Постанова Запорізький апеляційний суд № 335/3385/23

Дата документу 19.07.2023 Справа № 335/3385/23 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний №335/3385/23 Головуючий у 1 інстанції Шалагінова А.В. Провадження № 22-ц/807/1408/23 Суддя-доповідач Онищенко Е.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 липня 2023 року м. Запоріжжя Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі: головуючого Онищенка Е.А. суддів: Бєлки В.Ю., Трофимової Д.А. за участю секретаря судового засідання Книш С.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 на ухвалу Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 24 квітня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Запорізькій області про звільнення з-під арешту нерухомого майна,- В С Т А Н О В И Л А: У квітні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Національної поліції в Запорізькій області про звільнення з-під арешту нерухомого майна 1/3 частини квартири АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_1 на праві приватної власності, накладеного постановою слідчого Управління УМВС України в Запорізькій області Морозовим С.В. від 09.10.2006 по кримінальній справі № 12410602, в якій також просив виключити з Єдиного реєстру заборон відчуження нерухомого майна запис № 3878554 від 12.10.2006. Ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 24 квітня 2023 року відмовлено у відкритті провадження. Не погоджуючись із зазначеною ухвалою ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить ухвалу суду скасувати та призначити новий розгляд в суді першої інстанції. Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне. Відмовляючи у відкритті провадження на підставі п.1 ч.1ст.186 ЦПК України, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 як учасник вищезазначеного кримінального провадження (засуджений), в рамках якого було накладено арешт на його майно, має звертатись до суду, який ухвалив вирок, з питання скасування арешту майна в порядку кримінального судочинства за нормами КПК України (в редакції 1960 року). Однак з такими висновками апеляційний суд не може погодитися, виходячи із наступного. Стаття 124 Конституції України передбачає, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу. Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою як компетенцію різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського й адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є предмет спору, характер спірних матеріальних правовідносин і їх суб`єктний склад. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції. Цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частини перша та третя статті 3 ЦПК України). Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України). Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Як вбачається з матеріалів справи, арешт на вищезазначене нерухоме майно, що належить на праві власності позивачу, накладався у кримінальному провадженні за обвинуваченням ОСОБА_1 за ч. 3 ст. 190 КК України за постановою слідчого СВ ЗМУ МВС України в Запорізькій області від 09.10.2006. Вироком Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 06.12.2010 ОСОБА_1 визнано винуватим за ч.ч. 2, 3, 4 ст. 190, ч. 1 ст. 209 Кримінального кодексу України (далі КК України) та з урахуванням положень ст. 70 КК України йому призначене остаточне покарання у вигляді 5 років позбавлення волі з позбавленням права займати посади, пов`язані з фінансово-господарською діяльністю строком на 2 роки з конфіскацією грошових коштів, здобутих злочинним шляхом та з конфіскацією частини майна, що належить засудженому на праві власності. Також цим вироком стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Лада Дніпровська» в рахунок відшкодування матеріальної шкоди 130 811,61 грн. Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 14.02.2011 вирок змінено у частині застосування ч. 1 ст. 70 КК України, вважати ОСОБА_1 засудженим до 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов`язані з фінансово-господарською діяльністю строком на 2 роки з конфіскацією грошових коштів, здобутих злочинним шляхом, та з конфіскацією половини майна, що належить особисто засудженому. Також цією ухвалою скасовано вирок Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 06.12.2010 в частині вирішення позовних вимог ТОВ «Лада Дніпровська» і в цій частині справу передано на новий розгляд у порядку цивільного судочинства в іншому складі суду. 24.02.2023 року на адвокатський запит Дніпровським відділом Державної виконавчої служби у м. Запоріжжі було надіслано відповідь № 13111 щодо наявності виконавчих проваджень стосовно ОСОБА_1 та зазначено, що на виконанні в Дніпровському ДВС вирок від 06.12.2010 року відносно ОСОБА_1 не перебував. Перевіряючи законність і обґрунтованість судового рішення в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції виходить з того, що право власності належить до основоположних прав людини, втілення яких у життя становить підвалини справедливості суспільного ладу. Захист зазначеного права гарантовано статтею першою Першого протоколу до Конвенції. Як передбачено цією міжнародно-правовою нормою, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, і ніхто не може бути позбавлений власного майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ втручання в це право повинно мати законні підстави й мету, а також бути пропорційним публічному інтересу. Особи, котрі зазнають порушення права мирного володіння майном, як і інших визначених Конвенцією прав, відповідно до статті 13 цього міжнародно-правового акту повинні бути забезпечені можливістю ефективного засобу юридичного захисту в національному органі. На рівні національного законодавства гарантії захисту права власності закріплені у статті 41 Конституції України, за змістом якої кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю за винятком обмежень, установлених законом. Зазначений принцип відображено й конкретизовано в частині першій статті 321 Цивільного кодексу України, згідно з якою право власності є непорушним, і ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Одним із способів захисту права власності є гарантована статтею 391 цього Кодексу можливість власника вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном. Спеціальні підстави законного обмеження особи у реалізації права власності передбачені, зокрема, нормами кримінального процесуального закону для виконання завдань кримінального провадження як легітимної мети відповідного втручання у право мирного володіння майном. Зокрема, відповідно до статті 126 КПК України 1960 року, чинного на час накладення слідчим арешту на майно позивача, зазначений захід міг тимчасово застосовуватися слідчим або судом на період досудового слідства та/або судового розгляду для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна. Як було визначено в цій же статті, накладений на майно арешт мав бути скасований органом досудового слідства, коли в застосуванні цього заходу відпаде потреба. Відповідно до пункту дев`ятого розділу ХІ «Перехідні положення» КПК України 2012 року арешт майна, застосований до дня набрання чинності цим Кодексом, продовжує свою дію до його зміни, скасування чи припинення у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом. Дана норма узгоджується з вимогами частини першої статті 5 КПК України, за якою процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення. З огляду на зазначене, на правовідносини, пов`язані з розв`язанням питання про припинення арешту майна позивача, поширюються норми КПК України 1960 року. Проте положеннями цього Кодексу передбачалося прийняття рішення про зняття арешту з майна на стадії досудового слідства лише в межах провадження у кримінальній справі - або одночасно з винесенням постанови про її закриття (частина перша статті 214), або раніше, якщо в застосуванні відповідного заходу відпаде потреба (частина шоста статті 126). Способів виправлення помилки, допущеної слідчим або прокурором у зв`язку з неприйняттям під час досудового розслідування рішення про скасування арешту майна,КПК України 1960 року не встановлював. Із урахуванням викладеного, а також втрати чинності КПК України 1960 року, тривалого часу, що минув після закриття справи, істотних організаційних і кадрових змін, що в подальшому відбулися у правоохоронних органах, вирішення питання про припинення втручання у право власності ОСОБА_1 шляхом звернення до слідчого або прокурора на підставі КПК України 1960 року очевидно не буде ефективним способом захисту порушеного права. Статтею 174 КПК України визначено, що як підозрюваний, обвинувачений, їх захисник або законний представник, так і інший власник або володілець майна вправі звернутися до слідчого судді з клопотанням про скасування арешту майна, в тому числі на тій підставі, що в подальшому застосуванні відповідного заходу відпала потреба. Проте слідчий суддя, як і прокурор, наділений повноваженнями приймати рішення про припинення цього заходу виключно під час досудового розслідування, розпочатого шляхом внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань у порядку, встановленому чинним КПК України. Процедури вирішення означених питань за межами кримінального провадження, в тому числі у кримінальній справі, закритій органом досудового слідства до набрання чинності цим Кодексом, КПК України не передбачає. Арешт майна має тимчасовий характер, і його максимально можлива тривалість обмежена часовими рамками досудового розслідування та/або судового розгляду до прийняття процесуального рішення, яким закінчується кримінальне провадження. Зі змісту частини третьої статті 174 КПК України у разі закриття кримінального провадження на стадії досудового розслідування одночасно з винесенням відповідної постанови прокурор зобов`язаний скасувати арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації. Зазначена норма процесуального права є аналогічною наведеній у частині першій статті 214 КПК України 1960 року. Із закриттям кримінального провадження (кримінальної справи) втрачається легітимна мета арешту майна як втручання у конвенційне право особи на мирне володіння ним збереження речей і матеріальних цінностей для забезпечення можливості виконання завдань кримінального провадження. Проте положеннями цього Кодексу передбачалося прийняття рішення про зняття арешту з майна на стадії досудового слідства лише в межах провадження у кримінальній справі - або одночасно з винесенням постанови про її закриття (частина перша статті 214), або раніше, якщо в застосуванні відповідного заходу відпаде потреба (частина шоста статті 126). Відповідно до пункту дев`ятого розділу XI "Перехідні положення" КПК України 2012 року арешт майна, застосований до дня набрання чинності цим Кодексом, продовжує свою дію до його зміни, скасування чи припинення у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом. Отже, вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) і виникають з цивільних правовідносин, відповідно до частини першої статті 19ЦПК України можуть бути вирішені судом цивільної юрисдикції. Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 766/21865/17 та від 15 травня 2019 року у справі № 372/2904/17-ц. Статтею 49 КК України передбачено звільнення від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності. Особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки: два роки - у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі; три роки - у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання у виді обмеження або позбавлення волі; п`ять років - у разі вчинення злочину середньої тяжкості; десять років - у разі вчинення тяжкого злочину; п`ятнадцять років - у разі вчинення особливо тяжкого злочину. З постанови слідчого про накладання арешту на майно позивача вбачається, що злочин було вчинено в перших числах червня 2006 року. Отже,з моменту вчинення злочину пройшло 17 років. Підстави та процедура розгляду клопотання про скасування арешту майна врегульовані нормою ст. 174 КПК України, згідно положень якої підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження - судом. Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано. У Постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2020 року у справі №727/2878/19 зроблено висновок, відповідно до якого спори про звільнення майна з-під арешту, накладеного за правилами КПК України 1960 року та не знятого за цим Кодексом після закриття кримінальної справи слід розглядати за правилами цивільного судочинства. Натомість питання про скасування арешту майна, накладеного за правилами КПК України 2012 року та не скасованого після закриття слідчим кримінального провадження, має вирішувати слідчий суддя за правилами кримінального судочинства. Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції не врахував також правову позицію, сформульовану Верховним Судом України у постанові від 15 травня 2013 року № 6-26цс13, у якій зазначено, що судом кримінальної юрисдикції повинні розглядатися скарги на законність і обґрунтованість арешту майна, розв`язання яких потребує перевірки наявності підстав і дотримання процедури, встановлених кримінальним процесуальним законом, тобто вирішення по суті питань, які безпосередньо стосуються порядку здійснення кримінального провадження. З огляду на викладене, вирішення зазначеного питання судом у порядку цивільного судочинства не призведе до заміщення ним функцій суду кримінальної юрисдикції і не може завдати шкоди інтересам кримінального провадження. Відтак немає жодних підстав для висновку про те, що суд цивільної юрисдикції у справі не є судом, установленим законом. Отже, постановляючи ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції на зазначене вище уваги не звернув, не врахував висновки, викладені в постановах Верховного Суду та дійшов помилкового висновку про відмову у відкритті провадження у справі з підстав, визначених у п. 1 ч. 1 ст. 186 ЦПК України. Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. При цьому, як передбачено ст. 379 ЦПК України, підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали. На підставі викладеного, ухвала суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження у справі, як така, що перешкоджає подальшому провадженню у справі підлягає скасуванню, а справа - направленню для продовження розгляду до суду першої інстанції. керуючись ст.ст. 367,368,374,379,381-384 ЦПК України, колегія суддів,- ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 задовольнити. Ухвалу Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 24 квітня 2023 року у цій справі скасувати, справу напарити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення. Повний текст судового рішення складено 21 липня 2023 року. Головуючий Судді: