Постанова 4818 № 638/9683/20

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ Справа № 638/9683/20 Головуючий суддя І інстанції Штих Т. В. Провадження № 22-ц/818/353/23 Суддя доповідач Яцина В.Б. Категорія: про виселення (вселення) П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 липня 2023 року м. Харків. Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого Яцини В.Б. суддів колегії Бурлака І.В., Мальованого Ю.М., за участю секретаря судового засідання Зінченко М.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні у режимі відеоконферецзв`язку апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 , яка також діє в інтересах малолітньої ОСОБА_2 - адвоката Котляра Андрія Олексійовича, до якої приєднався ОСОБА_3 , на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 10 листопада 2022 року у справі №638/9683/20 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 третя особа Служба у справах дітей по Шевченківському району Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради про виселення та вселення та зобов`язання вчинити певні дії, В С Т А Н О В И В : У липні 2020 року до суду надійшла позовна заява ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні квартирою та вселення в квартиру, до ОСОБА_1 та ОСОБА_5 про виселення із квартири за адресою: АДРЕСА_1 . Позивачка просить - усунути перешкоди в користуванні власністю квартирою АДРЕСА_2 ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , шляхом вселення її разом з її опікуном матір`ю ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка зареєстрована за вказаною адресою, у зазначену квартиру; - зобов`язати ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , не чинити перешкоди ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_4 та ОСОБА_4 у користуванні квартирою, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та передати ключі від зазначеної квартири;- виселити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_6 з квартири АДРЕСА_2 ;- Стягнути з ОСОБА_3 на користь позивача сплачений судовий збір. Позов мотивовано тим, що шлюб між нею та ОСОБА_3 був розірваний 23.11.2017 року. 10.08.2018 року, ними оформлено Договір дарування квартири двом неповнолітнім дочкам ОСОБА_8 та ОСОБА_6 . На момент укладання Договору дарування квартири та у подальшому нею та її неповнолітньою дочкою, власницею квартири - ОСОБА_8 не надавалась згода на користування квартирою іншим особам. Однак, наприкінці 2018 року, ОСОБА_3 разом з ОСОБА_1 та ОСОБА_5 заселились в квартиру. При цьому ОСОБА_3 перешкоджає проживати в квартирі позивачці ОСОБА_4 та малолітній ОСОБА_6 , та забороняє своєї дочці ОСОБА_8 пускати свою матір до квартири. Вказує, що ОСОБА_1 створює несприятливі умови проживання в квартирі для її дочки ОСОБА_8 . Позивачка зазначила, що ОСОБА_3 змушує мешкати її дочку ОСОБА_8 з чужою для неї неповнолітньою ОСОБА_5 в одній кімнаті. Зазначила, що ОСОБА_3 порушує права неповнолітньої ОСОБА_9 , як власниці частини квартири, не передав їй права управління майном у 14 років, як це передбачено законом та порушує права малолітньої ОСОБА_10 , позбавляючи її можливості вільно користуватись квартирою та проживати в ній разом з матір`ю. На думку позивача, такі дії відповідачів порушують її права та права її дітей. Рішенням Дзержинського районного суду м.Харкова від 10 листопада 2022 року позов задоволено. Вселено ОСОБА_4 та ОСОБА_6 до трьохкімнатної квартири АДРЕСА_2 . Виселено ОСОБА_1 , ОСОБА_2 із трьохкімнатної квартири АДРЕСА_2 . Зобов`язано ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , не чинити перешкоди ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_4 та ОСОБА_4 у користуванні квартирою, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та передати їм ключі від зазначеної квартири. Стягнуто з ОСОБА_3 ІПН НОМЕР_1 , ОСОБА_1 з кожного і рівних частинах судовий збір в розмірі однієї тисячі шістсот вісімдесят однієї гривни 60 копійок по 840 гривень 80 копійок з кожного на користь ОСОБА_4 . В апеляційній скарзі, до якої приєднався відповідач ОСОБА_3 представник ОСОБА_1 , яка також діє в інтересах малолітньої ОСОБА_2 - адвокат Котляр А.О. посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просить рішення скасувати та у задоволенні позову відмовити. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що судом було неповно з`ясовано обставини, що мають значення для правильного вирішення цього спору. Висновки суду не відпадають обставинам справи. При цьому суд допустив порушення норм процесуального права, на надавши оцінки наявним у справі доказам. Суд при розгляді справи неправильно застосував норми матеріального права, не врахував практику Верховного Суду та практику Європейського суду з прав людини, релевантну до даних правовідносин. Вказує, що в результаті застосованого судом виселення відповідачки з малолітньою дитиною з квартири, ка була їх єдиним житлом, останні залишилися на вулиці за відсутності у них іншого місця проживання. Зазначає, що вона з донькою тривалий час проживають у спірній квартирі разом з чоловіком ОСОБА_3 ,, зробили ремонт і облаштування квартири, налагодили свій побут і відпочинок, то у них виник достатній та тривалий зв`язок з даною квартирою. Вважає, що оскільки ОСОБА_3 був зареєстрований у цій квартирі , фактично мешкав у ній з нею та дитиною з початку 2018 року, згоди інших зареєстрованих у квартирі осіб відповідно до ст.161, 65 ЖК України на реєстрацію ОСОБА_2 не вимагалась. Матеріали справи не містять доказів перешкоджання відповідачем ОСОБА_1 позивачу та її дітям у користуванні спірною квартирою Судом залишено поза увагою той факт, що згоди на реєстрацію позивача у квартирі ОСОБА_3 , на надавав, у позивача є інше житло. Вважає виселення її та доньки з квартири без надання іншого житла у період воєнного стану та існуючої загрози для їх життя та здоров`я фактично наражає їх на небезпеку, суд не переконався в тому, що відповідачка з малолітньою дитиною зможуть забезпечити себе іншим житлом, а тому існуючий рівень загрози для їх життя та здоров`я в такій ситуації викликає у них почуття страху та неповноцінності, а їх страждання здатні принизити їхню гідність і ймовірно зруйнувати їх психіку та моральну стійкість чим порушено ст.6 Конвенції в частині недотримання справедливого судового розгляду даної справи. У відзиві на скаргу представник позивача ОСОБА_4 адвокат Проніна В. просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 10.11.2022 залишити без змін. На обґрунтування вказала, що договір дарування їх донькам спірної квартири ОСОБА_3 їх донькам, було укладено 10.08.2018 року на підстав його спільного рішення з позивачкою ОСОБА_4 , яка згідно закону також вважалася власницею частини спірної квартири оскільки була придбана під час їх спільного шлюбу до його розірвання. ОСОБА_11 не перейшла жити до спірної квартири як член сім`ї наймача - відповідача ОСОБА_3 , оскільки вона набула статусу його дитини лише 15.10.2020 року. Звертає увагу на непослідовність пояснень відповідача ОСОБА_3 , який у відзиві на позову та запереченнях зазначав про те, що він вселився до спірної квартири разом з ОСОБА_1 , ОСОБА_1 та разом з їх доньками від першого шлюбу ОСОБА_12 та ОСОБА_13 у жовтні 2018 року після закінчення ремонту (саме такий термін закінчення ремонту та їх переїзду підтверджується наданими чеками про здійснення ремонту), після чого відповідачі вказують на те, що вони вселились до спірної квартири раніше - у 2017 році. У відзиві на позов та запереченнях на відповідь на відзив Відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_1 зазначали, що з 2014 року ОСОБА_14 мешкала разом з ним за іншою адресою: АДРЕСА_3 , у своїх бабусі та дідуся, оскільки умови проживання у спірній квартирі були непридатні для проживання. У судовому засідання 10.11.2021 відповідач ОСОБА_3 вже заявив, що їх донька ОСОБА_15 мешкала у своїх дідуся та бабусі до грудня 2018 року, а на момент укладання Договору дарування 10.08.2018 умов проживання в квартирі не було. Вважає, що такі пояснення спрямовані на перешкоджання проживання позивачки ОСОБА_4 разом з дітьми мешкати у спірній квартирі, яка є власністю їх дітей. Також зазначила, що укладення відповідачкою ОСОБА_1 під час розгляду цієї справи 04.11.2020 договору дарування свого єдиного власного житла кімнати АДРЕСА_4 на свою старшу доньку ОСОБА_16 , є протиправним зловживанням правами, що завдає шкоди прав співвласникам спірної квартири на користування та розпорядження своїм єдиним житлом. Внаслідок цього вона погіршила умови проживання для себе та доньки ОСОБА_17 . Звернула увагу, що ОСОБА_3 15.10.2020 визнав батьківство відносно малолітньої ОСОБА_17 , що надало йому право 28.10.2020 здійснити реєстрацію місця проживання малолітньої особи у квартирі без узгодження з власниками спірної квартири. Послалася на постанови Дзержинського районного суду м. Харкова від 25.02.2021 року та від 22.04.2021 про притягнення ОСОБА_3 до адміністративної відповідальності за скоєння домашнього насильства, яким засвідчено, що для ОСОБА_9 створювалися несприятливі умови проживання, психологічний тиск та прояви домашнього насильства, яке полягає у обмеженні її прав та вільного волевиявлення відносно свободи переміщення та користування житлом. Також зазначила, що позбавлення позивачки та її дітей прав користування та розпорядження належним їм на праві власності майном є непропорційним втручанням у конституційний принцип непорушності конституційного права приватної власності. Позивач ОСОБА_4 вимушена мешкати з дитиною в тимчасово наданому для користування житлі, відповідно забезпечувати дитині всі необхідні умови для проживання та розвитку. Вказала, що у квартирі проведений капітальний ремонт та перепланування з внесенням кардинальних змін до первісного планування квартири, без згоди відповідних державних органів, що в майбутньому оформленні технічної документації на квартиру може нести тягар відповідальності. Відповідачі спотворюють в апеляційній скарзі показання свідків ОСОБА_18 та ОСОБА_7 , так як у судовому засіданні 06.12.2021 свідок ОСОБА_18 зазначив, що вважає, що діти ОСОБА_10 та ОСОБА_15 повинні проживати у своїй квартирі з рідною матір`ю, третього ліжка для дитини в квартирі немає, квартира була придбана за спільні кошти ОСОБА_4 та ОСОБА_3 . Допитана в якості свідка ОСОБА_7 позовні вимоги підтримала у повному обсязі, зазначила, що хоче проживати у квартирі разом зі своєю сестрою та матір`ю, через агресивне ставлення відповідачів, вона була змушена 09.02.2021 року піти з дому, ОСОБА_3 та ОСОБА_1 створили для неї жахливі та нестерпні умови проживання, ключів від квартири та доступу до неї вона не має. Вважає, що не відчуває себе членом нової сім`ї свого батька. Судом була надана вірна оцінка доказам свідка ОСОБА_19 матері відповідача ОСОБА_3 . Колегія суддів, заслухала доповідь судді-доповідача, пояснення представників оголосила письмові пояснення ОСОБА_7 , за відсутності інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, які не з`явилися у судове засідання, що відповідно до ст. 372 ЦПК України не перешкоджає її розгляду, відповідно до ст.ст. 367, 368 ЦПК України перевірила законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги і вважає, що скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. У статті 263 ЦПК України визначено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Вказаним вимогам рішення суду першої інстанції не повністю відповідає. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_6 та ОСОБА_20 є власниками квартири АДРЕСА_2 , де вони зареєстровані разом з матір`ю ОСОБА_4 , проте не проживають в квартирі. Зазначено, що при вселенні ОСОБА_1 разом з малолітньою донькою до спірної квартири, між нею та власниками квартири, їх офіційним представником матір`ю ОСОБА_4 , не було обумовлено, що вони набувають самостійного права користування спірною квартирою та не було угоди про порядок користування квартирою. Спільне господарство вони не вели. Вказано, що право членів сім`ї власника квартири користуватись цим житловим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якої вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування житловим приміщенням у членів її сім`ї. На момент вселення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не були членами сім`ї власників квартири та на даний час також не є членами сім`ї власників. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції. Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло, яке не грунтується на праві власності. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Згідно зі статтею 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду(частини перша, друга цієї статті). У статті 114 ЖК УРСР передбачено підстави виселення з наданням громадянам іншого жилого приміщення. Частиною третьою статті 116 ЖК УРСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення. Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі. При вирішенні питання про виселення члена сім`ї колишнього власника житла суд має враховувати і загальні норми, що регулюють питання реалізації права власності. Відповідно до статті 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Крім того, при розгляді спорів, що не врегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства. Згідно із частиною першою статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Судом першої інстанції встановлено, що згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, квартира АДРЕСА_2 , складається з 3-х кімнат, житловою площею 44,5 кв.м., загальною площею 68,9 кв.м., на праві приватної спільної часткової власності у розмірі частки квартири належить ОСОБА_6 та у розмірі частки квартири належить ОСОБА_8 , на підставі Договору дарування від 10.08.2018 року, серія та номер: 1618, Судом апеляційної інстанції згідно наявної у справі на а.с. 23 т.1 довідки про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб від 31.07.2020 року встановлено, що у спірній квартирі АДРЕСА_2 , зареєстровані наступні особи: діти позивчки та відповідача ОСОБА_3 : ОСОБА_6 , ОСОБА_8 , з 06.02.2013, та позивачка ОСОБА_4 з 28.12.2019, також зареєстроване постійне місце проживання відповідача ОСОБА_3 , інформація про дату реєстрації відсутня. Згідно довідки про реєстрацію місця проживання особи від 05.10.2020 року, ОСОБА_1 , з 10.02.2007 року та ОСОБА_5 з 10.02.2007 року (Відповідач 2 та Відповідач 3), ОСОБА_16 зареєстровані за адресою АДРЕСА_5 . Згідно довідки про реєстрацію місця проживання особи № 01-12053-2020 від 28.10.2020 року в зазначеній спірній квартирі зареєстрована ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_6 . Згідно Акту обстеження умов проживання № 125 від 11.08.2020 року, в квартирі АДРЕСА_2 , проживають ОСОБА_3 , ОСОБА_21 , та ОСОБА_1 , ОСОБА_22 (які зареєстровані за іншою адресою), за даною адресою, зареєстровані, але не проживають ОСОБА_6 та ОСОБА_4 . З огляду на те, що малолітня ОСОБА_6 та ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_4 , яка на день розгляду справи по суті вже є повнолітньою, але не створила своєї сім`ї, є співвласниками спірної квартири, а ОСОБА_4 є їх матір`ю, то вони дійсно мають право на проживання в цій квартирі, а тому суд першої інстанції відповідно до вказаних норм матеріального права обґрунтована їх вселив до спірної квартири задовольнив позов в цій частині, наведені в цій частині доводи скарги про наявність у позивачки іншого житла не знайшли свого достатнього підтвердження належними доказами. Однак, колегія суддів не погоджується з тим, що у даному випадку у суду були достатні підстави для виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 із трьохкімнатної квартири АДРЕСА_2 та створення внаслідок цього штучного режиму окремого проживання їх єдиної разом з відповідачем ОСОБА_3 сім`ї. В цій частині вказані доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Відповідно до ч. 2 ст. 214 ЦПК України головуючий відповідно до завдання цивільного судочинства керує ходом судового засідання, забезпечує додержання послідовності і порядку вчинення процесуальних дій, здійснення учасниками судового процесу їх процесуальних прав і виконання ними обов`язків, спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного та об`єктивного з`ясування обставин справи, усуваючи із судового розгляду все, що не має істотного значення для вирішення справи. Суд всупереч ст.ст. 89, 263 ЦПК України не оцінив належним чином наявні у справі докази у їх сукупності та взяв до уваги наступні обставини, які мають значення для визначення можливості виселення відповідачів зі спірної квартири. Згідно свідоцтва про шлюб серія НОМЕР_2 ОСОБА_3 та ОСОБА_23 21 березня 2018 року зареєстрували шлюб (а.с. 28 т.1). Відповідач ОСОБА_3 та позивачка ОСОБА_4 перебували у спільному шлюбі з 14.06.2033 по 23.11.2017, коли шлюб між ними було розірвано. Як безспірно встановлено судом, відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є членами сім`ї відповідача ОСОБА_3 , його відповідно дружиною та донькою. Як вбачається з письмових пояснень доньки ОСОБА_3 ОСОБА_24 вона надала тимчасовий дозвіл на проживання у спірній квартирі лише своєму батьку, у неї виник побутовий конфлікт з його дружиною та донькою відповідачами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 після їх вселення до спірної квартири наприкінці 2018 року. Суд не з`ясував, що 21 березня 2018 року відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_1 (до шлюбу ОСОБА_25 ) згідно актового запису № 673 Харківського міського відділу державного реєстрації актів цивільного стану ГТУЮ у Харківській області зареєстрували шлюб, а згідно довідки від 28.10.2020 також зареєстровано постійне місце проживання відповідачки ОСОБА_2 доньки відповідача ОСОБА_3 . Суд всупереч вказаних норм цивільного процесуального права не з`ясував, наскільки є виправданим застосований судом захист прав співвласників шляхом втручання у житлові та сімейні права відповідачів, які захищаються міжнародними конвенційними гарантіями, чи відповідає таке втручання легітимній меті такого захисту, чи є воно необхідним для захисту права позивачів у світлі обставин справи, які склалися на день ухвалення рішення по суті спору, чи забезпечить виселення дружини відповідача та його доньки без надання іншого житлового приміщення в умовах військових дій справедливий баланс прав та інтересів сторін. Як встановив суд спірна квартира АДРЕСА_2 складається з 3-х кімнат, житловою площею 44,5 кв.м., загальною площею 68,9 кв.м. Суд також всупереч вказаних норм цивільного процесуального права не з`ясував, що згідно копії технічного паспорту, який був складений 01 червня 2012 року та був чинний на день придбання спірної квартири, дві з трьох кімнат є ізольованими: № 5 площею 19,8 кв.м та № 6 площею 11,8 кв.м., а кімната № 9 площею 12,9 кв.м є прохідною. У квартирі є кухня площею 6,9 кв.м та роздільний санвузол (а.с. 6 т.3). Сторони повідомили суду апеляційної інстанції про те, що сторона відповідача здійснила реконструкцію квартири, внаслідок чого одна з її кімнат, № 5 площею 19,8 та кухня стали однією кімнатою студією, однак така реконструкція не була легалізована, тому колегія суддів не бере до уваги ці пояснення. Згідно листа Начальника Служби у справах дітей по Шевченківськму району міста Харкова Н.О. Гладченко від 17.10.2020 за № 10-22/1593-20 та за наслідками обстеження умов проживання у спірній квартирі згідно акту № 125 від 31.08.2020 службою у справах дітей по Шевченківському району Департаменту служб дітей Харківської міської ради були дослідженні умови проживання неповнолітньої на той день ОСОБА_26 за адресою спірної квартири, яким встановлено, що умови проживання добрі. Квартира з сучасним ремонтом. Житло обладнано необхідними меблями та побутовою технікою. В помешканні чисто та затишно. ОСОБА_15 проживає в одній кімнаті (площа 16 кв.м) з ОСОБА_27 , де у неї є окреме спальне місце (ліжко), речі зберігають в окремі шафі. В кімнаті є письмовий стіл для виконання домашнього завдання. Неповнолітня на той день ОСОБА_15 у віці 15 років самостійно визначила своє місце проживання у своїй частині квартири. За цією адресою проживають і мають постійне місце реєстрації відповідач ОСОБА_3 , ОСОБА_28 , відповідачка ОСОБА_1 та ОСОБА_29 , які зареєстровані в іншому місці (а.с. 48-51, 52 т.2). Як вбачається з довідки про зареєстрованих у житловому приміщенні ОСОБА_1 та ОСОБА_29 та ОСОБА_16 станом на 05.10.2020 були зареєстровані за адресою АДРЕСА_5 (а.с. 53 т.2). Колегія суддів оцінивши вказані обставини у їх сукупності, вважає, що відсутність офіційної реєстрації місця проживання відповідачки ОСОБА_1 та її доньки ОСОБА_30 станом на 05.10.2020 не спростовує факт спільного та тривалого проживання їх разом з відповідачем ОСОБА_3 однією сім`єю не пізніше кінця 2018 року, як це визнала сторона позивача. При цьому колегія суддів звертаю увагу, що на той день позивачка ОСОБА_4 та відповідач ОСОБА_3 вже розірвали шлюб, а відповідач ОСОБА_3 уклав новий шлюб з відповідачкою ОСОБА_1 , його донька від першого шлюбу ОСОБА_15 у віці 15 років, з 2019 року самостійно обрала місце проживання разом з новою сім`єю свого батька у спірній квартири і проти їх спільного проживання тривалий час, до звернення позивачки ОСОБА_4 до суду з цим позовом не заперечувала. Отже, сторона відповідачів мешкали однією сім`єю у спірній квартирі тривалий час більше ніж півтора року на день виникнення цього позову в суді, а на день ухвалення рішення по суті цього спору майже чотири роки. Позивачка разом з дітьми ОСОБА_20 та ОСОБА_6 вже під час розгляду спору у зв`язку з активізацією військової агресії РФ відносно України з 24 лютого 2022 року та подальшими активними бойовими діями в районі міста Харкова, його регулярними обстрілами з боку збройних сил РФ виїхали до Румунії в евакуацію, де мешкають на день розгляду апеляційної скарги. У відповідачів відсутнє інше житло, де вони мають право на проживання. При цьому наведені у відзиві представниці позивачки доводи щодо зловживання відповідачкою ОСОБА_1 правом внаслідок укладення договору дарування кімнати у гуртожитку на користь її другій доньці з метою створення штучного стану особи, у якій відсутнє інше житло та створення перешкод для відновлення прав позивачів є недоведеними належними і допустимими доказами, оскільки вказана квартира є кімнатою у гуртожитку, яка з огляду на її розміри не забезпечує можливість для проживання трьох повнолітніх осіб однієї малолітньої особи: відповідачки ОСОБА_1 з її двома доньками та чоловіком відповідачем ОСОБА_3 . При таких обставинах знайшли своє підтвердження доводи скарги про те, що в результаті виселення судом відповідачки з малолітньою донькою з квартири, яка була їх єдиним житлом, останні залишились на вулиці за відсутності в них іншого місця проживання, наражаюсь на реальну небезпеку їх життю та здоров`ю, яка обумовлена триваючими військовими діями та регулярними обстрілами міста Харкова з боку російського агресора. Виселення відповідачки з малолітньою донькою з квартири також негативно вплинуло на ситуацію в їх сім`ї, адже вона виявилася розділеною за місцем проживання, внаслідок чого сім`я істотно обмежена у можливості спільно проживати, підтримувати спільний побут, у реалізації взаємних сімейних прав та обов`язків, що передбачено нормою ч. 2 ст. 3 СК України. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України (ст. 32 Основного закону). Такий захист згідно нормі ст. 42 Конституції у поєднанні зі ст.ст. 22, 129 Основного Закону України надається судом у разі порушення конституційного права власності. Колегія суддів вважає за доречне на підставі норми ст. 151 -2 Конституції України про обов`язковість рішень та висновків Конституційного Суду послатися у зв`язку з цим на наступні правові висновки, які були висловлені у абз. 3, 4 підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини) Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Жашківської районної ради Черкаської області щодо офіційного тлумачення положень частин першої, другої статті 32, частин другої, третьої статті 34 Конституції України від 20 січня 2012 року № 2-рп/2012. Сімейне життя це особисті майнові та немайнові відносини між подружжям, іншими членами сім`ї, яке здійснюється на засадах, визначених у Сімейному кодексі України: кожна особа має право на повагу до свого сімейного життя (частина четверта статті 4); ніхто не може зазнавати втручання в його сімейне життя, крім випадків, встановлених Конституцією України (частина п`ята статті 5); регулювання сімейних відносин здійснюється з урахуванням права на таємницю особистого життя їх учасників, їхнього права на особисту свободу та недопустимості свавільного втручання у сімейне життя (частина четверта статті 7) та інше. Конституційний Суд України виходить з того, що неможливо визначити абсолютно всі види поведінки фізичної особи у сферах особистого та сімейного життя, оскільки особисті та сімейні права є частиною природних прав людини, які не є вичерпними‚ і реалізуються в різноманітних і динамічних відносинах майнового та немайнового характеру, стосунках, явищах, подіях тощо. Право на приватне та сімейне життя є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне буття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб. Право на повагу до приватного і сімейного життя, до свого житла захищається ст. 8 Конвенції Про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, згоду на обов`язковість якої надано Верховною Радою України, та відповідною практикою Європейського суду з прав людини, які відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України суди застосовують відповідно як джерело права. Так, стаття 8 згаданої Конвенції передбачає наступне:

1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. ЄСПЛ у п. 27 свого рішення від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» (CASE OF SADOVYAK v. UKRAINE), заява № 17365/14, також зазначив, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно з законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine), пункти 42, 43). Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine), пункт 44 та рішення у справі «Вінтерстайн та інші проти Франції» (Winterstein and Others v. France), заява № 27013/07, підпункт «д» пункту 148 та пункт 155, від 17 жовтня 2013 року). У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «Житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції залежить від фак4тичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зав`язків із конкретним місцем (див. серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36 2004-XІ. При цьому втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див. серед багатьох інших джерел рішення від 13 травня 2008р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. United Kingdom), заява № 19004/04, п.50). У даному випадку відповідачі тривалий час, більше півтора року на день звернення з цим позовом та більше чотирьох років на день ухвалення оскарженого рішення мешкали у спірній квартирі, здійснили капітальний ремонт та реконструкцію, мешкали однією сім`єю у зареєстрованому з 21 березня 2018 року шлюбі з відповідачем ОСОБА_3 , який був власником спірної квартири на день вселення до неї його дружини та ОСОБА_2 , яка з 28.10.2020 у спірній квартирі була зареєстрована. Той факт, що 10 серпня 2018 року відповідач ОСОБА_3 подарував своїм донькам від попереднього шлюбу ( ОСОБА_9 та ОСОБА_10 ) у рівних частках, по частині, спірну квартиру підтверджується відповідним договором дарування, зареєстрованим в реєстрі за № 1618 та витягом з Державного реєстру прав на нерухоме майно № 1340091. Сам факт переходу права власності на спірне майно до іншої особи без оцінки законності та пропорційності такого виселення, по факту є втручання у право на житло згідно з статтею 8 Конвенції. Аналогічно, статті 109 ЖК України передбачає, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом, але з одночасним наданням іншого житла, за винятком самоправного зайняття жилого приміщення, з будинків, що загрожують обвалом або при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. У частині 2 ст. 496 ЦК України також передбачено, що сервітут у вигляді права на користування житлом може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Наведене свідчить, що законом визначено особливий правовий режим права користування житловим приміщенням, який передбачає, що втручання у це правило має здійснюватися на підставі закону, з легітимною метою, та пропорційно, за наявності істотних обставин для такого втручання. Виходячи з наведених обставин та згаданих норм матеріального права колегія суддів вважає, що виселення відповідачів без надання іншого житла під час воєнного стану наражає їх на істотні безпекові ризики, а з урахуванням відсутності у сім`ї ОСОБА_3 іншого житла - фактично спрямоване на руйнування їх сім`ї, що не є пропорційним легітимній меті, з якою вони були виселені забезпечення співвласникам ОСОБА_6 та ОСОБА_7 право користування своїм житлом. Такий висновок враховує, що у спірній квартирі згідно технічного паспорту на спірну картиру є можливість для проживання усіх сторін у справі. Щодо аргументів сторони позивача про факти протиправної поведінки з боку відповідача по відношенню до його доньки ОСОБА_9 колегія суддів також зважує на те, що відповідач ОСОБА_3 постановою Дзержинського районного суду м. Харкова від 25 лютого 2021 року дійсно був притягнутий до адміністративної відповідальності за частиною 1 статті 173-2 КУпАП у зв`язку з подіями 02 лютого 2021 року, коли неповнолітня ОСОБА_20 була зачинена у квартирі та не мала можливості вийти, що було виявлено під час перевірки комісією органів опіки та піклування (а.с. 220-222 т. 1). Однак, колегія суддів не вбачає підстав для взяття вказаної постанови до уваги, оскільки за змістом вказаної постанови вона стосується подій, які мали місце вже після виникнення спору, з яким звернулася до суду позивачка у липні 2020 року, а саме 02 лютого 2021 року. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 вересня 2022 року у справі № 638/1757/21 було Постанову Харківського апеляційного суду від 29 червня 2021 року , якою було скасовано рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 15 березня 2021 року та ухвалено нове судове рішення про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_4 , яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_20 про видачу обмежувального напису відносно ОСОБА_3 , який є відповідачем по цій справі (див. в ЄДРСР в мережі Інтернет https://reyestr.court.gov.ua/Review/106533151). Зі змісту скасованого рішення суду першої інстанції, яке втратило чинність, вбачається, що підставою для звернення із заявою про застосування обмежувального припису є заява законного представника ОСОБА_31 ОСОБА_4 від 17 липня 2020 року ОСОБА_8 про вчинення щодо її доньки домашнього насилля в вигляді економічного та психологічного насилля її батьком ОСОБА_3 , що полягає, зокрема, в обмеженні її доступу до житла, яким є спірна квартира, а також - ті самі події, які відбулися 02 лютого 2021 року, за що ОСОБА_3 постановою Дзержинського районного суду м. Харкова від 25 лютого 2021 року притягнутий до адміністративної відповідальності за частиною 1 статті 173-2 КУпАП. З цих підстав колегія суддів не бере до уваги надане позивачкою на обґрунтування своїх вимог вищевказане рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 15 березня 2021 року у справі № 638/1757/21 щодо вчинення відповідачем домашнього насильства по відношенню до доньки ОСОБА_9 , на зміст якого посилається сторона позивачки у відзиві на апеляційну скаргу. Той конфлікт, який виник між ОСОБА_7 та її батьком - відповідачем ОСОБА_3 має особистий характер відносин між неповнолітньою донькою та батьком і його новою сім`єю стосовно користування донькою спірною квартирою, він був фактично вичерпаний її вселенням до спірної квартири. Суд апеляційної інстанції також звертає увагу на те, що сторони цього домашнього конфлікту вийшли з нього, оскільки на день ухвалення рішення судом першої інстанції ОСОБА_7 стала повнолітньою особою, вона разом з позивачкою та своєю сестрою виїхали поза межі України з безпекових міркувань, пов`язаних з військовою агресією відносно України та постійними обстрілами міста Харкова з боку РФ, які тривали на день розгляду спору по суті та на день апеляційного перегляду справи. Колегія суддів у підсумку вважає, що оскаржуване рішення в частині виселення відповідачів не ґрунтувалося на належних та достатніх підставах, а, отже, не було необхідним у демократичному суспільстві, а тому у задоволенні позову в цій частині слід відмовити, за його недоведеністю. Оскільки суд першої інстанції не повністю з`ясував обставини справи, що мають значення для справи, при недоведеності обставин справи, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідності висновків суду обставинам справи, з порушенням норм процесуального та неправильним застосуванням норм матеріального права, тому відповідно до п.п. 1-4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України суд апеляційної інстанції скасовує оскаржене рішення суду в частині виселення відповідачів та ухвалює в цій частині нове рішення у відмові у позові, за його недоведеністю. На підставі викладеного, керуючись ст. 367, 368, 376, 381- 384, 389 ЦПК України, суд апеляційної інстанції, - постановив : Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 , яка також діє в інтересах малолітньої ОСОБА_2 - адвоката Котляра Андрія Олексійовича, до якої приєднався ОСОБА_3 , - задовольнити частково. Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 10 листопада 2022 року змінити: скасувати в частині виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 з 3-х кімнатної квартири АДРЕСА_2 . Відмовити ОСОБА_4 у позові в цій частині. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня прийняття, і протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду. Повний текст судового рішення виготовлено 12 липня 2023 року. Головуючий В.Б. Яцина. Судді - І.В.Бурлака. Ю.М. Мальований.