Постанова 4813 № 522/17024/17

Номер провадження: 22-ц/813/1160/23 Справа № 522/17024/17 Головуючий у першій інстанції Загороднюк В.І. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29.06.2023 року м. Одеса Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Драгомерецького М.М., суддів: Громіка Р.Д., Дришлюка А.І., при секретарі: Узун Н.Д., за участю: адвоката позивача ОСОБА_1 Ростомова Г.А., відповідача ОСОБА_2 , переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 жовтня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_1 до державного реєстратора приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Літвінова Артема Володимировича, Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк», ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_3 про визнання протиправним і скасування рішення, витребування майна та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи Приморський РВ ДМС України в м. Одеса, ПАТ «Дельта Банк», приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Соколов Олександр Євгенович, Відділ забезпечення діяльності органу опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення, - в с т а н о в и в: У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до державного реєстратора приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу (далі державний реєстратор) Літвінова Артема Володимировича, Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» (далі ПАТ «Дельта Банк» та/або банк), ОСОБА_2 , тертя особа ОСОБА_3 про визнання протиправним і скасування рішення, витребування майна. Позовні вимоги мотивовані тим, що 27 грудня 2011 року ОСОБА_3 та ПАТ «Астра Банк» уклали кредитний договір №150102021986014, згідно з яким банк надав йому кредит в розмірі 360 000 грн, зі строком повернення до 27 грудня 2016 року. Цього ж дня на забезпечення зобов`язання за вказаним кредитним договором позивач та ПАТ «Астра Банк» уклали договір іпотеки, згідно з яким вона передала в іпотеку банку належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1 . 11 лютого 2016 року державним реєстратором Літвіновим А.В. внесений запис про державну реєстрацію права власності за ПАТ «Дельта Банк» щодо іпотечної квартири на підставі іпотечного договору від 27 грудня 2011 року №1382. При зверненні стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності за ПАТ «Дельта Банк» на спірне нерухоме майно, реєстрації зазначеного права відповідачами були порушені вимоги статей 35, 37 Закону України «Про іпотеку» щодо порядку звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, банк набув у власність нерухоме майно, що є предметом іпотеки без її згоди, вартість квартири значно перевищує розмір боргових зобов`язань за кредитним договором. Державним реєстратором не перевірено перехід права вимоги за кредитним договором та договором іпотеки та їх обсяг від ПАТ «Астра Банк» до ПАТ «Дельта Банк», порушений порядок реєстрації права власності у зв`язку зі зміною суб`єкта такого права в результаті реконструкції об`єкта нерухомого майна, порушено вимоги частини першої статті 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» щодо строку проведення державної реєстрації прав. Посилаючись на те, що вона протиправно позбавлена права власності на квартиру та вимоги статті 388 ЦК України просила: витребувати на її користь квартиру АДРЕСА_1 у ОСОБА_2 , який набув право власності на вказану квартиру не з її волі; визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора Літвінова А.В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, права власності індексний номер 28299155 від 17.02.2016 на квартиру АДРЕСА_1 . У грудні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , треті особи Приморський РВ ДМС України в м. Одеса, ПАТ «Дельта Банк», приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Соколова Олександра Євгеновича, Відділу забезпечення діяльності органу опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення, у яких просив усунути перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_1 та всіх мешканців з вказаної квартири. Зустрічний позов мотивовано тим, що спірну квартиру він набув у власність від ПАТ «Дельта Банк» за результатами відкритих електронних торгів (аукціону) на підставі договору купівліпродажу квартири, посвідченого 07 лютого 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Соколовим О.Є., однак відповідачка ОСОБА_1 перешкоджає йому в праві власності, квартиру не звільняє, при цьому іншим житлом вона забезпечена. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 30 жовтня 2018 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Суд визнав протиправним та скасував рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Літвінова А.В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 28299155 від 17 лютого 2016 року на квартиру АДРЕСА_1 за ПАТ «Дельта Банк»; витребував квартиру АДРЕСА_1 від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 .. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні зустрічної позовної заяви ОСОБА_2 відмовлено. ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_2 оскаржили рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку. Постановою Одеського апеляційного суду від 30 травня 2019 року апеляційні скарги ПАТ «Дельта Банк», ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 жовтня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 залишено без задоволення. Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково. Суд усунув перешкоди у користуванні власністю шляхом виселення ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 . В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Відповідачка ОСОБА_1 оскаржила постанову Одеського апеляційного суду від 30 травня 2019 року в касаційному порядку. Постановою Верховного суду від 21 квітня 2021 року у справі №522/17024/17 касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, постанову Одеського апеляційного суду від 30 травня 2019 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Літвінова Артема Володимировича змінено та викладено її мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Постанову Одеського апеляційного суду від 30 травня 2019 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк», ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_3 , про визнання протиправним і скасування рішення та витребування майна залишено без змін. Постанову Одеського апеляційного суду від 30 травня 2019 року в частині задоволених зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи Приморський РВ ДМС України в м. Одеса, ПАТ «Дельта Банк», приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Соколов Олександр Євгенович, Відділ забезпечення діяльності органу опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення, стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 3 811,00 грн понесених витрат на сплату судового збору скасовано та передано справу №522/17024/17 в частині зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Отже, при новому розгляду справи в апеляційному порядку суд апеляційної інстанції переглядає справу в частині зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення. В апеляційній скарзі позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 просить рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні його позову скасувати та ухвалити нове судове рішення, посилаючись на порушення судом вимог ст. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 41 Конституції України та вимог ст. 391 ЦК України. При цьому зазначає, що колишній власник спірної квартири не є його родичом та забезпечена житлом (т. 2, а.с. 113-118). Справи розглядаються без участі учасників провадження за наявності повідомлення про дату, час та місце розгляду справи та за відсутності заяви (заяв) про відкладення розгляду справи. Відповідно до ч. 1 ст. 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Частинами 1-4 ст. 12 ЦПК України встановлено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Частиною 3 ст. 13 ЦПК України встановлено, що учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Учасники справи мають права, встановлені ст. ст. 43, 49 ЦПК України, в тому числі, ознайомлюватися з матеріалами справи, робити з них витяги, копії, одержувати копії судових рішень; подавати докази; брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом; брати участь у дослідженні доказів; ставити питання іншим учасникам справи, а також свідкам, експертам, спеціалістам; подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб; ознайомлюватися з протоколом судового засідання, записом фіксування судового засідання технічними засобами, робити з них копії, подавати письмові зауваження з приводу їх неправильності чи неповноти; оскаржувати судові рішення у визначених законом випадках; користуватися іншими визначеними законом процесуальними правами. Сторони про розгляд справи сповіщались неодноразово належним чином та завчасно. При цьому, явка сторін не визнавалась апеляційним судом обов`язковою. Якщо учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі №361/8331/18. Виходячи з вищевказаного, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін, освідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково за таких підстав. У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. За загальними правилами статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Відповідно до частини 4 статті 9 ЖК Української РСР, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим примушенням інакше, як з підстав і порядку передбачених законом. Згідно зі статті 321 ЦК України, право приватної власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійснені. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Статтею 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном по власному розсуду. Гарантуючи захист права власності, закон надає право власнику вимагати усунення будь-яких порушень його права хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами статей 16, 391 ЦК України. Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав. Судом першої інстанції встановлено, що 25 грудня 2011 року позивачка ОСОБА_1 на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу, Лічман І.М., набула у власність квартиру АДРЕСА_1 . 27 грудня 2011 року між ОСОБА_3 , та ПАТ «Астра Банк» було укладено кредитний договір №150102021986014, за умовами якого Банк зобов`язується надати у кредит позичальнику грошові кошти в розмірі 360 000.00 гривень, строком до 27 грудня 2016 року. Того ж дня, 27 грудня 2011 року в забезпечення виконання зобов`язань щодо повернення суми кредиту за кредитним договором, між ПАТ «Астра Банк» та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу, Агакішевою Т.А., реєстровий номер 1382, за умовами якого ОСОБА_1 передала в іпотеку ПАТ «Астра Банк» нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1 . 11 лютого 2016 року ПАТ «Дельта Банк» звернувся із заявою про реєстрацію права власності на квартиру під АДРЕСА_1 , до державного реєстратора приватного нотаріуса Літвінова А.В., та 17 лютого 2016 року останнім було прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 28299155 від 17.02.2017, про державну реєстрацію на праві власності за ПАТ «Дельта Банк» вказаної квартири та внесений запис до реєстру прав про право власності: 13306563. Приймаючи рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 28299155 від 17.02.2017, відповідачем державним реєстратором Літвіновим А.В., як підставу виникнення права власності за ПАТ «Дельта Банк» визначено: іпотечний договір номер: 1382, виданий 27.12.2011 приватним нотаріусом Одеського МНО Агакішевою Т.А.. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги ОСОБА_2 за зустрічним позовом про усунення перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_1 та всіх мешканців з квартири АДРЕСА_1 , повністю виключають можливість їх задоволення, з огляду про задоволення судом первісного позову ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора та витребування майна. Проте, з таким висновком суду першої інстанції погодитись неможливо в повному обсязі, виходячи з наступного. Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцієюта законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права. Частиною 1 статті 6 та статтею 13 Європейської Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будьякого висунутого проти нього кримінального судочинства. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 2836, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II). У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, N 303-A, параграф 29). Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року). Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011р.) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року). Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. За змістом статей 12 та 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного суду. Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та,що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача». Колегія суддів вважає, що позивачем за зустрічним позовом ОСОБА_2 не доведено належним чином обґрунтованість підстав позову, а саме, те, що наявність законних підстав для виселення колишнього власника спірної квартири без надання іншого житлового приміщення з дотриманням встановленого законом порядку. Так, переглядаючи в касаційному порядку постанову Одеського апеляційного суду від 30 травня 2019 року, Верховний суд у постанові від 21 квітня 2021 року у справі №522/17024/17 (провадження №61-11372св19) зробив таким висновок: апеляційний суд, вирішуючи зустрічний позов, не встановив дотримання ОСОБА_2 вимог, передбачених у частині другій статті 40 Закону України «Про іпотеку» та у частині третій статті 109 ЖК УРСР, не оцінив баланс інтересів сторін та не звернув уваги на те, що виселення відповідача можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. При новому розгляду справи в апеляційному порядку з урахування положень ч. 1 ст. 417 ЦПК України колегія суддів дійшла висновку, що при вирішенні спору судом першої інстанції не враховано, що до спірних правовідносин, які виникли між новим власником спірної квартири ОСОБА_2 та відповідачкою ОСОБА_1 , застосовуються положення ч. 2 ст. 40 Закону України та ч. 3 ст. 109 ЖК Української РСР. У частині 2 статті 40 Закону України «Про іпотеку» зазначено, що після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Частиною 3 статті 109 ЖК Української РСР передбачено, що звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Так, у постанові Верховного суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27.01.2021 в справі №754/14503/16-ц (провадження №61-12738св19) зроблено висновок, що «загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК УРСР, застосовується в разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку. При звернення стягнення на іпотечне майно шляхом позасудового врегулювання на підставі договору виселення мешканців з відповідного об`єкта відбувається за умови дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону України «Про іпотеку» та у частині третій статті 109 ЖК УРСР процедури, в разі невиконання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги». Однак, у даному випадку позивач ОСОБА_2 при виселенні відповідачки не дотримався встановленої законом процедури її виселення. У постанові від 21 квітня 2021 року у справі №520/13358/17 (провадження №61-17833св20) Верховний Суд зробив наступний правової висновок: «Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Це право охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року). Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції. У рішенні ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява №30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява №58255/00). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява №19009/04). Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява №39948/06). Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява №20082/02). Навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява №7205/02; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства»; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява №28261/06; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява №3572/06). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява №33202/96). Навіть, якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. У справі яка переглядається виселення ОСОБА_2 разом з дітьми без надання іншого жилого приміщення не буде пропорційним, бо вони несуть надмірний тягар». Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини») Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, застосовуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, правові висновки Верховного Суду, з`ясовуючи наведені обставина справи, що мають значення для правильного вирішення спору, дослідив усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, напредмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», колегія суддів вважає, що у даному випадку виселення відповідачки із спірної квартири є передчасним. При цьому права позивача у контексті статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і його права, як власника житлового будинку, гарантовані статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, не порушені, оскільки він не дотримався встановленої законом процедури виселення відповідачки ОСОБА_1 із спірної квартири. За таких правових підстав суд апеляційної інстанції погоджується з рішенням суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні зустрічних позовних вимог. Порушення судом норм процесуального права, а саме, статей 12, 81, 263, 264, 265 ЦПК України, та норм матеріального права, а саме, ч. 2 ст. 40 Закону України та ч. 3 ст. 109 ЖК Української РСР, у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є підставою для зміни рішення суду першої інстанції в частині зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 та доповнення його мотивувальної частини в редакції цієї постанови. В решті рішення суду першої інстанції залишити без змін. Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,- п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 жовтня 2018 року в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи Приморський РВ ДМС України в м. Одеса, ПАТ «Дельта Банк», приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Соколов Олександр Євгенович, Відділ забезпечення діяльності органу опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення змінити та доповнити в частині мотивування. В решті рішення суду першої інстанції залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції. Повний текст судового рішення складено: 05 липня 2023 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький А.І. Дришлюк Р.Д. Громік