Постанова Київський апеляційний суд № 757/20159/14-ц

Постанова Іменем України Єдиний унікальний номер справи 757/20159/14 Номер провадження 22-ц/824/2393/2023 Головуючий у суді першої інстанції О. В. Батрин Суддя - доповідач у суді апеляційної інстанції Л. Д. Поливач 11 липня 2023 року місто Київ Справа № 757/20159/14 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ головуючого - Поливач Л. Д. (суддя - доповідач), суддів - Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І. сторони позивач ОСОБА_1 відповідач ОСОБА_2 відповідач Рада національної безпеки і оборони України відповідач Апарат Ради національної безпеки і оборони України розглянув в приміщенні Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_3 , на рішення Печерського районного суду м. Києва від 07 листопада 2016 року, ухваленеу складі судді Батрин О. В., в приміщенні Печерського районного суду м. Києва, у с т а н о в и в : У липні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, уточненим у подальшому, до ОСОБА_2 , Ради національної безпеки і оборони України, Апарату Ради національної безпеки і оборони України, третя особа: Українське національне інформаційне агентство «Укрінформ», про захист честі та гідності шляхом спростування недостовірної інформації. В обґрунтування вимог позовної заяви зазначив, що ІНФОРМАЦІЯ_3 під час офіційного брифінгу Секретар Ради національної безпеки і оборони України ОСОБА_2 заявив на широкий загал про причетність позивача до організації «сепаратиських подій» на сході України, прямо звинуватив у тяжких кримілаьних злочинах й назав його злочинцем. ОСОБА_2 поширив інформацію, що принижує честь, гідність позивача, оскільки фактично звинувачує його у вчиненні злочинів, а саме заявив, що: «… ОСОБА_1 є тим злочинцем, який протягом останніх років максимально залучався до того, щоб ця ситуація була створена…», «За моєю інформацією, яку я отримав безпосередньо перебуваючи у Донецьку та Луганстку…,…лінія екстремістських груп, мережева структура створювалась протягом двох років. І фінансування цих груп здійснювалося через ОСОБА_1 », «… ОСОБА_1 є одним з ключових організаторів й тих, хто готував заколот в Україні й який давав грунт для того, щоб російські війська вторглися на територію України». Приписувані позивачу дії підпадають під цілу низку злочинів, передбачених КК України, зокрема ст. ст. 109, 258-3, 258-5 та інших. Насправі ж наведене ОСОБА_2 немає жодного відношення до дійсності. Поширення вказаної інформації принижує честь і гідність позивача як громадянина України, нівелює його позитивну соціальну оцінку в особі оточуючих, яка ґрунтується на відповідності його діянь загальноприйнятим уявленням про добро і зло. З урахуванням вказаних вимог ОСОБА_1 просив суд зобов`язати Раду національної безпеки і оборони України та ОСОБА_2 спростувати недостовірну інформацію про позивача, а саме вислови: «… ОСОБА_1 є тим злочинцем, який протягом останніх років максимально залучався до того, щоб ця ситуація була створена…», «…лінія екстремістських груп, мережева структура створювалась протягом двох років. І фінансування цих груп здійснювалося через ОСОБА_1 », «… ОСОБА_1 є одним з ключових організаторів й тих, хто готував заколот в Україні й який давав грунт для того, щоб російські війська вторглися на територію України». Спростування має бути зроблено під час офіційної прес-конференції (брифінгу) Ради національної безпеки і оборони України за участю представників засобів масової інформації - невідкладно з моменту набрання рішенням суду законної сили, але не пізніше семи днів з такого моменту. Стягнути з відповідачів у відшкодування моральної шкоди по 1,00 грн з кожного. Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 15 серпня 2014 року провадження у справі в частині вимог про відшкодування моральної шкоди закрито. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 07 листопада 2016 року позов ОСОБА_1 до Ради національної безпеки і оборони України, Апарату Ради національної безпеки і оборони України, ОСОБА_2 , третя особа Українське національне інформаційне агентство «Укрінформ», про захист честі та гідності шляхом спростування недостовірної інформації задоволено частково. Визнано недостовірною та такою, що порушує особисті немайнові права ОСОБА_1 інформацію, поширену ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_3 на брифінгу в Українському національному інформаційному агентстві «Укрінформ» такого змісту: «… ОСОБА_1 є тим злочинцем, який протягом останніх років максимально залучався до того, щоб ця ситуація була створена. …фінансування цих груп (екстреміських) здійснювалося через ОСОБА_1 ». З метою спростування недостовірної інформації зобов`язано ОСОБА_2 протягом 10 робочих днів з дня набрання рішенням законної сили провести брифінг в Українському національному інформаційному агентстві «Укрінформ», під час якого повідомити про ухвалене судове рішення у справі за позовом ОСОБА_1 до Ради національної безпеки і оборони України, Апарату Ради національної безпеки і оборони України, ОСОБА_2 , третя особа: Українське національне інформаційне агентство «Укрінформ», про спростування недостовірної інформації, захист честі та гідності. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 121,80 грн судового збору. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись із рішенням суду ОСОБА_2 через свого представника ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову у повному обсязі. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначено, що суд першої інстанції у своєму рішенні неповно та невідповідно до фактичних обставин справи встановив зміст висловлювань ІНФОРМАЦІЯ_3 на брифінгу в Українському національному інформаційному агентстві «Укрінформ», чим в критичній мірі викривив не тільки їх зміст, але й семантико-текстуальний контекст, в якому вони були висловлені. Апелянт вказав, що справжній автентичний текст висловлювань був іншим і мав більш широкий контекст, ніж це встановлено в рішенні, що оскаржується віповідачем. Суд першої інстанції навіть не намагався з`ясувати факт або причини явних істотних розбіжностей між автентичним текстом інформації, яка поширена на брифінгу, та інформацією, про поширення якої наполягав ОСОБА_1 , цитуючи її у позовній заяві та яку він перекрутив. Судом не враховано, що позивач не звільнений від обов`язку довести факт поширення недостовірної інформації, яка не відповідає дійсності, та порушення його права, про що ним зазначено у позові. Апелянт вважає, що в позовній заяві викривлено оціночне розуміння, яке цитується позивачем, а тому будь - яка особа, яка намагається у такий спосіб викривити оціночні судження не може пред`являти претензії до тих, хто протидіє окупації територій, які тимчасово знаходяться під контролем незаконних збройних формувань. Висновки суду першої інстанції про те, що ОСОБА_2 на брифінгу висловлена фраза: «На моє глибоке переконання, ОСОБА_1 не може бути посередником, бо він є одним, на моє переконання, з організаторів й тих, хто готував заколот в Україні й який давав грунт для того, щоб російські війська вторглися на територію України», є помилковими, нічим не підтверджені та є безпідставними. Натомість, на брифінгу зазначалась інша фраза: «І тому, в моєму глибокому переконанні, ОСОБА_1 не може бути посередником, бо він є одним з ключових, на моє переконання, організаторів і тих, хто підготовував заколот в Україні і який давав грунт для того, щоб російські війська вторглися на територію України», яка є оціночним судженням відповідно до ст. 277 ЦК України, оскільки в ній містяться вислови «на моє глибоке переконання». Що стосується фрази «Я неодноразово наголошував на тому, що по моїй інформації, яку я отримав безпосередньо, будучи у Донецьку і Луганську, і спілкуючись з багатьма лідерами сепаратистів, що лінія екстреміських груп, мережева структура, яка там існувала, вона створювалась протягом двох років», то судом не було враховано, що в цій фразі прізвище позивача не згадується, а тому ця фраза не порушує його права та інтереси. Що стосується фрази «І в мене є інформація, на яку я можу опиратись, що фінансування тих груп здійснювалося власне через ОСОБА_1 , тих екстремістських груп, які там були зі сторони Російської Федерації», то її семантико-текстуальний аналіз дозволяє дійти висновку, що в цій фразі фактом є отримання інформації під час перебування у Донецьку та Луганську, а оціночним судженням - переконання у здійсненні фінансування тих груп власне через ОСОБА_1 . Більш того, в фразі «І в мене є інформація, на яку я можу опиратись, що фінансування тих груп здійснювалося власне через ОСОБА_1 , тих екстремістських груп, які там були зі сторони Російської Федерації» прямо не вказано на вчинення безпосередньо ОСОБА_1 яких - небудь дій, оскільки ОСОБА_2 повідомив, що «фінансування тих груп здійснювалося власне через ОСОБА_1 », проте не вказував на дії особисто позивача. Також вказав, що судом першої інстанції не враховано, що за своїм змістом інформація, яка поширена на брифінгу та яка викликала невдоволення позивача, містить словосполучення та звороти, які свідчать про її оціночне забарвлення, зокрема, «в моєму глибокому переконанні», та моє глибоке переконання», «по моїй інформації», «в мене є інформація, на яку я можу опиратись», та не може трактуватись як повідомлення про певні фактичні дані. Що стосується повідомленої на брифінгу інформації взагалі, в тому числі конкретно щодо фрази «В моєму глибокому переконанні, ОСОБА_1 не може бути стороною переговорів, бо він сам є тим зло чинцем, який протягом останніх років максимально долучався до того, щоб ця ситуація була створена», то додатково до викладеного вище, апелянт просить врахувати, що ОСОБА_1 є відомим політиком, користується підвищеною увагою суспільства, а тому здійснюючи політичну діяльність він фактично надав згоду бути як об`єктом політичного обговорення, так і можливої різкої критики при оцінці його діяльності. У апеляційній скарзі ОСОБА_2 звернув увагу, що хоча всі чотири фрази містили серйозні критичні зауваження оціночного змісту і було викладено в надзвичайно жорстких термінах, проте, з огляду на той факт, що вони були висловлені з питань серйозного суспільного інтересу та стосувалися публічних осіб та політиків, вважає, що застосоване словосполучення «зло чинець» в контексті відповіді на питання журналіста не може вважатися надмірним по відношенню до позивача. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 04 липня 2017 року було призначено у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Ради національної безпеки і оборони України, Апарату Ради національної безпеки і оборони України, третя особа: Українське національне інформаційне агентство «Укрінформ», про захист честі та гідності шляхом спростування недостовірної інформації судову лінгвістичну експертизу усного мовлення та судову лінгвістичну експертизу, проведення якої доручено експертам Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України. Провадження у справі було зупинено до проведення експертизи. Листом № 14124/17-39/15093/17-39/11571/23-39 від 05 травня 2023 року Київський науково - дослідний інститут судових експертиз повідомив Київський апеляційний суд про завершення експертизи, призначеної ухвалою апеляційного суду від 14.07.2017, у зв`язку із чим повернув матеріали цивільної справи №757/20159/14 без висновку експерта через нездійснення замовником повної оплати за проведення експертизи відповідно до рахунку №1095 від 13.04.2023. Ухвалою Київського апеляційного суду від 08 травня 2023 року поновлено провадження у справі у справі № 757/20159/14 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Ради національної безпеки і оборони України, Апарату Ради національної безпеки і оборони України, третя особа: Українське національне інформаційне агентство «Укрінформ», про захист честі та гідності шляхом спростування недостовірної інформації за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , поданою представником ОСОБА_3 , на рішення Печерського районного суду м. Києва від 07 листопада 2016 року та призначено справу до розгляду. У судове засідання апеляційного суду учасники справи (їх представники) не з`явилися, про час, дату та місце розгляду справи повідомлялися у відповідності до вимог закону, шляхом направлення судових повісток - повідомлень на адреси, зазначені у заявах, клопотаннях, поданих до суду, та публікацією оголошень на вебпорталі судової влади України, оскільки суду невідоме місцепроживання позивача на теперішній час. Від Апарату Ради національної безпеки і оборони України надійшла заява про розгляд справи за відсутості представника Апарату Ради національної безпеки і оборони України. Інші учасники справи (їх представники) причини неявки суду не повідомили. Будь - яких заяв чи клопотань від учасників справи (їх представників) на час розгляду справи до апеляційного суду не надходило. Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК неявка сторін, або інших учасників справи належним чином повідомлених про час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Суд вважав за можливе розглянути дану справу за відсутності учасників справи (їх представників) та скласти повну постанову у визначений законом строк. Вступна та резолютивна частини постанови не виготовлялись та не проголошувались судом 21.06.2023. Перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах апеляційного оскарження, суд дійшов висновку про те, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з огляду на наступне. За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, які викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Таким вимогам закону ухвалене у справі судове рішення не відповідає. Так, обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, ухвалення законного й обґрунтованого рішення. За загальними положеннями ЦПК України обов`язок суду під час ухвалення рішення вирішити: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог. Важливим також є визначення правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин. Саме визначення цих правовідносин дає можливість суду остаточно визначитись, яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України). З урахуванням наведеного, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а також правильно витлумачив ці норми. Так, частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. За частиною першою статті 16 ЦК України, частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Звертаючись до суду із позовом ОСОБА_1 вказує на те, що ІНФОРМАЦІЯ_3 на брифінгу в Українському національному інформаційному агентстві «Укрінформ» ОСОБА_2 поширив інформацію такого змісту:«… ОСОБА_1 є тим злочинцем, який протягом останніх років максимально залучався до того, щоб ця ситуація була створена…», «За моєю інформацією, яку я отримав безпосередньо перебуваючи у Донецьку та Луганстку…,…лінія екстремістських груп, мережева структура створювалась протягом двох років. І фінансування цих груп здійснювалося через ОСОБА_1 », «… ОСОБА_1 є одним з ключових організаторів й тих, хто готував заколот в Україні й який давав грунт для того, щоб російські війська вторглися на територію України». Під час розгляду справи судом встановлено поширення (розповсюдження) оспорюваної позивачем інформації невизначеному колу осіб саме ОСОБА_2 . Поширена на брифінгу інформація стосується ОСОБА_1 , про що свідчить пряма вказівка на прізвище позивача, як особи, що приймала участь у переговорному процесі щодо мирного врегулювання конфлікту у Донецькій та Луганській областях. Відповідач ОСОБА_2 не відмовляється від своїх переконань, думок, оціночних суджень щодо ОСОБА_1 , які висловлені ІНФОРМАЦІЯ_3 на брифінгу в Українському національному інформаційному агентстві «Укрінформ». Про що прямо зазначає в апеляційній скарзі. Однак вказує на те, що такі висловлювання перекручені самим позивачем та невірно викладені судом у рішенні. Так, звертаючись до суду із позовом ОСОБА_1 просив зобов`язати Раду національної безпеки і оборони України та ОСОБА_2 спростувати недостовірну інформацію про позивача, а саме вислови: «… ОСОБА_1 є тим злочинцем, який протягом останніх років максимально залучався до того, щоб ця ситуація була створена…», «…лінія екстремістських груп, мережева структура створювалась протягом двох років. І фінансування цих груп здійснювалося через ОСОБА_1 », «… ОСОБА_1 є одним з ключових організаторів й тих, хто готував заколот в Україні й який давав грунт для того, щоб російські війська вторглися на територію України». Спросутвання має бути зроблено під час офіційної прес-конференції (брифінгу) Ради національної безпеки і оборони України за участю представників засобів масової інформації - невідкладно з моменту набрання рішенням суду законної сили, але не пізніше семи днів з такого моменту. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 суд першої інстанції дійшов висновку про те, що поширена ОСОБА_2 інформація містить фактичні дані та оціночні судження. Поришену інформація про позивача, що він є злочинцем суд вважав такою, що порушує принцип презумпції невинуватості, закріплений ст. 62 Конституції України, ст. 2 КК України, п. 2 ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, п. 1 ст. 11 Загальної декларації прав людини та п. 2 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, оскільки створила уявлення про позивача, як про особу злочинця, винного у вчиненні кримінального правопорушення, злочину. При цьому з метою спростування недостовірної інформації суд зобов`язав ОСОБА_2 протягом 10 робочих днів з дня набрання рішенням законної сили провести брифінг в Українському національному інформаційному агентстві «Укрінформ», під час якого повідомити про ухвалене судове рішення у справі за позовом ОСОБА_1 до Ради національної безпеки і оборони України, Апарату Ради національної безпеки і оборони України, ОСОБА_2 , третя особа Українське національне інформаційне агентство «Укрінформ», про спростування недостовірної інформації, захист честі та гідності, що сприятиме найбільш повному відновленню порушеного немайнового права позивача. Проте колегія суддів не погоджується із такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони не ґрунтуються на вимогах закону, є такими, що суперечать встановленим обставинам справи, з огляду на наступне. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України). Згідно з частинами першою та другою статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і положеннями статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ» закріплено, що на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права. Статтею 34 Конституції України визначено право кожного вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Згідно зі статтею 68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституціїта законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Кожен має право на свободу вираження поглядів у розумінні статті 10 Конвенції, якою передбачено свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Відповідно до статті 297 ЦК України кожен має право на повагу до його гідності та честі. Гідність та честь фізичної особи є недоторканими. Частиною четвертою статті 32 Конституції України передбачено, що кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації. Згідно з частиною першою статті 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Отже, праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов`язок не поширювати про особу недостовірну інформацію і таку, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію. Верховний Суд зазначає, що у справах про захист гідності, честі та ділової репутації суд повинен розмежовувати відомості, які принижують честь та гідність особи, від думок, поглядів, критичних висловлювань, ідей, оцінок, висловлених у порядку реалізації конституційного права на свободу думки і слова. Статтею 201 ЦК України передбачено, що, зокрема, честь, гідність і ділова репутація є особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством. Конституцією України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Разом з тим кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов`язок не поширювати про особу недостовірну інформацію та таку, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту. Беручи до уваги зазначені конституційні положення, суди при вирішенні справ про захист гідності, честі та ділової репутації повинні забезпечувати баланс між конституційним правом на свободу думки і слова, правом на вільне вираження своїх поглядів та переконань, з одного боку, та правом на повагу до людської гідності, конституційними гарантіями невтручання в особисте і сімейне життя, судовим захистом права на спростування недостовірної інформації про особу, з іншого боку. У частині першій статті 277 ЦК України передбачено, що фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, має право на спростування цієї інформації. Тлумачення статті 277 ЦК України свідчить, що позов про спростування недостовірної інформації підлягає задоволенню за такої сукупності умов: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права; врахування положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини щодо її застосування. Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням. Відповідно до частини першої статті 30 Закону України «Про інформацію» ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Частиною другою вказаної статті Закону визначено, що оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. У рішенні Європейського суду з прав людини рішення ЄСПЛ у справі «Лінґенс проти Австрії» (Lingens v. Austria, від 08 липня 1986 року, заява № 9815/82, § 46), що суду необхідно розрізняти факти та оціночні судження. Існування фактів можна довести, а правдивість критичного висловлювання не можна. Вимога доводити правдивість критичного висловлювання є неможливою для виконання і порушує свободу на власну точку зору, що є фундаментальною частиною права, захищеного статтею 10 Конвенції. У даній справі ЄСПЛ вказав, що: «Суд повинен нагадати, що свобода вираження поглядів гарантована пунктом 1 статті 10, становить одну з основних підвалин демократичного суспільства й одну з принципових умов його розвитку та умов самореалізації кожної особи. За умови додержання пункту 2 свобода вираження стосується не лише тієї «інформації» або тих «ідей», які отримані належним чином або розглядаються як необразливі чи незначні, а й тих, що викликають образу, обурення або неспокій. Такими є вимоги плюралізму, терпимості і широти поглядів, без яких «демократичне суспільство» неможливе». Так, фактичне твердження - це логічна побудова та викладення певного факту чи групи фактів. Факт - це явище об`єктивної дійсності, конкретні життєві обставини, які склалися у певному місці та часі за певних умов. Враховуючи те, що факт, сам по собі, є категорією об`єктивною, незалежною від думок та поглядів сторонніх осіб, то його відповідність дійсності може бути перевірена та встановлена судом. Судження - це те ж саме, що й думка, висловлення. Воно являє собою розумовий акт, що має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, пов`язаними із такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Оцінити правдивість чи правильність судження будь-яким шляхом неможливо, а тому воно не входить до предмета судового доказування. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження також користуються захистом - це передумова плюралізму поглядів. Статтею 10 Конвенції передбачено, що кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров`я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідним в демократичному суспільстві. 02 червня 2016 року (остаточне - 17 жовтня 2016 року) ЄСПЛ ухвалив рішення у справі № 61561/08 «Інститут економічних реформ проти України», де, розглядаючи питання забезпечення балансу між свободою вираження поглядів та захистом репутації особи, зазначив, що відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції існує мало можливостей для обмеження політичних висловлювань чи дебатів з питань, що становлять суспільний інтерес, при цьому високий рівень захисту свободи вираження поглядів буде надаватися у випадках, коли висловлювання стосуються питання, що становить суспільний інтерес. У цьому рішенні суд проводить відмінність між твердженнями про факти і оціночними судженнями. Існування фактів можна довести, тоді як правдивість оціночних суджень не підлягає доведенню. Оціночне судження не може бути доведене, це порушує саму свободу думки, яка є основною частиною права, гарантованого статтею 10 Конвенції. Для того, щоб розрізняти фактичне твердження і оціночне судження, необхідно брати до уваги обставини справи і загальний тон зауважень, оскільки твердження про питання, що становлять суспільний інтерес, є оціночними судженнями, а не констатацією фактів. Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ свобода вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та самореалізації кожної окремої особи. Відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції вона стосується не тільки «інформації» чи «ідей», які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Саме такими є вимоги плюралізму, толерантності та широти поглядів, без яких немає «демократичного суспільства» (KARPYUK AND OTHERS v. UKRAINE, № 30582/04, 32152/04, § 188, ЄСПЛ, 06 жовтня 2015 року). Отже, оціночними судженнями є інформація, яка, з урахуванням характеру вжитих висловлювань, відображає особисте ставлення автора до змісту висловленої ним думки. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2019 року у справі №904/4494/18 викладено правовий висновок про те, що не можна визнати інформацію такою, що має характер оціночних суджень, якщо ця інформація стосується конкретних подій, конкретної особи (позивача) та подається як установлений факт, тобто повідомляється чітко, точно та є констатацією факту. Подібних за змістом правових висновків, Верховний Суд дійшов у постановах від 11 грудня 2019 року у справі №757/46387/15-ц, від 06 березня 2019 року у справі №760/2753/17-ц, від 07 листопада 2019 року у справі №344/3331/16-ц, від 21 серпня 2019 року у справі №483/1556/16-ц. Отже, спростованою може бути інформація, яка містить відомості про події та явища (факти), яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені). В будь-якому випадку це має бути інформація, істинність якої можливо перевірити, існування таких фактів не залежить від їх суб`єктивного сприйняття чи заперечення через думки і погляди особи. Вільне вираження поглядів є істотним чинником повноцінного розвитку особистості в суспільстві, як і здатність особи сприймати заперечення, спонукання, заохочення через думки, ідеї, висловлені іншими людьми. Повинно бути зроблене чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями. У той час як наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку. Отже, коли робляться твердження про поведінку третьої особи, деколи може бути важко віднайти різницю між оцінкою фактів та оціночними судженнями. Межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати. Зокрема, за змістом статті 29 Закону України «Про інформацію» інформація з обмеженим доступом може бути поширена, якщо вона є суспільно необхідною, тобто є предметом суспільного інтересу, і право громадськості знати цю інформацію переважає потенційну шкоду від її поширення. Предметом суспільного інтересу вважається інформація, яка свідчить про загрозу державному суверенітету, територіальній цілісності України; забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод і обов`язків; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб тощо. З огляду на викладене, суспільство має право на отримання інформації, яка надає йому можливість здійснити її оцінку самостійно на основі всієї сукупності фактів та різноманіття думок щодо оцінки такої інформації, а особливо тих, що розповсюджуються лідерами суспільної думки, посадовими особами, державними службовцями. З урахуванням необхідності громадського контролю за діяльністю державних органів та посадових осіб інформація, яка розповсюджується щодо державних посадовців та публічних осіб, є суспільно важливою інформацією, а обмеження щодо розповсюдження цієї інформації та межі критики і оцінки поведінки є більш ширшими, ніж межі критики та оцінки поведінки пересічного громадянина. Таким чином, публічна особа, державний службовець, повинен бути готовим до підвищеного рівня критики, у тому числі й у грубій формі, прискіпливої уваги і підвищеної зацікавленості суспільства до його діяльності та/або особистого життя тощо, адже, обираючи кар`єру публічної особи, вони свідомо погодились на таку увагу. Враховуючи зазначені норми закону, суд першої інстанції повинен був чітко з`ясувати, чи містять спірні висловлювання фактичні дані (твердження про факти), що підлягають доведенню, або ж вони є критикою та оцінкою дій. Однак, з оскаржуваного рішення вбачається, що суд у повному обсязі не досліджував спірні висловлювання на предмет їх автентичності, наявності чи відсутності у них фактичних даних, не взяв до уваги використаня автором словосполучень та зворотів, зокрема, «в моєму глибокому переконанні», та «моє глибоке переконання», «по моїй інформації», «в мене є інформація, на яку я можу опиратись». Так, із матеріалів справи вбачається, що справжній автентичний текст висловлювань був іншим і мав більш широкий контекст, ніж це встановлено в рішенні суду від 07 листопада 2016 року, зі змісту якого вбачається, що суд першої інстанції не з`ясував належним чином факт або причини явних істотних розбіжностей між автентичним текстом інформації, яка поширена на брифінгу, та інформацією, про поширення якої заявив у позові ОСОБА_1 . Висновки суду першої інстанції про те, що ОСОБА_2 на брифінгу висловлена фраза: «На моє глибоке переконання, ОСОБА_1 не може бути посередником, бо він є одним, на моє переконання, з організаторів й тих, хто готував заколот в Україні й який давав грунт для того, щоб російські війська вторглися на територію України», є помилковими, нічим не підтверджені та є безпідставними. Натомість, на брифінгу зазначалась інша фраза: «І тому, в моєму глибокому переконанні, ОСОБА_1 не може бути посередником, бо він є одним з ключових, на моє переконання, організаторів і тих, хто підготовував заколот в Україні і який давав грунт для того, щоб російські війська вторгайся на територію України», яка є оціночним судженням відповідно до ст. 277 ЦК України, оскільки в ній містяться вислови, словосполучення та звороти, які свідчать про її оціночне забарвлення, зокрема, «в моєму глибокому переконанні», та «на моє переконання», «по моїй інформації», «в мене є інформація, на яку я можу опиратись». Фраза «Я неодноразово наголошував на тому, що по моїй інформації, яку я отримав безпосередньо, будучи у Донецьку і Луганську, і спілкуючись з багатьма лідерами сепаратистів, що лінія екстреміськш груп, мережева структура, яка там існувала, вона створювалась протягом двох років», не містить посилань на прізвище позивача, а тому не може прямо порушувати його права та інтереси. Семантико -текстуальний аналіз тези «І в мене є інформація, на яку я можу опиратись, що фінансування тих груп здійснювалося власне через ОСОБА_1 , тих екстремістських груп, які там були зі сторони Російської Федерації», дозволяє дійти висновку, що в цій фразі фактом є отримання інформації під час перебування у Донецьку та Луганську, а оціночним судженням - переконання у здійсненні фінансування тих груп власне через ОСОБА_1 . У фразі «І в мене є інформація, на яку я можу опиратись, що фінансування тих груп здійснювалося власне через ОСОБА_1 , тих екстремістських груп, які там були зі сторони Російської Федерації» прямо не вказано на вчинення безпосередньо ОСОБА_1 яких-небудь дій. Вона містить повідомлення, що «фінансування тих груп здійснювалося власне через ОСОБА_1 », проте не вказуває на дії особисто позивача. Викривлення та скорочення цитат з фактично поширеної відповідачем інформації змінює автентичний зміст та контекст такої інформації, що судом не було взято до уваги при ухваленні оскаржуваного рішення. Позивач не довів факт недостовірності поширеної інформації, про що зазначив у позові. Викладені у позові висловлювання змінені позивачем, що у свою чергу змінює зміст викладеної відповідачем на брифінгу інформації стосовно позивача, перекручує інформацію, яка ОСОБА_2 в дійсності не поширювалась. З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 у своїх вислювлюваннях застосовує «..в моєму глибокому переконанні…», « …по моїй інформації, яку я отримав безпосередньо, будучи у Донецьку і Луганськуі спілкуючись із багатьма лідерами сепаратистів…», «на моє переконання..», що свідчить про оціночні судження ОСОБА_2 . Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції неповно та невідповідно до фактичних обставин справи встановив зміст висловлювань, поширених ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_3 на брифінгу в Українському національному інформаційному агентстві «Укрінформ», чим в критичній мірі викривив не тільки їх зміст, але й семантико- текстуальний контекст, в якому вони були висловлені. Аналіз наведених у позовній заяві цитат «...лінія екстремістських груп, мережева структура створювалась протягом двох років. І фінансування цих груп здійснювалося через ОСОБА_1 », «... ОСОБА_1 є одним з ключових організаторів й тих, хто готував заколот в Україні й який давав грунт для того, щоб російські війська вторглися на територію України» та їх порівняння з дослівним текстом інформації, яка була поширена під час брифінгу, свідчать про невідповідність застосованих позивачем цитат автентичному тексту.Така невідповідність виникла внаслідок свідомого виключення позивачем цілого ряду словосполучень, які повідомлялись під час брифінгу, що дозволило за допомогою такого прийому надати зміненому тексту вигідний позивачу контекст, за допомогою чого позивач змінив на свій розсуд не лише структуру та зміст автентичного тексту, повідомленого на брифінгу, але й його контекст, що зумовило перетворення поширених оціночних суджень та переконань, висловленених на брифінгу, на фактичні твердження. Таке втручання у автентичний текст позивачем створило поширену відповідачем інформацію, авторство якої позивач безпідставно приписує відповідачу ОСОБА_2 та просить її спростувати. ОСОБА_2 виклав лише обставини, які стосувалися позивача та його неправомірних, на думку відповідача, дій по фактах, які були неоднарозово проголошені як заклики до зміни державного устрою. Безпідставне звинувачення існуючого устрою, яке існує відповідно до установленої форми державного правління і закріплена в Конституції як унітарна держава. Крім того, будь-який громадянин повинен захищати конституційний лад, закріплену ст. 132 Конституції України систему адміністративно-територіального устрою і в будь-який спосіб діяти як визначає ч. 2 ст. 19 Конституції України. Таким чином, такі дії громадянина України оцінюються як правомірні та законні. Суд першої інстанції не перевірив автентичний зміст поширеної інформації, допустивши нічим не обґрунтоване скорочення поширеної інформації та семантико-текстуальний контекст, не врахував, що ІНФОРМАЦІЯ_3 на брифінгу в Українському національному інформаційному агентстві «Укрінформ», відповідаючи на питання журналіста, ОСОБА_2 розповів про свої переконання, а також про отриману з інших джерел інформацію, яка дозволяла в тій ситуації дійти повідомлених оціночних суджень. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 грудня 2021 року у справі №11-164сап21 зазначено, що: «вимоги до законності й обґрунтованості судового рішення передбачені частиною першою статті 263 ЦПК України, відповідно до якої судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (частина п`ята статті 263 ЦПК України). Відповідно до пунктів 1-4 частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Згідно із пунктами 1-3 частини четвертої статті 265 ЦПК України у мотивувальній частині рішення зазначаються фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини; докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення; мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику. Таким чином, вмотивованість судового рішення є свідченням того, що: доводи та міркування сторін (учасників) судового процесу були належним чином оцінені та враховані або відхилені судом на підставі конкретно визначених мотивів; усім зібраним у справі доказам (зібраним судом або поданим учасникам справи) було надано належну правову оцінку; надано обґрунтування прийняття (врахування) та відхилення кожного доказу; наведені норми права, якими урегульовані спірні правовідносини, з наданням обґрунтування того, чому ті чи інші правові норми мають бути застосовані у конкретній спірній ситуації, враховуючи попередні два пункти. Не повинно викликати сумнівів чи заперечень відносно того, що всі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення». Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність (пункт 4 та 5 частини третьої статті 2 ЦПК України). Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19). Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача. Якщо особою заявляється належна позовна вимога, яка може її ефективно захистити, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань. Така відмова призведе до необхідності особи повторно звертатись до суду за захистом своїх прав (які при цьому могли бути ефективно захищені), що невиправдано затягне вирішення справи по суті (див. пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21). Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України). Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частина перша та третя статті 13 ЦПК України). Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України). Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). У справі, що переглядається апеляційний суд врахує, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таким чином стороною відповідача доведено належними та допустимими доказами у справі, а позивачем не спростовано, що висловлювання ОСОБА_2 стосовно особи позивача є оціночними судженнями, оскільки відображають власні думки відповідача, засновані на його баченні певних подій, особисте сприйняття діяльності певного кола осіб і не можуть бути витлумачені як повідомлення конкретних фактів вчинення правопорушень, а відповідність дійсності та правдивість цієї інформації не може бути піддана перевірці. Щодо поширення, на думку позивача, неправдивої інформації про вчинення ним злочину про те що він «зло чинець», апеляційний суд зазначає, що вказана фраза не містить чітких обвинувачень у вчиненні позивачем злочину, передбаченого статтею 367 КК України. Судом не встановлено, що зазначені у вказаній фразі оціночні критичні судження висловленні конкретно про позивача, що принижують честь, гідність позивача та мають негативний вплив на його ділову репутацію, оскільки його прізвище у цьому вислові ОСОБА_2 не вказував. Відтак поширена інформація, не порушує принцип презумпції невинуватості, оскільки не містить посилання на вчинення позивачем злочину, передбаченого частиною першою статті 367 КК України, а лише є критичним оціночним судженням, що було висловлено відповідачем на брифінгу. Ухвалюючи рішення по суті спору у цій справі суд першої інстанції не дослідив ці докази, не надав їм жодної оцінки, не вказав у мотивувальній частині підстави неприйняття таких доказів чи визнання їх неналежними та/або недопустими доказами на підтвердження викладених у позові обставин справи, що призвело до неповного з`ясування обставини, що мають значення для цієї справи. Згідно з положеннями статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Отже, об`єктивний, повний та всебічний розгляд справи в значній мірі залежить від ефективного та всебічного дослідження судом доказів, які надаються сторонами конфлікту та аргументують їхню позицію по справі і тим самим надають суду можливість дослідити та перевірити обставини, викладені у позові та запереченнях сторін, що спричинили конфлікт та слугували підставою для звернення до суду за захистом порушеного права. Процес доказування та докази, які надаються в обґрунтування позиції сторін, використовуються сторонами для того, щоб довести свою позицію в конфліктних правовідносинах і захистити чи відновити свої права. І саме від якості та повноти поданих доказів залежить майбутня позиція суду у вирішенні цього конфлікту між сторонами і прийняття мотивованого рішення. Доказування в цивільному процесі тісно пов`язане з реалізацією принципу цивільного судочинства «змагальності сторін». Змагальна форма процесу покладає тягар доказування на сторони і зняття із суду обов`язку по збиранню цих доказів самостійно. Суд у цьому випадку тільки надає оцінку доказам. Змагальні засади процесу визначають мотивацію поводження сторін у суді, тому що результат вирішення спору належить цілком від активності сторін. Такий спосіб організації судочинства зветься загальними засадами чи принципом змагальності. Разом з тим, принцип змагальності сторін у цивільному процесі нерозривно пов`язаний і з принципом рівності сторін. Принцип рівності сторін у процесі у розумінні «справедливого балансу» між сторонами вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість розгляду справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно до другої сторони (рішення у справах «Dombo Beheer B.V.,. the Netherlands» від 27 жовтня 1993 pоку, п. 33, та «Ankerl v. Switzerland» від 23 жовтня 1996 з., п. 38). Спотворення, зміна поширеної інформації шляхом її скорочення тощо ставить в невигідне становице відповідача, а отже порушує його право на захист та подальше відновлення своїх порушених прав. Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що принцип рівності сторін один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість здійснювати представництво в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом (рішення «Кресс проти Франції» (Kress v. France), [GC], № 39594/98, п. 72, ECHR 2001-VI; «Ф.С.Б. проти Італії» (F.C.B. v. Italy) від 28 серпня 1991 року, «Т. проти Італії» (Т. v. Italy) від 12 жовтня 1992 року, та «Кайя проти Австрії» (Кауа v. Austria), № 54698/00, п. 28, від 8 червня 2006 року). Із інформації, поширеної відповідачем на брифінгу убачається, що висловлювання за своїм змістом є оціночними судженнями, які є вираженням суб`єктивної думки особи щодо зазначених в них обставин, тому не є недостовірною інформацією. Аналіз змісту оспорюваної інформації свідчить про відсутність твердження про конкретні факти і вказує на те, що по суті в ньому викладені оціночні судження особи. Оцінити правдивість чи правильність таких висновлювань неможливо, а оціночні судження спростуванню не підлягають. Колегія суддів звертає увагу на те, що суб`єктивні думки і погляди на підставі закону, положень Конвенції, з врахуванням практики ЄСПЛ, не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості, а отже, не можуть вважатися поширенням недостовірної інформації у розумінні статті 277 ЦК України і не підлягають спростуванню. Отже, чинним законодавством не передбачено можливість притягнення до відповідальності за висловлювання оціночних суджень, тому що вони, як і думки, переконання, судження, критична оцінка певних фактів і недоліків, не можуть бути предметом судового захисту, оскільки, будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів, не можуть бути перевірені на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів). Ураховуючи зазначене, суд апеляційної інстанції встановив, що сам зміст оспорюваної інформації, зазначеної позивачем у позові, є думкою відповідача, його оціночним судженням щодо дій позивача з використанням певних мовних порівнянь, а тому апеляційний суд дійшов висновку про те, що висловлювання ОСОБА_2 стосовно особи позивача є критичними оціночними судженнями, оскільки відображають думки відповідача, засновані на його баченні певних подій, особисте сприйняття відповідачем діяльності позивача і не можуть бути витлумачені як повідомлення про конкретні факти, а відповідність дійсності та правдивість цієї інформації не може бути піддана перевірці. За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, порушив норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору, таке рішення суду не може вважатись законним та обґрунтованим, і таким, що ухвалене з правильним застосуванням норм права. Нормами цивільно-процесуального закону визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доводів сторін по справі та доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору. Поширена відповідачем на брифінгу інформація інформація щодо позивача відносно ситуації у Донецькій та Луганській областях стосувалась загрози державному суверенітету, територіальній цілісності України; забезпечення реалізації конституційних прав, свобод і обов`язків; свідчила про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, настання інших негативних наслідків діяльності ОСОБА_1 як політика. Щодо пропорційності, то право громадськості знати цю інформацію про події у Донецькій та Луганській області щодо діяльності екстремістів та їх фінансування переважає потенційну шкоду правам ОСОБА_1 від її поширення. Дійсно поширені відповідачем висловдення містили серйозні критичні зауваження оціночного змісту і було викладено в надзвичайно жорстких термінах, проте, з огляду на той факт, що вони були висловлені з питань серйозного суспільного інтересу та стосувалися публічної особим, політика, суд вважає, що застосоване словосполучення «зло чинець» в контексті відповіді на питання журналіста не може вважатися надмірним по відношенню до позивача. Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Отже, суд першої інстанції не установив усіх обставин справи та дійшов помилкових висновків про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог про захист честі, гідності, ділової репутації, визнання поширеної інформації недостовірної. Під час розгляду справи суд повинен був врахувати положення Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації, оскільки ОСОБА_1 , як відомий політик, користувався підвищеною увагою суспільства, зокрема, і щодо його діяльності, слів та вчинків, а тому здійснюючи політичну діяльність він фактично надав згоду бути як об`єктом політичного обговорення, так і можливої різкої критики при оцінці його діяльності. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю та ухвалення нового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Виходячи з вищенаведеного, рішення суду першої інстанції не може вважатись законним та обґрунтованим, і таким, що ухвалене з правильним застосуванням норм матеріального та з дотриманням норм процесуального права, у зв`язку з чим наявні підстави для його скасування з ухваленням нового судового рішення про задоволення позовних вимог знаведених підстав. Питання щодо розподілу судових витрат, пов`язаних із розглядом справи суд вирішує відповідно до положень статті 141 ЦПК України. Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Судові витрати ОСОБА_2 по сплаті судового збору за подачу до суду апеляційних скарг на рішення суду у розмірі 121,80 грн та 1 213, 30 грн підлягають стягненню з позивача, оскільки апеляційним судом двічі задоволено апеляційні скарги відповідача. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 377, 381-384, 386, 389 ЦПК України, суд, п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_3 задовольнити. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 07 листопада 2016 рокускасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_2 ) судові витрати по сплаті судового збору за подачу апеляційних скарг у розмірі 1 335 (одна тисяча триста тридцять) грн 10 коп. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Повна постанова складена 11 липня 2023 року. Судді Л. Д. Поливач А. М. Стрижеус О. І. Шкоріна