонами інвестиційного договору було укладено додаткову угоду №2 (а.с. 18-19). На виконання умов інвестиційного договору ОСОБА_4 внесла кошти в загальному розмірі 53 221, 34 грн., що становить повну вартість об`єкта інвестування, з яких 15 277, 77 грн. було сплачено 20.01.2000, 7 129,75 грн. та 433, 57 грн. 29.02.2000, 26 212, 32 грн. - 28.03.2000, 1 995, 32 грн. - 22.05.2000, 2172, 61 грн. - 30.06.2000 (а.с. 20-25). Як вбачається зі змісту прибуткових касових ордерів від 20 січня 2000 року, 29 лютого 2000 року, 28 березня 2000 року , 22 травня 2000 року та 30 червня 2000 року, на кожному з них міститься запис про призначення коштів - «інвестування у житлове будівництво за рахунок моїх особистих коштів за контрактом 15737 від 20 січня 2000 року . 19.10.2000 між АТ ХК «Київміськбуд» та ОСОБА_4 було укладено акт прийому-передачі квартири інвестору (а.с.26). 05.12.2000 на квартиру АДРЕСА_1 на підставі на наказу Головного управління житлового забезпечення було видано Свідоцтво про право власності за №1455-С/КІ зареєстроване за ОСОБА_4 (а.с. 27). Таким чином встановлено, що усі кошти, вкладені у придбання спірної квартири були особистими коштами позивача ОСОБА_3 , оскільки вносилися нею до укладення шлюбу з відповідачем. Тобто, факт реєстрації права власності на спірну квартиру під час шлюбу сторін за доведеності її набуття за особисті кошти дружини не дає підстав вважати, що квартира є спільною сумісною власністю подружжя. Реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17). Також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16 та від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13 зроблено висновок про те, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності немає. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права. Відповідно до частини п`ятої статті 7 та статті 4 Законом України від 18 вересня 1991 року № 1560-ХІІ «Про інвестиційну діяльність» інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об`єктом і результатом інвестицій (об`єктами інвестиційної діяльності може бути будь-яке майно, а також майнові права). Після завершення будівництва та здачі будинку в експлуатацію квартира як окремий об`єкт цивільних правовідносин ще не існує і набуває юридично статусу об`єкта цивільних правовідносин лише після державної реєстрації, здійсненої відповідно до чинного законодавства. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (провадження № 14-8цс21) вказано, що нормами законодавства встановлено первинний спосіб набуття права власності на річ, на яку раніше не було і не могло бути встановлене право власності інших осіб. Саме інвестор як особа, за кошти якої і на підставі договору з яким був споруджений об`єкт інвестування, є особою, якою набувається первісне право власності на новостворений об`єкт інвестування. Інвестор після виконання умов інвестування набуває майнові права (тотожні праву власності) на цей об`єкт і після завершення будівництва об`єкта нерухомості набуває права власності на об`єкт інвестування як первісний власник шляхом проведення державної реєстрації речових прав на зазначений об`єкт за собою (пункти 92, 93, 95 постанови). Отже, укладаючи договір купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно, покупець отримує речове право, яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно в майбутньому. З огляду на викладене, доводи апеляційної скарги відповідача про те, що право власності на квартиру набуто позивачем в шлюбі та вона підлягає поділу як спільне майно подружжя є безпідставними. Доводи апеляційної скарги відповідача про те, що вони з позивачем з 1993 року проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу, а в 1999 році у них народився син, колегія суддів до уваги не приймає, оскільки факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу набув юридичного значення після набрання чинності Сімейним кодексом України та Цивільним кодексом України з 01 січня 2004 року. Кодекс про шлюб та сім'ю УРСР не передбачав юридичних наслідків для чоловіка та жінки, які проживали разом без реєстрації шлюбу. Згідно з частиною першою статті 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім`єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України «Про власність». Правила статей 22, 28, 29 КпШС України в цих випадках не застосовуються. Згідно зі статтею 17 Закону України «Про власність», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі. Однак, не можуть слугувати підставами для відмови у задоволенні позову доводи апеляційної скарги про наявність у відповідача договору позики грошових коштів та розписки про отримання ОСОБА_1 у борг від ОСОБА_10 19.01.2000 року восьми тисяч доларів США. По-перше, за договором позики, укладеним 07.06.1999 між ТОВ «НВФ Інтегдиф» та відповідачем, останній отримав у власність грошові кошти у сумі 55 000 грн. на термін 7 років. В період дії договору позики ОСОБА_1 19.01.2000 взяв в борг ще 8000 доларів США. Отримання коштів за вказаними договорами на думку колегії суддів взаємовиключають один одного, оскільки в змісті обох підставою отримання коштів в позику є покупка квартири по АДРЕСА_1 . Сума обох позик перевищує вартість квартири, ціна якої за інвестиційним контрактом № 15737 від 20.01.2000 становила 53221,34 грн., що викликає сумніви та не є переконливим доказом вкладення відповідачем цих коштів в купівлю квартири. Крім того, відповідно до п. 2.2 договору позики від 07.06.1999 року позика надається шляхом видачі готівки з каси підприємства за видатковим касовим ордером. Однак, матеріали справи не містять доказів фактичного отримання коштів відповідачем у позику. По-друге, в змісті договору позики від 07.06.1999 та розписки від 19.01.2000 гроші отримуються відповідачем для покупки квартири по АДРЕСА_1 , в той час як Додатковою угодою № 2 до Інвестиційного контракту № 15737 від 20 січня 2000 року, яка укладена 30 червня 2000 року, в п.2 «Характеристика об`єкта інвестування» визначено адресу, зокрема, номер будинку - АДРЕСА_1 . Отже станом на січень 2000 року був відомий лише будівельний номер будинку, тоді як у договорі позики за 1999 рік та у розписці від 19.01.2000 відповідачем зазначено поштову адресу будинку, в якому розташована спірна квартира. Однак, зазначена адреса ( АДРЕСА_1 ) була визначена лише у акті прийому - передачі квартири від 19 жовтня 2000 року, тобто значно пізніше, ніж зазначено у наданих відповідачем доказах. По-третє, як убачається з матеріалів справи, звертаючись вперше з апеляційною скаргою у вересні 2022 року, у прийнятті якої відмовлено за ухвалою Київського апеляційного суду від 28 вересня 2022 року, в додатках до апеляційної скарги та в змісті самої апеляційної скарги про існування договору позики грошових коштів від 07.06.1999 відповідач не зазначав. Не подавався такий доказ і до заяви про перегляд заочного рішення Дарницького районного суду міста Києва від 17 лютого 2021 року, яку подано відповідачем у листопаді 2022 року. Тобто обставини, на які відповідач ОСОБА_1 посилається як на підставу своїх заперечень проти позову є сумнівними, взаємовиключними та суперечливими. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Оцінюючі вказані суперечності, апеляційний суд приходить до висновку про обґрунтованість та доведеність позовних вимог. Верховний Суд 23 жовтня 2019 року прийняв постанову (справа № 917/1307/18), якою розтлумачив сутність принципу змагальності та неможливість застосування учасником справи концепції «негативного доказу» для обґрунтування власної позиції. Так, Верховний Суд зазначив, що принцип змагальності полягає в обов`язку кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження або заперечення власних вимог у спорі. Мається на увазі, що позивач стверджує про існування певної обставини та подає відповідні докази, а відповідач може спростувати цю обставину, подавши власні докази, які вважає більш переконливими. В свою чергу суд, дослідивши надані сторонами докази, та з урахуванням переваги однієї позиції над іншою виносить власне рішення. При цьому сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що їх позиція є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу втрачає сенс уся концепція принципу змагальності. Посилання в апеляційній скарзі на те, що судом першої інстанції не досліджено оригіналів прибуткових касових ордерів не є підставою для відмови у позові, оскільки при зверненні з позовною заявою представником ОСОБА_3 - адвокатом Москалюк Т.В. додано копії вищевказаних ордерів засвідчені в передбаченому законом порядку і не викликають сумніви у їх достовірності. Відповідно до вимог ч.1 ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Враховуючи, що судом першої інстанції оскаржуване судове рішення було ухвалено за відсутності відповідача ОСОБА_1 , який не був повідомлений належним чином про день та час розгляду справи, колегія суддів дійшла висновку про обґрунтованість доводів апеляційної скарги частково та наявність підстав для скасування заочного рішення суду першої інстанції з прийняттям нового судового рішення про задоволення позову ОСОБА_3 про визнання майна особистою приватною власністю. Отже, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржуване заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 17 лютого 2021 року не може бути визнане законним та обґрунтованим, тому підлягає скасуванню з прийняттям постанови про задоволення позовних вимог ОСОБА_3 . Керуючись ст.ст. 268, 367, 368, 374 - 376, 381 - 383 ЦПК України, суд постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , - задовольнити частково. Заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 17 лютого 2021 року - скасувати та прийняти постанову : Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю - задовольнити. Визнати квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 44,85 кв.м., особистою приватною власністю ОСОБА_3 . Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судовий збір в розмірі 768 грн. 40 коп. Відомості щодо учасників справи: Позивач - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1 Відповідач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , фактичне місце проживання: АДРЕСА_9 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_2 . Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Повний текст постанови складено 21 липня 2023 року. Суддя - доповідач: Ящук Т.І. Судді: Кирилюк Г.М. Немировська О.В.