Постанова Чернівецький апеляційний суд № 725/2056/23

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 12 липня 2023 року м. Чернівці Справа № 725/2056/23 Провадження №22-ц/822/577/23 Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Литвинюк І. М. суддів: Височанської Н.К., Лисака І.Н., секретар - Тодоряк Г.Д., учасники справи: заявники - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 24 травня 2023 року, головуючий у І-й інстанції - Федіна А.В., ВСТАНОВИВ: Заявники ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у березні 2023 року звернулися до суду із заявою про розірвання шлюбу за спільною з заявою подружжя, яке має дітей, встановлення факту проживання, самостійного виховання та утримання дітей. Заява обґрунтована тим, що 11 березня 2014 року між ними було зареєстровано шлюб, від якого у них народилось двоє дітей - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , натомість їх спільне сімейне життя не склалось. Причиною розпаду шлюбу вважають втрату почуття любові, взаєморозуміння, різні погляди на взаємні обов`язки, а тому подальше збереження шлюбу вважають недоцільним та таким, що буде суперечити їх інтересам. На даний час вони не підтримують між собою фактичних шлюбних відносин та не ведуть спільного господарства. Зазначали, що між ними досягнуто згоди щодо місця проживання їх спільних дітей, участі кожного з батьків у його вихованні та забезпеченні належних умов проживання, про що вони уклали відповідний письмовий нотаріальний договір, згідно з яким діти будуть проживати разом з батьком та мати право бачити дітей в порядку, визначеному у відповідному договорі. Посилались на те, що у зв`язку із досягненням між ними згоди щодо визначення місця проживання дітей з батьком, яким створено всі умови для проживання дітей, він здійснює опіку над дітьми, доглядає їх та піклується про них, існує потреба юридичного визнання факту перебування на утриманні батька дітей. Просили розірвати шлюб між ними; визначити місце проживання їх спільних дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 з батьком та встановити факт самостійного виховання та утримання батьком дітей. Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 24 травня 2023 року заяву задоволено частково. Розірвано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , зареєстрований 11 березня 2014 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Чернівецького міського управління юстиції, актовий запис №301. У задоволенні решти вимог відмовлено. Задовольняючи частково заяву, суд першої інстанції виходив з того, що з моменту її надходження до суду заявники не звертались до суду із заявою про її відкликання, натомість підтримали вимоги та просили задовольнити, про що ОСОБА_1 вказала у відповідній письмовій заяві, а ОСОБА_2 підтвердив в судовому засіданні. Сторони досягли між собою згоди щодо місця проживання їх спільних дітей, їх виховання та утримання одним із батьків, а саме батьком ОСОБА_2 , а також про участь матері у вихованні та спілкування з дітьми, про що останні вказали у відповідному нотаріально посвідченому договорі від 18 березня 2023 року. Заявниками не доведено з якою метою їм необхідно встановити відповідні факти та які юридичні наслідки породжують вказані факти. Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати в частині відмови встановлення факту та визначення місця проживання дітей та прийняти в цій частині нове рішення, яким задовольнити заяву щодо визначення місця проживання дітей. Посилається на те, що рішення суду першої інстанції прийнято з неповним з`ясуванням обставин справи та невідповідністю висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи. Зазначає, що встановлення фактів утримання неповнолітніх дітей та визначення їх місця проживання має на меті захист трудових прав та гарантій. У зв`язку із досягненням згоди щодо визначення місця проживання неповнолітніх дітей з батьком, яким створені всі умови для проживання дітей, він здійснює опіку над дітьми, доглядає їх та піклується про них, існує потреба встановлення факту перебування на утриманні батька дітей, їх виховання, та визначення місця проживання дітей разом з батьком. У відзиві ОСОБА_1 просить апеляційну скаргу задовольнити, а рішення суду скасувати в частині відмови встановлення факту та визначення місця проживання дітей та прийняти в цій частині нове рішення, яким задовольнити заяву щодо визначення місця проживання дітей. Колегія суддів, заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, та відзиву на апеляційну скаргу, приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, виходячи з наступного. Згідно зі статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Рішення суду першої інстанції перевіряється лише в частині відмови у встановленні факту та визначення місця проживання дітей, а тому в іншій частині не перевіряється. Матеріалами справи та судом встановлено, що 11 березня 2014 року між заявниками укладено шлюб, зареєстрований відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Чернівецького міського управління юстиції, актовий запис №301 (а/с 5). Заявники є батьками неповнолітніх ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , а також ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Наведені обставини підтверджуються копією долученого до матеріалів справи свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 від 18.04.2018 року та копією свідоцтва про народження виданого міською радою міста РО, провінція Мілану (Італія) з апостилем (а/с 8, 10). З укладеного між заявниками нотаріально посвідченого договору від 18.03.2023 року вбачається, що договір укладено стосовно місця проживання та утримання дітей ОСОБА_4 та ОСОБА_3 . Зазначеним договором батьки домовились про місце проживання дітей та порядок здійснення батьківських прав. Місцем проживання дітей визначено місце проживання батька (а.с.15). Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, розглядаються судом у окремому провадженні, яке належить до непозовного цивільного судочинства. Згідно з частинами 1, 2 статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Суд розглядає в порядку окремого провадження, зокрема, справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення. Відповідно до частини 1 статті 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту: родинних відносин між фізичними особами; перебування фізичної особи на утриманні; каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. В пункті 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» судам роз`яснено, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов`язується із наступним вирішенням спору про право, чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення. Для розгляду справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, роз`яснено, що в порядку окремого провадження розглядаються, зокрема, справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян, але тільки якщо воно не пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право і якщо заявник не має іншої можливості одержати або відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов: факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення; встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах; заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо); чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів. Аналогічні висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 569/7589/17 (провадження № 14-560цс18). Отже, встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян. При цьому, апеляційний суд звертає увагу на ту обставину, що вимоги до заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, поданої у порядку окремого провадження, встановлені у ст. 318 ЦПК України, згідно з якою у заяві повинно бути зазначено: який факт заявник просить встановити та з якою метою; причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт; докази, що підтверджують факт. До заяви додаються докази, що підтверджують викладені в заяві обставини. Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Як передбачено статтями 76,77 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Відповідно до статей 79, 80 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Згідно з частиною 2 статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Як встановлено статтею 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Заявники просили суд встановити факт, що має юридичне значення, а саме, що ОСОБА_2 самостійно виховує та утримує малолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , а також визначити їхнє місце проживання разом з батьком. Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. При цьому, питання регулювання сімейних відносин з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням здійснюється Сімейним кодексом України (ст. 1 СК України). Так, частиною 1 статті 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу. Відповідно до статті 141 СК України мати та батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу. Права та обов`язки батьків щодо виховання дитини передбачені ст.ст. 150-151 СК України. За приписами частини 2 статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Згідно зі статтею 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. При цьому, батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Правовідносини, що включають особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між особами на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, опіки та піклування, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, є сімейними. При цьому, сімейні відносини, як вид суспільних відносин складаються з суб`єктів, об`єктів і змісту (прав та обов`язків). Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є юридичні факти, котрі поділяються на юридичні дії (спричинення яких залежить від волі людей і породжує певні правові наслідки) та юридичні події (юридичні факти, які настають незалежно від волі людини). Так, в силу положень ЦК України у момент народження фізичної особи, в неї виникає цивільна правоздатність (здатність мати цивільні права та обов`язки) та припиняється у момент її смерті (ст. 25), а з підстав встановлених цим Кодексом виникає цивільна дієздатність (здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов`язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання) котра може бути обмежена виключно у випадках і в порядку, встановлених законом (ч.2 ст. 30) при цьому відповідно до ч. 2 ст. 15 СК України, якщо особа визнана недієздатною, її сімейний обов`язок особистого немайнового характеру припиняється у зв`язку з неможливістю його виконання, підставою позбавлення батьківських прав у відповідності до п.2 ч.1 ст. 164 СК України, є ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків. Отже, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися. З огляду на викладене, для встановлення факту самостійного виховання дитини батьком необхідно встановити юридичний факт або декілька, в силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється. ОСОБА_2 у поданій заяві зазначає, що у зв`язку із досягненням ними згоди щодо визначення місця проживання дітей з батьком, яким створені всі умови для проживання дітей, він здійснює опіку над дітьми, доглядає їх та піклується про них, існує потреба юридичного визнання факту перебування на утриманні батька дітей. Разом з тим, ОСОБА_2 не надано доказів, що в питанні виховання чи утримання дитини ОСОБА_1 умисно ухиляється від виконання цих обов`язків чи реалізації прав з даного приводу. Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона/він ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини. Статтею 165 СК України визначено, що право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років. Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Водночас, колегія суддів звертає увагу на те, що відповідно до укладеного між батьками договору щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дітей від 18 березня 2023 року, визначено те, з ким з них будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їх життя братиме той з батьків, хто буде проживати окремо, а також про умови здійснення ними права на особисте виховання дитини. Докази невиконання вказаного договору відсутні. Сімейним кодексом України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі (ч.1 ст. 14, ч.1 ст. 15 СК України). Разом з тим, в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), котрі мають бути підтверджені виключно цивільно-правовими актами (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім), та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються, та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх. Зважаючи на те, що ОСОБА_2 не довів, що ОСОБА_1 в силу певних юридичних фактів не виконує прав та обов`язків щодо своїх дітей, вимоги, викладені у заяві про встановлення факту, що має юридичне значення, є необґрунтованою та не підтвердженого належними та допустимими доказами. Стосовно вимог визначення місця проживання дітей з батьком, колегія суддів виходить з наступного. У разі виникнення спору між батьками щодо участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від неї, такий спір вирішується судом, суд визначає способи участі одного з батьків у вихованні дитини (періодичні чи систематичні побачення, можливість спільного відпочинку, відвідування дитиною місця його проживання тощо), місце та час їхнього спілкування. В окремих випадках, якщо це викликано інтересами дитини, суд може обумовити побачення з дитиною присутністю іншої особи (ст. 159 СК України). З аналізу зазначених правових норм вбачається, що укладання договору щодо визначення способу участі у вихованні дітей - це позасудовий спосіб вирішення питання, а при недосягненні згоди у цьому питанні, спір вирішує суд відповідно до положень ст. 159 СК України - тобто в порядку позовного провадження. Враховуючи укладений між заявниками договір щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дітей від 18 березня 2023 року, в якому визначено те, з ким з них будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їх життя братиме той з батьків, хто буде проживати окремо, колегія суддів вважає, що між сторонами відсутній спір щодо місця проживання дітей, а доводи заявника про те, що вирішення цього питання має вирішуватись в порядку окремого провадження за спільною заявою, не заслуговують на увагу. Отже, якщо між сторонами немає спору з цього питання, відсутні й підстави розгляду відповідної вимоги судом. У разі ж якщо виникне спір щодо місця проживання дитини і виконання відповідного договору, він підлягає вирішенню в порядку позовного, а не окремого провадження. Посилання в апеляційній скарзі на те, що встановлення фактів утримання неповнолітніх дітей та визначення їх місця проживання має на меті захист трудових прав та гарантій є безпідставними, виходячи з наступного. Відповідно до статті 19 ЗУ «Про відпустки» одному з батьків, які мають двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину з інвалідністю, або які усиновили дитину, матері (батьку) особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, одинокій матері, батьку дитини або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, який виховує їх без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину або особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, чи одному із прийомних батьків надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (стаття 73 Кодексу законів про працю України). З аналізу зазначеної норми слідує, що один з батьків має право на додаткову соціальну відпустку за умови, що інший з подружжя в поточному календарному році не скористався своїм правом на цю відпустку. Оскільки доводи апеляційної скарги висновків судів не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін. Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчинення нею процесуальних дій. Згідно з статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 375, 381-384 ЦПК України, суд постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 24 травня 2023 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту. Головуючий І.М. Литвинюк Судді: Н.К. Височанська І.Н. Лисак